30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року

Після XIX партконференції були прийняті закони, які відкрили шлях до альтернативних політичних виборів. Фактично у цей час було сформовано цілком легальне підґрунтя для утворення у подальшому народних фронтів та інших політичних організацій, які вже навесні 1989 р. почали активно про себе заявляти. Поглиблення демократизації надало потужного імпульсу і різним формам прямої демократії, в першу чергу масовим народним мітингам та демонстраціям, які в подальшому стали не лише фактором політичного життя, а й потужним важелем чи ж інструментом у процесі боротьби за владу. Таким чином, XIX партконференція поклала початок новому етапові перебудови, вона стала своєрідним рубежем, до якого імпульси змін йшли переважно «згори», а після нього – «знизу».

Після XIX партконференції були прийняті закони, які відкрили шлях до альтернативних політичних виборів.

Розділ II
«Революція знизу»: національне відродження, зародження та становлення народної опозиції (літо 1988 – лютий 1990 років)

1. Неформали: від колекціонування марок до боротьби за владу

З різноманітності виникає досконала гармонія.

Геракліт

Де немає життя – немає ідеї; де немає нескінченної різноманітності – немає життя.

Микола Чернишевський

Більшість складається випадково, меншість – свідомо.

Стефан Киселевский

Навіть щоб боротися за права особистості, необхідно створити колектив.

Тадеуш Котарбінський

Доба перебудови була часом появи та активного розвитку цілої низки неформальних груп, об’єднань (асоціацій) та організацій. Слід зазначити, що неформальному рухові не поталанило: політологи та історики, як правило, концентрували і концентрують свою увага виключно на політичних неформалах, решта ж багатотисячних неформальних структур лишається поза кадром. У результаті феномен неформальних об’єднань вивчається фрагментарно, поверхово. У поле зору дослідників не потрапляє суть цього явища – розбудова структур громадянського суспільства, формування стосунків між людьми, не опосередкованих державою.

Вже на початковому етапі перебудови намітилось пожвавлення неформального руху. «Останнім часом, – підкреслював у грудні 1985 р. секретар Харківського обкому КПУ В. Івашко., – з’явились неформальні об’єднання за інтересами – любителів туристичних пісень; футбольних уболівальників; осіб, які служили у різних родах військ; тих, хто виконував інтернаціональний обов’язок за кордоном та ін.»^[178]. За оцінками фахівців, починаючи з середини 1986 р. неформальний рух в СРСР стає масовим^[179]. Підґрунтям для формування самодіяльних об’єднань виступає широкий спектр інтересів та потреб – музика, політика, екологія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо. Крім різниці в уподобаннях, суттєвими були і вікові відмінності: якщо серед музичних неформалів переважала молодь віком 14–20 років, то серед політичних – особи 25–40 років. Разом з тим чимало у неформалів було і спільного. Можна виділити такі характерні риси та особливості неформальних об’єднань:

•  Стихійний процес формування.

•  Розбудова неформальних структур «знизу» під впливом народної ініціативи.

•  Об’єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків.

•  Відсутність на початковому етапі чіткої регламентації діяльності.

•  Обрання, а не призначення лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідному виді діяльності.

•  Консолідація на основі демократичних засад.

•  Порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних та політичних структур.

Слід зазначити, що в умовах демократизації кількість неформальних груп та об’єднань зростала вибухоподібно – вже в червні 1989 р. в Україні їх діяло більш як 47 тисяч. Основними були такі спрямування:

• суспільно-політичне – 6957 об’єднань;

• культурно-історичне – 1460;

• екологічне – 1946;

• художньо-розважальне – 10 859;

• фізкультурно-оздоровче – 6124;

• спортивно-технологічне – 4239;

• колекційно-збиральницьке – 685^[180].

Найбільш активною та суспільно значимою частиною спектру неформального руху у нашій республіці були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування. Складаючи понад п’яту частину неформальних організацій, представники цих спрямувань поклали в основу своєї діяльності не втечу від реалій суспільства, як значна частина інших неформалів, а активну взаємодію з ним. Енергійна робота з вирішення життєво важливих суспільних питань, утвердження ідей гуманізму та демократизму, надання імпульсів формуванню національної свідомості, висунення лідерів, проєктів та програм, альтернативних офіційним, дозволили їм відіграти значну роль у процесі національного відродження України.

