Куліш у пеклі

ХLVІІІ

 
Куди, бач, треба йти до раю,
До пекла ж — певна річ, куди:
Туди, де дим з землі бурхає,
І чути гук: «Води! води!»
Бо хтось між тих єресіярхів,
«Нової віри» патріархів,
Таке по світу розпустив,
Що бог із предку-віка,
Як не втворив ще чоловіка,
Про нього пекло вже зробив.
 

ХLІХ

 
Дак ся мудраченська наука
Прийшлась і нашим по смаку,
Що, певно, буде в пеклі мука,
Хто не стоїть у їх цеху.
Оце ж потіль пером куртили,
Покіль бідаху засудили,
Мов турки Байду, на гаки —
За ледарство його велике,
Що гудив гайдамацтво дике,
Котре шанують письмаки.
 

L

 
Мовляв, се первенці свободи
Обонпол славного Дніпра.
Мовляв, їх чтили всі народи,
Бажаючи і нам добра,
Що здобулись, на його — волі!
Мовляв, тоді в дому і в полі
В нас буде божа благодать!
Як предки наші панували,
Що ратищем лани орали,
Довліє й нам так панувать!…
 

LІ

 
«Громада — чоловік великий:
Стояти против неї зась!
За те, що із людей дер лики,
Не вдержав булави й Юрась…
А я ж то що против тих злющих
Катів-героїв невмирущих? —
Поміркував собі Куліш. —
Коли два кажуть пяний, годі
Буяти, мов той цап в городі,
Лягай та спи, не ляпай більш!
 

LІІ

 
Мовляли: «Ляпав до знемоги
Ти, що схотів про нашу Січ,
Про наші втеки за Пороги,
Про всяку таємничу річ,
Що вмовчати тобі б годилось:
Як дещо в козаків чинилось,
Як глузували вороги
З святого рицарського братства,
Що не щадило християнства
І дерло всюди до снаги.
 

LІІІ

 
Нема ж тобі на небі раю:
Нерівня ти січовикам:
Вони таких, як ти, туряють
Із неба по гамаликам!»
Шкода ж мені про нього дбати,
Та й де він, ні в кого спитати. —
Так міркував собі Куліш. —
Іди до пекла, сіромахо,
Сімї козацької невдахо,
Гори, покіль на прах згориш!
 

LІV

 
Дак от же бо лиха година!
Що там горіти без конця
Повинна суджена людина
В того, мовляв, олжі отця!…
То що ж? Там нас чимало буде
Таких, як я, і всі ж ті люде
Горітимуть собі гуртом.
В гурті ж і каша смачно їсться…
Куліш нічого не боїться,
Ба й чорта в пеклі із гаком!
 

LV

 
Піду! бо, певно, вже обсіли
Все небо наші письмаки
І тісняву таку зробили,
Як округ трону їх батьки.
Дотиснутись туди й допхатись
Та й ключника Петра дозватись
Таківському, як я, шкода!
І раю ж бо попошукаєш,
Що й глузд останній утеряєш,
А се вже буде з бід біда.
 

LVI

 
Піду!…»
 

3. Пісня друга

І

 
До Стіксу стежку всяке знає.
Зовуть сю річку й Ахерон.
Там пекло переправу має,
А перезносить дід Харон,
Старезний дідуган, сердитий,
Лающий і несамовитий:
Гука на пана й мужика.
Однакова йому досада
Вести за Стікс у пельку ада —
Чи крутопопу, чи дяка,
 

ІІ

 
Чи бута-товмача, яризу,
Що чужоземні мови знав,
Чи кашовара-чуру з Низу,
Що в городи тихцем шурхав,
Чи кирподеристу панянку,
Чи Настю, степову шинкарку,
Ту славну Настю Горову,
Що мед-пяне-чоло точила
І Ганджу дерти так уміла,
Як Сагайдачний дер Москву
 

ІІІ

 
Оддалеки Зарона видко:
Стоїть в турецькім каюці;
Жене каюк не вельми швидко;
Держить стерно в правій руці,
А з-під лівої позирає:
«Який се біс іще чвалає?
У пеклі й місця вже чортма…
Да й ті он двоє гайдамаків,
Козацьких славників-брехаків,
Давно вже скиглять без ума;
 

ІV

 
Що балакучої натури
Нема кому тут показать:
Бо всі їх друзі — гайдабури
В смолі по казанах киплять…
Та се ж їх родич, мабуть, кревний,
Такий славник розбою ревний,
Як і вони колись були…
Аж затрусились, так зраділи!
Неначе дурману іззіли:
Біжать, мов здрочені воли!»
 

V

 
Бідаха тиць! аж охрестився:
Не вірить ба й своїм очам:
Де се йому Харон зявився?
Хіба він служить двом панам?
Чи, може, праведники з неба
Спускаються аж до Ереба,
На сумовиті береги,
Де стільки в пекло душ гатили,
Що й християнство заломили
Старі язичницькі боги?
 

VI

 
«Ні, се не праведники!… Шиї
У них поникли під ярмом…
Надіто ярма преважкії
На гамалик тугий обом,
Та ще й не ярма, а барило
Грудину одному давило,
А другому — важкий гаман
Нагнув гамалика на груди,
Немов, крий боже, ув Іуди…
Се, певно, як якийсь обман?
 

VІІ

 
Дак я ж бо добре памятаю,
Як високо їх підняли,
Як теребили їх до раю,
Про святощі обох ревли…
Тарасе! чи се ти?… Миколо,
Письменського козацтва школо!
Чого се ви сюди зайшли?
Ще й ідоли свої земнії,
Грудей не жалуючи й шиї,
До пекла з раю занесли!»
 

VІІІ

 
«Ні, братику, — Тарас признався. —
Ми й близько раю не були?». —
«Як не були? А ти ж озвався
На лист віршований з Землі!» —
"Ми вдвох тобі відповідали,
Як до Коціту шлях верстали, —
Сказав Микола. — Ох-ох-ох!
Тоді ще сяк-так тут жилося:
Бо в шию лихо не впялося,
Не вагонило нас обох».
 

ІХ

 
«Удвох? То й баба Талалайка
Од вас обох до нас прийшла,
Що почала від Наливайка
Верзти про мідного вола?…
І про ножі дурні свячені,
Признаєтесь удвох тепер?» —
«Ге! то живим, збрехавши, правди
Соромились ми вже казати.
Той сором, брате, з нами вмер».
 

Х

 
«Тут нам, мерцям, одна й одрада, —
Рече Тарас, — все те відкрить,
Що в нас посіяла досада
Чи нетямка, чи слави хіть…
Коли б душі всім не відперли,
Ми вдруге б тут з нудьги померли
На сих імлистих берегах.
Без сорома ся казка, друже,
Що провинили тяжко дуже:
Плодили лжу ми в розумах!»