30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року

Саме у цьому контексті слід сприймати той факт, що на квітень 1989 р. було підготовлено лише один протест на пленум Верховного суду УРСР про реабілітацію осіб, що проходили у справі так званих «Контрреволюційної організації у сільському господарстві УРСР» та «Спілки визволення України». І це у той час, коли чекали свого розгляду матеріали про 10 різних центрів, союзів та груп, яким необхідно було дати сучасну політичну оцінку. Такі ж факти уповільненого переходу до реабілітації політичних організацій мали місце у Харківській, Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях.

Збереження старих командних методів і не зжитий формалізм у доборі кадрів негативно позначились на процесі формування реабілітаційних комісій на місцях. Амплітуда зловживань та недоліків була досить широкою: від бездумного «артільного» підходу (для роботи у контрольно-ревізійній комісії Київської міської парторганізації залучили 25 слухачів ВПШ при ЦК Компартії України) до віддання жертв у руки ката (членом реабілітаційної комісії при Житомирському обкомі партії став колишній працівник НКВС, який сам у минулому мав відношення до репресій). Уповільнений темп реабілітації, якісний склад комісій по реабілітації викликали наростаюче невдоволення громадськості. На мітингах дедалі частіше почали висловлювати недовіру цим комісіям, все голосніше лунали заклики неформалів взяти справу реабілітації у свої руки.

Серйозною вадою процесу реабілітації в Україні у другій половині 80-х років було його фактичне випадання з інформаційного простору республіки. Партійні лідери УРСР не лише самі не дуже поспішали висловлюватись з питань реабілітації на шпальтах газет чи перед телекамерами, а й не давали роздмухувати жар цієї вогненебезпечної теми. Навіть комісія Комітету партійного контролю при ЦК КПРС змушена була визнати консерватизм республіканського керівництва, блокування ним інформації про процес реабілітації. У довідці цієї комісії констатується: «Епізодичні інтерв’ю, повідомлення у республіканській та місцевій пресі, по радіо та телебаченню дають обмежену інформацію, а нерідко містять більше питань, ніж пояснень»^[152].

Отже, розгортання процесу реабілітації в Україні у другій половині 80-х років лишає подвійне враження. З одного боку, стимулювання поглиблення цього процесу з союзного центру; створення у республіці системи організаційних структур, що займались реабілітацією; повернення доброго імені невинно репресованим. Разом з тим, з іншого – ми маємо низку негативних явищ та процесів: гальмування реабілітації республіканськими державними структурами, існування значних відмінностей у темпах цього процесу у різних регіонах України, уповільнений перехід від реабілітації окремих осіб до реабілітації політичних організацій течій та рухів, грубі помилки під час формування реабілітаційних комісій, звуження рамок реабілітаційного процесу тільки до розгляду справ жертв сталінських репресій 30—50-х років, відсутність повноцінної гласності у висвітленні питань, пов’язаних з реабілітацією.

Уповільнений темп процесу реабілітації в Україні явище не випадкове. Консервативне республіканське керівництво чудово розуміло, що реабілітація невинно засуджених це не лише акт визнання помилок минулого, це і бомба уповільненої дії, закладена під Систему, адже у ході реабілітаційного процесу дедалі більше з’ясовуються і обнародуються її злочини, стають зрозумілими механізм та цілі репресій, виринає правда про винуватців понівечення сотень тисяч людських доль. Саме тому правлячою елітою було зроблено все, щоб годинниковий механізм цієї бомби суттєво відставав від ходу історії і вибух народного невдоволення відбувся якомога пізніше.

Період активного повернення суспільству історичної правди був часом прозріння для значної частини української політичної та художньої еліти. «Погляди можуть змінюватися в міру надходження нової інформації з того чи іншого питання, на основі якої й формується погляд – відверто визнає Б. Олійник. – Скажімо, я, як між іншим, дев’яносто дев’ять відсотків моїх співвітчизників, не знав про жорстокості Леніна щодо релігії та релігійних діячів, яких буквально ставили до стінки. Ці документи були закриті. Коли б знав, то, напевне, написав би свої вірші про Леніна в дещо іншому ракурсі»^[153]. Правда про систему сприяла прозрінню і Д. Павличка. «Чи не знав я про це тоді, коли вступав до партії? Не знав. – з болем констатує поет у своїй заяві 9 березня 1990 р. про вихід з партії. – Не знав ні про голод 1932—33 років ні про масштаби Гулагу, ні про Биківню, ні про Дем’янів лаз, не знав про безліч злочинів, заподіяних українському народові та іншим народам під керівництвом партії. Та поволі приходило те знання. Воно заперечувало мою віру і руйнувало мою ж таки творчість, в якій я намагався підносити партію, ідеалістично приписуючи їй те, до чого прагнув як комуніст»^[154].