У цьому громадсько орієнтованому сегменті неформальних об’єднань помітно виділяються за ступенем впливу у суспільстві, чисельністю рядів, масштабами та інтенсивністю діяльності Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об’єднання «Зелений світ». Тобто саме ті, що ідейно сформувались та організаційно зросли у ході розгортання суспільного дискурсу з трьох ключових проблем, які знаходилися в епіцентрі громадської уваги у другій половині 80-х років, – ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надання їй державного статусу; екологічної безпеки, яка стала особливо актуальною після Чорнобильської катастрофи. Оскільки і громадські об’єднання віддзеркалювали у своїй діяльності інтереси та устремління значної частини населення України, вони порівняно швидко пройшли етап самоусвідомлення та перейшли від обговорень болючих питань у вузькому колі однодумців до широкої та активної публічної діяльності, від утворення малочисельних неформальних груп до появи впливових організацій республіканського масштабу. Характерною рисою цього процесу була дедалі зростаюча політизація цих формально неполітичних самодіяльних громадських об’єднань.

Першою заявила про себе асоціація «Зелений світ», що з’явилась у грудні 1987 р. і була реакцією суспільства на катастрофічний стан екології республіки, який дедалі гіршав після Чорнобильської аварії. Засновниками організації стали Спілка письменників та Спілка кінематографістів України, її головою обрано письменника та лікаря Ю. Щербака. Прийнята «зеленими» декларація не лише констатувала катастрофічну екологічну ситуацію у республіці, а й закликала громадськість до активних дій (екологічних мітингів та маніфестацій), широкого використання демократичних механізмів, запровадження практики референдумів з приводу здійснення масштабних проєктів, пов’язаних з екологією, видання підручників з екології тощо^[181].

Важливою віхою у біографії «зелених» стала міжреспубліканська екологічна конференція Асоціації «Зелений світ», що відбулась у Києві 25–26 квітня 1989 р. у річницю Чорнобильської катастрофи. Вона продемонструвала прогресуючий розвиток екологічного руху в Україні та зростаючий авторитет асоціації (на форумі були представлені делегати 17 областей республіки, а також представники Білорусії, РСФРР, Грузії та Молдавії). На конференції палку підтримку присутніх отримали виступи за припинення подальшого будівництва АЕС на території України, відкриття громадськості доступу до інформації про експлуатацію атомних електростанцій та загальну радіаційну ситуацію. Різкій критиці за неуважне ставлення до проблем екології піддавалися Кременчуцький, Миколаївський, Іванківський, Славутицький, Шепетівський міськвиконкоми та міськкоми партії. Наприкінці своєї роботи учасники конференції затвердили проєкт статуту асоціації^[182].

Остаточне організаційне оформлення «Зеленого світу» було завершено на І з’їзді цієї асоціації, що відбувся 28–29 жовтня 1989 р. у Києві. У його роботі взяв участь 301 делегат, яких було обрано від усіх областей республіки. Найбільшими були делегації Києва, Львівської, Івано-Франківської та Полтавської областей. Певну уяву про потенціал «зелених» дають статистичні дані про якісний склад делегатів. Майже четверту їх частину склала молодь віком до 30 років. 237осіб мали вищу освіту, а 62 з них – вчену ступінь. На форумі було чимало гостей із-за кордону, представників екологічних організацій Великобританії(«Грінпіс»), США, Нідерландів, Швеції та Чехословаччини. З’їзд показав значну політизацію екологічного «зеленого» руху, адже першочерговим завданням асоціації було визначено активну участь у виборах до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів, а в найближчий перспективі вже бачилося утворення «зеленої» партії. Форум затвердив програму та статут організації та обрав керівні органи – зелену раду у складі 100 чоловік, серед яких народні депутати СРСР Братунь Р., Конєв С., Куценко Н. Сандуляк Л., Щербак Ю. (голова), а також контрольно-ревізійну комісію^[183]. Характеризуючи суть новоутвореного об’єднання, Ю. Щербак зазначав: «Зелений світ» не можна назвати організацією. Це рух… рух незалежних од відомств та установ людей, які б контролювали й втручалися за необхідності у діяльність шкідливих для природи й людей підприємств». Варто підкреслити, що на питання журналіста «Тобто, започатковано діяльність не «згори», а «знизу»?» лідер «зелених» ствердно відповів: «Так, і саме у цьому я вбачаю її перспективність»^[184].

