Історія Флоренції. Державець

VIII

Ґвельфи ж, які сховалися спершу в Луцці й яких вигнали звідти її жителі, котрі злякалися погроз графа, перебралися до Болоньї. Звідти їх покликали жителі Парми на допомогу проти своїх ґібелінів, яких ґвельфи здолали своєю хоробрістю, за що їм було передано всі володіння переможених. Повернувши собі в такий спосіб багатство та шану і дізнавшись, що папа Климент покликав Карла Анжуйського відняти в Манфреда корону, вони послали до глави Церкви послів, пропонуючи свою допомогу. Папа не тільки прийняв їх як друзів, а й дарував їм свій прапор, під яким відтоді ґвельфи завжди бились і яким навіть сьогодні користується Флоренція. Карл відняв потім у Манфреда королівську владу, Манфред помер. Флорентійські ґвельфи зміцнили свої сили, а ґібеліни ослабли. Тож ті ґібеліни, які разом із Гвідо Новелло правили у Флоренції, вирішили, що їм корисно було б хоч якимось благодіянням підкупити народ, котрий вони до того всіляко гнобили. Однак засіб цей, який був би корисним, коли б вони застосували його до того, як змушені були це зробити, тепер не тільки не поліпшив їхнього становища, а й прискорив загибель. Усе ж вони вирішили залучити народ на свій бік, повернувши йому частину тих прав і тієї влади, які в нього відняли. З народу обрали вони тридцять шість містян, доручивши їм і двом покликаним із Болоньї дворянам заснувати новий спосіб правління. Ця рада на першому ж своєму засіданні ухвалила поділити все місто на цехи й на чолі кожного цеху поставити посадовця, який і розбиравсь би в усіх справах своїх підлеглих. Окрім того, кожен цех отримував прапор, під який мали з’являтися зі зброєю члени цеху, якщо місто потребуватиме цього. Спочатку таких цехів було дванадцять: сім старших і п’ять молодших. Але потім кількість молодших зросла до чотирнадцяти, тож усього їх стало, як і зараз, двадцять один. Тридцять шість реформаторів виробили ще й низку інших постанов для загального добра.

IX

Для утримування свого війська граф Гвідо призначив громадянам податок, але це зіткнулось із таким опором, що він не наважився застосувати силу. Вважаючи, що влада від нього вислизає, він викликав до себе очільників ґібелінів, і вони вирішили силою відняти в народу те, що так необачно самі йому дарували. Вони озброїлись і, коли їм здалося, що настала нагода і рада тридцяти шести була на місці, самі викликали заворушення, тож тридцять шість делегатів злякались і сховались у своїх будинках. Але відразу ж з’явилися загони цехів, причому переважно озброєні. Дізнавшись, що граф Гвідо зі своїми прибічниками перебуває в Сан Джованні, вони отаборилися поблизу Санта Трініта і доручили командування месеру Джованні Сольданьєрі. Граф, своєю чергою, розвідавши, куди рушив озброєний народ, вийшов йому назустріч. Народ, натомість, не тільки не ухилився від бою, а пішов на ворога. Там, де тепер лоджія Торнаквінчі, сталася зустріч; сили графа зазнали поразки, і багато з його прибічників загинули; він же став побоюватись, як би вночі супротивник, скориставшись із того, що його люди збентежені невдачею, не напав на них і не вбив його. І думка ця так сильно заволоділа ним, що, не намагаючись обдумати жодного засобу порятунку, він вирішив не боротись, а тікати і всупереч пораді очільників ґібелінської партії відступив з усім своїм військом до Прато. Не встиг він опинитись у безпеці, як страх його розвіявся, він зрозумів свою помилку і вирішив виправити її рано-вранці, уже на світанку вирушив знову на Флоренцію, щоб із боєм увійти до міста, яке він малодушно залишив. Однак це йому не вдалося: народу було б нелегко вигнати його з міста силою, та було не дуже складно не пустити його назад. Гірко збентежений, пішов він у Казентіно, а ґібеліни сховались у своїх замках. Народ переміг, і, на радість усіх, хто переймався благом держави, вирішено було об’єднати місто і покликати назад усіх громадян, що лишилися за його межами, – як ґвельфів, так і ґібелінів. Так повернулись у Флоренцію ґвельфи після шестирічного вигнання, а ґібелінам ще раз простили їхню провину перед батьківщиною і дозволили їм повернутися туди. Проте і ґвельфи, і народ ненавиділи їх, як і раніше: ґвельфи не могли їм пробачити своє вигнання, а народ добре пам’ятав їхню тиранію, коли ґібеліни правили у Флоренції. Тож вони й далі відчували взаємну ворожість.

