30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року

Інтегрально характеризуючи реакцію керівництва різних рівнів та відомств на повідомлення про аварії та проблеми АЕС, Голова Ради Міністрів СРСР М. Рижков на засіданні Політбюро ЦК КПРС 3 червня 1986 р. на якому розглядалося питання Чорнобильської катастрофи, чітко поставив діагноз: «Були недоліки… і все затушовувалося, йшло кудись, щоб запобігти розголосу. У начальства притупилася відповідальність»^[97].

7. Ігнорування рекомендацій та попереджень вчених. Влітку 1980 р. президент АН УРСР академік Б. Є. Патон направив до Ради Міністрів УРСР листа про недоцільність спорудження ЧАЕС-2, а через рік на засіданні Президії Ради міністрів УРСР була заслухана його доповідь «Про можливі еколого-економічні наслідки розміщення, будівництва та експлуатації в Українській РСР атомних енергооб’єктів». І хоча після цього демаршу відомого науковця, який викликав негативну реакцію союзних владних структур, було припинено спорудження Одеської АТЕЦ, а згодом – і Кримської АЕС, відмовлено у затвердженні плану розміщення майданчиків під будівництво Харківської АТЕЦ і АЕС у Донецькій області та ряду інших планованих об’єктів атомної енергетики в Україні^[98], будівництво додаткових блоків на Чорнобильській АЕС продовжилося… Чорнобильська катастрофа не була несподіванкою для українських вчених. Зокрема науковці Інституту геохімії навколишнього середовища НАН та МНС України, Е. В. Соботович разом з В. М. Шестопаловим, Є. О. Яковлєвим, Г. В. Лисиченком та іншими в березні 1986 р. зробили доповідь на засіданні Відділення наук про Землю АН УРСР на тему «Оцінка вірогідності катастрофи на Українських АЕС», де йшлося про можливість крупномасштабної аварії на першому блоці ЧАЕС. Тоді присутні члени Відділення досить агресивно сприйняли цей виступ і заборонили публікувати його висновки^[99]. Втім, доповідачі помилилися лише блоком…

8. Чітка військово-політична орієнтація ядерного комплексу та практика управління ядерно-енергетичною галуззю, що склалася у СРСР. «Ядерна енергетика виросла з надр військово-промислового комплексу, успадкувавши його секретність, – акцентує у своїх спогадах генерал-майор у відставці Ю. Петров, який під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС був керівником першої оперативно-слідчої групи КДБ УРСР. – У Радянському Союзі було відсутнє ядерне законодавство. Жорстка військово-політична орієнтація ядерного комплексу мала одну мету – створення нового типу озброєнь. При цьому питання безпеки розглядалися як другорядні, і їх вирішення кожного разу відкладалося на майбутнє, а фінансування відповідних науково-дослідних інститутів велося за залишковим принципом». ^[100]

Практично аналогічні думки стосовно підпорядкованості цивільної ядерної енергетики військовій висловлює і безпосередній учасник чорнобильських подій, міністр енергетики України В. Скляров, який досить чітко поставив діагноз причин Чорнобильської катастрофи: «Винна вся система. Доллежаль і Александров створювали атомну бомбу. Енергетичне виробництво стало своєрідним «ширпотребом» воєнного. Коли з’ясувалося, що боєголовок виробили дуже багато, то стали шукати «мирне» застосування могутньої технології. Плутонієвий реактор, званий в просторіччі «Іван», швиденько перетворився в РБМК. Творці реактора перебували під потужним тиском правлячих кіл і дуже поспішали. Тому на світ Божий з’явилася конструкція, яка базувалася на помилковій концепції безпеки і рано чи пізно повинна була привести країну до катастрофи…»^[101].

9. Домінування економічних інтересів над факторами безпеки у стратегії розвитку АЕС на території СРСР. у 60–70 роках ХХ ст. на урядовому рівні у сфері атомної енергетики було прийнято рішення про використання реакторів РБМК-1000, не обладнаних пристроєм локалізації аварії, так званими контейнерами (бетонними ковпаками). Це рішення було обумовлене в першу чергу економічними міркуваннями – з метою здешевлення будівництва АЕС з реакторами даного типу. Аналізуючи причини аварії на ЧАЕС, академік В. Легасов акцентував: «Працівники станції зробили ряд грубих помилок, конструктору тисячу разів говорили про похибки реактора, але він не хотів додаткової роботи. Але головні злочинці – це не персонал і навіть не конструктор, а керівники Держплану. Їм же доводили: небезпечно і злочинно будувати атомні станції без ковпаків, але на це з великої дзвіниці плювали, бо ковпак на 30 % здорожував кожну станцію»^[102].