Після розгортання у 1986 р. широкої дискусії про стан української мови у різних регіонах республіки починається процес організаційного згуртування шанувальників рідної мови, внаслідок чого утворюється ціла низка товариств. Зокрема, Товариство «Рідна мова» у Львові, Товариство української мови імені Д. Яворницького у Дніпропетровську, Товариство «Рідне слово» у Полтаві, осередки в Одесі, Рівному, Чернігові, Харкові, клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України та ін.^[185].

Потужного імпульсу подальшій організаційній консолідації прихильників утвердження державного статусу української мови надала нарада представників товариств рідної мови, що відбулася у Києві 27 грудня 1988 р. На цьому зібранні було утворено оргкомітет на чолі з Д. Павличком, який мав на меті підготовку Всеукраїнської установчої конференції товариства рідної мови ім. Т. Г. Шевченка. У підготовленому оргкомітетом та невдовзі опублікованому Статуті чітко визначались основні цілі організації: «Товариство рідної мови імені Тараса Шевченка – добровільна масова громадська організація, що першочерговим завданням має формувати почуття любові до українського слова, а через нього до всієї культури українського народу, як до неповторного явища у радянській і світовій родині народів. Товариство виступає за повне, фактичне утвердження статусу української мови як державної мови республіки, за дальший вільний розвиток мов інших братніх національностей Української РСР, за створення сприятливих умов для національно-культурного розвитку українського населення в інших республіках СРСР. Діяльність Товариства спрямована на зміцнення національної свідомості громадян, виховання почуттів патріотизму та інтернаціоналізму»^[186].

11—12 лютого 1989 р. у Києві у республіканському Будинку кінематографістів проходила установча конференція Товариства української мови (ТУМ). Варто підкреслити, що саме на цьому форумі було чіткіше сформульовано назву неформального об’єднання: на зміну інтернаціональному терміну «рідна» прийшов національно визначений термін «українська», що свідчило про зростання національної самосвідомості, про більш чітку позицію новоствореної організації у процесі національного відродження. На конференції були присутні 405 делегатів з усіх областей республіки. Крім того, широко були представлені товариства та групи шанувальників української мови з РСФРР, Латвії, Естонії, Польщі, а також товариства єврейської та російської мови. До складу окремих делегацій входили представники національностей, що компактно проживали на території тієї чи іншої області.

Тон конференції задав О. Гончар, який у своєму виступі охарактеризував сучасний стан української мови у республіці як «мовний Чорнобиль». У подальшому лейтмотивом виступів були дві тези: критика політики денаціоналізації, в результаті якої українська мова втратила державну, об’єднувальну та суспільну функції та вимога конституційного захисту української мови, надання їй статусу державної. Розкриваючи суть і зміст висунутих вимог та лозунгів, журнал «Україна» у редакційній статті про цей представницький форум зазначав: «Державність української мови нині має набути законодавчої конституційної сили. Не для протиставлення української мови якійсь іншій. До мови російської, до мови кожного народу в нас ще з часів Шевченкових та Франкових живе традиційно глибока пошана. Державність української мови потрібна, щоб повністю забезпечити їй право на життя в усіх сферах, на всіх рівнях»^[187].

О. Гончар охарактеризував сучасний стан української мови у республіці як «мовний Чорнобиль».

Конференція ухвалила статут товариства, обрала його керівні органи: головну раду, ревізійну комісію, а також голову товариства – Д. Павличка^[188]. Крім того, було прийнято текст «Звернення до громадян Української РСР, в Україні і не в Україні сущих», в якому висловлена віра у творчі сили народу, і в черговий раз прозвучали слова на захист ідей національного відродження: «Є теоретики та ідеологи, які хочуть приписати народові байдужість до власної історії, брак історичної пам’яті. А це неправда! Перебудова створює найсприятливіші умови для духовного відродження народу, для надання повноправності його мові»^[189].

Так у спектрі самодіяльних неформальних об’єднань з’явилась потужна масова громадська організація, з чітко вираженим національним обличчям, яка мала тенденцію до швидкого зростання. Якщо на початку 1989 р. ТУМ нараховувало у своїх лавах до 70 тис. осіб, то вже в червні цього року – 200 тис.^[190].