Д. Павличко, М. Горинь

Під тиском правди про сталінські репресії та голод 1932—33 років відбулись кардинальні зрушення у свідомості тодішнього високопоставленого партійного функціонера Л. Кравчука. Пізніше він скаже в одному з інтерв’ю: «Ви знаєте, тільки нежива людина може не відреагувати на таке. Я з часом зрозумів: усе що робилося, було суцільна брехня. І партія цю брехню утверджувала, обмежуючи в інформованості навіть тих людей, які повинні були «за службового обов’язку» знати правду. Це був фарс, фальсифікація, злочин. І я повторюю: якби я знав усе це в 1958 році, я ні за що до цієї партії не вступив би. Ось що я коротко можу сказати про перелом у своїй свідомості»^[155]. Варто підкреслити, що завдяки гласності прозріння у світобаченні не набуло локального, виключно верхівкового характеру, а стало масовим явищем, домінантою духовного розвитку суспільства у другій половині 80-х років.

На хвилі гласності у добу перебудови почалися зрушення та зміни у друкованих засобах масової інформації. В січні 1991 р. в Міністерстві закордонних справ УРСР була акредитована перша американська журналістка Марта Коломиєць (1959–2020). Вона відкрила перше пресове бюро англомовного тижневиків The Ukrainian Weekly та «Свобода», які видавав Український Національний Союз – найстарша братська страхова українська організація в США. За існувавших в ті роки умов, бюро перетворилося на неформальний центр спілкування нечисельних українських та закордонних журналістів, громадських діячів, політиків демократичної орієнтації, відіграло істотсну роль у формувані першої хвилі незалежних журналістів в УРСР/ Україні. Журналістка спілкувалася з українськими дисидентами В. Чорноволом, М. Горинем та ін., записувала їх свідчення. М. Коломиєць зібрала багато спогадів людей, які пережили Голодомор 1932—33 років. У подальшому ці матеріали були передані до Конгресової бібліотеки США і 2018 року відіграли важливу роль в ухваленні резолюції США про Голодомор. У часи незалежності України М. Коломиєць була директоркою Програми імені Фулбрайта в Україні, Головою правління Українського жіночого фонду, співробітником низки програм з освіти, реформ місцевого самоврядування, боротьби з корупцією та розвитку громадянського суспільства, що фінансувалися урядом США. Разом з чоловіком, Данилом Яневським, була продюсером фільму про життя патріарха Йосипа Сліпого^[156].

Суттєво вплинула на формування суспільної думки і проголошена згори в рамках гласності кампанія критики і самокритики. Ця кампанія розгорталась фактично у двох площинах: у межах державного та партійного апарату, а також у сфері взаємодії влади та народу. Темпи, масштаби, форми та методи критичного осмислення дійсності у рамках цих двох площин були суттєво відмінними. Характерною рисою процесу розгортання критики та самокритики у державних та партійних структурах була його уповільненість. Архівні документи переконливо свідчать, що на початку перебудови у цих структурах, як і у попередні роки, поза критикою залишалися вищі посадові особи; обговорення доповідей мало характер обтічних, пригладжених самозвітів; відчувався дефіцит глибокого аналізу, гостроти у постановці питань; критика хоча і розширювалась, проте якісно не змінювалась, звучала переважно «згори» і зводилась, як правило до господарських питань; значна частина критичних зауважень не реалізовувалась^[157]. Все це дало підставу В. Щербицькому прийти до невтішного висновку: «Паперів, міркувань досить, а ось конкретних пропозицій, персональної критики, самокритики цілком очевидно не вистачає у повсякденній роботі». Ситуація в Україні з кампанією критики і самокритики не влаштовувала і Москву, яка, з одного боку, вимагала виконання директив ЦК КПРС, з іншого – намагалася тиснути важелем критики на консервативного В. Щербицького та його прихильників. Згадуючи ці процеси, Л. Кравчук акцентував: «Москва читала газету «Правда України» із звiтом про пленум. Менi негайно йшов звiдти телефонний дзвiнок, – «Що це у Вас за звiт? Не було критики на адресу Щербицького…не було критики на адресу секретарiв ЦК, покритикували там райкоми i так далі. Ви що, проти тих процесiв, якi вiдбуваються в партiї?». Кожень день… говорили одне: «Немає критики у Компартiї України, немає критики. ^[158].

