30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Вже 30 серпня Президія Верховної Ради розглянула звіт цієї комісії. Ключовим аргументом/доказом реальної співпраці керівних органів КПУ з ініціаторами ДКНС стала шифротелеграма за підписом першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка, другого секретаря Григорія Харченка і секретарів Валентина Острожинського та Анатолія Савченка, яку вони 19 серпня направили першим секретарям Кримського республіканського комітету, обкомів та Київського міськкому КПУ, яка фактично дублювала шифрограму з Москви від 18 серпня про необхідність підтримки ДКНС членами партії (зміст цього документу був обнародуваний лише завдяки рішучим діям В. Чорновола у Львові, адже шифротелеграма ЦК КПУ вже 20 серпня була відкликана, а 22 більшість її екземплярів знищено)^[179].

Текст цього документу однозначно свідчив про співпрацю ЦК КПУ з ДКНС та його підтримку: «У зв’язку з введенням у ряді місцевостей країни надзвичайного стану Секретаріат ЦК рекомендує: оперативно зорієнтувати партійний актив, народних депутатів, керівників підприємств, колгоспів, радгоспів, організацій й установ на необхідність забезпечити спокій, твердий конституційний порядок і дисципліну, чітку, безперебійну роботу всіх підприємств, організацій і служб… У цій обстановці найважливіше значення має припинення екстремістських настроїв, недопущення будь-яких протизаконних дій, які можуть викликати безладдя, громадську непокору, привести до кровопролиття. Будь-які демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки повинні бути заборонені…Сьогодні ключовим питанням є збереження СРСР… Будь-які дії, направлені на підрив Союзу, порушення радянських законів, прояви регіонального егоїзму повинні припинятися негайно… Зорієнтуйте керівників засобів масової інформації на необхідність утриматись від публікації будь-яких матеріалів, які можуть дестабілізувати обстановку. Секретаріат ЦК звертає увагу на те, що заходи, які приймаються керівництвом країни зі стабілізації обстановки і виходу з кризи, відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України».

У інший шифротелеграмі «українських комуністів» сказано ще конкретніше – «У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найважливішою задачею партійних комітетів є сприяння Державному комітету з надзвичайного стану в СРСР. У всій практичній діяльності необхідно керуватися Конституцією і законами СРСР, документами, які видаються ГКЧП…».^[180]

Після обнародування телеграми комуністична частина Президії була деморалізована і перелякана, але на захист Комуністичної партії активно виступив О. Коцюба. Розгорнулася дискусія. На засідання Президії терміново були викликані заступник Голови Ради міністрів УРСР К. Масик та міністр внутрішніх справ А. Василишин. Вони охарактеризували суспільно-політичну ситуацію в Україні, розкрили перед присутніми, які йдуть процеси, підкреслили, що обкоми партії перебувають під серйозним натиском, засвідчили, що мітингуючі мають намір штурмувати приміщення ЦК Компартії України, що ставиться питання про передачу всіх приміщень, які займав ЦК Компартії України, у власність Верховної Ради…^[181] Ось тоді комуністична частина Президії остаточно злякалася і рішення про департизацію були прийняті. Спираючись на висновки комісії про те, що керівництво КПУ «своїми діями підтримало державний переворот і тим самим сприяло його здійсненню на території України», 30 серпня 1991 року Президія Верховної Ради України ухвалила указ про заборону діяльності Комуністичної партії України. Майно відповідних партійних комітетів мали взяти на свій баланс Верховна Рада Кримської АРСР та місцеві ради народних депутатів, тоді як майно Управління справами ЦК КПРС та ЦК КПУ переходило на баланс ВР України. Правовою підставою для заборони стала частина друга статті 7 Конституції Української РСР, що забороняла створення і діяльність партій, націлених на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом^[182].