Помітним фактором у ході розгортання національного відродження в Україні стало історико-просвітнє товариство «Меморіал». Ідея створення цього неформального об’єднання визріла на дріжджах суспільної думки вже на початку перебудови, у процесі громадських дискусій з приводу ліквідації «білих плям» історії. Вона стала ще більш актуальною на рубежі 1987–1988 років, коли активізувався процес реабілітації невинно репресованих. Після ХІХ конференції КПРС ця ідея перейшла у площину конкретних дій. Вже в серпні 1988 р. у Москві відбулось засідання оргкомітету Всесоюзного історико-просвітницького товариства «Меморіал», на якому було обрано громадський комітет, до складу якого увійшли А. Сахаров, Д. Лихачов, Г. Бакланов, Р. Медведев, Ю. Афанасьев та ін.

Історико-просвітнє товариство «Меморіал»

На початку осені у Києві активно почала діяти ініціативна група по створенню республіканського товариства «Меморіал». За цих обставин керівництво Компартії України, відчуваючи, що процес народження нової неформальної організації зупинити вже неможливо, проте певною мірою реально направити його у потрібне русло, розгортає бурхливу діяльність. Працівники ЦК КПУ неодноразово зустрічаютьсяз членами ініціативної групи Б. Олійником, В. Кузнєцовим, О. Деко, М. Беліковим. Мали місце також «підключення обласних комітетів партії до формування делегацій областей».

4 березня 1989 р. у республіканському Будинку кінематографістів відбулась всеукраїнська установча конференція добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Її організаторами виступили Спілки кінематографістів, письменників, художників, архітекторів, театральних діячів України, Українського фонду культури, газета «Літературна Україна» та інші організації. У конференції брали участь700 осіб, які представляли всі області республіки^[191].

Г. Бакланов.

Фото: Bundesarchiv, Bild

А. Сахаров і О. Боннер

Виступи делегатів засвідчили, що новостворена організація не збирається обмежуватися вузькими рамками історико-просвітницької діяльності, а ставить перед собою значні політичні завдання суспільного масштабу. «В ім’я майбутнього нашого і дітей наших, – сказав, відкриваючи конференцію, голова Фонду культури, секретар Спілки письменників України Б. Олійник, – зробимо все, щоб перебудова відбулася, щоб наша Батьківщина стала не тільки матеріально і духовно багатою, а й правовою державою, в котрій кожен чесний трудівник був би гарантований від насильства, сваволі, беззаконня і влади бюрократів».

Гранично чітко сформулював стратегічне завдання «Меморіалу» у своєму виступі письменник та режисер Лесь Танюк: «Наше товариство ставить за свою мету повну і остаточну ліквідацію сталінізму в усіх сферах суспільного життя, створення дієвих гарантій незворотності процесу демократизації»^[192].

Коло болючих проблем, хід дискусій, пануючі настрої та співвідношення сил на конференції відбивають одноголосно прийняті резолюції, які були сприйняті на місцях як програма дій. У цих документах вказувалося на нагальну необхідність розпочати розслідування дій учасників масових репресій в Україні від 20-х до 80-х років; розкрити архіви НКВС, Міністерства держбезпеки, КДБ; визнати незаконними сфабриковані процеси над так званою Спілкою визволення України, над діячами культури, спрямовані на знищення української інтелігенції; ліквідувати топоніми з прізвищами людей, які зганьбили себе своєю причетністю до масових репресій; спорудити пам’ятники жертвам голоду 1932–1933 років у Харкові та жертвам масових сталінських репресій у Биківні та ін.

Надзвичайно гострі дебати йшли навколо статуту. Частина делегатів, стверджуючи, що репресії в Україні мали завжди свою національну специфіку, вимагали, щоб республіканський «Меморіал» був незалежною організацією, а не складовою частиною всесоюзного. Втім, ця ідея не отримала масової підтримки. Конференція «Меморіалу» юридично зафіксувала його організаційне оформлення – було затверджено статут та обрано координаційну раду, до складу якої увійшло сім співголів: Кузнєцов В., Деко О., Різниченко І., Танюк Л., Доброштан І., Цимбалюк В., Маняк В.