Марта Коломиєць-Яневська

Зовсім інший характер мала критика владних структур «знизу». У добу перебудови народне невдоволення зловживаннями керівництва владою, привілеями номенклатурних «князьків», відсутністю у діях державних та партійних органів єдності слова і діла врешті-решт вийшло за межі кухонь та курилок і потужною хвилею заполонило сторінки газет та екрани телевізорів. Реакцією апарату було намагання максимально втримати під своїм контролем засоби інформації. Вже у жовтні 1986 р на засіданні Політбюро ЦК КПУ перший секретар Львівського обкому партії роздратовано зауважив: «Собкор, ну який би він не був розумний, нехай з трьома вищими освітами… не може він всього знати, прошу вибачення, якщо це всезнайка, його гнати необхідно, я вибачаюсь за вираз «поганою мітлою» звідти, з будь-якої газети. Він повинен працювати з партійним комітетом… Ну не можемо ми вплинути, наприклад, на товариша Одинця (кореспондент «Правды» – О. Б.) але на республіканські друковані органи ми ж в стані впливати»^[159].

Через два з половиною роки завдання встановлення партійного контролю за пресою для апарату ще зберігало свою актуальність. Характеризуючи стан преси у цей час, секретар Славутицького міськкому ЛКСМ Т. Захарчук писала у своєму листі до М. Горбачова: «В решті решт хто-небудь зупинить цей розгул у нашій пресі? Сьогодні хто що хоче друкує і ніхто не думає про наслідки, і, ніби відсутнє партійне керівництво засобами масової інформації»^[160]. Втім, було вже пізно: у сфері інформації відбулись за цей час не лише радикальні кількісні зміни (за перші три перебудовчі роки разовий тираж газет та журналів СРСР збільшився більш як на 61 млн екземплярів і досяг майже 490 млн)^[161], а й глибокі якісні – преса ставала дедалі вільнішою і щоденно крок за кроком виходила з під партійного контролю.

Як і будь-який суспільний процес, розгортання гласності, крім позитивних сторін мало і свої вади та негативні наслідки. Її слабкими місцями, своєрідними «дитячими хворобами» були переважання у громадському дискурсі емоцій, публіцистичності над ґрунтовним науковим аналізом, періодична втрата почуття міри та об’єктивності у критиці, домінування у суспільній полеміці викривального мотиву «проти» (критика діючої системи, розвінчання фальшивих кумирів тощо) над творчим «за» (пропозиція конкретних реальних планів та альтернативних проєктів дій), формування у ході ломки стереотипів нових міфів.

Чи не найголовнішою больовою точкою гласності була її територіальна неоднорідність, поліваріантність моделей дозволених дій у інформаційній сфері: від дозволяючої столичної до утримуючої – провінційної, що суттєво обмежувало повноцінну свободу слова. Як цілком резонно зазначав у зв’язку з цим один з читачів «Огонька», «…вся ця гласність зосереджена десь-там у вас у Москві. Для Києва вже друга гласність. Для Черкас – третя, дуже вже скромна. А для Миргорода, Сміли та Конотопу залишається вже лише крихітка. Але ж «не буває осетрини другої свіжості»! Якщо є Гласність-1, Гласність-2 і т. д. це означає, що гласності на жаль, немає взагалі, а є лише видимість»^[162].

Однак, попри всі ці вади, непересічне значення гласності полягає в тому, що вона не лише дала можливість суспільству дихнути на повні груди, дізнатись правду про власне минуле, вільно висловити свою думку, а й переконала його у необхідності поглиблення реформ, доповнення економічних трансформацій радикальними політичними змінами. Адже ліквідація «білих плям» дозволила не тільки відкрити засекречені сторінки історії та повернути забуті імена, вона врешті-решт мозаїчно віддзеркалила природу та механізм існуючої влади, розкрила суть та масштаби кризи радянського суспільства. Відкриття зон, раніше закритих для критики, дало можливість виявити основні больові точки системи. Крім того (і це надзвичайно важливо), гласність породила плюралізм думок, який розширюючи сферу свого впливу у суспільстві дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктувало радикальну політичну реформу – забезпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Ліквідація «білих плям» дозволила не тільки відкрити засекречені сторінки історії та повернути забуті імена, вона врешті-решт мозаїчно віддзеркалила природу та механізм існуючої влади, розкрила суть та масштаби кризи радянського суспільства.