Поки у Флоренції так жили, поширилися чутки, що Конрадін, небіж Манфреда, іде з військом до Італії, щоб відвоювати Неаполітанське королівство. Ґібеліни знову сповнилися надії повернутися до влади, а ґвельфи, поміркувавши про те, як їм убезпечитися від ворогів, звернулися до Карла з проханням надати їм допомогу при проходженні Конрадіна Тосканою. Коли з’явились війська Карла, ґвельфи настільки посмілішали, що ґібеліни вжахнулись і ще за два дні до вступу анжуйців у місто втекли з нього, хоча їх звідти ніхто не виганяв.

X

Після втечі ґібелінів флорентійці встановили новий лад управління. Було обрано дванадцятьох начальників, владу їм давали на два місяці, і називали їх уже не анціанами, а Добрими мужами, потім рада довірених із вісімдесяти громадян під назвою Креденца і, нарешті, сто вісімдесят пополанів, по тридцятеро від сестьєри, які разом із Креденцою та Дванадцятьма Добрими мужами становили Загальну раду. Засновано було також іще одну раду зі ста двадцяти містян, пополанів і нобілів, що ухвалювала остаточні рішення в усіх справах, які розглядали інші ради, і призначала всіх посадовців у республіці. Після того як було встановлено цей лад, партію ґвельфів іще посилили, що дало б їм можливість краще захищатися від ґібелінів. Майно останніх поділили на три частини: першу взяли в скарбницю комуни, другу віддали магістратурі ґвельфської партії, членів якої називали капітанами, третю роздали всім іншим ґвельфам як відшкодування за збитки. Папа, зі свого боку, для того щоб Тоскана залишалася ґвельфською, призначив короля Карла імперським вікарієм Тоскани. Завдяки новому способу правління Флоренція блискуче підтримувала свою славу, бо у внутрішніх справах держави панувала законність, а зовні діяло її військо. Невдовзі, однак, папа помер, і після суперечок, які тривали протягом двох років, обрали Григорія X, він довго жив у Сирії та перебував там, навіть коли посів папський престол. Унаслідок цього він погано розбирався в боротьбі італійських партій і дивився на них не так, як його попередники. Зупинившись у Флоренції на шляху до Франції, він вирішив, що добрий пастир мусить добитись єдності серед громадян міста, і почав діяти в цьому напрямку, тож флорентійці погодилися прийняти синдиків ґібелінів і почати з ними перемовини щодо умов повернення ґібелінів. Однак, хоча сторони дійшли згоди, ґібеліни відчували тепер такий страх, що повернутися не захотіли. Папа вирішив, що винне в цьому місто, і, розгнівавшись, наклав на Флоренцію відлучення, яке тяжіло над нею, поки Григорій X був живий; після ж його смерті новий папа Інокентій V знову дав місту пастирське благословення. Потім почався понтифікат Миколая III, який походив із роду Орсіні. Оскільки папи все ще побоювались усіх, хто підносився в Італії, навіть якщо піднесенням своїм він завдячував тій самій церкві, і одразу ж намагалися його якось принизити, наслідком такої політики були в Італії безперервні чвари та перевороти: могутнього правителя боялись і протиставляли йому іншого, поки що слабкого, але тільки-но він набирався сили, його починали боятись і намагалися послабити. Через це королівську владу відняли в Манфреда і передали Карлу, який теж почав викликати страх і прагнення згубити його. Отже, Миколай III успішно повів інтригу, за допомогою імператора позбавив Карла намісництва в Тоскані й під іменем імперського вікарія послав туди месера Латіно як свого легата.

