Повість про Ґендзі. Книга I

Вечірнє лице

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років

Пані з Шостої лінії – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Ґендзі

Дайні, – годувальниця Ґендзі

Кореміцу, – син годувальниці Дайні, прибічник Ґендзі

Монах Адзарі, – син годувальниці Дайні

Сьосьо, – дочка годувальниці Дайні

Уцусемі, – дружина Ійо-но суке

Ійо-но суке, – чоловік Уцусемі, батько Кії-но камі і Нокіба-но оґі

Коґімі, – брат Уцусемі

Аої, – 21 рік, дочка Лівого міністра, дружина Ґендзі

То-но цюдзьо, – син Лівого міністра, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Юґао («Вечірнє лице»), – 19 років, кохана То-но цюдзьо, потім Ґендзі

Укон, – служниця Юґао

Куродо-но бен, – син Лівого міністра, молодший брат То-но цюдзьо та Аої

Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

У той час, коли Ґендзі таємно відвідував одну особу з Шостої лінії,^[74] одного разу по дорозі з палацу вирішив навідатися на П’ятій лінії до своєї годувальниці Дайні, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахині.

Опинившись у кареті перед замкненими ворітьми її дому, Ґендзі велів своїм супутникам покликати Кореміцу, її сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальниці за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кілька верхніх половинок ґратчастих вікон на ньому було піднято, й крізь білясті, наче прохолодні, бамбукові завіси видніли привабливі жіночі голівки, що визирали надвір. Стежачи за їхнім безперервним рухом, Ґендзі мимоволі зробив висновок, що жінки дуже високі на зріст. «Цікаво, хто ж там зібрався?» – дивувався він.

Приїхавши в дуже скромній кареті й навіть без передового ескорту, Ґендзі був упевнений, що ніхто його тут не впізнає, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були підняті, як віконниці, й перед Ґендзі відкрилося настільки тісне і бідне житло, що йому стало сумно. «Який мені притулок…»^[75] – подумав він. А втім, і дорогоцінний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якої, гордовито всміхаючись, визирали білі квіти. «Спитав би я, якби спитати міг…»^[76] – мимоволі вирвалося у Ґендзі, й один з його супутників, шанобливо схилившись, відповів:

«Цю білу пишну квітку називають «вечірнє лице».^[77] З таким, як у людей, іменем, а зацвіла на зовсім непривабливій огорожі».

Поглядаючи на навколишні справді маленькі будиночки, розташовані безладно тут і там, з перехнябленими стінами і зотлілими стріхами, по яких повзли такі ж квіти, Ґендзі сказав: «Яка жалюгідна доля випала цим квітам! Зірвіть мені одну». Хтось із супутників зайшов за підняті ворота й зірвав квітку. І саме тоді з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарівна дівчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене біле віяло і сказала:

«Будь ласка, віднесіть її на віялі. Стебло в неї, здається, не дуже гарне».

Саме в цю мить з’явився Кореміцу, щоб відкрити ворота материного двору, і взяв квітку для Ґендзі.

«От біда, забув ключі! Вибачте, що спізнився. Щоправда, ніхто з місцевих вас не впізнає, але змусити вас чекати на цій брудній вулиці…» – виправдовувався він.

Карету затягли у двір, і Ґендзі зійшов на землю. Біля постелі хворої зібралися: старший брат Кореміцу, монах Адзарі,^[78] зять – Мікава-но камі й дочка. Всі вони радо, уклінно, зустріли прихід високого гостя. Навіть хвора підвелася на постелі.

«Ні, я зовсім не дорожу життям, але досі не могла розлучитися з цим світом лише тому, що в такому разі, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не відчувала б на собі вашого доброго погляду, а тому й зволікала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба відступила, а ви вшанували мене своїми відвідинами, зі спокійною душею чекатиму, коли зійде на мене світло будди Аміди^[79]», – сказала вона і, знесилена, заплакала.

«Останнім часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не поліпшується. Я з жалем дізнався про ваше зречення світу. Але все ж таки живіть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Після того ви безперешкодно відродитеся на верхньому, дев’ятому, колі Чистої землі. Кажуть, що негоже йти з цього світу, коли хоч щось прив’язує до нього», – сказав Ґендзі, пустивши сльозу.

