Великі проводи

ІV

 
В обідню годину
На Йвана Купала
Сумно, сумно в Рарожинських
У будинку стало.
 
 
Старий Рарожинський
На ліжку конає,
Його дочка-одиначка
З жалю омліває.
 
 
З великого роду
Одна зостається…
Зупинились в очах сльози,
Серденько не б’ється.
 
 
Чорна потороча
Молитви читає,
За дукати болящому
Гріхи відпускає.
 
 
Що пан ні накоїв
З молодого віку,
Довгополий відпускає
Однині й довіку.
 
 
Чи то, як козацтво
По тюрмах конало,
А козачки неволею
Постіль панам слали;
 
 
Чи то, як панове
Гамували бунти
І під шляхту позаймали
Козацькі грунти.
 
 
Чи то, як з Потоцьким
Сільський люд карали,
Від Ніженя до Києва
На палі саджали, —
 
 
За все довгополий
Панові прощає
І до раю панську душу
З миром одпускає.
 

V

 
В обідню годину
На Йвана Купала
Сумно, сумно в Рарожинських
На подвір’ї стало.
 
 
Радить шляхта раду,
Ставши кругом ганку;
Викликає на пораду
Вельможну панянку:
 
 
«Ой що нам, вельможна
Панночко, чинити?
Не здолієм проти хлопства
Замку боронити.
 
 
Повтікали з замку
Козаки надвірні,
Малолюдком зосталися
Слуги наші вірні.
 
 
Хоч же нас і обмаль,
Та все ж чиста шляхта, —
Умирати ми готові
За пана і брата!
 
 
Чесне панібратство
Дорожче нам плати, —
За ваш гонор і здоров’я
Раді ми вмирати!
 
 
Шляхетською кров’ю
Вали позливаєм,
Благородним нашим трупом
Рови зарівняєм.
 
 
Нехай по всіх землях,
Де пани панують,
Про шляхетську нашу зацность
Вельможнії чують.
 
 
Батьки й діди наші
Рід ваш підпирали,
Вони з вами хліб-сіль їли
І меди пивали;
 
 
З вашого достатку
Брали щедрі дари:
Через вас вони від сейму
Крулевщизни мали.
 
 
Нехай же вбачає
Вся вельможна шляхта,
Як стоять дворяне вірні
За пана і брата!»
 

VІ

 
Ой крикнула лебедонька,
Крилом воду розбиваючи;
Озвалася ясна панна,
Згорда руку простягаючи:
 
 
«Ой славні браття шляхто,
Наші слуги незаплатнії!
Не вважайте на мій смуток,
На мої очі заплакані.
 
 
За хмарами дощовими
Горить-сяє ясне сонечко;
Ой від жалю великого
Розпалалось моє сердечко.
 
 
Одна, одна, як зернятко,
З мого роду я зосталася;
Найвищая, найкращая
Мені доленька досталася.
 
 
Сідлай мені, пан конюшний,
Коня мого довгогривого:
Поведу я вірну шляхту
На козака бунтовливого.
 
 
Удармо вступним боєм,
Усі купою поляжемо:
Як стояти за свій гонор —
Вікам дальшим покажемо!»
 

VІІ

 
Похилились в темнім лузі
Калинові віти:
Заплакала вірна шляхта,
Як малії діти.
 
 
«Панно наша, доле наша,
Красо всього краю!
Не на землі тобі б жити,
А в божому раю.
 
 
Ой веди ж нас, ясна зоре,
У чертог преславний,
Де сіяють перед богом
Твої предки славні.
 
 
А щоб ворог не втішався
По нашому згоні,
Справимо твойму панотцеві
Пишні похорони.
 
 
Як порине у твій замок
Каламутна річка, —
Горітиме в темнім склепі
Восковая свічка.
 
 
Як кинеться хиже хлопство
Пити панські вина, —
Злетить в гору увесь замок,
Як легка перина.
 
 
Із льохів, будинків, стаєнь,
Із хлопського трупа
На дворищі Рарожинських
Стане чорна купа.
 
 
Хай уп’ються гайдамаки
Винами-медами, —
Заростуть їх хижі кості
Терном-бур’янами.
 
 
Ой про нашу чесну славу
Буде мир гриміти,
А про зраду їх лукаву —
З гадом гад шипіти.
 
 
Ой про шляхту у світлицях
Проречуть гетьмани,
А про хлопство у темницях —
Ланцюги й кайдани».
 

5. Пісня четверта

І

 
Ой загули талимбаси мідяні,
Ой заржали кониченьки вороні;
Стара брама усміхнулася,
Що ворота одімкнулися.
 
 
Ой злинула лебідонька із гнізда;
Грає конем Рарожинська молода:
Білі шати, золотії береги,
Сиплють іскрами каміння дорогі.
 
 
«Ой іду я, іду до шлюбу,
На вашу, воріженьки, згубу!
Ой заграно мені і забубнено,
Тільки мене не полюблено,
 
 
А сама я женихів своїх люблю —
У серденьку, як у пеклі, потоплю.
Горить-кипить гірке серденько моє…
Ой усім вам, женишеньки, місце є!»
 

ІІ

 
Ой в Гадячі, серед ринку,
Ревнули гармати…
«Не нам, шляхто моя вірна,
Від хлопства втікати!»
 
 
Ой лискає в чорних хмарах
Зубчаста грімниця;
Хто ж то в’ється між димами,
Як біла орлиця?
 
 
«Дозволь, батьку, із жупана
Срібний гудзь зірвати!
Ой не візьмуть чарівницю
Козацькі гармати.
 
 
Ой у тебе, отамане,
Замовна рушниця:
Наші кулі одвертає
Панна-чарівниця.
 
 
Ой ти знаєш, отамане,
Всяке характерство:
Шкода, шкода товариства,
Любого братерства!»
 
 
Окрилася шляхта димом,
Рушниці гримають;
Гадячане, як снопики,
По землі лягають.
 
 
Окрилася шляхта димом,
Крізь дим огонь сяє;
Лискавкою між лавами
Панночка літає.
 
 
Ой не важся, пане Голко,
Панну зустрічати:
Зачарує семип’ядну —
Не втрапиш стріляти.
 
 
Ой не важся, пане Голко,
Панну наїжджати:
Зачарує гостру шаблю —
Не влучиш рубати.
 
 
Ой не важся чарівниці
У вічі заглянуть:
Обомліють бистрі ноги,
Рученьки зав’януть.
 
 
Прорубався пан отаман
До панни близенько, —
Заблищали карі очі,
Тьохнуло серденько…
 
 
«Гей козаки-товариші
Панцерного полку!
Оступіте у три лави
Отамана Голку.
 
 
Розвертайте по-лицарській
За лавою лаву:
Розточимо з усіх боків
На панів облаву.
 
 
Чи то ж слава — на капусту
Зсікти жменю шляхти?
Ой лучче нам їх руками,
Як курей, забрати».
 
 
Ой закинув пан отаман
Що рибалка сітку:
Ускочила Рарожинська,
Як пташка у клітку.
 
 
Трепечуться у неводі
Карасі червоні;
Ні до втеку гордій шляхті,
Ні до оборони.
 
 
Ой наш Голка за морями
Характерства вчився;
Ой хто б його переважив,
Ще той не родився.
 
 
Та не гаразд, пане Голко,
Не гаразд ти робиш,
Що з поклоном низесеньким
Панну з коня зводиш.
 
 
Коли б тобі, отамане,
Та не занедбати
Підкинути підвалину
Під бабину хату!
 
 
Коли б тебе чарівниця
Не зачарувала
І завзяття козацького
Не загальмувала.