XI

Становище Флоренції в ті часи було досить сумним, тому що ґвельфський нобілітет знахабнів і зовсім не боявся посадовців республіки. Щодня коїлися вбивства чи інші насильства, а тих, хто це творив, неможливо було покарати, оскільки вони були улюбленцями того чи того нобіля. Ватажки пополанів вирішили, що для приборкання цього нахабства непогано буде повернути вигнанців, легат цим скористався для того, щоб умиротворити місто, і ґібелінів повернули. Кількість правителів, яких було спершу дванадцять, збільшили до чотирнадцяти – по семеро від кожної партії: вони мали правити протягом одного року і призначатися папою. Флоренцією правили так два роки, потім папський престол посів Мартін IV, француз, який повернув королю Карлу всю владу, яку відняв у нього Миколай. У Тоскані відразу ж відновилася боротьба партій: флорентійці озброїлися проти імперського правителя, а для того щоб не допустити до влади ґібелінів і приборкати знать, установили новий лад. Був 1282 рік, коли цехи, маючи своїх очільників і озброєні загони, набули великого значення в місті. Значенням цим вони скористалися для того, щоб змінити спосіб правління. Замість чотирнадцяти правителів мало бути лише троє: вони називалися пріорами і правили два місяці, обираючись – не важливо – з пополанів чи з нобілів, тільки б опікувалися торгівлею чи ремеслами. Після перших двох місяців кількість правителів зросла до шести, щоб від кожної сестьєри їх було по одному, і так тривало до 1342 року, коли місто було поділено на картьєри, а кількість пріорів зросла до восьми, хоча за цей період обставини часом змушували збільшувати її до дванадцяти. Ця магістратура, як показав час, призвела до цілковитої поразки нобелів, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати їх із Ради, а потім і зовсім проганяти. Нобілі від самого початку примирились із цим, бо були роз’єднані; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсім втратили її. Раді цих посадовців надали особливий палац, де вона постійно збиралася; раніше всі засідання й наради посадовців відбувались у церквах. Окрім того, їм установили почесну охорону і дали ще інший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тільки пріорами, тепер для надання їхній посаді нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренція здобула внутрішнє умиротворення та скористалася ним для війни проти Ареццо, який вигнав своїх ґвельфів, і перемогла при Кампальдіно. Оскільки місто залюднювалось і багатіло, довелося розширити кільце міських мурів до нинішньої їхньої межі. Перший міський мур замикав лише простір від Старого мосту до Сан Лоренцо.

XII

Зовнішні військові сутички та внутрішній мир, можна сказати, знищили у Флоренції обидві партії – ґібелінів і ґвельфів. Лишалася незамиренною тільки одна ворожнеча, що природно існує в будь-які державі, – ворожнеча між знаттю і народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне йому наказувати, і тому згода між ними неможлива. Поки ґібелінів усі боялися, ця ворожість не проривалася назовні, та тільки-но вони були переможені, вона відразу ж себе показала. Не минало дня, щоб когось із пополанів не було скривджено, відповісти ж на цю кривду закони й посадовці були безсилі, бо будь-який нобіль за допомогою родичів і друзів мав змогу протистояти пріорам і капітанам. Тоді найсильніші члени цехів, прагнучи покінчити з таким зловживанням, вирішили, що кожна обрана синьйорія має призначати особливого гонфалоньєра правосуддя, людину з пополанів, якій було б надано тисячу озброєних людей із приписаних до двадцяти загонів цехів і яка за їхньою допомогою та під своїм прапором чинила правосуддя щоразу, коли б їй це доручили пріори чи капітан. Першим було обрано в гонфалоньєри Убальдо Руффолі: він розгорнув свій прапор і зруйнував дім Галлетті за те, що один із членів цієї родини вбив у Франції флорентійського пополана. Цехам нескладно було встановити такий лад через те, що нобілі постійно ворогували одне з одним і зрозуміли, яких заходів ужито проти них, лише тоді, коли побачили всю суворість їхнього застосування. Спершу вони дуже злякались, але невдовзі повернулися до колишнього нахабства, бо серед членів синьйорії завжди мали когось зі своїх і легко могли завадити гонфалоньєру виконувати його справу. До того ж обвинувач мав привести свідків учиненої йому кривди, а нікого, хто погодився б свідчити проти нобілів, не знаходилось. Тож незабаром Флоренція повернулася до тих самих неподобств, і пополани, як і раніше, потерпали від грандів, бо правосуддя діяло повільно, а його вироки не виконувались.

