Повість про Ґендзі. Книга II

Юґірі, син Великого міністра, написавши прекрасного вірша на задану тему в день відвідин колишнього Імператора, отримав високий чиновницький ступінь «сіндзі» й тим самим надію на присвоєння п’ятого рангу. До іспиту було допущено лише старших за віком і найобдарованіших юнаків, а витримали його тільки троє. В день Осіннього службового підвищення Юґірі отримав п’ятий ранг і звання «дзідзю». Хоча він і не забув про Кумої-но карі, дочку міністра Двору, та оскільки, на превеликий жаль, вона перебувала під суворим батьковим наглядом, то вони ніяк не могли зустрітися. Лише іноді, при нагоді, охоплені тугою, обмінювалися листами.

Тим часом Ґендзі, придбавши ділянку землі в чотири цьо^[29] на Шостій лінії на краю столиці, поруч зі старим будинком нинішньої Імператриці-дружини^[30], вирішив побудувати там нову оселю для спокійного життя, досить красиву й простору, щоб розмістити всіх близьких йому жінок, зокрема й тих, що досі жили в гірській глушині.

Наступного року принцові Сікібукьо, братові покійної Фудзіцубо й батькові Мурасакі, мало виповнитися п’ятдесят літ. У Західному флігелі садиби на Другій лінії готувалися гідно відзначити цю подію, тож і міністр Ґендзі, зважаючи на те, що його дружина Мурасакі – справжня дочка принца, квапив з будівельними роботами, бо новий, чудовий будинок якнайкраще підійшов би для такої урочистої церемонії. Настав Новий рік, а з ним нові турботи. Ґендзі весь час присвячував приготуванню до бенкету після урочистого молебня, добору музикантів і танцюристів. Пані Мурасакі, його дружина, опікувалася сутрами й прикрасами для образу Будди, вбранням для учасників церемонії і винагородами для монахів. Допомагала їй багато в чому Ханацірусато зі Східної садиби. Спільні клопоти тільки ще більше зблизили цих двох жінок. Коли чутка про те, що на його честь готується виняткова урочистість, розлетівшись по світу, досягла вух принца Сікібукьо, він з жалем і гіркотою подумав: «Досі Великий міністр обдаровував милостями багатьох, а мене ніби й не помічав і з будь-якого приводу принижував не лише мене, а й моїх домашніх». А проте він почувався задоволений високим становищем своєї дочки, яку Великий міністр вибрав серед багатьох інших жінок і виховав, і хоча її щаслива доля ніяк не вплинула на його власну родину, він радів, що удостоївся таких почестей на схилі років, тепер, коли всі навколо тільки й говорили, що про підготовку до святкування його п’ятдесятиріччя. І лише його головна дружина, як і раніше, ображалась і сердилася, не пробачивши Великому міністру неувагу, з якою той поставився до її власної дочки.

Восьмого місяця нарешті скінчилося будівництво садиби на Шостій лінії, й Ґендзі готувався до переїзду. Південно-західна частина нової садиби призначалася для Імператриці-дружини, що належала їй як спадщина. У південно-східній частині мав оселитися він сам. Північно-східну було вирішено віддати Ханацірусато, що жила зараз у західних покоях Східної садиби, а північно-західну – пані Акасі. У старому саду за розпорядженням Ґендзі дещо змінили відповідно до смаку і побажань майбутніх мешканок будинку. Щось було прибрано зовсім, подекуди змінено обриси струмків, насипано нові пагорби. У південно-східній частині саду з високими пагорбами посадили чимало дерев, що цвітуть навесні. Ставок тут мав плавні обриси, а в саду, перед будинком, було зібрано дерева, якими зазвичай милуються навесні: п’ятиголчаста сосна, слива, вишня, гліцинія, багряник, азалія та інші. Між ними проглядали деякі осінні рослини.