Але ж знову не все так просто… Матеріали і висновки Тимчасової комісії для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управлінь, об’єднань і організацій у зв’язку з державним переворотом 19–21 серпня 1991 р. дали підставу заборонити діяльність Компартії України. «Однак, – як згадує один з її членів О. Піскун, – комісія не завершила своєї роботи. Процес загальмувався, коли почали заслуховувати представників із ЦК КПУ, МВС, КДБ, Кабміну… дехто з них погрожував, інші рюмсали, хтось поводився пристойно, не змінюючи власних поглядів (наприклад, перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко). Між іншим, над стенограмою незабаром хтось попрацював, добре її відредагувавши. Я був дуже здивований, коли не знайшов там багатьох речей, які занотовував до свого записника. Коли ж дійшли до заслуховування Леоніда Кравчука, комісія, так і не зробивши остаточного висновку, фактично згорнула свою роботу − когось призначили послом, комусь дали іншу посаду… Не були навіть опубліковані документи. Більше того, сейф зі стенограмами загадково зник, хоча й охоронявся хлопцями з КДБ…»^[183].

Отже, серпневий путч 1991 р. був не спробою державного перевороту, як вважають деякі фахівці, а саме державним переворотом. Про це свідчать класичні риси цього виду політичних змін (відмова частини державного керівництва від лояльності до легітимної влади; авантюристичні дії вузького кола змовників; намагання здійснити не докорінну зміну влади, а лише зміну суб’єкта політичної влади; бажання однієї політичної групи – керівників держави, військових, представників силових структур – усунути від влади нелегітимним шляхом іншу групу; втручання військових у політичний процес керівництва державою; використання армії для здійснення психологічного тиску на суспільство), що виявили себе у подіях 19–21 серпня 1991 р. в СРСР. Специфічною особливістю серпневого державного перевороту була його незавершеність. Втім, тут як подивитися і оцінити. У цьому контексті російський дослідник О. Барсенков досить резонно і точно акцентує: «Складнощі розуміння подій 19–21 серпня полягають у тому, що «путч» почали одні, а переворот зробили інші, протилежні сили»^[184].

Серпневий путч 1991 р. був не спробою державного перевороту, а саме державним переворотом.

Основними факторами, що протягом січня – серпня 1991 р. суттєво підкорегували громадську думку, кардинально змінили розклад політичних сил у суспільстві, підштовхнули його до радикальних рішень та дій, були криваві січневі події у Литві, березневий референдум та провал серпневого путчу консерваторів. Ці віхові події в режимі маятника розгойдали суспільну свідомість та розхитали пануючу систему. Своєрідним каталізатором цього процесу в Україні стала двоїстість, притаманна національній ментальності, що знайшла свій вияв у великій амплітуді чуттєвого життя українців, у досить динамічній зміні оцінок та рішень: від любові до ненависті, від ейфорії до розпачу, від пасивного споглядання до активної участі у суспільних змінах. За цих обставин наданого політичним маятником імпульсу виявилось достатньо для остаточної зміни політичного вектору розвитку України у напрямку незалежності. Прийняття українським парламентом Акту про незалежність поклало початок новому етапові вітчизняної історії, радикальним змінам та глибоким трансформаціям у житті суспільства – остаточному краху командної системи, розвалу СРСР, вступу республіки на шлях самостійного державотворення, тобто стало для України своєрідним політичним вододілом між радянською епохою та епохою самостійного розвитку.

3. Серпнева «точка біфуркації»: вперед чи назад?

Випадковість – це непізнана закономірність.

Георг В. Ф. Гегель

Нічого не буває випадкового, все має першопричину.

Зигмунд Фрейд

Випадковими здаються події, причини яких ми не знаємо.

Демокріт

Переможці не вірять у випадковість.

Фрідріх Ніцше

1991 рік у житті СРСР в цілому та України зокрема був дуже динамічним та драматичним. Особливо насиченою подіями була його друга половина, яка відрізнялась швидкістю, гостротою та непередбачуваністю розвитку суспільних процесів та явищ. Саме у цей час Україна, скориставшись поразкою путчистів, проголосила свою незалежність. Це був період величезного емоційного суспільного напруження, яке після досягнення пікових точок все одно залишалось на дуже високому рівні, додаючи ситуації ще більшої нестабільності та граничної невизначеності, коли дії навіть невеликої групи осіб могли викликати не лише радикальні трансформації у житті союзних республік, а й вирішувати долю усього Радянського Союзу, детонувати глобальні світові зміни. За цих обставин питання закономірності чи випадковості тих чи інших подій цього часу набувають особливої гостроти. Втім, досліджувати це питання не так просто.

