30 років незалежності України. Том 1. До 18 серпня 1991 року

2. Прискорення: знову «наздогнати і перегнати»?

Прискорювати течію життя – це далеко не все, що можна з ним зробити.

Махатма Ганді

Все, що взагалі варто робити, варто робити не поспішаючи.

Мей Уест

Запроваджувати нововведення – не означає реформувати.

Едмунд Берк

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори» – у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС новим керівництвом на чолі з М. Горбачовим було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Лозунг «прискорення» веде свій родовід від класичної радянської формули, популярної на рубежі 50—60-х років: «Наздогнати і перегнати», яка в свою чергу сягає доби перших п’ятирічок, часу становлення командної системи. З огляду на це, певною мірою закономірно, що на початковому етапі запропонована концепція перетворень радше натякала на необхідність та доцільність радикальних змін у суспільстві, ніж пропонувала його негайне оновлення революційним шляхом.

У своєму виступі Генсек лише абстрактно сформулював стратегічну мету: «досягнення нового якісного стану суспільства, до того ж у самому широкому розумінні слова»^[38]. Однак при реалізації поставленого завдання радянське керівництво зовсім не поспішало враховувати та використовувати досвід і здобутки західної цивілізації, воно планувало діяти традиційними, неодноразово апробованими засобами та методами. Ключовими елементами курсу прискорення було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості та дисципліни, покращення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (варто підкреслити, що поширений в подальшому термін «перебудова» вживався у квітневій доповіді виключно у вузькому розумінні слова – лише в контексті покращення управління господарчим механізмом). Комплекс перетворень на початковому етапі трансформації суспільства не був системним і стосувався перш за все економіки, його суть полягала в удосконаленні реально існуючих процесів, у виправленні окремих деформацій соціалізму, у більш повній реалізації його потенційних можливостей.

Аналізуючи кадрові зміни у Політбюро та ключові ідеї виступу М. Горбачова на квітневому Пленумі ЦК КПРС 1985 р. А. Черняєв, який на той момент працював заступником завідувача міжнародного відділу ЦК КПРС, відверто зазначає: «Не думаю, що у Горбачова вже склалася більш – менш ясна концепція – як він буде виводити країну на рівень світових стандартів. Окреслюються лише окремі ознаки методології, зокрема, порядок, договірна дисципліна, досить чутлива децентралізація управління і планування (яка обмежуватиметься лише стратегією). Зараз він проводить розчистку і розстановку, схильний і до справжньої чистки партії (до якої відкрито закликав Шеварднадзе). Він розхитує сформовані за Брежнєва догми, умовності, пута парадності, бюрократичної інертності, чванства… ламає норми монархічної реставрації, які принесли стільки шкоди економіці і моралі за Брежнєва і почали було відроджуватися за Черненка»^[39].

На старті перебудови у поглядах і діях реформаторів переважав дещо спрощений підхід до змін у суспільстві. З часом це визнав і сам М. Горбачов. «Справа перебудови виявилася більш важкою, ніж уявлялось на початку, – писав він у 1987 р. – …Якби у квітні 1985 р. нам сказали: через два роки у вас буде ось це і ось це, тобто те, що відбувається сьогодні у житті, ми вважали б, що це неприйнятне»^[40]. Отже, якісно нове розуміння процесу трансформації суспільства прийшло пізніше, а на початковому її етапі реформування відбувалося у жорстких рамках командної системи.

Л. И. Брежнєв

Фото: Ulrich Kohls

К. У. Черненко

В Україні процес перебудови розпочинався важко. Після того, як ЦК КПУ старанно проретранслював на республіку вказівки центру типу «посилити відповідальність керівних кадрів за удосконалення стилю роботи, вчити їх колективним методам керівництва, вмінню правильно поєднувати єдиноначальність з широкою участю трудящих в управлінні виробництвом» ситуація не покращилася^[41]. Вся вертикаль управління, починаючи з міністерств і закінчуючи керівниками трудових колективів, не поспішала перебудовуватися. Майже через півтора року після проголошення курсу на прискорення на засіданні Політбюро ЦК КПУ партійні лідери змушені були констатувати: «Перебудова йде повільно… суттєвих змін у стилі роботи поки що не відбулось». Особливу тривогу викликало те, «що штаби галузей, міністерства не змінили ні свого стилю, ні методів і продовжують працювати так як працювали». Гостро критикувалося республіканське міністерство чорної металургії: «Як і колись, у міністерстві кабінетний, паперово-бюрократичний стиль, створюється видимість активної роботи, а фактично суєта, абсолютна відсутність діловитості, конкретності та системності в роботі»^[42].