Поруч з покоями Імператриці, на пагорбах від колишніх часів, було посаджено дерева з темно-багряним осіннім листям, проведено в сад прозорі струмки, розставлено камені, між якими жебоніла вода, як на водоспадах. З таким просторим краєвидом, що виблискував яскравими осінніми фарбами, не могли б змагатися навіть славетні гори й поля навколо будинку Ґендзі поблизу річки Ої в Саґа. У північно-східній частині садиби било прохолодне джерело, обіцяючи захист від літньої спеки. Перед будинком ріс чорний бамбук, щоб під ним міг гуляти свіжий вітерець. Поруч темнів гай, тінистий і прекрасний, як де-небудь в гірській глушині, обгороджений кущами дейції. Тут же росли, нагадуючи про колишні дні, помаранчеві дерева, гвоздики, троянди, тирлич, подекуди серед них траплялися весняні та осінні квіти. На окремій ділянці східної частини садиби, обнесеній частоколом, було побудовано павільйон для верхової їзди, який використовували кожного п’ятого місяця під час змагань зі стрільби з лука. На краю ставка густо росли півники, а на протилежному березі була стайня для чудових скакунів. У північно-західній частині садиби, за глинобитною стіною, містилися склади, щільно обсаджені соснами ніби для того, щоб узимку милуватися снігом на їхньому вітті. Поруч видніла огорожа з хризантем, щоб на них лягав ранковий іній в перші зимові дні, а трохи далі височіли гордовиті, так звані «материнські дуби», що славляться густим багрянцем свого листя, і ще якісь розлогі гірські дерева з невідомими назвами.

Хоча переїзд усіх разом намічався до свята Хіґан – Свята осіннього рівнодення, Імператриця воліла трохи затриматися, пославшись на можливу метушню. Пані Мурасакі поїхала в супроводі лише лагідної, покірної Ханацірусато. Хоча весняний сад навколо будинку Мурасакі не відповідав осінній порі, та все одно був прекрасним. Жінки пані Мурасакі їхали в в п’ятнадцятьох каретах, шлях перед якими розчищав передовий ескорт з придворних четвертого і п’ятого рангів. З придворних шостого рангу було обрано лише найдостойніших. І все ж почет не здавався надто пишним. Уникаючи небажаного осуду, Ґендзі обмежився найскромнішим. Почет Ханацірусато зі Східної садиби був також чисельним, крім того її супроводжував молодий послужливий Юґірі, який недавно заслужено дістав звання «дзідзю». Служниці отримали окремі, добре облаштовані, покої. Через п’ять чи шість днів переїхала Імператриця-дружина. Її переїзд був простий, але справив на людей незабутнє враження. І не дивно: ставши улюбленицею щасливої долі, вона мала добру душу й чутливе серце, а тому здобула загальну повагу. Внутрішні перегородки в садибі на Шостій лінії, огорожі та галереї були зроблені так, щоб спростити перехід з одного приміщення в інше і не заважати жінкам вільно спілкуватися між собою.

Коли настав дев’ятий місяць і дерева вкрилися яскравим багрянцем, здавалося, що немає на світі гарнішого саду, ніж перед покоями Імператриці-дружини. Одного вітряного вечора, розклавши на кришці від скриньки різноманітні осінні квіти й багряне листя, вона відіслала їх Мурасакі, пані Весняних покоїв. Її посланниця, висока дівчинка-служниця в темному нижньому одязі, який визирав з-під кількох шарів верхнього, світло-пурпурового кольору і короткою червоно-брунатною накидкою, спритно пройшла по галереях, коридорах і дугоподібних містках. Звичайно, вона не зовсім годилася для виконання такого відповідального доручення, але, видно, Імператриця не змогла знехтувати її миловидністю. Судячи з усього, ця дівчинка звикла до служби в найповажніших родинах. Вона була набагато гарнішою від інших і вирізнялася витонченими манерами.