XIII

Пополани не знаходили виходу з цього становища, поки Джано делла Белла, чоловік із найшляхетнішого роду, але натхненний любов’ю до волі рідного міста, не вдихнув у серця глав цехів мужньої рішучості створити новий лад. За його порадою вони вирішили, що гонфалоньєр мусить засідати разом із пріорами і мати чотири тисячі підлеглих. Окрім того, нобілів позбавили права бути членами синьйорії, зробили родичів злочинця його співвідповідачами і встановили, що для вироку у справі достатньо, щоб злочин був загальновідомим. Закони ці, що називалися Постановами справедливості, дали народу велику перевагу, але викликали жорстоку ненависть до Джано делла Белла: знатні роди не могли простити йому знищення їхньої зверхності, а багаті пополани були сповнені заздрощів, бо їм здавалося, що вплив його надмірний. Це все виявилося за першої нагоди. Склалося так, що пополана вбили під час сутички, в якій брали участь багато нобілів і серед них месер Корсо Донаті. З них він був найзухваліший, і тому саме його звинуватили в убивстві. Його затримав капітан народу, але так вийшло – чи то месер Корсо не був винен, чи то капітан побоювався винести йому вирок, – що його виправдали. Це рішення народу так не сподобалося, що він озброївся та прибув до будинку Джано делла Белла просити, щоб він домігся виконання ним самим запроваджених законів. Джано хотів, щоб месера Корсо було покарано як належить, тому він не закликав народ роззброїтись, як мусив би, на думку багатьох, учинити, але порадив іти до синьйорії, скаржитися на те, що сталось, і вмовляти її ухвалити справедливе рішення. Однак народ іще більше роздратувався і, вважаючи, що капітан завдав йому образи, а Джано делла Белла відсторонився від справи, пішов не до синьйорії, а до капітанового палацу, захопив його і зруйнував. Цей акт насильства обурив усіх громадян; ті ж, хто хотів загибелі Джано, в усьому звинуватили його. Оскільки серед членів нової синьйорії був один його недруг, він був звинувачений перед лицем капітана у підбурюванні народу до бунту. Поки тривало слідство у його справі, народ знову озброївся і, підійшовши до будинку Джано, запропонував йому свій захист від синьйорів і від його ворогів. Джано зовсім не хотів ні скористатися цим виявом народної любові, ні віддавати своє життя в руки посадовців, бо побоювавсь як непостійності перших, так і зловмисності других. І от, щоб не дати ворогам своїм можливості нашкодити йому, а друзям завдати збитків державі, він вирішив піти у вигнання і таким чином поступитися заздрощам недругів, позбавити співгромадян страху, який вони до нього відчували, і покинути місто, яке, тяжко працюючи і з небезпекою для життя, звільнив від ярма можновладців. Отже, вигнання його було добровільним.