10. Розбалансованість та криза усієї діючої в СРСР командно-адміністративної системи. М. Горбачов на засіданні Політбюро ЦК КПРС 3 червня 1986 р. на якому розглядалося питання Чорнобильської катастрофи, емоційно констатував гостру кризу системи: «Скільки у нас різних вотчин склалося в країні! У результаті ми не отримували інформації про те, що відбувається… Від ЦК все було засекречено. Партійний працівник у цю сферу і не смів лізти. Навіть питання розміщення АЕС вирішував не уряд. І в питанні про те, який реактор запустити, диктатура теж належала не Уряду. У всій системі панував дух угодництва, підлабузництва, груповщини, гоніння на інакомислячих, показуха, особисті зв’язки і різні клани навколо різних керівників»^[103]. Інтегрально оцінив суть проблеми академік В. Легасов: «Після того, коли побував на Чорнобильській станції, я зробив однозначний висновок, що Чорнобильська аварія – це апофеоз, вершина всього того неправильного господарювання, яке здійснювалося в нашій країні протягом багатьох десятків років»^[104].

У контексті трагічних явищ, пов’язаних з Чорнобильською катастрофою, знаковою подією є першотравнева демонстрація у місті Києві. Для того, щоб зрозуміти логіку і мотиви тих, хто давав дозвіл на її проведення, звернемося до спогадів Б. Качури, який на той час був членом Політбюро ЦК КПУ: «До 30 червня не було нiякої загрози Києву. Так сталося, що вiтер до цього дня… був у зовсiм iншому напрямку… найбiльша така, важка ситуацiя була в Бiлорусiї… i тiльки в другiй половинi дня 30‐го повернув вiтер у напрямку Києва. До п’ятнадцятої години нiякої радiацiї над Києвом не було. I тiльки пiсля цього було дуже короткочасне пiднесення радiацiйної загрози до 1-го мiлiрентгена в районi Києва. Щодо 1 травня, так за весь день… i пiсля цього на всi останнi днi радiацiйна ситуацiя не пiднiмалась вище, ніж 0,8 мiлiрентгена. Тобто, якщо подивитись на тi нормативи, якi на той час були, так люди, якi були весь час на вулицi, не одну годину чи там двi, а весь час, вони б могли отримати дозову нагрузку не вище, чим 1,1 рентгена, ну, це при нормi, яка допускається в таких випадках не бiльше десяти… Ми не ставили питання про те, від Полiтбюро не було, бути чи не бути демонстрацiї, не виникало такого питання, розумiєте, приймати рiшення про демонстрацiю, ми прийняли його ще 11‐го числа, задалеко до аварiї. А от рiшення про вiдмiну ми не ставили, щоб його прийняти, тим бiльше, що, дiйсно, нiякої загрози для людей у цей час не було. Але ж якби, отримавши таку iнформацiю, десь вночі, що завтра не виходити i так далi, це б визвало дуже серйознi наслiдки»^[105].

Отже, логіка партійного керівництва України була наступною: до 30 червня Києву нічого не загрожувало, оскільки основний радіаційний удар у цей час попав на Білорусь, після того як у другій половині 30 червня ситуація змінилася, вся надія партійної номенклатури була на те, що ймовірна доза радіації, яку могли отримати учасники демонстрації, не буде перевищувати допустимої «норми». За цих обставин, на думку партійного посадовця, «залізними» аргументами на користь проведення демонстрації було як те, що рішення про її проведення було прийняте ще 11 квітня, так і те, що її відміна могла викликати «дуже серйознi наслiдки».