Лесь Танюк

Фото: Андрій Макуха

Історичне значення і роль ТУМ, «Меморіалу» та «Зеленого світу» важко переоцінити, адже працюючи в легальних умовах, раз по раз демонструючи владі свою лояльність, вони змогли, по-перше, оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності; по-друге, виховати плеяду нових лідерів; по-третє, зайняти не традиційне місце помічника, яке зазвичай відводила КПРС громадським організаціям, а місце партнера і навіть опонента, чим вийшли далеко за межі первісного задуму ініціаторів їх створення. Своєю діяльністю ці неформальні об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому виразно національного акценту. Саме на цьому ґрунті і виріс феномен Народного руху України.

Одним із інтелектуальних центрів в академічному середовищі України доби перебудови став журнал «Філософська і соціологічна думка». Головний редактор цього унікального двомовного видання, доктор філософських наук Юрій Прилюк, згуртував навколо нього групу інтелектуалів, які справили суттєвивй вплив на суспільно-політичні процеси в Україні. Часопис, з одного боку, перетворився на площадку вільного обміну ідеями та новинами, місце дружнього спілкування, обміну думками, дискусій з гострих, нагальних питань розвитку країни, а з іншого – став першим, фактично непідцензурним гуманітарним часописом, який друкував статті з філософської, історичної, гуманітарної донедавна забороненої проблематики, які мали велику суспільну значимість та актуальність, а також переклади сучасної філософської літератури, інтерв’ю з відомими науковцями, критичні огляди сучасної гуманітаристики. При редакції видання було створено редакційну раду та експертну групу, до складу якої увійшли філософи Мирослав Попович, Сергій Макеєв, Наталя Вяткіна, правознавець Віталій Крюков, культурологи Вадим Скуратівський, Костянтин Сігов, Володимир Жмир, соціологи Євген Головаха, Наталія Паніна, Леонід Фінберг, Віктор Небоженко, історик Данило Яневський та ін. Цей неформальний клуб відіграв досить помітну роль у формуванні принципово відмінного від дозволеного комуністичною владою в УРСР інтелектуального клімату. Науковці, громадські діячі, які згуртувалися навколо редакції журналу, численні автори статей сприяли осучасненню та популяризації наукових поглядів на суспільний розвиток, досліджували та осмислювали швидкоплинні та динамічні тенденції суспільного розвитку, пропонували відповіді на соціальне замовлення тогочасного радянського українського суспільства. Як згадував відомий соціолог Віктор Небоженко, «інтенсивне входження ідей незалежності України настільки розбурхувало, перш за все, киян, перш за все, інтелігенцію, що пішла диференціація: одні стояли годинами на вулиці, інші збиралися в політичних тусовках, а у нас пішов академічний такий (обмін думками – О. Б.)… Всі були залучені в цей перебудовний процес, всі розуміли, що Горбачов – це вже все, не підходить, і вони вперше відчули, що є якесь соціальне замовлення, що йде з анонімного, ще малоіснуючого українського суспільства… Вони формували сенси, формували мотиви, аргументи, тобто те, що дуже важливо»^[193].

Отже, значення журналу «Філософська і соціологічна думка» та створеного при ньому неформального інтелектуального клубу полягає в тому, що цей тандем: сприяв осучасненню та популяризації наукових поглядів на суспільний розвиток на вітчизняному грунті; досліджував та осмислював швидкоплинні та динамічні тенденції доби перебудови; готував відповіді на соціальне замовлення українського суспільства, яке вже знало проти чого воно виступає, голосує, мітингує, але ще не до кінця усвідомлювало за що воно врешті-решт бореться; робив спроби створення концептуальних державотворчих документів; формував когорту борців, здатних обстоювати принципи та ідеали демократичного розвитку суспільства.

Фактично в Україні у другій половині 80-х років спрацювала класична формула розвитку національних рухів (лише Чорнобильська катастрофа внесла в неї поправку, актуалізуючи необхідність боротьби за екологічну безпеку), відповідно до якої на перших двох етапах розвитку відбувається повернення історичної пам’яті та відродження мови народу, а на третьому з’являються політичні організації, що обстоюють національні інтереси і борються за національне визволення.

З огляду на це ТУМ, «Меморіал» та «Зелений світ» можна розглядати як перехідні організації на шляху від культурницького етапу самоусвідомлення до політичного етапу боротьби за незалежність. Вони фактично виконали роль ретрансляторів та популяризаторів програмних ідей Руху та його організаційних осередків. Варто підкреслити, що протягом 1987–1989 років ці неформальні об’єднання були своєрідними резервуарами, у яких відбувалося ідейне бродіння та становлення народної опозиції – пробуджені поверненням історичної пам’яті, любов’ю до рідної мови чи загрозою екологічної катастрофи, люди врешті-решт приходили до ідеї необхідності боротьби за національні права.

