Куліш у пеклі

ХХХ

 
Там видумавши «договори»
(З царем восточним утікач),
Пустивсь у вимагання, в спори,
У крокодильський лютий плач
І плакав поти, покіль Карла,
Між вінценосцями капрала,
Аж під Полтаву заманив
І Москалеві за притулок,
Від Хана й Короля рятунок,
Козацьким робом відплатив.
 

ХХХІ

 
З того ж то ми часу Вкраїну
Вибріхувати почали
І на Петра й на Катерину
Хулу да клевету верзли.
Удвох вони нас «розпинали»,
Вдвох «сиротину доконали»,
З «вовчицею» голодний вовк.
Єхидством розум череватий
Почав казками помрачати
Не тільки Захід, ба й Восток.
 

ХХХІІ

 
«Край рідний», «Мати Україна»
(Козацька Русі голова)
І «Батьківщина» й «Материзна»:
Сі перебрехані слова
Байстрятами скрізь розповзлися
І по світах водить взялися
Пяних да темних кобзарів…
Так в нас постала епопея,
Пяницька бреходурнопея
Про людожерів-козаків.
 

ХХХІІІ

 
Так ми, сліпі, сліпих водили
І в яму падали гуртом,
А вчені олухи учили
Високомовним язиком,
Що єдинитись нам — дурниця;
Одна Унія — гарна птиця:
Бо єдинить Русь із Ляхом,
А Лях одняв у неї панство,
Покинув їй саме простацтво
З його хаптурником-попом.
 

ХХХІV

 
Іде Куліш, куди заслали
І земляки його, й Москва.
Тепер йому не помагали
Ніякі проти них слова:
Бо дуба дав по їх наказу…
Морснула Мors, вона й указу
Царського вухом не веде,
Її коса й царя самого,
Мов пастушка в степу малого,
Якраз по шиї попаде.
 

ХХХV

 
Морснула Мors, і як жилося,
Як бідувалось між людьми,
Мов уві сні йому здалося…
Турботи — мов були гостьми,
Що, не спитавшись, наїжджають,
Останній упокій хапають,
Як в наших пращурів Орда,
А в душу ні одно не гляне,
Яке там горе безустанне,
Яка там коїться біда!
 

ХХХVІ

 
Біда, що не зустрів людини
(Опріч в зубоженій сімї)
На всім просторі України
Проміж письменними людьми,
Щоб Матір Правду шанувала,
Про неї більш усього дбала,
А не про славу та грошву
Та про Мамону злочестиву,
Політику життя лестиву,
Ту хижу в темряві сову…
 

ХХХVІІ

 
Морснула Мors, — душа воскресла,
І розточились вороги:
Почезли крадені чересла,
Чепіги крадені й плуги,
Оплени крадені з осями
І лубє крадене з драбками,
І все, на що мужик дививсь,
Як дивляться пани на службу,
Ледачого з ледачим дружбу:
Хто що піймав, тим і жививсь.
 

ХХХVІІІ

 
Як ті, що ненавидять бога,
Втікають од лиця його,
Так вся гурба, на правду вбога,
Втікала від Панька мого…
Мов світла кажани злякались,
Всі ледарі порозлітались,
Як тільки дух його воскрес,
Одлучений косою смерті
Від усього, що мусить мерти,
Як мре-здихає кінь чи пес.
 

ХХХІХ

 
Він бачив, як на смерть конячу
Чи псячу бог тих осудив,
Хто мав од батька й діда вдачу
Паскудну або сам нажив…
Зникали перед ним жидюги,
На подвиг чесний недолугі,
А на таке премудрі зло,
Щоб їм війна, печаль, хвороба
І чиста дружба й чорна злоба —
Все гроші в гамани несло.
 

ХL

 
Коли їх козаки хрестили
Під карбачами без попа
І вірувати в Суса вчили,
Аж поки в них текла ропа.
Тоді їм голови втинали
І чур своїх так наставляли:
«Жидюгу охрести й зотни!…»
Та інший жид на церкву гроші
Таки їм обіцяв хороші,
Що мякшали й їх гетьмани.
 

ХLІ

 
Тепер жиди не карбачами,
А друком учать нас самих:
Бо поробились письмаками
На сором нам, на людський сміх…
Газетчиками, друкарями,
А в справах судових крючками
Перевернулись Гацуки,
Ті, що козацтву допікали,
Як по Вкраїні рандували
Всі мита, промита й шинки.
 

ХLІІ

 
Морснулась Мors, — і годі злющим
У тілі душу, як в тюрмі,
Томити гуком проклятущим
І на словах, і на письмі,
Про неї в язики дзвонити,
Судом запеклозлим судити,
Мов той Мінос аби дракон…
Як дим перед огнем щезає,
Так щезла духохульна зграя
Брехак, імя ж їм — легіон.
 

ХLІІІ

 
Почезли й чеські лиходії,
Що хваляться святим добром, —
Що, мов опівночі злодії,
Розшарпали наслідний дом, —
Що материзною ділились:
Бо сестри вбогі опізнились
Доходити свого судом;
І лобаси, що, слово, давши,
Обіцянку перебрехавши,
Мололи мливо язиком.
 

ХLІV

 
І мудрі судді, що закону
Держаться, мов кожуха вош, —
Що злодіяці оборону
Придумають над всіх святош, —
На розум тяжко недугують
І честю-совістю торгують,
Хоч краму в них сього й нема,
Та й не було, як і родились
І по високих школах вчились,
Тямуща темні речі тьма.
 

ХLV

 
І каїни, що пляму носять
Клятьби святої на чолі,
У ті віки нас переносять,
Як жер брат брата на Землі, —
Дрібнесенькі, низенькі душі,
В кабанячі заперті туші,
Не словом, рохканнєм живуть.
Вся там мізерія людськая
Серед його душі зникає…
Верстає він далеку путь.
 

ХLVІ

 
Далека про людей; про бога —
Така близька, як до тих зір,
Що круг незримого чертога
Широкий роблять кругозір,
І всі господь їх озирає,
І кожну, як імя їй, знає,
Пасе, мов у степу вівчар,
Ми ж їм не зложимо і ліку:
Не дав-бо знати чоловіку
Всього, що має, вічний цар.
 

ХLVІІ

 
В таку ж то путь Куліш простує,
Не знаючи, де їй кінець,
Де Той живе, Кому готує
Він правду в серці на ралець.
Всі письмаки ж бо туманіли,
Що про Той Світ його учили,
І тямив менше він тепер,
Ніж на самім починку віку,
Куди йти треба чоловіку,
Що «вік учивсь, а дурнем вмер…».