Коли Міністр охорони здоров’я Української РСР А. Романенко разом із академіком К. Ситником звернулися у ЦК КПУ і поставили питання про те, що необхідно «негайно зараз, прямо їхати на радiо i розказати людям правду», вони через завiдуючого вiддiлом науки отримали від другого секретаря ЦК КПУ О. Титаренка таку відповідь: «Передайте вашим академiкам, хай не панiкують, – iдуть працюють. У Москвi все знають, все робиться так, як потрiбно».^[106]

Втім, остаточне рішення стосовно долі першотравневої демонстрації приймалося 30 квітня на засіданні Політбюро ЦК Комуністичної партії України. На цьому зібранні виступили науковці, які запевнили присутніх, що радіаційний фон у Києві знаходиться в межах норми. У результаті о шостій годині вечора було прийнято рішення про проведення першотравневої демонстрації у Києві, але вже о восьмій годині, після ухваленого рішення, змінився вітер, який стрімко поніс радіацію у київському напрямку.

Перед першотравневою демонстрацією у місті Києві, 1986 р.

Copyright: IAEA Imagebank

Ситуація навколо проведення/не проведення першотравневої демонстрації у Києві ускладнювалася дією ще двох потужних факторів. По-перше, відсутністю адекватної оцінки масштабів та ймовірних наслідків аварії. Зокрема, міністр енергетики та електрифікації СРСР А. Майорець вже 2 травня 1986 р. рапортував: «Ми от зараз подивились, все, i даєм такi от данi, що четвертий блок буде пущений в роботу через 5–6 мiсяцiв». Іншими словами Чорнобильська катастрофа сприймалась на початковому етапі, як звичайна аварія. Коментуючи цю заяву міністра, Б. Качура зазначає: «Розумiєте, фахiвець, мiнiстр енергетики доповiдає уряду про те, що через 5 мiсяцiв блок, який, як той казав, на тисячолiття закритий, буде працювати через 5 мiсяцiв. Ось вам, ну, рiвень розумiння оцього питання навiть отаких фахiвцiв»^[107].

По-друге, дія зовнішнього політичного тиску на українське керівництво. Чорнобиль реально показав українському народові не тільки, хто в його хаті реальний хазяїн, а й як той хазяїн хазяйнує. Документи слідства переконливо свідчать, що команда про проведення першотравневої демонстрації у Києві пролунала з Москви. В. Щербицький перед початком демонстрації голосно сказав своєму оточенню: «Він (Горбачов – О. Б.) мені заявив: якщо зірвеш демонстрацію – виключимо з партії»^[108]. За деякими свідченнями, В. Щербицький намагався переконати М. Горбачова відмінити демонстрацію, мотивуючи свою позицію тим, що Хрещатик у Києві – це певною мірою яр, тож радіація, скоріше за все, осідатиме саме тут. До речі, 1 травня 1986 року радіаційний фон на Хрещатику перевищував норму у сотні разів (за деякими даними у 500 разів). У Михайла Сергійовича були свої аргументи: а) евакуювати мільйонне місто неможливо; б) не можна допустити масштабної паніки. Саме тому «заради збереження спокою», на думку Генерального Секретаря ЦК КПРС, і треба проводити першотравневу демонстрацію у Києві. І вона була проведена, правда за скороченою у масштабах і часі моделлю: замість 4–5 тис. представників від кожного району Києва, у демонстрації брали участь лише 2 тис. осіб, а тривалість демонстрації була скорочена з традиційних 5 годин до 1 години 20 хвилин^[109]. Замість висновків про наслідки першотравневої демонстрації у Києві наведу коротке повідомлення з Довідки 6 відділу УКДБ УРСР від 8 травня 1986 р. «На період підготовки демонстрації 1 травня учням шкіл були видані тренувальні костюми, в яких вони репетирували програму 27, 28, 29 квітня. З 5 по 8 травня ці костюми були здані в школи. Одяг має досить високий рівень фону… Необхідна дезактивація…»^[110].

Команда про проведення першотравневої демонстрації у Києві пролунала з Москви.

Травнева велогонка в місті Києві, 1986 р.

Які ж реальні масштаби Чорнобильської катастрофи у демографічній, екологічній та економічній сферах? Їх красномовно окреслює статистика:

•  11 тонн ядерного палива було викинуто в атмосферу внаслідок аварії на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС.