Будь-яка годувальниця вважає свого вихованця, навіть найнікчемнішого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Ґендзі, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому від зворушення плакала. Її діти, штовхаючи одне одного ліктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям їхня мати хоче показати, як їй важко розлучатися зі світом, від якого відреклася. А Ґендзі, глибоко схвильований, сказав:

«У дитинстві я втратив людей, які мене любили, а потім багато хто про мене піклувався, але не пригадую нікого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволі перестав бачити вас біля себе й не можу навіть відвідувати вас так часто, як мені хотілося б, але, повірте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!..”^[80]».

Коли Ґендзі щиро розмовляв з годувальницею й пахощі від рукавів, якими він витирав сльози, розпливалися по кімнаті, навіть її діти, яких раніше вона дратувала, задумалися: «Справді яка незвична доля в цієї жінки!» – і також заплакали.

Наказавши, щоб молитви про одужання відновилися, Ґендзі зібрався їхати, але перед від’їздом попросив Кореміцу запалити смолоскип, щоб в його світлі роздивитися передане йому віяло. Воно наскрізь просякло ніжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Ґендзі привернув витончений напис:

 
«Часом не він?» —
В душі з’явився здогад,
І перед очима
«Вечірнє лице» майнуло
У відблисках роси.
 

Зміст вірша був незрозумілий, але в письмі відчувалося благородство, тож несподівано Ґендзі зацікавився його авторкою.

«Хто живе в тому будинку на заході? Ти не дізнавався?» – запитав він у Кореміцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – і невдоволено відповів:

«Я тут перебуваю кілька днів, але турботи про хвору забирають увесь мій час, тож про сусідів не встиг розпитати».

«Не осуджуй мене. Але, знаєш, в цьому віялі є щось таємниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з місцевих обізнаних людей і розпитай», – попросив Ґендзі, й Кореміцу, зайшовши у сусідній двір, розпитав сторожа, а потім, повернувшись назад, доповів:

«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помічнику намісника якоїсь провінції. Сам господар, мовляв, поїхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиї сестри служать в палаці й частенько до неї навідуються. Навряд чи простий слуга знає щось більше».

«Якщо так, то, мабуть, писала одна із сестер, – подумав Ґендзі. – Писала впевнено, з багатим досвідом у такій справі». Хоча він розумів, що швидше за все його чекає розчарування, але не міг відкинути почуття, які спонукали жінку написати вірша. Як завжди, Ґендзі легко піддавався таким спокусам. Тож, навмисне змінивши почерк, на аркуші паперу написав:

 
«Як ближче підійдеш,
Побачиш сама,
Яке «вечірнє лице»
Перед тобою
В напівтемряві майнуло».
 

Листа цього він послав з тим своїм супутником, який тоді взяв віяло у дівчини-служниці.

Хоча жінка раніше не знала Ґендзі, але, мигцем побачивши його профіль, здогадалася, що то був саме він, а тому написала йому вірша на віялі, який схвилював його. Однак минав час, а відповідь від нього не надходила, й жінка почувалася трохи ніяково. Коли ж нарешті з’явився його посланець, то всі навколо неї втішились і так довго радилися щодо відповіді, що той з досади не витерпів і пішов з порожніми руками.

А тим часом Ґендзі вирушив у дорогу при тьмяному світлі смолоскипів у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Верхні половинки ґратчастих вікон у сусідньому будинку були вже спущені й крізь їхні щілини пробивалося світло, слабкіше за сяйво «вечірніх світлячків»,^[81] що своєю таємничістю зворушувало душу. А от будинок з кількома деревами, численними кущами й квітами в саду, до якого Ґендзі прибув, відрізнявся від звичайного своєю невимушеною вишуканістю. Поведінка господині^[82] цього будинку, на відміну від інших жінок, була настільки стримано-благородною, що він швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.

Наступного досвітку Ґендзі прокинувся трохи пізно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зійшло. Вранішнє світло, безперечно, тільки підкреслювало його незвичайну красу, якою небезпідставно захоплювалися люди. І сьогодні Ґендзі знову проїхав мимо тих воріт. Зрештою, він проїжджав тут і раніше, але тільки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й він запитав себе: «Цікаво, хто все-таки там живе?»

Через кілька днів прийшов до нього Кореміцу.