Справа в тому, що на оцінку ступеня закономірності процесу здобуття Україною незалежності значний відбиток накладають, з одного боку, суспільна думка, з іншого – пропаганда. Можна нарахувати щонайменше сім суб’єктів цих процесів:

1. Безпосередні учасники подій (політичні лідери, партії, громадські рухи, неформальні об’єднання, окремі особи тощо), які боролись на різних етапах за здобуття незалежності. Для них однозначно її здобуття – це очікувана перемога, закономірність.

2. Учасники подій, які відкрито або приховано боролись проти незалежності і тривалий час обстоювали ідею збереження чи хіба оновлення Союзу. У цій групі оцінки суперечливі, залежно від того, як її представникам вдалось (чи не вдалось) вписатися після серпня – грудня 1991 р. у нову реальність незалежної України.

3. Знача пасивна маса «звичайних обивателів», у складі якої не стільки учасники, скільки свідки тогочасної боротьби за незалежність. Правда інколи, підхоплена емоціями та протестною хвилею, частина цієї великої за обсягом групи на короткий час могла виявляти свою політичну активність. У цій громаді оцінки не лише різновекторні, а й мають велику амплітуду, залежно від віку, ідеологічних поглядів, соціального статусу та ін. Характерно, що і у різні історичні періоди оцінка незалежності України була різною: якщо у грудні 1991 р. понад 90 % її підтримували, то напередодні Революції гідності 2014 р. – 60 % ностальгували за СРСР.

4. Сучасні українські політики, які з кон’юнктурних міркувань у процесі боротьби за завоювання чи збереження влади періодично намагаються використовувати історичний контекст.

5. Канадська українська діаспора та інші зовнішні симпатики України за кордоном, які не лише позитивно сприйняли, а й всіляко підтримали і підтримують її незалежність.

6. Російське керівництво, яке від Б. Єльцина до В. Путіна ніяк не може змиритися з незалежністю України і з тим, що вона спочатку не увійшла до оновленого Союзу, а потім до омріяної керманичами Росії оновленої імперії. Саме тому російські лідери та ЗМІ періодично актуалізують, пропагують та тиражують тезу про штучність, випадковість формування самостійної української держави.

7. Науковці (історики, політологи, соціологи…). Їхня роль у процесі оцінки ступеня закономірності тенденцій суспільного розвитку України у добу перебудови мала б бути досить вагомою, однак після проголошення незалежності вітчизняні суспільствознавці почали активно досліджувати новітні державотворчі процеси і на тривалий час залишили поза увагою аналіз доленосного періоду – 1985–1991 рр.

Взаємодія цих різновекторних позицій та поглядів надзвичайно ускладнює об’єктивну оцінку закономірності/випадковості процесу здобуття Україною незалежності. Нажаль, суспільна думка найчастіше тяжіє до чорно-білої, полярної оцінки: «або-або». А насправді картина цього процесу різнобарвна, з напівтонами, і дуже багатофакторна, складна і заплутана. У цій системі координат на сучасному етапі голос історика/науковця часто-густо звучить досить тоненько, тихенько і нерідко не дуже переконливо. «Тоненько» оскільки, по-перше, кількість науковців, які досліджують період історії України 1985–1991 рр., чисельно значно поступається тим, хто вивчає Центральну Раду чи скажімо революцію Б, Хмельницького; по-друге, нових концепцій і підходів до оцінки історичних подій доби перебудови не так вже й багато. «Тихенько» – тому, що історики часто намагаються не стільки об’єктивно оцінити історичні процеси та явища, скільки «вписатися у генеральну лінію» (чого таїти, залишки радянського ладу даються взнаки). «Генеральна лінія» – це офіційне (на даний момент!) трактування історичного процесу. Саме тому частина істориків старається уникати нестандартних думок чи оцінок, щоб не порушити той баланс сил, який склався на цю мить між вже згаданими суб’єктами впливу та зацікавленими сторонами у цьому питанні, і потрапити у безпечну колію. «Не дуже переконливо» тому, що, з одного боку, архіви, без яких ґрунтовне дослідження є практично неможливим, відкривалися дуже уповільнено, а у перші роки незалежності навіть у режимі: «то відкриється – то закриється», з іншого боку – з’явилась величезна кількість спогадів і мемуарів, які часто-густо суперечать один одному.