Не кращою була ситуація і у нижній частині піраміди управління. Ось як характеризується у партійних документах ситуація у низових управлінських ланках Черкаської області (картина теж типова для усієї республіки): «Частина керівних кадрів, ідеологічних активістів глибоко не усвідомила суті новаторського курсу партії на прискорення, шляхів його здійснення… Часом за перебудову видається наведення елементарного порядку в трудових колективах… Словесні декларації та заяви про необхідність перебудови… не завжди підкріплюються конкретними справами»^[43]. Така ситуація не випадкова, адже у цей час кадрова політика КПУ фактично не виходила за рамки косметичних змін: з квітня 1985 р. по жовтень 1986 р. було звільнено лише 118 партійних, радянських, господарських керівників номенклатури ЦК, які не впоралися з роботою, або ж скомпрометували себе, крім того, до партійної відповідальності було притягнуто 388 керівників^[44]. Отже, реформаційний курс М. Горбачова на початковому етапі сприймався на місцях як чергова кампанія наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів. У цей час керівники на всіх рівнях не стільки перебудовувалися, скільки імітували участь у реформах, вичікуючи, коли згори пролунає команда: «Досить».

Э. А. Шеварднадзе

Фото: Helene C. Stikkel

Варто підкреслити, що дисципліна – один з ключових факторів, що забезпечує життєдіяльність та функціональні можливостікомандної системи, з огляду на це, навіть незначне її посилення дало певний ефект. За 1985/86 років темпи приросту промислової продукції України становили 4,3 % і перевищували середньорічні показники одинадцятої п’ятирічки, які становили лише 3,5 %. Тобто після невпинного зниження відсотка середньорічного приросту, яке почалося ще на початку 60-х років, він вперше почав зростати. Ще більший прогрес намітився у сільському господарстві республіки: якщо в 1981–1985 роках середньорічний приріст основних показників цієї галузі становив лише 0,5 %, то у 1985—86 роках – 3,5 %^[45]. Тенденція до зростання економічних показників була загальносоюзною і зміцнювала у керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя традиційними командними методами.

Особливо яскраво віра ініціаторів перебудови у старі силові підходи до вирішення суспільних проблем виявилася у ході антиалкогольної кампанії, яка розпочалась з червня 1985 р. після виходу у світ постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками.

Проблема пияцтва в СРСР обговорювалася на засіданні Політбюро ЦК КПРС ще на початку квітня 1985 р. Саме тоді доповідач М. Соломенцев навів сумну статистику: 9 млн осіб у стані сп’яніння щорічно підбирають на вулицях, 1,5 млн знаходиться на примусовому лікуванні. Жінки складають більше третини п’яниць і алкоголіків, а молодь – половину. У той час, як в царській Росії жінок-п’яниць майже не було, а молоді й зовсім. За споживанням алкоголю на душу населення СРСР перевершив дореволюційну Росію в два з половиною рази… Наслідком такої ситуації були 30 млрд на рік прямих збитків, а якщо врахувати і непрямі втрати – всі 80 млрд (лише обслуговуючий персонал медвитверезників нараховував у той час 75 тис. осіб). У ході обговорення М. Горбачов акцентував, що мова йде не тільки про головну соціальну проблему теперішнього часу, а про біологічний стан народу, про його генетичне майбутнє. «І якщо ми цієї проблеми не вирішимо, ні про який комунізм не може бути й мови… А коли перший заступник міністра фінансів СРСР В. Деменцов спробував «попросити», щоб не відразу скасовували горілчані статті доходу, мовляв, важко буде залатати дірку у бюджеті, Михайло Сергійович його різко обірвав: «В комунізм на горілці хочеш в’їхати!»^[46]

На перших порах боротьба з зеленим змієм дала певні позитивні результати. Зокрема, у 1985 р. у промисловості України в середньому на одного пересічного робітника втрати робочого часу зменшились на 6 %, а прогулів – на 20 %, кількість злочинів на ґрунті пияцтва зменшилась на 21,5 %^[47]. Однак, ці позитивні зрушення не йдуть ні у які порівняння з тими негативними економічними, соціальними та політичними наслідками, які спричинила ця непродумана волюнтаристська кампанія.