5. Демократизація: імітація пом’якшення режиму чи далекоглядна стратегія?

Кращі ліки від хвороб демократії – більше демократії.

Альфред Е. Сміт

Демократія є лад, коли ще не знають, кого слухатися, але вже знають, кого не слухатися.

М. Бердяєв

Будь-яка зміна прокладає шлях іншим змінам.

Ніколо Макіавеллі

Крім гласності на початковому етапі перебудови, другим потужним важелем впливу на суспільство була демократизація. Горбачовський варіант демократизації являв собою політичний курс радянського керівництва, що мав на меті шляхом певного пом’якшення режиму та забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади подолати синдром відчуження громадян від держави, підняти їхню суспільну активність (активізувати «людський фактор»), розширити соціальну базу перебудови, створити сприятливу атмосферу для подальшого реформування суспільства. Першочерговими завданнями вважались відновлення ролі рад, як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на справжнього захисника інтересів трудящих та ін.

У середині 80-х років ради залишались, як і у попередній період, лише декоративним фасадом держави. Фактично вони не мали ні реальної влади, ні достатньої кількості авторитетних кваліфікованих кадрів, ні розвинутої власної інфраструктури. Через значну кількість партійних документів у цей час проходить теза про те, що «деякі партійні комітети допускають підміну радянських органів». Насправді це явище було не винятковим, а масовим, і воно переконливо свідчило про тотальне усунення рад від реальних важелів влади. Своєрідною ширмою для цього стала практика спільних постанов та рішень з питань, які цілком стосувались компетенції рад. Таких документів за визнанням Політбюро ЦК КПУ приймалось «все ще багато»^[163]. Однак, критикуючи себе за ці зловживання, партійні органи зовсім не поспішали поступатись місцем на капітанському містку влади. Партійна еліта ревно слідкувала за збереженням діючого балансу сил.

Лакмусовим папірцем повноти влади та реальних можливостей здійснення владних повноважень може служити стан матеріальної бази рад. Наприкінці 1985 р. лише четверта частина міськвиконкомів і райвиконкомів та третина виконкомів сільських і селищних рад розташовувалась у пристосованих приміщеннях. Тільки половина сільських та селищних рад була забезпечена транспортом, в тому числі 6,3 % – автомобілями. Це в той час, коли на території близько 2 тис. цих рад знаходилось по 5—10 та більше населених пунктів на відстані 8—10 кілометрів від виконкомів^[164].

Під впливом перебудовчих процесів намітилось певне пожвавлення у діяльності рад. Так, вже у 1986 р. у Верховній Раді УРСР помітно зросла активність депутатів, які порівняно з попереднім роком внесли вдвічі більше пропозицій з конкретних проблем соціально-економічного розвитку, покращення діяльності радянських органів тощо. Підвищилась роль постійних комісій, які на відміну від минулих років брали активну участь у передсесійному обговоренні проєктів плану розвитку та бюджету республіки на поточний рік. Крім того, з метою контролю ними була вивчена робота 18 міністерств та відомств з різних напрямків діяльності. У цей час була зроблена спроба посилити зв’язок між ланками усієї вертикалі системи рад. Зокрема, кількість виїздів на місця, до низових радянських підрозділів та тривалість відряджень працівників апарату Верховної Ради УРСР збільшилась у 1986 р. порівняно з 1985 р. майже на 40 %. Характерно, що у ході цих відряджень акцент дедалі більше робився не на контроль, а на допомогу місцевим радянським органам^[165].

Поступово позитивні зрушення відбувались і на нижчих ярусах системи рад. у 1986 р. депутати місцевих радянських органів внесли більш як 266 тис. ділових пропозицій та зауважень (на 40 % більше порівняно з 1985 р.), три чверті яких було реалізовано до кінця року. В умовах демократизації та гласності розширилась практика депутатських запитів. У цей час їх було винесено 38,9 тис. (у 1985 р. – лише 33,5 тис.). Посилилась аналітична та контролююча діяльність постійних комісій. Поступово ліквідовувалися зайві структурні ланки – різного роду комісії, групи та штаби^[166].