Отже, на даний момент з’ясування ступеня закономірності процесу здобуття Україною незалежності зберігає свою актуальність не лише для історика чи політика, а й для пересічного громадянина.

Доба перебудови залишила нам дуже непросту спадщину у різних сферах суспільного життя, яка й донині накладає свій відбиток на протікання суспільних процесів. З одного боку, саме у той час з’явилися нові явища та виникли нові тенденції, відбулась ціла низка радикальних трансформацій, які по суті розчистили будівельний майданчик для вітчизняного державотворення, дозволили мобілізувати сили та ресурси, відкрили нові перспективи та шляхи суспільного розвитку. Мова йде в першу чергу про руйнацію політичної монополії КПРС, усунення диктату союзного центру, закладення юридичних підвалин національного суверенітету, початок формування нової політичної структури суспільства, наповнення лозунгу народовладдя реальним змістом, появу на політичній арені цілої плеяди демократичних лідерів, розгортання розбудови громадянського суспільства, утвердження політичного плюралізму, різке зростання ступеню реального включення у політичне життя широких народних мас, поглиблення процесу національного відродження та ін.

Разом із тим ціла низка сучасних суспільних проблем та негараздів веде свій родовід саме з доби перебудови. Не слід забувати, що політично самостійною Україна стала у серпні 1991 р. несподівано, практично внаслідок своєрідної «закономірної випадковості», пов’язаної значною мірою із зовнішнім чинником – невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР, а не з внутрішніми політичними процесами – національно-визвольними змаганнями української політичної контреліти^[185].

У результаті прийняття Акту проголошення незалежності не було свідченням перемоги опозиції та поразки консерваторів, воно, по суті, юридично закріпило компроміс, що склався на фінішному відрізку доби перебудови між прагматичною частиною старої партійно-державної номенклатури та лідерами націонал-демократичних сил. Саме він і став наріжним каменем стартового етапу вітчизняного державотворення. Суть цього компромісу полягала в тому, що ідейно-політично він був вигідний націонал-демократам, які у його результаті довели до завершення і реалізації ідеали, прагнення та зусилля борців за незалежність України, а от у партійно-державної номенклатури навіть не приховувала свого політико-економічного інтересу – відмежувавшись від Москви, оволодіти економічним потенціалом і ресурсами та, спираючись на це, повноцінно повернути собі всі важелі влади. Втім, досить швидко цей хисткий альянс перетворився на основний камінь спотикання, оскільки кожна зі сторін прагнула (і прагне) використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях.

Тверезо і чесно оціюючи причини цього компромісу, Т. Стецьків засвідчує: «Ми пішли на цей, як тоді вже сказав Кривенко, гнилий компроміс в силу тієї обставини, що у нас була меншість у Верховній Раді. Тих десяти чи двадцяти тисяч людей, які стояли біля стін Верховної Ради, було б не досить, щоб заставити комуністів голосувати. В результаті було прийнято, на мою думку, на той момент неминуче рішення, яким гнилим компромісом його зараз не називати, але 125 людей з Народної Ради плюс ще така сама кількість комуністів дали можливість проголосувати за незалежність. Якщо би ми заперлися, наприклад, на питанні спочатку про заборону компартії, ясна річ, ми би програли. Пізніше під загрозою була і незалежність, то було ось таке вузьке вікно можливостей, ось таке вузьке…»^[186] Отже, основними причинами укладення цього компромісу були: а) чисельна меншість опозиції у Верховній Раді, яка не давала широкого маневру у прийнятті рішень і практично диктувала необхідність тих чи інших домовленостей з комуністичною більшістю; б) невіра у те, що «тиску вулиці» без домовленостей з колмуністами буде достатньо для того, щоб «група 239» підтримала незалежність України; в) гострий дефіцит часу – вікно можливостей, яке і так було дуже «вузьким», могло взагалі закритися…