Однак зворотною стороною масовості цих організацій була їх певна поміркованість. Чисельне зростання лав часто випереджало процес зростання національної свідомості, що зазвичай змушувало лідерів не загострювати зайвий раз ситуації, не приймати радикальних рішень, не форсувати рішучих дій, які могли б відштовхнути тих, хто ще до кінця не визначився, і призвести до організаційного розколу.

Зовсім іншими були тактика і стратегія, а відповідно і роль тих неформальних об’єднань, які вже на початку існування чітко визначили своє політичне обличчя та місце у процесі трансформації суспільства. Частина з них досить швидко вилупилася зі шкаралупи культурництва та просвітництва та перейшла до політичної діяльності. Яскравим прикладом може служити Український культурологічний клуб (УКК), що виник восени 1987 р. На перший погляд члени клубу на чолі з С. Набокою, Л. Мілявським, О. Шевченком та О. Матусевич, діяли так само, як і інші історико-просвітні та культурні неформальні об’єднання: захищали історичні пам’ятники (провели акцію проти спорудження на території Братської школи Могилянської академії будинку-їдальні для курсантів Військово-політичного училища); влаштовували вечори, присвячені актуальним проблемам екології, стану культури, «білим плямам» вітчизняної історії; організовували мітинги тощо. Однак УКК мав одну суттєву особливість – він практично завжди діяв на межі дозволеного: спираючись на гласність, одним з перших підняв питання про Голодомор 1932—33 років, гостро критикував пануючу систему; ґрунтуючись на лозунгові демократизації, висунув вимогу звільнення усіх політичних в’язнів; вперше після 1971 р. у Києві 9 березня 1988 р. відзначив шевченківські дні біля пам’ятника Кобзарю несанкціонованим мітингом; незважаючи на заборону, провів у столиці мітинг, присвячений річниці Чорнобильської катастрофи, після якого міліцією було затримано 50 осіб^[194].

Отже, роль Українського культурологічного клубу полягала у тому, що він, з одного боку, постійно збуджував громадську думку гострими оцінками, нестандартними постановками питань та радикальними діями, а з іншого – практично апробував межі та розширював коло дозволених владою дій.

Серед неформальних організацій, що виникли у добу перебудови, надзвичайно цікавим був феномен «Товариства Лева», яке зародилося у Львові фактично паралельно з УКК – у жовтні 1987 р. У своїх лавах воно нараховувало до 500 осіб, його основу, критичну масу складала «пасіонарна і захоплена ентузіазмом молодь». Активними учасниками «Товариства Лева» були Ігор Гринів, Ярослав Грицак, Юрій Винничук, Левко Захарчишин, Марія Процев’ят, Ігор Квітковський, Олександр Кривенко, Тарас Стецьків, Орест Шейко та ін. Це об’єднання мало чітку розгалужену поліфункціональну структуру: у товаристві паралельно діяло кілька секцій: історична, етнографічна, екологічна та ін., давав концерти етнографічний хор, що виконував повстанські та стрілецькі пісні; функціонував театр «Не журись»; у березні 1989 року вийшов перший номер газети «Поступ», яку члени товариства друкували у Литві. Як згадує активний учасник цього неформального об’єднання Т. Стецьків: «Десь за два роки з 1987 по 1989 рік мабуть не було у Львові такої справи, за яку би товариство не бралося…»^[195].