Однак, в цілому перебудовчі процеси у радах йшли надзвичайно повільно. «Важко йде перебудова у радянських органах, – констатується у доповідній записці, направленій у Політбюро ЦК КПУ у жовтні 1986 р. – Деякі з них працюють безініціативно, все ще очікують з кожного приводу рішень і вказівок партійних комітетів, не вміють виділити головні питання, допускають бюрократизм і зволікання^[167]. Отже, у системі рад відбувалися перш за все кількісні, а не якісні зміни: збільшення кількості пропозицій депутатів, або скорочення паперообігу були покликані радше продемонструвати включення тієї чи іншої ради у процес перебудови, ніж стали реальними показниками глибоких трансформацій законодавчої вертикалі влади.

Така ситуація абсолютно невипадкова, адже ХХVII з’їзд КПРС, матеріали якого в цей час були дороговказом, кликав не до революційних зрушень, а лише до удосконалення системи. Політична реформа хоч і стукала вже у двері, але ще не стояла на порядку денному. Збереження у цей час монополії партії на владу автоматично означало збереження «вторинності» рад, їх підпорядкованості партійному апаратові. Саме звідси проростають такі типові вади радянських структур, як пасивність позиції у стосунках з господарськими органами, невміння та небажання скористатись своїми повноваженнями, некритичність в аналізі стану справ, безвідповідальність, вичікування при прийнятті принципових рішень, відсутність наполегливості у вирішенні назрілих проблем.

Аналогічна чи навіть гірша ситуація склалась у профспілках, які ніяк не могли подолати у цей час синдром «приводного паса». За оцінкою ЦК КПРС, перебудовчі процеси у профспілкових структурах розгортались «гірше, ніж в цілому». З метою покращення ситуації були проведені масштабні кадрові перестановки – до жовтня 1986 р. замінено 55 % голів республіканських профспілкових комітетів, третину складу обласних рад, а також половину обласних комітетів профспілок. Однак фактично ситуація не змінилася. Аналіз діяльності профспілок республіки на початковому етапі реформ дозволив В. Щербицькому прийти до невтішного висновку: «Перебудова не наступила».

Великі надії покладав М. Горбачов на демократизацію КПРС. Розвиток внутріпартійної демократії передбачав зміцнення колегіальності, посилення самостійності первинних організацій та осередків, розширення критики та самокритики, розмежування партійних та господарських органів, боротьбу з формалізмом та бюрократизмом тощо. Втім, як свідчать архівні документи, так само як і у системі рад, у партійних органах відбувалися перш за все кількісні зміни – зменшувалась кількість паперів, засідань, нарад, викликів з місць, зростали терміни перебування відповідальних працівників у трудових колективах тощо. Однак помітних якісних зрушень не відбувалось. Особливо яскраво це помітно на прикладі кадрової політики партії. У цей час партійні, господарські та радянські органи фактично відігравали роль сполучених посудин, у рамках яких циркулювала номенклатура. В результаті інтенсивність перетасовування номенклатурної колоди впливала лише на зміну відсотку кадрових перестановок, але, як правило, не зумовлювала радикальних зрушень у роботі.

Факт «непотоплюваності» номенклатурних працівників та негативні наслідки цього явища змушена була визнати сама партія. «У деяких областях ми стикаємося з нічим не пояснюваним підходом до підбору кадрів, – констатується на жовтневому 1986 р. засіданні Політбюро ЦК КПУ. – Візьмемо, наприклад, Волинську область. Тут облагропром по суті перетворився на гніздо для «штрафників». Сюди було направлено 9 чоловік, які мали партійні стягнення, з них – 3 за зловживання службовим становищем та 2 – за надмірне вживання алкоголю…»^[168]. І це не було поодиноким явищем. Так, при перевірці Рівненського обкому КПУ було встановлено: «Секретаріат, відділи обкому партії повільно перебудовують роботу по підбору та розстановці кадрів. При оцінці ділових якостей керівників кінцеві результати їх діяльності не вважаються визначальними. Окремі працівники, які вичерпали себе, не в стані перебудуватися, продовжують залишатися на керівних постах… Мають місце випадки пересаджування (у інше керівне крісло – О. Б.) працівників, які себе скомпрометували»^[169].