«Мати все ще була в поганому стані, тож я постійно доглядав її, – сказав він спочатку, а потім, підступивши до Ґендзі ближче, розповів: – Після нашої розмови я покликав одного чоловіка, знайомого з мешканцями сусіднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нічого особливого не повідомив. Хіба те, що якась пані таємно живе там з п’ятого місяця, але хто вона, мовляв, навіть домашні не знають. Я кілька разів заглядав крізь щілини огорожі між нашими садибами, і там, у будинку, помітив тіні молодих жінок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечірнє сонце освітило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарешті й прекрасну пані, яка, видно, писала листа. Біля неї сиділи служниці й крадькома витирали сльози».

Після цієї розповіді Ґендзі, всміхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона…»

«У мого пана високе становище й молодість, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби він відмовився від любовних пригод, то його життя стало б прісним і нецікавим, – думав тим часом Кореміцу. – Бо навіть чоловікам без таких переваг буває важко встояти перед спокусою».

«Щоб дізнатися більше про цю загадкову жінку, я знайшов невеличкий привід і послав туди листа, – розповідав далі Кореміцу. – Відповідь, написана вправною рукою, надійшла негайно. Виходить, серед її служниць зовсім непогані дівчата».

«Познайомся з ними ближче, – попросив Ґендзі. – Буде прикро, якщо нічого не дізнаєшся».

«А що, як у такій убогій оселі, що належить людям найнижчого стану, несподівано знайдеться особлива жінка з багатьма чеснотами?» – подумав Ґендзі.

До речі, Ґендзі досі не міг забути нечуваної безсердечності тієї Уцусемі, «Порожньої шкаралупки цикади», на яку рідко хто з жінок у світі здатний. От якби вона була хоч трохи поступливішою, то все закінчилося б тільки жалем з приводу прикрої помилки. А так його постійно ятрила думка про поразку й остаточний розрив. Раніше Ґендзі не звернув би уваги на таку пересічну особу, але після розмови з товаришами у дощову ніч, коли йому відкрилася загадка різних станів, його сердечні інтереси розширилися. Хоча Ґендзі й вабила дочка Ійо-но суке,^[83] яка щиро сподівалася на зустріч з ним, але від самої думки, що безсердечна мачуха стежитиме за ним холодними очима, він ніяковів, а поки думав, як вивідати її власні наміри, до столиці повернувся Ійо-но суке. Передусім він поспішив до Ґендзі. Тяготи морської подорожі відбилися на його вигляді: обличчя змарніло, трохи засмагло, рухи здавалися незграбними. А проте, належачи до вельми знатного роду, навіть у такому літньому віці він справляв приємне враження привабливим обличчям і благородними манерами. Слухаючи його розповідь про провінцію Ійо, Ґендзі хотів запитати: «То скільки там купалень?…» – але, мимоволі зніяковівши від численних спогадів, промовчав. «Так ставитися до чесної людини нерозумно й соромно. Це справжнє нахабство! – подумав Ґендзі й, пригадавши застереження Сама-но камі, вирішив: – Хоча безсердечність Уцусемі образлива для мене, вона є проявом її любові до свого чоловіка».

Почувши про те, що Ійо-но суке збирається віддати свою дочку під опіку надійної людини й виїхати з дружиною в провінцію, Ґендзі не на жарт занепокоївся і порадився з Коґімі: «Чи не можна зараз ще раз побачитися з нею?» Але навіть якби вона погодилася на таку зустріч, крадькома пробратися до неї було б нелегко. А ще ж вона вважала перешкодою між ними відмінність їхніх станів. Тож Ґендзі зрештою відмовився від спроб, які могли б знову скінчитися неприємною пригодою. Мабуть, дружина Ійо-но суке в жодному разі не хотіла, щоб Ґендзі забув її, бо люб’язно відповідала на його численні листи. У цих, недбало написаних її рукою посланнях було щось зворушливе, з тонкими натяками, що мали привернути до неї увагу й переконати його в її небайдужості. І хоча Ґендзі вважав її безсердечною, забути про неї не міг. Що ж стосується дочки Ійо-но суке, то жодні чутки про її одруження не хвилювали його, впевненого в тому, що її майбутній суворий чоловік не стане на заваді їхнім щирим стосункам.