XIV

Після того як він пішов, нобілі знову дістали надію завоювати колишнє становище. Вирішивши, що джерело їхніх лих у розз’єднанні, вони цього разу змовились і послали двох делегатів до Синьйорії, яку вважали до себе прихильною, просити про хоча б часткове пом’якшення спрямованих проти них законів. Щойно про це стало відомо, пополани відчули тривогу, бо Синьйорія і справді могла вдовольнити бажання нобілів: розходження між бажаннями нобілів і побоюваннями пополанів призвели до збройних сутичок. Нобілі під командуванням месера Форезе Адімарі, месера Ванні деї Моцці і месера Джері Спіні закріпились у трьох місцях – у Сан Джованні, поблизу Нового ринку й на п’яцца деї Моцці. Пополани, яких було значно більше, зійшлися під своїми прапорами біля Палацу синьйорів, що був тоді неподалік від Сан Проколо. Ставлячись до синьйорів з підозрою, вони послали до них шістьох своїх представників, аби з ними засідати. Поки обидві сторони готувалися до двобою, дехто з пополанів і з нобілів разом із деякими духовними особами, що мали добру славу, вирішили добитися примирення. Нобілям вони нагадали, що коли їх позбавили колишньої шани та видали закони проти них, то причиною цього були їхні зверхність і надзвичайно погане управління; що озброюватися тепер, аби силоміць повернути собі те, що в них відняли через чвари й негідну поведінку, означало б для них згубити батьківщину і ще погіршити власне становище; що пополани і численністю, і багатством, і навіть силою своєї ненависті перевищують їх; і що, нарешті, їхня горезвісна нобільська гідність, що нібито підносить їх над усіма іншими людьми, за них битися не буде, і коли дійде до бою, залишиться тільки словом, геть недостатнім для того, щоб їх захистити. Але народ вони закликали зрозуміти, що надзвичайно необережно висувати найгостріші вимоги, а ворогів доводити до відчаю, бо хто не сподівається на благо, той не злякається зла; що цей нобілітет – той самий, який під час воєн із ворогами Флоренції уславив своє місто, і що тому недобре і несправедливо переслідувати його так запекло; що нобілі легко змирились із тим, що втратили в республіці всі головні посади, та, звісно, не могли знести того, що за нинішніми законами кожен може вигнати їх із батьківщини. Значно краще було б утихомирити їх і таким чином змусити скласти зброю, ніж покластися на випадок і стати до бою, сподіваючись на численну перевагу, бо не раз було так, що великому війську завдавало поразки невелике. Думки в народі розійшлися: багато хто вважав, що треба битися, бо рано чи пізно доведеться це зробити, і краще вже зараз, ніж тоді, коли ворог стане сильнішим. Якби, пом’якшивши закони, можна було утихомирити нобілів, був би смисл це зробити, але гординя їхня така, що вони не вгамуються, поки не будуть змушені до цього силою. Та інші, мудріші й холоднокровніші, вважали, що коли пом’якшити закони не так уже й важливо, то не доводити до збройної сутички значно важливіше. Їхня думка перемогла, і вирішили, що віднині для обвинувачення нобіля потрібні покази свідків.

XV

Сторони замирились, однак лишилися при взаємних підозрах і далі укріплювали мури та збирали зброю. Пополанство ввело нові правила, зменшивши кількість членів Синьйорії, звідки прибрали прибічників нобілів. На чолі її лишилися глави пополанів із родин Манчіні, Магалотті, Альтовіті, Перуцці і Черретані. Зміцнивши державу, подбали про те, як оточити синьйорів більшою пишнотою й краще убезпечити їх: з цією метою було закладено 1298 року фундамент нинішнього Палацу синьйорії, а перед ним розбили площу, зруйнувавши будинки, що належали родині Уберті. Водночас почали споруджувати нові тюрми. Їх було побудовано всього за кілька років. Ніколи місто наше не було в кращому і щасливішому стані, ніж за тих часів, бо ніколи не досягав він такого велелюддя, багатства і слави. Громадян, здатних носити зброю, у місті було не менш ніж тридцять тисяч, а у підвладних йому містах – не менше сімдесяти тисяч. Уся Тоскана підкорялася Флоренції – усі там були її підданими або її союзниками. Хоча між нобілями і пополанами завжди були підозріливість і ворожість, вони не мали поганих наслідків, і всі жили в мирі та злагоді. І якби мир цей не було порушено новими внутрішніми чварами, то його не порушили б і напади зовні, бо Флоренція досягла того, що їй уже не доводилося побоюватись ані імператора, ані громадян-вигнанців, і їй вистачало сили протистояти всім іншим італійським провінціям. Та удару, якого вона могла не боятися від зовнішніх ворогів, завдали їй вороги внутрішні.