Характерно, що ініціативи і дії учасників «Товариства Лева» часто виходили за усталені радянським режимом межі. І якщо відновлення гаварецької кераміки та організація експедицій по Дністру особливої уваги та протидії з боку партійної номенклатури не викликали, то збирання підписів за відновлення футбольного клубу Карпати-Львів, який тоді сприймався як «розсадник націоналізму», та надання «Товариством Лева» публічної трибуни дисидентам В. Чорноволу та М. Гориню, які повернулися із заслання, дало підставу Львівському обкому КПУ «зрозуміли, що не все так просто, тут Личаківським цвинтарем і культурологію не дуже пахне, тобто товариство виразно еволюціонувало в сторону протесту, і питання переходу в політику було тільки питанням часу». І цей перехід відбувся: віховими подіями на цьому шляху стала активна участь членів «Товариства Лева» у відновленні Української Гельсінської спілки, заснуванні Товариства української мови, організації та проведенні починаючи з 1988 р. перших політичних мітингів (про радикальність «Товариства Лева» свідчить пропозиція одного з його членів – Івана Макара поставити у Львові пам’ятник Бандері). На цій підставі оцінюючи роль «Товариства Лева» у громадському житті доби перебудови Т. Стецьків резонно акцентує: «Фактично «Товариство Лева» розбурхало український суспільний простір»^[196].

Керівництво Народного Руху України (зліва-направо):

Павло Мовчан, Микола Жулинський, невідомий, Іван Драч, Микола Горинь, Володимир Яворівський, В’ячеслав Чорновіл, невідомий.

Фото: Марта Коломиєць-Яневська

Приблизно у тому ж ключі що Український культурологічний клуб та «Товариство Лева» діяли також українознавчий клуб «Спадщина» та студентське об’єднання «Громада». Не випадково невдовзі у партійних документах для службового користування всі названі самодіяльні об’єднання будуть віднесені до «політизованих угруповань, цілі та дії яких далекі від цілей перебудови, інтересів народу»^[197].

Варто підкреслити, що радикальність УКК, «Товариства Лева», «Спадщини», «Громади» та інших неформальних організацій, таврованих владою як «екстремістські» (на травень 1989 р. їх нараховувалось у республіці 15)^[198] значною мірою пояснюється якісним складом цих об’єднань. Адже, з одного боку, значну частину їх складала, пробуджена перебудовою, політично активна молодь, з іншого – суттєво впливали на діяльність цих неформальних об’єднань, або ж були їх лідерами колишні політв’язні. Зокрема, в акціях «Товариства Лева» діяльну участь брав відомий політв’язень І. Калинець, а керівники УКК мали 13 судимостей за статтями антирадянська агітація та пропаганда і наклепи на радянський та державний лад^[199]. Ці та інші факти дали підставу партійним структурам прийти до висновку: «До лідерства в деяких угрупованнях, особливо у Львові та Києві, прийшли досвідчені у політичній боротьбі, професійно підготовлені люди, в минулому, як правило, засуджені за антирадянську діяльність»^[200].

Особливо помітною була роль колишніх політв’язнів у діяльності Української гельсінської спілки (УГС). Вже влітку 1987 р., після виходу на волю першої хвилі політв’язнів, відновила свою роботу Українська гельсінська група (УГГ), активну участь уякій взяли В. Чорновіл, Б. Горинь, М. Горинь, Я. Лесів, П. Скочок, В. Барладяну та ін. Невдовзі було налагоджено публікацію офіційного друкованого органу УГГ – «Українського вісника», вже перші публікації якого надали потужного імпульсу суспільній думці. Зокрема, значний резонанс викликав відкритий лист В. Чорновола до Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, що побачив світ у серпні1987 р., у якому фактично були викристалізувані основні програмні положення та вимоги відновленої правозахисної організації. У своєму зверненні автор переконував Генсека у нагальній потребі нового погляду на національне питання; виступав за розширення прав союзних республік, повернення національним мовам у повному обсязі державних та громадських функцій; закликав до поглиблення процесу ліквідації «білих плям» історії – реабілітації СВУ, бандерівського руху, жертв репресивних акцій 60-х- 70-х років; різко виступав проти тези про злиття націй, вважаючи її ширмою для цілковитої русифікації, а також проти утисків у церковній сфері^[201].

Я. Лесів

Фото: archive.khpg.org

На початку 1988 р. намітились суттєві зрушення у діяльності УГГ, націлені на організаційне зміцнення та пожвавлення роботи. Вже у березні того року вона здійснила перегрупування сил – у зв’язку з виїздом М. Руденка за кордон головою УГГ став відомий правозахисник з 26-річним стажем ув’язнення Л. Лук’яненко. До складу виконавчого комітету увійшли М. Горинь, З. Красівський та В. Чорновіл, а до закордонного представництва УГГ – М. Руденко, Л. Плющ, Н. Світлична. У зверненні, з яким виступила група, підкреслювалось, що буде здійснено перехід до активізації діяльності^[202].