Вибрані поезії

МЕТІЛЬ

 
Шумлять лози над річкою,
Забіліло в полі,
Метіль мете, буйний вітер
Розходивсь на волі.
 
 
Гуля собі, нема йому
На світі зупини,
Гуля собі через гори
Та через долини.
 
 
Коли б мені, вітре буйний,
На час твої крила,
Тоді б мене людська воля
Нічим не спинила.
 
 
Тільки б вечора дождався,
Заховалось сонце,
Полинув би до милої,
До її віконця.
 
 
Через садок перекинувсь
З широкого поля
Та й нахилив край віконця
Високу тополю,
 
 
Кликнув милу потихеньку…
Чує – хтось-то кличе,
Та і дума: «Чудний вітер,
Чудні його річі».
 
 
Я б усе, що є на серці,
Розказав дівчині,
Розказав би, як у світі
Тяжко сиротині;
 
 
Як без неї душа болить,
Мов сльозами плаче,
Як за нею вбивається
Серденько козаче.
 
 
Розказав би, як горюю
Цілі дні і ночі,
Коли милій не подивлюсь
У яснії очі.
 
 
Може б, вітру вислухала
Моя чорноброва,
Може б, вітрові сказала
Хоч ласкаве слово.
 
 
А я б тоді, вітре буйний,
Вернув тобі крила,
Коли б знав по щирій правді,
Що думає мила…
 
 
Як не любить, тобі б тоді
Оддав я кручину,
А ти б замів, вітре буйний,
Мою домовину.
 

МОГИЛА

 
Десь далеко в чистім полі
Могила стоїть,
Округ неї на роздоллі
Та тирса шумить;
 
 
Степ широкий розіслався,
Небо та земля;
А над нею листом з вітром
Верба розмовля.
 
 
Коло неї шлях-дорога
Аж на три руки,
По тих шляхах весну й літо
Ідуть чумаки.
 
 
Та й співають чи про радість,
А чи про журбу.
Тільки, бува, оглянеться
Інший на вербу
 
 
Та й спитає товариша:
Хто-то тут ходив,
Що у степу на могилі
Вербу посадив?
 
 
А мій товариш той край воза
Могилу мина
Та і каже: давнє діло,
А хто його зна!
 

ОГНИЩЕ

 
Квітки пахнуть ясним ранком,
Соловейко свище,
Край дороги догорає
Забуте огнище.
 
 
Курить димок; головешка
То сям, то там тліє,
І полум’я, бува, блисне,
Як вітер повіє…
 
 
Квітки пахнуть, сходить вечір,
Соловейко свище,
На дорозі догоріло
Забуте огнище…
 
 
Тільки й бачиш, як повіє
Вітерець маленький, —
Летить уподовж дороги
Попілець сіренький.
 
 
Прохолодало… Ні іскорки!
Лежить попелище.
Чи згадає ж хто-небудь
Забуте огнище?
 
 
Нащо ж його та згадувать
Тому, хто покинув:
Було треба – горів огонь,
Не треба – він загинув…
 
 
А з попелом яка рада?
Хай собі сіріє,
Поки його буйний вітер
По полю розвіє.
 
 
А хто його спалив дарма —
Десь по світу рище,
Іще спалить і забуде
Не одно огнище.
 

ОСІНЬ

 
Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
 
 
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, —
І вже птиця в край тепліший
Одліта за море.
 
 
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралась,
Та і небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
 
 
Скучно, правда, – та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і дуброву;
 
 
Все оживе, що пов’яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
 
 
Господь верне чоловіку
Усе утішаться —
Квітки, сонце… Його ж весні
Уже не вертаться!
 
 
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
 
 
Оттак, бува, засумую,
Як серце озветься, —
А я його здавлю горем
Та й скажу: «Минеться!
 
 
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе – злото, злото, —
Бажають користі;
 
 
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
Буде добре, аби гроші —
Хоть ти і ледащо».
 
 
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: «Минеться!»
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
 
 
«Ні, козаче, – вона каже, —
То спрежду бувало:
Поки цвів ти, як калина,
То й лихо минало.
 
 
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
 
 
Тепер – слухай, мій козаче! —
З серцем горе жити,
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
 
 
Чи ти бачиш, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі —
Ото твоє серце!
 
 
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити,
Воно, може, й води повне —
Так нікому пити.
 
 
Отак тепер, – скажу правду, —
Як теє вірне серце,
Ані к селу ні к городу
Чоловіку серце».