•  10 днів – з 26 квітня до 6 травня – тривав викид активності із пошкодженого реактора на рівні 50 мільйонів кюрі.

•  Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж при вибуху атомної бомби в Хіросімі.

•  Понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії – боролися з вогнем і розчищали завали.

•  Унаслідок аварії постраждали 12 областей України, 70 % радіації отримала Білорусь.

•  8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення.

•  Після Чорнобильської аварії сотні тисяч людей почали хворіти лейкемією та раком щитовидної залози. за оцінками незалежних експертів 500 тисяч людей померли від радіації.

•  90 784 особи було евакуйовано з 81-го населеного пункту України до кінця літа 1986 року.

•  2293 українських міст і селищ із населенням приблизно 2,6 мільйона людей забруднено радіоактивними нуклідами.

•  200 тисяч квадратних кілометрів – на таку територію поширилася дія радіації, з них 52 тисячі квадратних кілометрів – сільськогосподарські землі.

•  Аварія на Чорнобильській АЕС стала найбільшою у світі з 296 аварій, які відбулись на ядерних підприємства і об’єктах.

•  У період 1986–1989 років загальна сума прямих збитків та витрат, пов’язаних з Чорнобильською катастрофою, з усіх джерел фінансування становила близько 12,6 млрд дол. США.

•  Загальні витрати з республіканського бюджету України на пом’якшення наслідків Чорнобильської катастрофи у період з 1986 до 1991 року становили близько 6 млрд доларів США.

•  Прямі збитки (втрати матеріально-майнових комплексів та окремих об’єктів економіки) лише у Зоні відчуження на території України становлять 1044 млн крб або 1385 млн доларів США ^[111].

Чорнобильська аварія досить швидко з екологічної та технологічної проблеми перетворилась на потужний політичний фактор, роль і значення якого у подальшому розвитку подій у суспільстві важко переоцінити. «Політизація» Чорнобиля знайшла свій вияв у таких явищах та процесах:

1. Вибух у Чорнобильському реакторі висвітлив цілий вузол проблем, що віддзеркалював вади командної системи: порушення технологічної дисципліни, норм і правил безпеки під час будівництва та експлуатації; проєктні недоліки у конструкції реактора; безпечність та безвідповідальність частини вчених; домінування при прийнятті рішень політичних факторів над економічними, екологічними, моральними; ігнорування союзним центром прав та інтересів республіки. Це визнає у своїх спогадах і колишній помічник В. Щербицького В. Врублевський, який зазначає: «На Чорнобильській аварії лежить чорна пляма системи, фатальна пляма режиму»^[112].

Ніякими аргументами не можна виправдати й те, що на середину 1980-х років у республіці, на яку припадало 2,6 % території Радянського Союзу, було побудовано і будувалося близько 40 % атомних енергоблоків СРСР (14 із 35) – Чорнобильська, Хмельницька, Рівненська, Запорізька, Південно-Українська. За сумарною потужністю енергоблоків республіка займала 8-е місце у світі, 14-е – по виробництву на них електроенергії^[113]. Наприкінці 80-х років наша республіка стала єдиною у Радянському Союзі, де смертність населення перевищувала народжуваність. Під тиском цих фактів навіть найлояльніші радянські громадяни засумнівались у цінностях системи, у рамках якої вони жили, розпочався процес глибоких змін у свідомості. Прогресуюче наростала недовіра до державних структур та політичних керівників, разом з тим зміцнювалась переконаність у необхідності радикального реформування суспільства, динамічно зростала політична активність народу.

2. Чорнобиль став своєрідним лакмусовим папірцем гласності. Тривалий час для інформації про аварію системою координат були замовчування та дезинформація. Вже 26 квітня в Інституті ботаніки АН УРСР лічильники показали різке підвищення радіоактивності, проте коли вчені спробували з’ясувати причини цього тривожного сигналу, представники органів держбезпеки, посилаючись на секретність подібної інформації з метою «недопущення паніки та поширення провокаційних чуток», опечатали інститутські лічильники. У цей же час заступник Голови Ради Міністрів СРСР Б. Щербина, призначений головою урядової комісії по ліквідації наслідків ядерної катастрофи у Чорнобилі, терміново видав розпорядження про засекречування інформації про аварію^[114]. У цьому контексті закономірно, що перше офіційне повідомлення про Чорнобильську катастрофу з’явилось лише на п’ятий день після фатального вибуху. До того ж воно було гранично лаконічним і з відчутним акцентом не на аварії, а на заходах по її ліквідації.