Така кадрова політика суттєво гальмувала розвиток не лише внутріпартійної демократії, а й всього комплексу суспільних реформ, адже як стверджує відома сталінська формула, «Кадри вирішують все». Номенклатурна «непотоплюваність» красномовно свідчила про відсутність у партійних структурах справжньої колегіальності, вільного обміну думок, відвертої справедливої критики. Врешті-решт, у партійних верхах республіки змушені були дійти висновку про те, що демократизація – це веління часу і що «шушукання у кабінетах без урахування думки партійних організацій користі, як показує життя, не приносить».

На початковому етапі перебудови незначні кадрові зміни у партійних структурах, дія яких була ще більше ослаблена практикою номенклатурного перетасовування, зумовили збереження старих командних методів та підходів у роботі. Сила інерції була особливо відчутною у нижніх ланках партійної піраміди. Наприкінці 1986 р. член Політбюро ЦК КПУ А. Титаренко змушений був констатувати: «Особливо важко йде перебудова у міській та районній ланці. Міськкоми та райкоми, як правило, все замикають на себе, командують, шлють до первинних парторганізацій різні телеграми та настанови господарчо-розпорядчого характеру»^[170]. Зворотнім боком «непотоплюваності» номенклатури стала її віра у безкарність, яка розкривала широкий простір для зловживань службовим становищем. Так, протягом 1985–1987 років у республіці працівники партійних, радянських, профспілкових та комсомольських органів одержали незаконно виплачених премій на суму 220 тис. крб^[171]. Лише протягом дев’яти місяців 1986 р. у Рівненській області порівняно з тим же періодом минулого року майже на 38 % зросла кількість порушень та зловживань владою з боку місцевих керівників^[172].

Прорахунки реформаторів (необґрунтований курс на прискорення, антиалкогольна кампанія, запровадження держприймання тощо), помножені на опір консервативного партійно-державного апарату, який завдяки номенклатурному перетасовуванню зазнав лише косметичних змін, призвели на рубежі 1986–1987 років до помітного гальмування реформ, зростання соціальної напруги, тобто фактично до першої серйозної кризи перебудови. Оцінюючи суперечливий характер демократизаційних процесів доби перебудови, відомий дисидент Л. Лук’яненко у своїх спогадах зауважує: «Демократизація, яку розпочав Горбачов у 85 році, крок за кроком розширювалася. Припинили глушити радіо, цензуру, дозволили створення громадських організацій. Ніби зверху йшов дозвіл. Але нижче залишалися КДБ, партапарат, міліція, які не хотіли ніяких змін, вони відстоювали все старе і чинили опір… Хтось обережно ставився до того, що відбувається, бо це недисциплінованість. Тому був великий опір. Боротьба за демократизацію була реальною політичною боротьбою, а не дискусією, бо міліція хапала людей, вивозила з Києва, за місто. Людей часом з роботи виганяли, скасовували чергу на квартири…»^[173].

Радикальний вихід з глухого кута було запропоновано на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, на якому відбулась суттєва зміна гасел та по-новому розставлені акценти у стратегічній лінії реформ. Було відсунуто на задній план гасло «прискорення», який дедалі більше вступав у протиріччя з гаслом «перебудови» (Хіба можна на ходу здійснювати капітальний ремонт машини і при цьому збільшувати її швидкість на трасі?). Гласність та демократизація, що були покликані нейтралізувати протидію реформам партійно-державної бюрократії, протидіяти «механізму гальмування», отримують нового імпульсу, дедалі виходять на перший план і, радикалізуючись, перетворюються на лозунги «Більше світла!», «Більше демократії!».

Рішення пленуму свідчать про кардинальні зрушення у стратегії реформ: реформування набуває системного характеру, його акцент переноситься у політичну сферу; проблема удосконалення господарського механізму фактично починає розглядатись не як самостійне завдання перебудови, а як складова частина процесу демократизації.