У контексті дослідження процесу здобуття Україною незалежності заслуговують на увагу слова відомого канадського історика О. Субтельного: «Є одна важлива риса нової української держави, відсутність якої виглядає дивною: ця нова держава з’явилася без національно-визвольної боротьби (виділено – О. Б.). В історії формування національних держав унаслідок розпаду імперій ця риса є досить незвичною. Зокрема, виникнення польської, естонської, латвійської, литовської та чехословацької держав з імперських руїн супроводжувалося воєнними конфліктами різного масштабу та інтенсивності. Те ж саме відбувалося й у більшості країн третього світу, які виникли внаслідок розпаду британської, французької та португальської імперій. Однак Україна змогла уникнути таких конфліктів. А це означає, що «героїчний період» – час спільних зусиль, боротьби і жертв (дійсних та уявних), який зазвичай охоплює довгий період в історії національних держав, – в українському випадку відсутній. Внаслідок цього Україні буде важко витворити той здатний надихати «міф творення», який є стандартною рисою нових державних формувань. Брак «героїчного періоду» також означає відсутність героїв та страдників, наявність яких неминуче пов’язана з виникненням нових національних держав»^[187].

Практично цю ж думку більш як через двадцять років продублювали й авторитетні вітчизняні науковці Я. Калакура, О. Рафальський, М. Юрій: «Більшість українців, виснажених тоталітаризмом, сприйняли відновлення незалежності України як дарунок, що дістався їм заслужено за багатовікову боротьбу за волю і державність. Відбулося це доволі несподівано: не шляхом організованого і підтриманого масами виступу проти комуністичної системи, як це було у країнах Прибалтики чи, скажімо, у Грузії, а внаслідок глибокої кризи радянської імперії і її правлячої партії (виділено – О. Б.). Суверенітет України постав значною мірою як номенклатурна незалежність з метою нейтралізації радикального антикомуністичного руху на українських теренах, який загрожував демонтажу СРСР. Проголошення незалежності в умовах переляку і розгубленості республіканської номенклатури – і не так від ГКЧП, як від перемоги над ним (виділено – О. Б.), – на певний час перетворило Україну на «заповідник комунізму»^[188].

Для розуміння природи та суті парадоксальної формули «закономірної випадковості» достатньо уявити собі просту модель «яблука на гілці». Восени це яблуко завдяки закономірним процесам – закону сили тяжіння і закону дозрівання – впаде на землю. Але воно може впасти і влітку – через дію того самого закону тяжіння і при випадковому пориві вітру. По суті, це і буде закономірна випадковість: яблуко впало, підкоряючись потужній силі тяжіння, але впало недозрілим, під впливом не внутрішніх чинників, а зовнішнього впливу. У цій формулі сила тяжіння – це багатовікова боротьба і потяг українського народу до незалежності, – але будьмо мужніми та чесними: не вони були у серпні 1991 р. визначальними. Динаміці подій могутнього імпульсу надала зовнішня сила – невдала спроба (чи імітація цієї спроби) державного перевороту. Активний учасник тогочасних подій В. Яворівський, якого навряд чи можна запідозрити у бракові патріотизму та недооцінці потенціалу національно-демократичних сил, зазначає: «… Далекоглядні плани Горбачова за кілька днів зруйнував ГКЧП…. випадок (виділено мною. – О. Б.) здетонував розпад прогнилої імперії»^[189]. Народний депутат України І скликання Верховної Ради Марія Гуменюк (Куземко), яка брала участь у голодуванні студентів, підкреслює: «…стрілка маятника не стоїть на місці:… через рік (після студентського голодування – О. Б.) ГКЧП породить нашу незалежність (виділено – О. Б.)»^[190]. Ну і нарешті В. Чорновіл: «24-го серпня 91-го року, тут нам допомогли трошки путчисти, ГКЧП допомогло... (виділено – О. Б.)»^[191]