XVI

У Флоренції було дві наймогутніші родини – Черкі та Донаті, що вирізнялися знатністю, багатством і численністю людей, які від них залежали. У Флоренції і в контадо вони були сусідами, що призводило до певних сутичок між ними, однак не настільки важливих, аби дійшло до застосування зброї; можливо, взаємна ворожість ця і не мала б сумних наслідків, якби її не посилили нові обставини. Серед найвідоміших родин Пістої виокремлювалися Канчельєрі. Сталося так, що Лоре, син месера Гульєльмо, і Джері, син месера Бертаккі, обоє члени цієї родини, посварилися під час гри і Лоре завдав Джері легкого поранення. Ця подія засмутила месера Гульєльмо, який, сподіваючись залагодити справу, лише погіршив становище, коли звелів синові піти до батька пораненого та попросити в нього пробачення. Лоре підкорився батькові, однак цей гуманний вчинок анітрохи не пом’якшив жорстокого серця месера Бертаккі, який наказав своїм слугам схопити Лоре і для ще більшої ганьби на годівниці для худоби відрубати йому руку. При цьому він промовив: «Повертайся до свого батька і перекажи йому, що рани лікують залізом, а не словами!» Ця жорстокість так обурила месера Гульєльмо, що він звелів усім своїм взяти до рук зброю, щоб помститись, а месер Бертаккі, своєю чергою, озброївся для самозахисту. От і почався розбрат не тільки в цій родині, а й у всій Пістої. Оскільки предком усіх Канчельєрі був месер Канчельєре, який мав двох дружин, одна з яких звалася Б’янка, та з партій, на які поділився цей рід, що походив від Б’янки, почала називатися білою, а друга, уже просто на противагу їй, – чорною. Між сторонами відбувалися збройні сутички, було чимало побитих на смерть людей і зруйнованих будинків. Примиритися вони ніяк не могли, хоча й знемагали у цій боротьбі, і, нарешті, захотілось їм або припинити розбрат, або посилити його, втягнувши в цю справу й інших. Тому вони прибули до Флоренції, де чорним, пов’язаним із родом Донаті, надав підтримку месер Корсо, глава цього роду. Тоді білі, щоб мати сильного союзника проти Донаті, звернулися до месера Вері деї Черкі, який нічим не поступався месерові Корсо.