Ось що написала Імператриця:

 
«З вітром передаю
Із дому свого
Жменьку листя багряного
У Ваш сад,
Що ніяк не діждеться весни…»
 

Цікаво було спостерігати, як молоді служниці навперебій вихваляли зовнішність посланниці Імператриці.

Поклавши на кришку скриньки трохи моху, а зверху на нього кілька камінців, що мали зображати дикі скелі, пані Мурасакі прив’язала лист-відповідь до гілочки п’ятиголчастої сосни:

 
«Ваше листя багряне
Таке легке, що вмить
Його вітер зриває.
Більше мені до душі припадає
Яскравість сосни, що між камінням зросла…»
 

Уважно придивившись до «сосни, що між камінням зросла», жінки Імператриці помітили, що вона рукотворна і зроблена з великою майстерністю. Милуючись нею, Імператриця була вражена смаком і швидкістю, з якою надійшла вишукана відповідь. Прислуга також нетямилася від захоплення.

«Мені здається, що в листі Імператриці про багряне листя начебто міститься їдкий натяк, – зауважив Ґендзі. – Вам треба гідно відповісти їй, коли настане пора весняного цвітіння. Тепер не варто принижувати красу багряного листя, бо можна прогнівати Тацуту-хіме^[31]. Відступивши зараз, ви перейдете в наступ пізніше, коли весняні квіти візьмуть вас під свій надійний захист». Ґендзі здавався зовсім молодим, людиною нев’янучої краси. Він щиро радів, що в цій чудовій садибі жінки можуть щасливо жити, довірливо обмінюючись листами.

Жінка з гірської садиби почекала, поки інші мешканки будинку на Шостій лінії не розмістилися у приготованих покоях, а потім переїхала сама зі скромністю, яка відповідала її низькому становищу. Сталося це десятого місяця.

Оздоблення призначеної їй частини будинку виявилося не менш розкішним, ніж у решти жінок. Почет також був не менш пишним. Ґендзі сам подбав про це, думаючи передусім про майбутнє дочки.

Низка перлин

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 34–35 років

Юґао, «Вечірнє лице», покійна кохана Ґендзі

Укон, служниця Юґао, потім Ґендзі

Мурасакі, пані із Західного флігеля, 26–27 років, дружина Ґендзі

Тамакадзура, дівчина із Цукусі, панночка із Західного флігеля, 20–21 рік, дочка Юґао і То-но цюдзьо

Ханацірусато, пані зі Східної садиби, кохана Ґендзі

Юґірі, Цюдзьо, 13–14 років, син Ґендзі та Аої

Суецумухана, «Шафран», дочка принца Хітаці

Уцусемі, вдова намісника Хітаці

Хоча відтоді, як раптово, немов роси на пелюстках «вечірнього лиця», не стало Юґао, минуло багато місяців і років, Ґендзі нітрохи про неї не забував. Чимало жінок різної вроди і вдачі він зустрічав згодом, але щоразу його невідступно переслідувала сповнена жалю думка: «Якби-то вона була жива!»

Укон, її колишню служницю, яка особливими здібностями не вирізнялася, Ґендзі взяв під свою опіку, бо вона нагадувала йому про покійну Юґао. Як одна з найстаріших служниць, вона й досі прислуговувала в його домі. Вирушаючи в Сума на вигнання, він передав своїх людей Мурасакі, пані із Західного флігеля, тож відтоді Укон залишилася у неї. Мурасакі полюбила її за добрий, лагідний характер, але та й досі не переставала сумувати за покійною. «Якби моя пані була жива, – думала Укон, – то здобула б не менше прихильності, ніж, скажімо, особа з Акасі. Оскільки наш пан настільки великодушний, що не залишає напризволяще навіть тих жінок, до яких ніколи не мав глибоких почуттів, то моя пані, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».

Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні^[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.

Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» – думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі…» – перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі – погана прикмета.

Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива… Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину…» – і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад^[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині…»^[34] – дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.