Реалізація шляхом адміністративно-заборонних заходів благородної ідеї тверезого життя дорого коштувала економіці України: її бюджет не дорахувався більш як 10 млрд крб, у роздрібному товарообігу утворилась «дірка» в 13 млрд крб Безумовно, не все вимірюється грошима, але різкі адміністративні дії, направлені проти алкоголізму (лише протягом червня-грудня 1985 р. в Україні кількість магазинів, що продавали спиртні напої, скоротилась на 45 %) викликали буквально катастрофу у соціальній сфері – вже у 1988 р. кількість тільки зареєстрованих наркоманів у республіці становила 30,5 тис. осіб, а з 1982 р. по 1989 р. їх число зросло у 4,2 рази^[48]. Не слід забувати, що непродумана антиалкогольна кампанія мала і досить серйозні політичні наслідки, адже її реалізація обумовила не лише глухе невдоволення серед прибічників зеленого змія, а й фактично поставила під сумнів правильність обраного стратегічного курсу, викликала цілком реальну тривогу суспільства за долю всього комплексу реформ.

Спробою вирішити економічні проблеми силовими методами стало функціонування служби державних інспекторів, що займалась наглядом за якістю продукції і була утворена на підставі Закону про держприймання (весна 1986 р.). Починаючи з 1987 р. системою держприймання охоплено понад 300 промислових підприємств та об’єднань республіки. Однак, ця галаслива кампанія була малоефективною. З одного боку, вона відволікала і без того дефіцитні кадри та фінанси (тільки в Україні для роботи в системі держприймання було задіяно більш як 11 тисяч висококваліфікованих спеціалістів-виробничників з річним фондом зарплати близько 52 млн крб). З іншого боку, результат держприймання був прямо протилежним очікуваному – питома вага продукції вищої категорії якості у загальному обсязі виробництва не тільки не зросла, а навпаки знизилася – з 15,8 % у 1987 р. до 13,9 % – у 1989 р. Крім того, не зменшилися і штрафи за випуск неякісної продукції, а витрати на передторговий ремонт зросли більш як у два рази^[49].

Тверезість – норма життя.

Поштова марка СРСР, 1985

Черговий провал реформаторів згодом змушений був визнати і сам М. Горбачов: «Держприймання вже через три роки «наказало довго жити», це був ще один зрозумілий сигнал того, що вирішення проблеми не в адміністративно-організаційних заходах, а в перебудові економічного механізму»^[50].

На жаль, закінчилась невдачею і чи не єдина спроба реформаторів на початковому етапі перебудови вийти за межі командних структур та командного мислення, яка знайшла свій вияв у стимулюванні розвитку кооперативного руху. Прийнятий у листопаді 1986 р. Закон Верховної Ради СРСР про індивідуальну трудову діяльність мав на меті розкріпачення особистої ініціативи виробника, створення в економіці конкурентного середовища, що сприяло б зростанню кількісних та якісних економічних показників. Після цього рішення кооперативи почали рости як гриби після дощу. Якщо в травні 1986 р. в Україні нараховувалося лише 400 кооперативів, то на початок 1989 р. їх було зареєстровано вже 24 319, у яких працювало 254 тис. осіб. Більше всього кооперативів діяло у Донецькій, Одеській, Кримській, Львівській та Харківській областях^[51].