Інтегрально думку про роль путчу у процесі здобуття Україною незалежності сформулював Є. Марчук у одному зі своїх інтерв’ю:

Кореспондент: Яку роль взагалі путч відіграв у тому, що Україна стала незалежною?

Є. Марчук: Колосальну.

Кореспондент: Можна сказати: визначальну?

Є. Марчук: Ну, визначальну, мабуть, ні. Тому що визначальну (роль відіграли – О. Б.) багато факторів… А путч просто був пусковим механізмом того, що вже все накопичилося, ну, зі збігом, безумовно, обставин, тих, які розвивалися, там, в Радянському Союзі. Але те, що колосальне значення для подальшого розвитку всієї ситуації на Україні і виходу на державний суверенітет, на незалежність, путч… Без путчу цей процес, він відбувся б також. Накопичення вже було настільки сильне… Єдине, що це могло бути пізніше. І як це не дивно, могло бути… для України, могло бути в кривавій формі. Чому? Тому, що путч в Москві розвивався швидко, їм було не до нас. І ситуація в… на Україні не мала такого довгого розвитку, небезпечного кривавими, ну, конфліктно-кривавими, скажемо так, наслідками»^[192].

Описуючи роль заколоту ДКНС у процесі здобуття Україною незалежності, О. Ткаченко, який у 1988–1991 рр. працював редактором і ведучим щотижневої телепрограми «Молодіжна студія» Гарт «на державному телеканалі УТ-1, у одному зі своїх інтерв’ю ніби спеціально зробив ілюстрацію для моєї гіпотези: «….Я думаю, що нiчого б взагалi тут не сталося, якби не той серпневий путч. Тобто, це був привiд формальний для того, щоб оголосити формально незалежнiсть, тому що все це вiдбувалося формально. Я не думаю, що всi самi цi демократи, як тодi казали менi, що вони не розраховували ранiше, нiж за 5, 7, 10 рокiв, що Україна зможе здобути цю незалежнiсть, тобто вони розраховували на еволюцiйний якийсь розвиток, а воно впало… просто така ситуацiя склалася загальнополiтична на територiї колишнього совка, що «бах» – впало (виділено— О. Б.)» ^[193].

Ну добре, нехай О. Ткаченко на той час був молодою людиною і як журналіст мав емоційне світосприйняття. Але справа у тому, що аналогічно йому тогочасну картину суспільних процесів в Україні бачив і відомий дисидент Юрій Бадзьо, який у своїй публікації «Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні: думки проти течії», що побачила світ у 1994 р., чітко акцентував: «Історичне щастя України 90-х років 20-го століття полягало в тому, що коли достиглий і перестиглий імперсько-тоталітарний плід від струсу (антидержавний заколот) просто впав, владу було кому підібрати… (виділено – О. Б.)»^[194].

Але якщо алегорія з яблуком може когось не переконати (до речі, Ісаака Нютона переконала…) давайте підведемо під цю гіпотезу філософське підґрунтя. Як не парадоксально, але категорії «закономірність» і «випадковість» є альтернативними лише на перший погляд. Насправді при більш глибокому та вдумливому аналізі виявляється, що «у процесі взаємозв’язку історична випадковість може переходити в історичну закономірність і навпаки»^[195]. Природу та діалектику цього парадоксу чітко розкрили корифеї філософії історії А. Гуревич та Ю. Лотман. Зокрема, А. Гуревич, розмірковуючи над чинниками, що визначають суспільний розвиток, визнає, що фатальної неминучості в історичному процесі не існує. Цей дослідник стверджує: «Якщо бачити в історії результат постійної дії і взаємодії багатьох закономірностей різних планів і рівнів: соціально-економічних, природно-географічних, біологічних, психологічних та інших… то при такому розгляді випадковість, мабуть, виявляється необхідним продуктом перетину цих закономірностей… з того, що ми називаємо випадковостями, і складається конкретна закономірність… історична закономірність не існує поза випадковостями». Такий підхід дав можливість А. Гуревичу розкрити глибинну природу історичної випадковості: «випадковість на одному рівні в одній системі розвитку в той самий час є закономірністю на іншому рівні історичного процесу, в іншій системі відносин» (виділено – О. Б.) ^[196]