 
«Мабуть, і веслярі
За кимось тужать,
Бо чути, як лине
Над затокою Осіма
Тужливий їхній спів…
У морі загубившись,
Не знаємо, звідки пливемо,
Куди прямуємо,
І, сповнені горя, де її матір,
Шукати маємо?» —
 

згадуючи про гірку розлуку^[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «…ніколи не забуду…»^[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.

А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько^[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.

Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася повсюди, й місцеві залицяльники почали засипати її листами, але недовірлива і невдоволена годувальниця не хотіла про них чути й поширила серед людей таку відповідь: «На виду вона не гірша за інших, але має одну дуже велику ваду, тож я вирішила нікому її не показувати, а постригти в монахині й, поки живу, тримати при собі». І відразу тоді люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покійного Дадзай-но сьоні – каліка! Як жаль!» Від таких слів годувальниці бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю і повідомити про неї батькові? Коли вона була маленькою, він, напевне, бавив її, то, може, і тепер не залишить напризволяще?» – казала вона, вимолюючи у богів і будд допомогу.

А тим часом дочки і сини годувальниці, встигнувши вийти заміж та одружитися, осіли на цій землі, і хоча їхня мати мріяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою і недосяжнішою. Поступово пізнаючи навколишній світ і відчуваючи, яка в неї гірка доля, дівчина тричі на рік дотримувалася великого посту з надією на краще майбутнє. До двадцяти років її краса досягла такого розквіту, що було жаль, якби вона пропала в цій глушині.

Сім’я годувальниці жила тепер у провінції Хідзен. Місцеві юнаки з усіх хоч трохи відомих родин, почувши про красу внучки покійного Дадзай-но сьоні, безперестанку докучали годувальниці численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ґен, що належав до могутнього роду з провінції Хіґо і користувався в цій місцевості великим впливом. Попри свій неотесаний норов Тайфу-но ґен мав славу шанувальника прекрасного, який мріяв оточити себе жінками-красунями. Тому, почувши про дівчину, поспішив написати годувальниці: «Хоч би який в неї був ґандж, я готовий заплющити на все очі й узяти її за дружину». Така його настирливість годувальниці не сподобалась і вона відповіла: «Ні, ні, про це не може бути й мови! Внучка вирішила стати монахинею». Незадоволений відповіддю Тайфу-но ґен особисто приїхав у Хідзен. Покликавши до себе синів покійного Дадзай-но сьоні, він узявся вмовляти їх: «Якщо ви виконаєте моє прохання, то я так само обіцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двоє молодших синів. «Спочатку нам було шкода віддавати її за людину низького походження, але такого надійного покровителя, як пан Тайфу-но ґен, ми не знайдемо… А от якщо він розгнівається, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася… Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?… Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», – лякали молодші сини годувальницю і сестер.

Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару… А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде…»

Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, – можливо, виною тому була упередженість годувальниці, – справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»^[38].

Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, – сказав Тайфу-но ґен, – то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки – це надто велика честь для мене… Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю…» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить… Просто в мене серце розривається від жалю…» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» – хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни – несприятливий день для одруження.

На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:

 
«Я перед богом Дзеркала
В Мацура^[39]
Готовий присягнути,
Що повік
Тебе не зраджу, мила…
 

Видно, цей вірш мені удався…» – додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.

Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:

 
«Невже богів
Я довгі роки
Благала марно?
О, чого такий жорстокий
Бог Дзеркала в Мацура?»
 

«Стривайте! Що ви хочете сказати?» – запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів…» – пояснили вони. «О, справді… – кивнув Тайфу-но ґен. – Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», – сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.

Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», – сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, – з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, – яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.

Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:

 
«Укісіма, острів смутку,
Ми залишили,
Та куди гнані вітром
Хвилі нас понесуть,
Де притулок знайдемо?»
 

 
«В дорогу по хвилях
Ми рушили,
Довіривши вітрові долю свою
І навіть не знаючи,
Що жде нас попереду…» —
 

відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.

Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? – раптом сказав хтось із веслярів. – Ззаду наче летить якесь маленьке човенце…». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», – думала годувальниця.

 
«Стривожене серце
Б’ється так гучно,
Що вже не чути
Шуму моря
У затоці Хібікі^[40]…»
 

Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» – і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проник- ливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі…» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину…» «Що ж вони тепер роблять? – думав він. – Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей…»^[41] – вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» – думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.

Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє – були вкриті туманом.

І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! – заспокоював її Буґо-но суке. – Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана^[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».

І Буґо-но суке таки вмовив панночку піти на прощу до святилища Хацімана. Дізнавшись у тамтешньої людини, що в святилищі досі служить монах, один з п’яти верховних його служителів, що добре знав його покійного батька Дадзай-но сьоні, він закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку під час прощі. Потім Буґо-но суке послав її помолитися до буддійського храму в Хацусе. «Навіть у Морокосі^[43] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодійною силою, – сказав він, – тим паче вона не обійде своєю милістю нашу панну, яка прожила довгі роки в глухій провінції нашої країни». Було вирішено, що заради такої милості дівчина піде туди пішки, і вона, хоч і не звикла до таких випробувань, таки послухалась і подалася до храму. «За які злочини в попередньому житті я мушу поневірятися в цьому світі? Якщо моя мати покинула цей світ, то пожалій мене і відведи до неї! – благала вона богиню Каннон. – Якщо ж вона ще жива, то покажи її мені!» Хоча дівчина зовсім не пам’ятала матері і не уявляла собі її обличчя, проте щоразу, коли їй ставало особливо сумно, зітхала: «От якби матінка була зі мною!» Виснажена довгим шляхом, вона так ослабла, що, коли на четвертий день на варту Змії^[44] прочани насилу дісталися до місцевості під назвою Цубаіці, вона, остаточно знесилівши, почувалася мало не мертвою.

Хоча прочани пройшли не дуже довгу відстань і раз у раз перепочивали, але панна так змучилася, що вже ледве переставляла ноги, а тому не було іншої ради, як зупинитися на нічліг у Цубаіці. Крім Буґо-но суке, їх супроводжували два охоронці з луками і троє чи четверо слуг. Жінок всього було троє, всі в дорожньому вбранні, обслуговували їх дві підстаркуваті служниці. Поки подорожні, не привертаючи до себе уваги, готували лампади для богині Каннон, зовсім смеркло. Але повернувся монах, господар заїзду, і невдоволено забурчав: «Я чекаю гостей. А сюди зайшли якісь чужі люди й хазяйнують, як їм хочеться…» І саме тоді справді з’явилися інші прочани. Судячи з усього, вони також подорожували пішки. Серед прибульців були дві начебто родовиті пані та чимало слуг і служниць. Четверо чи п’ятеро чоловіків, одягнених скромно, але зі смаком, вели на поводу коней. Монах, господар заїзду, заклопотаний тим, щоб обов’язково розмістити нових прочан, ходив нервово по кімнатах, чухаючи потилицю. Супутники Буґо-но суке почувалися незручно перед ним, але вже не мали сили перебиратися кудись інде, а тому чоловіки прилаштувалися в одному кутку задньої кімнати, жінки – в іншому, а панна відгородилася ширмою.

Нові прочани, судячи з їхнього вигляду, також не були людьми високого рангу. Поводилися вкрай тихо, намагаючись допомагати одне одному. І от виявилося, що серед них була Укон, яка не переставала оплакувати розлуку з Юґао, матір’ю панночки. Навіть тепер, після стількох років служби в садибі Ґендзі на Шостій лінії, вона, пригнічена невизначеністю свого становища, часто бувала в Хацусе. Хоч вона звикла до пішої ходи, але цього разу, навіть без зайвих речей при собі, таки втомилась і прилягла відпочити. І саме тоді до ширми, що стояла неподалік, підійшов Буґо-но суке з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи їжу для панни.