Проте, розрахунки реформаторів на те, що кооперативний рух надасть слабіючій економіці потужного імпульсу, не виправдалися. Кооперативи так і не стали у добу перебудови реальними конкурентами державному виробничому сектору, не зіграли вони і помітної ролі у насиченні ринку товарами народного споживання. Це пояснюється тим, що новостворені кооперативні об’єднання зосередили діяльність переважно у торгово-посередницькій сфері та орієнтувались перш за все на створення та примноження капіталу. Свою негативну роль відіграла і не завжди продумана кампанія боротьби з нетрудовими доходами, яка певною мірою підштовхнула кооперативи до формування структур тіньової економіки. Варто зазначити, що партія, навіть давши офіційний дозвіл на розгортання приватної ініціативи, зовсім не бажала втрачати політичний контроль за розгортанням цього процесу. У січні 1989 р. коли кооперативний рух став масовим, В. Щербицький поставив перед працівниками партапарату питання: «Як ідуть справи зі створенням і роботою партгруп та парторганізацій кооперативів?»^[52]. І отримав відповідь, яка його не дуже вдовольнила – у кооперативах утворено 73 первинних, 37 цехових парторганізацій та 115 партгруп, комуністи очолюють 14,3 % кооперативів^[53].

Розрахунки реформаторів на те, що кооперативний рух надасть слабіючій економіці потужного імпульсу, не виправдалися.

Уповільненість перебудови, пробуксовування реформ, перші симптоми вповзання в кризу (на початку 1987 р. рівень промислового виробництва СРСР порівняно з груднем 1986 р. впав на 6 %) дедалі більше підштовхували команду Горбачова до більш радикальних дій. Започаткована у червні 1987 р. на Пленумі ЦК КПРС економічна реформа мала на меті перейти від домінування адміністративних методів управління господарством до застосування переважно економічних. Цьому переходу мали сприяти два принципових кроки: докорінна організаційна перебудова системи централізованого управління, перенесення уваги центру з оперативних на стратегічні рішення, а також різке розширення меж самостійності підприємств (об’єднань), переведення їх на повний госпрозрахунок та самофінансування.

Варто підкреслити, що проголошена реформа визріла вже давно. Ще на початку перебудови, у серпні 1985 р. вчені Інституту економіки АН УРСР вказували на больові точки пануючої економічної системи: «У 1975 р. діяло 59 союзно-республіканських та республіканських міністерств та відомств Української РСР, а в 1983 р. їх загальна кількість досягла 71… Подрібнення міністерств пов’язане з тим, що вони продовжують виконувати значний обсяг функцій оперативного управління підприємствами та об’єднаннями. Майже кожне міністерство вузькопрофільне. Все це заважає вирішенню крупних міжгалузевих проблем, посилює відомчість, веде до збільшення різного роду узгоджень, відповідно, і уповільнення темпів прийняття рішень»^[54].

З метою спрощення, здешевлення державного апарату і підвищення його мобільності та ефективності була проведена масштабна акція по його скороченню. В результаті на початок 1989 р. кількість союзно-республіканських та республіканських міністерств та відомств в Україні зменшилась з 55 до 46. Було ліквідовано 449 з 954 самостійних управлінь та відділів апарату міністерств та відомств. Чисельність центрального апарату знизилася до 10 248 осіб. Помітні скорочення відбулися і на місцях. Апарат органів управління обласної та районної ланки зменшився на 25,2 тис. чоловік, в тому числі на обласному рівні на 32,4 %, а на міському та районному – на 13,7 %^[55].

На жаль, у ході розгортання цієї реформи дедалі більше починали даватися взнаки її суттєві недоліки, загострюватись протиріччя політичного характеру. По-перше, ратуючи за демократизацію управління, ЦК КПРС утримував монополію на прийняття усіх принципових рішень стосовно цієї реформи, фактично усунувши Раду Міністрів СРСР від процесу реформування державного апарату. По-друге, реорганізація органів управління здійснювалась за одним і тим же шаблоном, викроєним у Москві, без урахування регіональної специфіки: відсоток скорочень був однаковим як для всіх республік, так і для всієї вертикалі влади від обласного до міського рівня. По-третє, реформаторський Центр зовсім не рахувався з інтересами республік. Згадуючи ті часи, В. Масол зазначає: «Почалось «викручування рук», ніякі заперечення і докази республік не сприймались. Незважаючи на наші категоричні заперечення, в Україні було ліквідовано республіканські органи, які відали чорною металургією, вугільною промисловістю, геологією, у безпосереднє підпорядкування союзних органів передана цементна промисловість»^[56]. Отже, парадоксально, але факт: демократизація управління здійснювалась старими командними методами, що різко знижувало ефект реформи, дедалі більше посилювало напругу у стосунках між союзним центром та республіками.