Дозованість інформації, що нерідко межувала з відвертою дезинформацією, була невипадковою. «Я, наприклад, – згадував пізніше колишній Голова Ради Міністрів СРСР М. Рижков, – навіть не думав, що «тьоті Клаві» з далекого сибірського села було необхідно мати дані про радіацію у берах у якомусь білоруському селі… Не треба забувати, що був лише травень 86-го. Про таку хитру штуку, як «гласність», ще ніхто й не чув…»^[115]. Ці слова належать членові Політбюро ЦК КПРС, який чомусь «забув», що курс на розгортання гласності був проголошений ще у лютому 1986 р. на ХХVІІ з’їзді Комуністичної партії.

Отже, у критичній ситуації ініціатори перебудови дуже швидко відмовлялись від ними ж проголошених демократичних лозунгів і повертались до звичних командних методів. Сила інерції була ще дуже великою.

Разом з тим, з часом Чорнобильська катастрофа глибиною своєї трагічності суттєво порушила звичний стан речей у системі, примусила політичну еліту держави замислитись про перспективу, вивела з рівноваги інертну думку обивателя, помітно прискорила вихід з коми всеохоплюючого «одобрямса» та славослов’я на адресу «верхів» у вітчизняних засобах масової інформації, різко розширила рамки гласності. «Переломною подією для України, на думку історика В. В’ятровича, стала саме Чорнобильська катастрофа. Це дуже чітко прослідковується, зокрема, по документах КДБ, тому що якраз невміння місцевої української комуністичної влади якимсь чином опанувати цю ситуацію, забезпечити евакуацію людей, врятувати людей, подолати наслідки цієї аварії, а також спроби постійно приховати цю інформацію, масштаби цієї аварії»^[116]. Цю думку підтверджує і лідер «зелених» Ю. Щербак, який резонно зазначає: «Чорнобиль став колосальним стимулом гласності. Саме ця аварія примусила відверто заговорити про речі, які до того часу не підлягали жодному обговоренню»^[117].

З. Критична екологічна ситуація, що склалась в Україні через Чорнобильську аварію, стала джерелом зростання соціальної напруги та підвищення політичної активності суспільства. Плекаючи надії на покращення становища природного довкілля, населення республіки енергійно почало поповнювати лави «зелених». Врешті-решт це привело до організаційного згуртування борців за екологію – спочатку з’являється екологічна асоціація «Зелений світ», а в подальшому на її базі формується Партія «зелених» України. Однак, масштаби Чорнобильської катастрофи були настільки значними, що викликали не лише потужну хвилю «зеленого руху», а й появу на політичній арені більш масштабного об’єднання – Народного руху України за перебудову, адже як зазначав один з його фундаторів, І. Драч, ідея руху була продиктована перш за все ідеєю Чорнобиля: «Єдина альтернатива тим атомним станціям – це народний рух України»^[118].

4. Прямі витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської аварії в 1988–1990 роках у тодішньому масштабі цін складали понад 20 млрд крб. Ці видатки не лише лягали важким тягарем на плечі і без того знесиленої економіки, а й гранично звужували реформаторам рамки для політичного маневру, суттєво підкорегували стратегію і тактику перебудови.

5. Чорнобильська катастрофа нанесла відчутного удару міжнародному авторитетові СРСР. Вже у перші дні після аварії М. Горбачов підкреслював на зустрічі зі вченими-атомщиками: «Нам нанесено політичні збитки. Поставлено під сумнів рівень усієї нашої роботи. Те, що відбулось, дискредитує нашу науку і техніку»^[119].

6. Протягом короткого терміну Чорнобиль перетворився на зрозумілий для всіх образ-символ, що ілюстрував граничну глибину кризи у тій чи іншій сфері людського буття – «духовний Чорнобиль», «економічний Чорнобиль», «інформаційний Чорнобиль» тощо. Дедалі політизуючись з часом, цей образ все частіше та активніше використовується у ході політичної боротьби. У зв’язку з цим цілком закономірно, що у передвиборчих програмах на виборах 1990 р. перше місце твердо займала саме проблема Чорнобиля^[120].