Особливо яскраво та рельєфно процес переходу історичної випадковості в історичну закономірність і навпаки проявляється в біфуркаційні періоди суспільного розвитку. Поняття «біфуркація» характеризує стан системи, яка знаходиться перед вибором можливих варіантів функціонування або шляхів еволюції, іншими словами – розгалуження шляхів». Таке розгалуження відбувається у так званих «точках біфуркації», тобто на розпутті, коли будь-яка складна система, до яких, до речі, належать соціальні й економічні системи, знаходиться в неврівноваженому стані, де найменші випадкові відхилення або випадкові обставини можуть кардинально змінити напрям подальшого розвитку, закриваючи тим самим можливості руху альтернативним шляхом^[197].

Характеризуючи динаміку та специфіку суспільного розвитку у точках біфуркації, Ю. Лотман зазначає: «У цих точках процес досягає моменту, коли однозначне передбачення майбутнього стає неможливим. Подальший розвиток здійснюється як реалізація однієї з декількох рівно можливих альтернатив. Можна лише вказати, в один з яких станів можливий перехід. У цей момент вирішальну роль може зіграти випадковість, розуміючи під випадковістю, однак, аж ніяк не безпричинність, а лише явище з іншого причинного ряду (виділено – О. Б.)»^[198].

Отже, у нашому випадку на серпень 1991 р. СРСР у цілому і Україна зокрема потрапили в біфуркаціну зону суспільного розвитку, ключовим питанням порядку денного стало питання «Хто кого?». У цих умовах граничної невизначеності чітко сформувались, окреслились і набрали динаміки два ряди причинно-наслідкових зв’язків.

Перший ряд стосується спроби реваншу консервативних сил. У цьому сегменті причинно-наслідкових зв’язків на перший погляд все закономірно: по-перше, консерватори не хотіли здавати владу і тому рано чи пізно пішли б в останній бій, що і зробили у серпні 1991 р.; по-друге, хоча ініціатори путчу і спиралися на силові структури, він був погано організований, його керівники діяли нерішуче і тому цілком закономірно зазнали невдачі; по-третє, поразка путчу та різке посилення Б. Єльцина, з одного боку, деморалізували комуністичну більшість в українському парламенті, з іншого – мобілізували та посилили її бажання вскочити у останній вагон поїзда «Суверенітет – Незалежність», що почав різко набирати швидкість.

Але у цьому ряді причинно-наслідкових зв’язків не все так просто. І у путчистів була своя розвилка і непрогнозований елемент: був китайський приклад і румунський урок. Чи міг бути в СРСР реалізований китайський сценарій, за яким на догоду правлячий еліті було роздавлено танками демонстрацію на площі Тяньаньмень? На перший погляд категорично «ні», адже все мало відбуватися за класичним сценарієм «до першої крові». Це підтверджують свідчення керівників силових структур, членів ДКНС: Міністр оборони СРСР Д. Язов «Мене запитують: чому ми не застосували в серпневі дні військову силу, як це зробили китайці в 1989 р. на площі Тяньаньмень? Відповідаю: тому, що насильство дуже швидко призвело б до громадянської війни…. Не застосовувати силу проти народу – це було моє особисте рішення»^[199]. Голова КДБ СРСР В. Крючков: «… ще за день до ГКЧП, 18 серпня, ми домовилися, що, коли виникне небезпека пролиття крові, ми зупинимося на будь-якій стадії розвитку нашої лінії…». ^[200]