На цьому етапі активізується процес перебудови у кадровій політиці. До січня 1988 р. протягом двох років в Україні було замінено 1912 працівників, що затверджувалися ЦК КПУ. Особливо помітні масштабні кадрові перестановки починаються у 1987 р. Один за одним залишають свої посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловоградського, Львівського обкомів партії. На липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПУ відправлено на пенсію члена Політбюро ЦК КПУ, Голову Ради міністрів України О. Ляшка, кандидата у члени Політбюро, голову КДБ України С. Муху. Протягом 1988 р. було обрано 36 нових секретарів обкомів, в тому числі 8 перших, 147 перших секретарів міськкомів та райкомів партії, 6 перших керівників міністерств та відомств республіки^[174].

Втім, як і раніше, приток нових свіжих сил був мінімальним, адже ніхто не змінював правил кадрової гри. Незважаючи на декларації про демократизацію, номенклатурна колода, як і раніше, залишалась у руках партійних органів. Крім того, на той час ніхто не скасовував секретних інструкцій Секретаріату ЦК КПУ, які вимагали чіткої послідовності дій під час кадрових змін на ключових посадах держави: «Призначення та звільнення працівників, посади яких входять до обліково-контрольної номенклатури ЦК Компартії України, здійснюються лише після узгодження з відповідними відділами ЦК. Міністерства, відомства, організації приймають відповідні рішення чи видають накази лише після повідомлення (усного (горезвісне «телефонне право» – О. Б.) чи письмового) про згоду відповідного відділу ЦК Компартії України»^[175].

Незважаючи на декларації про демократизацію, номенклатурна колода, як і раніше, залишалась у руках партійних органів.

За цих обставин В. Щербицькому вдалось не лише утримати свою посаду, а й зберегти вплив на рішення та дії загальносоюзного керівництва. Причини цього фахівці схильні вбачати у відносно стабільній обстановці в Україні; в існуванні у республіці міцного державного та партійного апарату, спроможного стримати розвиток радикальних процесів; у бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицького до різких політичних маневрів^[176].

І все ж перебудова дедалі поглиблювалась. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС (червень – липень 1988 р.) вперше в історії радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. І хоча склад конференції був досить консервативним, вона офіційно проголосила курс на створення правової держави, парламентаризму, розподіл влад. Незважаючи на те, що ці елементи політичної доктрини лібералізму сприймалися тільки крізь призму «соціалістичних цінностей» і здійснювалися на практиці надзвичайно непослідовно та суперечливо, перебудова все ж таки отримала новий імпульс.

Відомий український історик С. Кульчицький не лище дуже чітко розкриває суть і зміст глибоких змін у політичній системі СРСР того періоду, а й вказує на роль у цих процесах М. Горбачова: «Ми недооцінюємо ту конституційну реформу, яка була здійснена у 1988 році… Вона полягала у відриві партійної вертикалі від радянської вертикалі. Тобто, той народ, який після повалення самодержавства, став сувереном, він припинив бути сувереном у жовтні сімнадцятого року. Сувереном вже стали вожді Комуністичної партії. І от Горбачов спромігся розірвати цю зв’язку між партійною і радянською вертикалями, з тим, щоби радянська вертикаль стала всевладною. Повновладдя Рад, як це він називав… І ніхто особливо не надав тоді великого значення цьому. Тому що всі були призвичаєні від народження…, що є така нерозривна зв’язка. Ну, як вона називалася, «союз комуністів і безпартійних»… І раптом партійні органи відійшли не просто на другий план. Вони були позбавлені суверенності. Вони були позбавлені влади. І вони відійшли. Але вони відійшли конституційно у результаті цієї реформи»^[177].

Отже, по суті конституційна реформа 1988 р., запроваджена з ініціативи генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова призвела до тектонічних зрушень у політичній структурі радянського суспільства – вона юридично, законно, і як вказує дослідник майже не помітно для широкого загалу, який ще мислив радянськими стереотипами (типу «союз комуністів і безпартійних»), спочатку розмежувала партійні і радянські управлінські вертикалі, а потім поступово позбавила партійні структури реальної влади і відсунула їх на другий план. Наслідками цієї реформи стали: по-перше, диференціація партійно-державної номенклатури, наростаюче поглиблення протиріч та розколу у її лавах; по-друге, поступове перенесення ядра реальної влади з партійних до радянських структур; по-третє, вихід на політичну арену неформальних об’єднань, які офіційно отримали легальні канали доступу до важелів влади; по-четверте, трансформація традиційної для країни, яка йде шляхом наздоганяючої модернізації, моделі «революції згори» на некеровану «революцію знизу».