XVII

Новий привід для розбрату, що виник у Пістої, розпалив стару ворожнечу між родинами Черкі та Донаті, і вона так ясно відчувалася, що пріори та інші доброчесні громадяни почали побоюватися, щоб не дійшло в будь-який момент до збройної сутички та через це не виник розбрат у всьому місті. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своєю для припинення цієї ворожнечі спосіб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Вері з’явитися до нього і звелів йому помиритись із родиною Донаті. Тут месер Вері зобразив подив, сказав, що ніяких ворожих стосунків із ними в нього немає і що примирення є там, де є війна, а війни немає, і тому він не розуміє, чому треба миритись. Так месер Вері й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожість і далі зростала, тож тепер досить було найменшої краплі, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усі свята у Флоренції супроводжуються загальними веселощами. Кілька молодиків із родини Донаті, проїжджаючи разом із друзями верхи поблизу Санта Трініта, зупинились подивитися на жінок, які танцювали. Тут під’їхали і кілька людей із родини Черкі, теж у супроводі чималої кількості нобілів. Не знаючи, що попереду молодь Донаті й теж захотівши подивитися на танці, вони на своїх конях почали прориватись у перші ряди і при цьому безцеремонно потіснили вершників із родини Донаті. Ті, вважаючи себе приниженими, видобули мечі. Молодь Черкі відповіла тим самим, і супротивники роз’їхалися тільки після того, як завдали й дістали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все місто, як гранди, так і пополани, поділилися на дві партії, які прибрали назву білих і чорних. Партію білих очолили Черкі, й на їхній бік стали родини Адімарі, Абаті, частина родин Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі та Маннеллі, усі цілком Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк’єтті й Аррігуччі. До них приєднались і багато пополанських родів разом із усіма ґібелінами, що перебували у Флоренції. Тож через велику кількість своїх прибічників білі, можна сказати, головували у державі. Проте на чолі чорних опинилися Донаті, а з ними всі ті з названих вище родин, хто не став підтримувати білих, а також усі з родів Пацці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. Притому зараза ця поширилася не тільки в місті, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслідок цього капітани ґвельфської партії та всі прибічники ґвельфів і прихильники республіки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу і не відновив партію ґібелінів, і знову відправили до папи Боніфація послів із проханням ужити якихось заходів, якщо він не хоче, щоб місто, яке завжди було міцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося під владою ґібелінів. Тоді папа послав до Флоренції легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Від самого початку йому перешкоджала партія білих, яка, розраховуючи на свою численність, не дуже його боялась. Обурений, він поїхав із Флоренції, наклавши на неї інтердикт, тож залишив він місто в іще більшому розбраті, ніж до свого приїзду.

XVIII

Отже, напруга дедалі зростала, і от сталося так, що значна кількість членів роду Черкі та роду Донаті зустрілися на одному похороні. Між ними почалася сварка, незабаром бійка, однак поки що все обмежилося безладом. Коли всі розійшлися по домівках, Черкі вирішили напасти на Донаті й рушили на них великим натовпом, та завдяки відвазі месера Корсо були відбиті й майже всі поранені. Усе місто озброїлося, Синьйорія та закони були безсилі перед шаленством знаті, а найрозумніші та найдоброчесніші громадяни жили в постійному страху. У Донаті та їхніх прибічників було більше причин для всіляких побоювань, бо вони були слабші, і от, аби залагодити їхню справу, месер Корсо порадився з іншими очільниками чорних і з капітанами ґвельфської партії, і вони вирішили, вважаючи, що це приборкає білих, просити папу прислати до Флоренції якого-небудь принца королівської крові, щоб він привів до ладу державу. Супротивна партія доповіла пріорам про ці збори й ухвалене на них рішення, зобразивши його як заколот проти народної волі. Оскільки обидві партії були озброєні, Синьйорія, що осміліла завдяки мудрим порадам Данте, одного з тодішніх її членів, вирішила озброїти народ Флоренції, до якого приєдналося багато жителів контадо. Отже, глави супротивних партій змушені були скласти зброю, після чого месера Корсо Донаті й багатьох із чорних було вигнано. Щоб засвідчити свою неупередженість, Синьйорія вигнала також декого з білих, які, проте, невдовзі повернулися до міста під тим чи іншим поважним приводом.