Не виправдали себе і надії надати соціалізму друге дихання шляхом застосування у рамках радянської економіки таких ринкових категорій як самофінансування, самоокупність та самоуправління. Це пояснюється тим, що вже у задумі реформа була половинчатою – вона не зачіпала основ командної системи; не планувала реформування матеріального постачання; не ставила у практичну площину розбудову ринкової інфраструктури – банків, товарно-сировинних бірж тощо. Такий характер реформи зумовлював розбалансування в економіці, наростання деформацій та диспропорцій. Зокрема, темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо у 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці у промисловості України припадало майже 0,5 % приросту заробітної плати, то у 1988 р. -1,5 %, а у 1989 р. – 2,2 %^[57]. У результаті у радянській економіці з часом накопився цілий клубок протиріч та негативних тенденцій, які свідчили про глибоку економічну кризу командної системи.

Під тиском обставин поступово відбувається суттєва переоцінка цінностей, зміна орієнтирів та підходів до вирішення суспільних проблем, центр ваги у реформаційному процесі дедалі більше починає зміщуватися з економічної сфери у політичну. Важливою віхою на дорозі прозріння став ХХVII з’їзд КПРС (лютий 1986 р.), що прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму до 1980 р. і водночас проголошено курс на удосконалення соціалізму. Крім того, на цьому партійному форумі М. Горбачов висунув два принципово важливих для подальшого розвитку суспільства гасла: «широка демократія» і «гласність». Втім, на той час у радянському суспільстві практично на всіх рівнях домінували старі підходи та кліше до партійних рішень. Саме тому на засіданні Політбюро ЦК КПРС 24 квітня 1986 р. М. Горбачов змушений був з болем констатувати невтішні результати обговорення в партії підсумків XXVII з’їзду КПРС: «Говорильня. Кажуть «взагалі», а не про те, що у себе відбувається і що треба робити. І всі чекають вказівок зверху. Інерція – найнебезпечніша зараз річ. Йдуть папери, папери, завалили паперами…»^[58]. У другій половині 1986 р. думка реформаторів енергійно шукає виходу з глухих кутів консерватизму. Відчуваючи гострий дефіцит допомоги «знизу», Генсек вже в липні цього року поглиблює, розширює та радикалізує концепцію перебудови: «Перебудова – ємке слово. Я б поставив знак рівності між словами – перебудова і революція. Наші перетворення, реформи, намічені у рішеннях квітневого Пленуму Центрального Комітету партії та ХХVII з’їзду КПРС, – це справжня революція у всій системі відносин у суспільстві»^[59]. Так з’явилась формула перебудови як соціальної революції. Деякі сучасні історики схильні вбачати у цих словах лише «риторичний прийом», який зовсім не свідчив про перехід Горбачова з лав реформаторів до лав революціонерів^[60]. У подальшому ж сам ексреформатор стверджував: «По своєму внутрішньому змісту перебудова, звичайно, була революцією. Але по формі це був еволюційний процес, реформаторський процес»^[61]. У зв’язку з цим один з ідеологів реформ, В. Медведєв, зазначав, що проголошений згори лозунг революції мав обмежений характер, оскільки віддзеркалював «скоріше глибину і масштабність намічених перетворень, а не спосіб їх здійснення»^[62]. Однак, народ, як показали подальші події, зрозумів це гасло у всій його повноті.

Отже, в основі курсу прискорення лежала ідея удосконалення існуючої моделі соціалізму, виправлення окремих її деформацій, у ході його реалізації здебільшого активно використовувалися традиційні командні методи. Проте час показав нагальну необхідність радикальної системної модернізації, та нових підходів до визначення стратегії та тактики реформ, що врешті-решт і зумовило появу формули перебудови як соціальної революції.

Я б поставив знак рівності між словами – перебудова і революція.