Але це на перший погляд… якщо б щось пішло не так… За певних обставин… реакція силових структур могла б бути зовсім іншою… адже серед путчистів не першого, а другого-третього ряду було достатньо людей, схильних і здатних діяти у режимі «Тяньаньмень». Про їхні настрої та позицію дає чітку уяву інтерв’ю близького до В. Крючкова генерал-лейтенанта М. Леонова, який на час путчу був керівником аналітичного управління КДБ СРСР. У цьому інтерв’ю генерал констатує: «У 1989 році сталася ситуація у Китаї на площі Тяньаньмень, до речі, в той самий момент там з державним візитом перебував президент СРСР Горбачов. Китайський лідер Ден Сяопін, який увійде в історію як творець великого Китаю, не роздумуючи запропонував застосувати силу своєї армії і таємної поліції і розігнати мітинг опозиції. Китайці вивели на вулиці Пекіна танки і придушили виступи. Так, пролилася кров, але боротьба за владу завжди пов’язана з пролиттям крові. Чи виправдані були дії Ден Сяопіна? Так, виправдані, причому повністю (виділено – О. Б.), адже на наших очах Китай перетворюється у велику економічно розвинену державу. А ось наше боязке і, якщо можна так сказати, вироджене керівництво СРСР двома роками пізніше при спробі зробити щось схоже не виявило ні волі, ні рішучості, ні твердості характеру… А ситуація була така, що, якби ГКЧП не слухав музику «Лебединого озера» і з тремтячими руками не влаштовував прес-конференції, а звернувся б до народу, до партії, до органів правопорядку, закликав би їх встати на захист СРСР, думаю, співвідношення сил змінилося б у бік ГКЧП»^[201].

Площа Тяньаньмень, 1964 р.

Такі погляди силовиків знаходили підтримку і у тогочасних впливових політиків. Зокрема, В. Алксніс, який у ті роки був народним депутатом СРСР, депутатом Верховної Ради Латвійської РСР, неодноразово цитував китайських лідерів: «Один із соратників Ден Сяопіна, який був ідеологом китайських реформ, сказав нам таку річ: «Ваша вина і біда в тому, що ви не пішли на свою площу Тяньаньмень. Ми, в 89-му році пішли. Так, ми погубили тисячі людей на цієї площі, але ми врятували мільярд китайців. Сьогодні Китай, – процвітаюча країна, що йде семимильними кроками в майбутнє»^[202].

До речі, Віктор Імантович у своїх інтервью піднімає завісу і розкриває приховані механізми путчу і відверто говорить про його плани та перспективи: «У дні ГКЧП, коли 19-го вранці все оголосили, співробітники КДБ прибули на робочі місця, їх зібрали і тут же зачитали необхідні розпорядження. Були створені спеціальні трійки, кожній трійці або там п’ятірці вручили конверти, де були ордери на арешти, списки, імена, адреси. Все було підготовлено. Не збиралися ні в кого стріляти, планували використовувати польський варіант – так, як зробив Ярузельський: інтернувати лідерів РСФСР, опозиціонерів відправити в санаторії Підмосков’я, дати їм горілки: «Хлопці, ви тут погуляйте…». Я з цими офіцерами зустрічався, вони кажуть: «ось ми три дні просиділи з цими конвертами, перед нами телефон, і ми чекаємо команди «Поїхали, вперед». Просиділи – і нічого. Але конверти-то були заготовлені. Точно так же були розроблені плани по міністерствах. Потім, коли 21 серпня розпочався розбір польотів, то тут вже щосили працювали паперорізальні машини й грубки, все це знищувалося. Я можу зізнатися зараз, що, наприклад, за планами введення надзвичайного стану в 1991 році влітку я повинен був стати Прем’єр-міністром Латвійської РСР…» Логіним є запитання, яке до речі задавали В. Алкснісу журналісти: Якщо все було підготовлено, то чому не були виконані команди? На що він відповів: «…Ніяких команд не було… у тому-то й проблема, що команд не було…»^[203]