XIX

Месер Корсо і його прибічники, впевнені в тому, що папа на їхньому боці, вирушили до Рима і переконали його в тому, про що йому вже писали. При папському дворі перебував тоді Карл Валуа, брат короля Франції, проїздом на Сицилію, куди його покликав неаполітанський король. І папа, на прохання флорентійських вигнанців, вирішив, що буде цілком доречним послати Карла до Флоренції в очікуванні, поки не настане пора року, сприятлива для морської подорожі. Карл прибув туди, і, хоча білі, які правили містом, ставилися до нього з підозрою, як до ватажка ґвельфів і посланця папи, вони все ж не тільки не насмілилися перешкоджати його приїзду, але навіть, прагнучи добитись його прихильності, дали йому право розпоряджатись у місті, як йому заманеться. Маючи таку владу, Карл одразу ж озброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це викликало в народі підозру – чи не зазіхає він на волю Флоренції, – і от усі сховались у своїх будинках, готові вийти звідти зі зброєю, ледве Карл щось учинить. Черкі й глави партії білих, що певний час очолювали республіку, своєю зверхністю викликали до себе загальну ворожість. З цієї причини месер Корсо та інші вигнанці з партії чорних сміливо намірились повернутися до Флоренції, бо були до того ж впевнені, що Карл і капітани ґвельфської партії на їхньому боці. Попри те, що все населення міста побоювалося Карла і тому було озброєне, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі значної кількості своїх друзів безперешкодно ввійшли в місто. І хоча багато людей спонукали месера Вері Черкі вийти зі зброєю їм назустріч, він відмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентійському народу, який і мусить приборкати зухвальців. Однак сталося зовсім інше: замість покарати чорних народ охоче прийняв їх, і самому месеру Вері довелося заради порятунку тікати. Бо месер Корсо, ввірвавшись у місто через ворота Пінті, закріпивсь у Сан П’єтро Маджоре неподалік від свого будинку, а потім, коли до нього почали прибувати його друзі й багато пополанів, що прагнули змін, насамперед звільнив усіх, хто сидів у тюрмі за державні й кримінальні злочини. Він примусив синьйорів повернутись у свої будинки вже як приватних осіб, влаштував вибори нової Синьйорії, тільки з пополанів і прибічників чорних, які протягом п’яти днів громили будинки найвідоміших членів партії білих. Черкі та інші очільники цієї партії, бачачи, що принц Карл і більша частина народу проти них, утекли з міста й закріпились у своїх замках. Спочатку вони не хотіли дослухатися до порад папи, та тепер були змушені звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замість помирити флорентійців між собою приніс у місто лише нові чвари. Тоді папа знову послав до Флоренції легатом своїм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення між домами Черкі й Донаті, закріпивши його новими шлюбами. Та оскільки легат на додачу захотів, щоб білих допустили до влади, а чорні на це не погодилися, він поїхав із Флоренції надзвичайно незадоволений і розгніваний, наклавши на місто за непокору інтердикт.

XX

Отже, у Флоренції мусили уживатися тепер обидві партії, і обидві були незадоволені: чорні – тим, що вороги їхні повернулись і могли знову знищити їх і відняти у них владу, білі – тим, що все ж так і не мають ані влади, ані шани. До цих неминучих приводів для роздратування і підозр додались іще нові образи. Месер Нікколо Черкі вирушив із багатьма друзями в свої заміські маєтки, і поблизу Понте ад Аффріко на нього напав Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бій був надзвичайно жорстокий і закінчився для обох сторін плачевно, бо месера Нікколо було в ній убито, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця подія знову спричинила сум’яття в усьому місті, але, хоча чорні були в ній більш винні, правителі взяли їх під захист. Не встигли ще ухвалити рішення у цій справі, як викрили заколот, влаштований білими і месером П’єро Ферранте, одним із баронів принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи від Черкі до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи підроблені Донаті, які розраховували за їхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них після смерті месера Нікколо. Однак усіх Черкі та їхніх прибічників із партії білих, а серед них і поета Данте, було засуджено до вигнання, майно їхнє було конфісковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урізнобіч разом із багатьма ґібелінами, що приєдналися до них, шукаючи собі нових справ і нової долі. Карл, натомість, виконавши те, навіщо його послали у Флоренцію, повернувся до папи, щоб потім взятися втілювати свої плани на Сицилії. Але там він виявився не мудрішим і не кращим, ніж у Флоренції, тож, втративши більшість своїх людей, із ганьбою повернувся до Франції.