Заворожена криниця

* * *

 
Прийшов май до нас у гості,
Трави цвітом заблищали,
І по небу голубому
Пливуть рози, рози-хмари.
 
 
Заспівали соловейки,
Круг ставка, кругом криниці
Скачуть білі овечата
По м’якесенькій травиці.
 
 
А мені вже не до співу,
На травицю повалився,
Чую дзвін вечірній тихий,
Тяжко-важко зажурився.
 

* * *

 
Розвивається і зеленіє,
І сумує, мов дівча, дуброва;
А над нею сонечко сміється:
Весно молода! бувай здорова!
 
 
Соловейку! я тебе вже чую.
Флейтою солодкого співаннє
Хлипне в тебе і виводить тони:
Твоя пісня — голосне коханнє.
 

* * *

 
Серце моє тихе,
Пташко полохлива!
Ой про що я народилась,
Бідна, нещаслива!
 
 
Людям щастя-доля,
А мені — неволя…
Ні заїсти, ні запити
Бідування-горя!
 
 
Дайте мені рути,
Щирої й отрути,
Щоб мені мого нелюба
Серденьком забути.
 
 
Ой не хочу жити,
Нелюбу годити!
Лучче тобі, моє серце,
На ножі кипіти…
 

* * *

 
Старий гай мрій, пахущий гай!
Нанюхатись не мушу!
Від місяця чудовий світ
Мені чарує душу.
 
 
Ішов я ним і як ішов,
Вгорі заграло море:
То соловейко заспівав
Про любощі й про горе.
 
 
Про любощі й про горе він
Співав, про сльози й сміхи
І слізьми й сміхом нагадав
Забуті вже утіхи.
 
 
Ішов я гаєм дивним тим,
Аж ось передо мною
Стоїть будинок замковий,
Будований з пихою.
 
 
Замкнені двері й вікна всі.
Мовчанка скрізь понура.
Здавалось, ніби тиха смерть
Живе в тих пишних мурах.
 
 
На рундуці розлігся сфінкс,
Страшне і ласе юдо.
Левине тіло й пазурі,
Жіночий вид і груди.
 
 
Жіноча врода! Два білки
Про любощі казали.
Всміхалися вуста німі
І дозвіл свій давали.
 
 
Співав так любо соловей,
Що я не зміг терпіти,
Поцілував — і сам себе
Занапастив навіки.
 
 
Ожив той мармуровий вид,
Почав стогнати камінь.
Жадібно й голодно він пив
Моїх цілунків пламінь.
 
 
Диханнє з мене випивав
Неситими вустами
І тіло трепетне проймав
Левиними кігтями.
 
 
Солодкі муки! Любий жаль
І втіха й біль без міри.
Щасливили мене вуста,
А кігті серце дерли.
 
 
А соловейко: «Сфінксе мій!
Ви, любощі! — співає. —
Чого серед утіх таких
Так серце замирає?
 
 
О, гарний сфінксе! Розгадай
Сю загадку предивну…
Багацько розум літ
Над нею м’яв чуприну».
 

* * *

 
Стиха серце підмиває
Весняне співаннє.
Задзвони, моя веснянко,
Про любов-коханнє.
 
 
Полини, де між квітками
Квітка найпишніша,
Привітай її від мене,
Пісне моя віща!
 

* * *

 
Стоїть ніч темна весняна,
Квітки благоухають,
І серце, збуджене від сна,
Коханнєм знов лякають.
 
 
Котра ж з квіток тих запашних
Обійме знов серденько?
Лілеї мусиш стерегтись, —
Співає соловейко.
 

* * *

 
Ти сидиш під білим древом,
Вітер сумно в полі виє,
Угорі німують хмари,
І туманом небо криє.
 
 
І вбачаєш гай і поле;
Помертвіло, все чорніє,
І в тобі зима й круг тебе,
І холодне серце ниє.
 
 
Коли се — летить на тебе
Біле клоччє… Ти сумуєш,
І на зимні завірюхи
Серце кволе вже готуєш.
 
 
То ж не сніг, не завірюха…
З ляком серденько радіє:
Весняні квітки пахущі
Яблуня на тебе сіє.
 
 
Що за страшно любі чари!
Сніг у цвіт перевернувся.
Ти кохання знов жадаєш,
Хирний дух твій знов проснувся.
 

* * *

 
Тим від тебе утікаю,
Що тебе кохаю.
Позирни сама на себе,
Мій квітчастий раю!
 
 
Чи моє ж худе обличчє
Із твоїм зійшлося?
Ні! гіркими в самотині
Не раз облилося.
 
 
Тим бліде обличчя маю,
Що тебе кохаю,
Тим від тебе й утікаю,
Запашний мій раю!
 
 
Не дивись на мене, зоре,
Нехай моє горе
Занесу кудись далеко
За безкрає море!