7. Чорнобиль як і Хіросіма став суворим попередженням людству, що ніяк не могло зупинитися у гонці озброєнь. На той час світовий арсенал ядерної зброї нараховував близько 50 тис. одиниць (бомб, голівок ракет, мін) загальною потужністю у 12 000 Мт (мегатон) тротилового еквіваленту, що дорівнювало приблизно мільйону «хіросімських» бомб. Ракетного залпу одного підводного човна (100–150 Мт) було досить, щоб знищити людську цивілізацію, а це лише одна четверта від запасу енергії реактора РБМК-1000^[121]. Цілком реальна можливість ядерної катастрофи планетарного масштабу прискорила розробку концепції «нового мислення» в СРСР, зробила більш толерантною позицію західних держав.

Варто підкреслити, що після аварії на Чорнобильській АЕС, незважаючи на постійну увагу державних органів та витрачені кошти, ситуація у ядерній енергетиці республіки так і не стабілізувалась. Зокрема, лише у 1987 р. на об’єктах атомної енергетики, розташованих на території Української РСР, сталося 66 аварійних зупинок енергоблоків. У тому числі на Рівненській АЕС – 41, Запорізькій АЕС – 19, Південно-української АЕС – 5, Чорнобильській АЕС – 1. За результатами проведених управліннями КДБ областей розслідувань та висновків відомчих комісій, основними причинами аварійних зупинок було визнано:

– недоробки при проєктуванні та компонуванні технологічного обладнання з боку проєктних організацій (25 зупинок – 37 %);

– неякісне виготовлення заводами-виробниками встановленого обладнання (28 зупинок – 43 %);

– некваліфіковані дії експлуатаційного персоналу АЕС (13 зупинок, – 20 %)^[122].

Як свідчать документи, за три післячорнобильські роки через конструктивні неполадки, низьку якість обладнання, різні помилки у діях оперативного персоналу енергоблоки атомних станцій України зупинялись 319 разів, скоїлось 11 аварій. Такий стан справ змусив В. Щербицького у червні 1989 р. звернутися до ЦК КПРС з тривожним попередженням-вимогою: «враховуючи реально обстановку, що склалась, вважаємо, що до створення обладнання нового покоління, кардинального покращення його якості у республіці недоцільно розташовувати нові атомні станції чи збільшувати порівняно з початковими проєктами потужності діючих АЕС»^[123]. Але ця заява, як і багатотисячні мітинги та збір підписів, направлені проти зловживань у ядерній енергетиці, були фактично проігноровані Москвою, інтереси республіки в черговий раз були принесені в жертву Молохові загальносоюзної економіки.

Літак «Руслан» готується до перевезення допомоги дітям Чорнобиля.

Нью-Йорк, JFK. Травень 1990 р. Фото: Марта Коломиєць-Яневська

Отже, Чорнобильська катастрофа як трагедія планетарного масштабу швидко стала символом граничної кризовості, жорстким випробуванням для проголошеної гласності, суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Ця катастрофа підірвала віру радянських людей у систему, спричинила суттєві зрушення у їхній свідомості; пробудила інстинкт самозбереження, який вибухово сприяв усвідомленню національних інтересів, підвищенню активності та організаційному згуртуванню політичних сил; похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені; тягарем значних фінансових витрат на ліквідацію наслідків аварії різко звузила реформаторам поле для маневру у політичній сфері. Всі ці явища та процеси дають підґрунтя для висновку про те, що у другій половині 80-х років Чорнобильська катастрофа з екологічної трагедії почала перетворюватися у потужний політичний фактор суспільного життя. «Є всі підстави вважати, – резонно зазначає відомий культуролог, професор Гарвардського університету Оксана Грабович, – що ця жахлива подія була одним із найважливіших чинників, який штовхнув народ на боротьбу за незалежність України»^[124]. Фактично цю ж думку підкреслює у своїй роботі і французький дослідник релігійного ренесансу доби перебудови Дідьє Ранс^[125].

Чорнобильська катастрофа як трагедія планетарного масштабу швидко стала суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни.