Купіть книгу – вона смішна

Розділ третій

Не кожен дядько гідний окремого розділу та ще й з епіграфом…

Отже, при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька. Треба зізнатися, що я згадую його не тільки після цього слова, але і після деяких інших слів, а іноді й просто так, але сьогодні він мені згадався саме після цього. Я можу вам трохи розповісти про нього. Хоча я можу розповісти і багато – там вистачить на цілу книгу і не одну, але, я думаю, що і невеликого знайомства з моїм дядьком буде для вас цілком достатньо, він уміє досить швидко втомлювати, навіть у переказаному вигляді. Я називатиму його Дядько, так саме «Дядько» і неодмінно з великої літери. Хоча він дійсно доводиться мені рідним дядьком, і я прекрасно знаю, як його ім’я, але не згадуватиму його всує, а просто шанобливо називатиму його Дядько…

Так от, мій Дядько полюбляв жартувати. Ні, не у звичних виявах цього слова, прийнятих у нашій місцевості, таких як дружний регіт із героїв тупуватих комедій, що падають у калюжу, або підсипання несмертельної дози стрихніну в суп сусідові, коли ви у нього в гостях. Ні, мій Дядько вмів жартувати по-справжньому! Він був творець! Ущипливі слова, приколи та дотепи сипалися з нього на оточення, мов пряники з рогу достатку. Він умів жартувати з усього і всіх, не зупиняючись ні на мить. Не те щоб Дядько намагався все висміяти, ні – він просто не міг сприймати світ серйозно, як сприймаємо його ми з вами. Він говорив: «У житті взагалі практично не буває серйозних речей: над чим бідкаєшся сьогодні, завтра вже сприйматимеш спокійно, а післязавтра розповідатимеш, як анекдот. Так чому ж не сміятися відразу?»

Дядько до всього ставився з іронією. Іноді легкою та ледве помітною, іноді з навмисно грубою жовчю, але і ця жовч була сама по собі смішною, не тільки як критика по відношенню до кого-небудь, а просто сама по собі, така собі виставкова жовч у банці.

Всі люди, які оточували Дядька в різний час доби – будь то вечір або день, одна або сто осіб, усі вони зазвичай перебували в стані від кольок різної глибини та різкості до шоку середньої тяжкості в залежності від ступеня своєї підготовленості та градуса дядькового запалу в цей момент. Він ніколи не грав на публіку. Ніколи нікого не намагався смішити – він не був веселим добродушним клоуном із червоним носом і плоским глуздом. Він не працював на публіку, але мав потребу в ній. Дядько майже ніколи сам не сміявся над своїми жартами, навіть якщо народ навколо лазив рачки і благав про пощаду. Його обличчя завжди зберігало подобу маски, і цей контраст між запальним гумором і меланхолійно-відчуженим виразом обличчя створював іще більший резонанс у громадянах, які до того часу вже перестали лазити рачки, а просто здригаються в конвульсіях на підлозі.

Дядько ніколи не повторювався. Він вважав, що жарт, повторений двічі, перестає бути смішним. Щоправда, був і такий особливий розряд жартів, за визнанням самого Дядька, вся принадність яких полягала в їхньому постійному повторі та частому вживанні. Деякі були у Дядька завжди під рукою, решта просто валялися в передній кишені. Наприклад, його улюблений прикол про час. Завжди в будь-який час року, доби, розташування планет відносно Землі та Місяця, щодо припливів і менструального циклу, на запитання: «Котра година?» Дядько незмінно відповідав: «Пів на другу». Голос у нього завжди був впевнений і чіткий, такий міг би бути у лондонського Біґ-Бена, якби той умів говорити. Рідні вже так давно звиклися з цією часовою дядьковою константою, що перестали звертати на неї увагу. Чого не можна сказати про незнайомців, які бажали іноді ознайомитись у Дядька з їх розташуванням у часовому відрізку григоріанського літочислення і завжди одержували авторитетну відповідь: «Пів на другу». Декого це вводило в такий жах, що вони починали рухатися швидше фаворитів на скачках, на яких вони мали необережність запитати у респектабельного пана: «Котра година?» Потім жертви дядькового літочислення зазвичай підкидали вгору квитки зі ставками й ув’язненими в них залишками сімейного бюджету та швидше, ніж ті встигали опуститися на землю, щоб бути підібраними вдячними дядьковими племінниками, терміново відступали з іподрому, придумуючи на ходу для своїх жіночок несамовиті історії з життя викрадених гаманців.

Отже, Дядько ніколи не повторювався, але зерна його таланту іноді давали сходи на благодатному ґрунті штату Канзас. Заїхавши бувало в яке-небудь зубожіле містечко до своїх давніх знайомих на кілька пляшечок досить міцного чаю, Дядько міг почути жарт, із якого він міг і сам посміятися від душі. Причому не просто жарт, а цілий культ, пласт гумору, який виріс явно з якогось старого приколу, обріс подробицями, варіантами, шарами і черепашками, будучи при цьому одним із основних стрижнів місцевого фольклору. Дядько як щирий цінитель і знавець гумору неодмінно цікавився історією походження кожного перла. Звичайною відповіддю на це було коло здивованих облич і розведених рук мешканців цього конклаву: «Мовляв, це ти сам так пожартував багато років тому, коли був тут востаннє. Нам жарт дуже сподобався, ось ми і розвинули його!» Дядько, який дійсно забував майже всі свої вибрики хворого розуму вже наступного дня, незмінно всміхався в таких випадках, злегка піджартовував із послідовників, які оточували його, від чого останні починали почуватися генетично зміненими продуктами, і потім обдаровував їх черговими порціями нового компосту і до кінця вечора ніжився під покровом древа вибуялого жарту, кинутого ним у благодатний ґрунт, під побожні трелі місцевих мешканців.

Один із шанувальників дядькового таланту, який умів говорити, читати і записувати свої дрібні гадки в іще більш дрібний блокнотик великими літерами й через те іменував себе письменником, довго пропонував Дядькові написати книгу, ну або хоча б дозволити йому записувати дядькові жарти та використовувати їх у своїй книзі. Зробити це без дядькового дозволу прибічник не наважувався, оскільки це загрожувало відлученням від церкви шанувальників таланту Великого Смішного. Але Дядько завжди відмахувався від його пропозицій, ніби віником од мух: «Це буденно, нерозумно і нецікаво».

– А якщо ваші жарти раптом використовуватиме хтось інший? Якщо він напише книгу і заробить купу грошей? – не вгамовувався писака.

– Ну заробить і чорт з ним! Підхопить він кілька моїх жартів і носитиметься з ними, як убогий з цукеркою, що з того? Цукерку він свою з’їсть, гроші мають властивість закінчуватись, а мій гумор завжди зі мною! – У цьому місці він зазвичай ляскав себе по неосяжному животу, і всім відразу ставало зрозуміло, де у Дядька живе його колекція сміху і що вистачить її ще надовго. – Він підхопить кілька вуглинок біля мого багаття і гріється ними все життя, вони охолонуть, а нових йому взяти буде ніде. А я як діючий вулкан, що обдаровує навколишніх вічним вогнем, лавою і посипає їх голови попелом. – Потім Дядько зазвичай починав гиготіти демонічним реготом, ви не звертайте уваги, в геніїв часто не всі вдома, а хто вдома, ті звичайно голодують. Родина Дядька не виняток, – якби він займався її прохарчуванням і проживанням, то цей осередок суспільства був би вже давно і надійно закопаний на глибині шести футів у дерев’яних скриньках.

Життєзабезпеченням у дядьковій родині займалась, як і в більшості сімей, його дружина – тітонька Джинджер. Вона мала невеликий, але достатньо успішний магазинчик, який годував не тільки її, Дядька, все їхнє потомство, але ще з десяток дрібноспоріднених дармоїдів, включаючи мене самого.

Сам Дядько за своє життя змінив близько мільйона професій. Він змінював їх так швидко, що, не встигаючи як слід приміряти на себе одну шкуру, вже ногами влазив у наступну. Наприклад, виходив він зранку з дому влаштовуватися теслею, приходив у пожежне депо, вступав туди на службу диспетчером і після підозріло швидкого повернення додому думав уже про кар’єру моряка. Ніч, проведена за штудіюванням морського атласу та розкурюванням люльки, виливалася в похмурий ранок, морську хворобу та думки про кар’єру хлібороба.

Іноді Дядько досить сильно захоплювався і його вистачало на кілька днів зосередженої співпраці з якимось одним видом людської діяльності. Але тоді вже коротким ставало терпіння роботодавців, бо такого напливу раціоналізаторських пропозицій не міг витримати і переварити жоден мозок у світі, у тому числі й Ейнштейна, і самого Дядька. Причому мозок останнього і не замислювався про обробку своїх ідей, він їх просто виголошував у Всесвіт. Думка про те, що Космос вирішить одного прекрасного для всіх дня помститись і поверне всю цю маячню назад у голову першоджерела, Дядька не лякала.

Коли список вакансій і варіантів працевлаштування в нашому і всіх сусідніх містечках закінчувався і Дядько був не в настрої заходити на чергове коло, а нерозтрачена енергія ще вирувала в його самоварному тілі, то він брався за створення принципово нових професій і родів занять в історії людської цивілізації. Позаяк тітка Джинджер раз і назавжди перегородила своїм двохсотфунтовим торсом і шестирозмірним бюстом шлях Дядька в дрібний і середній бізнес, що вимагав хоч найменших грошових вкладень (на великий у нього вистачало ідей, не вистачало кредитоспроможності, особливо після тієї дохлої історії з розведенням песця в умовах напівпустелі), то Дядькові нічого не залишалось, як періодично намагатися захоплювати неосяжний ринок із надання послуг для населення, що нічого не підозрювало. На жаль, більша частина потенційних, але недалеких клієнтів нашої найближчої округи не була готова до таких сміливих експериментів як: психоаналіз і персональний гороскоп для великої рогатої худоби або масовий гіпноз із психозом і поголовною здачею домашніх шкідників на справедливий суд господарів. Щоправда, ідея міжзоряної експедиції на Венеру 2024 року знайшла своїх прихильників у вигляді Малюка Кіда, довгожителя нашого містечка, першого і єдиного учасника цього сміливого і, очевидячки, дуже потрібного для всього людства проекту. Дядько завалився до Малюка просто на його дев’яносторіччя і вручив йому щойно виготовлений власноруч буклет, зроблений із розірваної коробки з-під відеокасети із зображенням Чейсі Лейн у досить відкритому зоряному костюмі з одного боку і намальованої фломастером ракети з крилами та пропелером з іншого, з підписом: «Лети або здохни!» Малюк відразу ж вибрав летіти і тут же зробив вступний внесок у розмірі $19,99. Наступного ранку все місто було в курсі цієї історії, а Малюка Кіда було успішно перейменовано на Астронавта Кіда, а потім на просто Астронавта. Наступні п’ять років на свої дні народження він справно отримував шоломофони та гермошоломи, штурвали та шматки обшивки «Челленджера», каністри з авіаційним бензином, консерви з терміном зберігання більше тридцяти років, а також обважнювальний водолазний пояс, аби не так бовтало в невагомості, а також весь інший непотріб, який йому неодмінно знадобиться в польоті. Ініціатором більшості подарунків, як неважко здогадатися, виступав сам Дядько. Але, на жаль, для оточення і, напевно, на щастя для самого себе, Малюк Кід, він же Астронавт, зрештою вирушив у подорож до зірок без нічого, прихопивши лише свою душу в жовтні 1995 року. На могилі ж із його тлінним тілом лежить скромна пам’ятна плита: «Тут спочиває Малюк Кід, перший і єдиний астронавт нашого міста».

Повернімося до Дядька. Так от, головним його захопленням була не постійна звичка міняти роботу і навіть не умертвіння морального обличчя сусідів, там він не зустрічав ніякого опору – досягти вершин його сарказму, а тим більше поборотися з ним на рівних не було до снаги нікому зі смертних. Справжньою пристрастю Дядька були суперечки. О так! Тут він розкривався повністю! Тут була боротьба! Та яка боротьба, тут була війна, винищування, апокаліпсис! Тут був противник – живий, поки ще живий і не згодний із тим, у що свято вірив Дядько. А той умів вірити до скону! І позаяк дядьків світогляд і коло інтересів дорівнював трьомстам шістдесяти градусам, а гаряча і безповоротна віра в нестандартне тлумачення подій і предметів у Дядька не мала меж, додайте до цього химерний і задерикуватий характер мого родича та помножте все це на кількість жителів нашого містечка і ви отримаєте приблизну кількість укладених Дядьком парі.

Я не втомлюватиму вас і без того злегка стомлених дядьковим товариством читачів, перерахуванням усіх суперечок, в яких брав участь Дядько, пройдуся лише по деяких. Скажу відразу, що більшість цих суперечок так і залишилися нерозв’язаними, з причини малих можливостей перевірки їх на практиці або обмеженості людського життя й терпіння для перевірки кінцевого результату. Наприклад що раніше згасне: Місяць чи Сонце? Га, який розмах? Або чи проріжеться у людини в результаті еволюції третє око? Навіщо йому це треба було знати і ще про це сперечатися? Не знаю.

Зазвичай людина, що вступає з Дядьком із необережності в суперечку, вже через п’ять хвилин була готова визнати свою поразку під напором дядькової харизми й аргументів упереміш із часниковим перегаром. Але нам не потрібні легкі перемоги! Для початку Дядько давав нищівну характеристику для свого візаві, його найближчих родичів, їх розумового та фізичного здоров’я. Далі зазвичай ішли прозорі, некарані, але в той же час досить однозначні натяки на кровозмісний зв’язок усіх фамільних гілок протистійної сторони за участі різних тварин, аж до тотемних. Якщо цього було мало, тоді Дядько коротенько проходився по темі майбутнього покоління його противника, яке може з’явитися в результаті такого способу життя, якщо вже поточне несе на своєму обличчі всі ознаки генетичних змін. Якщо суб’єкт суперечки ще не намагався придушити Дядька, а зробити це з його майже трьохсотфунтовою тушею та бичачою шиєю було практично нереально, але в той же час подавав хоч якісь ознаки життя, то приступали до практичної перевірки предмета суперечки, якщо таке було можливим. Тут доходило до всякого: приклеювання машини до асфальту і спроби її самостійного відриву (беруть участь різні марки клею й автомобілів), протягування носової хустки через ніс і рот – тут Дядько трохи набив руку, і ми стабільно брали це очко, випивання на швидкість літра соняшникової олії разом із опонентом! Тут головне було вчасно зупинитися, точно знаючи свою дозу, після якої ти зазвичай починаєш блювати – Дядько цю дозу добре знав, а противник зазвичай ні. Ну і так далі…

Я ж хотів вам розповісти, як Дядько посперечався про те, зламав він ногу чи ні. Це було на святі. День Урожаю, вже не пам’ятаю якого року – коротше, ярмарок, масове гуляння на околиці міста, непристойно величезне пожирання наїдків і розпивання напоїв. Народу було багато, тверезих набагато менше. Машини, коні, вози, трактори. До тракторів ми ще повернемося, будь ласка, не глушіть он той великий, із червоним дахом! Спасибі. Дядько зазвичай на святах пив багато і в міру, але на вигляд не п’янів – не можу ручатися за його голову, що творилося в ній у тверезому стані та чи відрізнявся зміст мозкової діяльності від п’яного стану, про це прості люди і я, в тому числі, поняття мати не могли. У всякому разі, зовнішні поведінкові ознаки особливо не мінялись, а гострота і колючість його витівок од кількості випитого ним спиртного ніяк не залежали.

У розпал масової пиятики та обжирання на свіжому повітрі, які всі міщани чомусь вперто називали святкуваннями, Дядько запропонував улаштувати перегони на тачках. Добре, що справа була восени, тачки в усіх були на ходу і тому більшості народу ідея сподобалася. Бабусі, що окупували периметр пустиря, на якому проходило поки ще занадто мирне, за дядьковими поняттями, свято і де мав відбутися Перший Великий Бриджтаунівський тачковий заїзд, зітхнули з полегшенням. У їхні серця занадто глибоко врізалась остання масова дядькова розвага – стрілянина по диких гусях. Це було якраз на минулому святі Підготовки до свята Врожаю. Тоді Дядька й осяяла та геніальна ідея, і її також підтримали багато тих, «які не відають, що творять». Оскільки у наших краях диких качок, а втім, так само як і диких гусей можна було побачити тільки по телевізору, то виставили на поле заміну – домашніх курчат. Хто сказав, що кури не літають? Я бачив зовсім інше. У них був зовсім невеликий шанс, і деякі ним скористалися – полетіти в добрі краї подалі від цієї зграї п’яних фермерів із ружбайками, на чолі з недоумкуватим заводієм. Сотня курчат, зібраних у купу на цьому самому пустирі, після попереджувального пострілу в повітря полетіла справно, але не купчасто і вкрай низько. Інстинкт убивць мамонтів і птеродактилів затріпотів у і без того розігрітій кровоносній системі мисливців миттєво, і стрілянина почалася в усіх напрямках стихійно, але досить щільно.

Наше містечко ніколи не зазнавало нападів індіанців, але я завжди знав, що десь глибоко всередині ми до нього готові. Бабусі в першу чергу, матусі з малими дітьми в другу, із затримкою максимум на пару мілісекунд, опинилися на землі. Пір’я опускалося ще протягом півгодини, у принципі стільки ж, скільки і стихала стрілянина в околицях. Дехто встиг окопатися…

Добре, що цього разу забава обіцяла бути мирною – подумаєш, пробігтися з тачкою гною по купинах, чи й не дивина! Дорога5, де наша тачка, в сараї?

Пропозицію влаштувати дербі з порожніми засобами перевезення лайна було відкинуто Дядьком рішучим помахом руки і фразою: «Це для слабаків!» Тому тачки трамбували біогумусом по самі ого-го. Дядько особисто пострибав перед стартом на кожній тачці, щоб перевірити ретельність трамбування, після чого кілька моделей було знято із заїзду зі зламаними колесами.

І ось гонка почалася! Дядько швиденько вибився в лідери, проїхавши при цьому по кількох конкурентах, основна маса тачкарів мчала за ним, але першим був не він, першим бiг, а точніше котив у жовтій кепці лідера Морґан Фрост! Дядько міг програти кому завгодно: Саддаму Хусейну або Мефістофелю разом із Гете, але тільки не Фросту! Фрост був із опозиції з дуже маленької та найшкідливішої меншини, з тих, хто ніколи не сміється з дядькових жартів, з тих, хто не обожнює його і не віддає щоденну хвалу небу за те, що має можливість жити поруч із такою Людиною!

– Морґане, старий пірате, скільки ти сьогодні прирізав народу? Що ти риєш у городі, забув, де зарив свої скарби? Я бачив учора рекламу по телевізору, так ти не тільки асенізацією, а й одягом тепер займаєшся? – це був стандартний набір вітань, якими зустрічав Дядько Фроста. І ось зараз цей нікчема – що не здатний навіть гідно відпарирувати дядькові випади на свою адресу, а вміє тільки злісно гавкати: «Старий невдахо, закрий свій поганий рот!» – зараз бадьоро штовхав тачку на десяток корпусів попереду основної групи, у тому числі й Дядька, який кричав нестямним голосом непристойну лайку, що від неї всі дами позатуляли собі вуха: «Фальштраф! Фальштраф!» На що Фрост тільки посміхався в усі свої три жовті зуби, обертався і показував язика. Вчергове, обернувшись на не зовсім вдалому відрізку траси, він зачепився ногою за купину і якийсь час іще проїхав на своїй тачці, головою у вантажі та ногами догори, а потім увесь цей людино-тачко-гній полетів на землю в районі другої бігової доріжки. Помітивши таке несподіване, але цілком заслужене щастя, Дядько видав войовничий клич гугенотів – це плем’я одних французьких індіанців – й припустив навскач, практично обігнавши свій візок. Це прискорення коштувало йому золотої медалі, або чим він там себе збирався нагороджувати за перше місце, тому що коли Дядько програє у таких змаганнях, часто сам будучи їхнім організатором, до нагородження справа зазвичай не доходить. Так от Дядько звичайно ж теж упав, причому врівень із Фростом. Деякий час вони ще повзли наввипередки, але незабаром тачки, що вчепились їм у руки, а так само стадо неандертальців, що промчало повз них, і табун коней, що іржали зусібіч, остудили їхній спортивний запал. Віддихавшись, обидва старі пердуни спробували підвестися, причому вдалося це лише одному і це був не Дядько. Він знову впав у переорану тачками та ногами, а також добре удобрену гноєм землю, схопився за ногу і скрикнув непристойним словом.

– Перелом, – одностайно констатував нашвидку зібраний науково-медичний консиліум із усіх присутніх глядачів тачкового забігу.

– Ні, – академічно парирував Дядько. – Я не чув хрускоту!

Під впливом його авторитету єдність у лавах різко випарувалась і намітився розкол. Половина родонаселення – в основному зневірені домогосподарки, визнавали в Дядькові довічного інваліда. Інша половина, що в основному мочилася стоячи і сміла перечити першій тільки на людях, негативно хитала головами, навперебій пригадуючи історії про стрибки з комори, не розкриті парашути і танці того ж вечора за активної участі нижніх кінцівок. Дядько продовжував лежати.

– Це точно перелом, – прорік, врешті-решт, Фрост, який фізично не міг опинитися на дядьковому боці.

– На спір! – це вже Дядько.

– Десять доларів, що ти каліка! – прийняв виклик Фрост.

– Згоден, – це Дядько. – Хоча якщо сперечалися з приводу твоєї інвалідності, то я переміг би навіть без проведення розтину! – Дружний регіт із нашого боку. – Потрібно перевірити, – прорік Дядько, як і до цього, лежачи на купі гною та потихеньку там вже обживаючись. – Експеримент! – не закушуючи, вів далі мовлення на своїй хвилі головний учасник сьогоднішнього вечора, якому було не звикати до цієї ролі.

Великий трактор із червоним дахом підігнали швидко. Несміливі пропозиції типу: «Може, все-таки рентген…» – було швидко затюкано тими, що бажали гострих видовищ, і їх аргументами: «Їхати довго… Всі лікарі шахраї…» та інше. Дядька та його поки ще не занадто травмоване тіло розклали на більш рівному місці з м’яким ґрунтом. Я разом із Дядьком дивився той рекламний ролик за участі подібного трактора та лампочки, яку чарівно видобували насамкінець із-під його коліс, тому я, як і він, не сумнівався в благополучному результаті експерименту.

Дядько особисто командував власною стратою, звелівши трактористу проїхатися для початку по хворій нозі, щоб переконатися, що вона зовсім не хвора, а потім уже братися за здорову. Після першого проїзду сільгосптехніки по власній кінцівці Дядько знепритомнів зовсім ненадовго, це його, звичайно, трохи стривожило, але не зупинило, і він вирішив усе-таки для порівняння проїхатись і по здоровій, щоб уже напевно! Після другого проїзду Дядька вже вирубало надовго, і партія його прихильників швидко втратила позиції в обох палатах, а її лідера через кілька годин було нарешті доставлено в лікарняну.

– Навіщо ви катували старого? – це було перше запитання, задане черговим лікарем. – Невже цей чолов’яга зміг стільки наскладати і так добре заховати, що йому довелося ламати ноги в трьох місцях? – це були його наступні запитання, і поки Дядько був у відключці, його дух однаково підтримував у нас силу гумору через вуста цього молодого хірурга.

Дядька виписали вже наступного дня по обіді – лікарняний персонал у змові з хворими звернувся з відозвою до головлікаря, пообіцявши, що вони всі помруть і позвільняються, якщо цей старий зануда залишиться в клініці ще хоч на годину.

На цьому я, мабуть, перерву свою тривалу розповідь про свого Дядька, що й так неабияк стомила читача своєю персоною. Але, можливо, ми до нього ще повернемось, якщо раптом нам стане нудно на сторінках цієї книги…