Настала осінь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Ґендзі рідко коли навідувався у садибу Лівого міністра й тим самим викликав там невдоволення.

Щодо особи з Шостої лінії, то сталося ось що: після того як Ґендзі подолав її опір, він раптом почав ставитися до неї, на жаль, так само, як до будь-якої іншої жінки. Дехто навіть дивувався, куди дівся той запал, з яким він колись до неї залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумні роздуми, знаючи, що стала об’єктом людських пересудів через те, що була старшою за нього. Тому останнім часом на самоті щораз частіше прокидалася серед ночі й, охоплена відчаєм, не могла до ранку заснути.

Одного туманного ранку, коли заспаний Ґендзі, якого ледве розбудили, вийшов з кімнати, сумно зітхаючи, служниця Цюдзьо підняла ґратчасте вікно й, ніби кажучи: «Проведіть хоч би поглядом», – відсунула переносну ширму, а її господиня, підвівши голову, глянула назовні. Картина того, як Ґендзі, зупинившись посеред саду, не відривав погляду від барвистого безладу квітів, не мала собі рівних. Потім він попрямував до галереї, а Цюдзьо за ним. У світло-бузковій одежі із синьою підкладкою, відповідно до цієї пори року, і тонкому мо,^[84] прив’язаному яскравими стрічками, вона вражала своєю граціозністю й чарівністю. Оглянувшись на неї, Ґендзі затримав її на хвильку біля поруччя в кутку галереї. Її стримана поведінка, повисле уздовж щік волосся здавалися йому дивовижними.

 
«Сторонюсь слави
Збирача всіх квітів,
Та все ж не можу
Повз пройти,
Тебе, «вечірнє лице», не зірвавши…
Що ж мені робити?» —
 

запитав він, взявши її руку, а Цюдзьо відповіла зі звичним поспіхом, удавши, ніби йшлося про її господиню:

 
«По тому, що не дочекався,
Коли туман розсіється ранковий,
Видно,
Що до квітів наших
Серце твоє байдуже».
 

Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов між квіти й, зірвавши «вранішнє лице», в мокрих від роси шароварах повертався до Ґендзі, хотілося перенести на картину.

Кожного приваблювала краса Ґендзі. Як суворий житель гір любить відпочити під розквітлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, відповідно до свого становища, думав: «От би віддати йому на службу нашу любу дочку!», а інший, навіть найнижчого звання, хотів прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, які мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймні про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охоплені неспокоєм, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.

До речі, одного дня Кореміцу нарешті доповів Ґендзі про те, що за його дорученням вивідав про мешканців убогої сусідньої оселі: «Дізнатися, хто ця жінка, мені так і не вдалося. Здається, наче вона від когось ховається. Іноді знічев’я її молоді товаришки виходять на південну галерею з ґратчастими вікнами й, зачувши стукіт карети, визирають надвір. Час від часу до них несміливо приєднується начебто їхня пані. Її обличчя я не зовсім добре розгледів, але, здається, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проїжджала карета з передовим ескортом, молоді служниці квапливо закричали: «Гей, пані Укон, подивіться! Це ж пан То-но цюдзьо проїжджає мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихіше, тихіше! Звідки ви взяли, що це він? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний місток. Рухалася швидко і, зачепившись за щось подолом одежі, спіткнулась і мало не впала з мостика. «О, таке міг зробити лише бог Кадзуракі!^[85]» – сердито сказала вона й одразу перехотіла дивитися на вулицю. Служниці казали, що на власникові карети було носі, й називали імена його супутників, які належали охоронцям і челядникам То-но цюдзьо. Значить, проїжджав справді він», – підсумував Кореміцу.

«О, якби я сам побачив ту карету!» – сказав Ґендзі й подумав: «А що, коли це та сама жінка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помітивши зацікавленість Ґендзі, Кореміцу вів далі: «Я зблизився з однією тамтешньою служницею і завдяки їй довідався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, ніби всі вони рівні й немає серед них господині, а я вдавав, що повірив їй. Вона впевнена, що їхня таємниця нікому не відкриється, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляється і звертається до господині шанобливо, то всі раптом починають метушитися, щоб відвернути мою увагу й змусити мене повірити, що, крім них, звичайних служниць, у будинку нікого іншого немає!» – закінчив Кореміцу, сміючись.

«Дозволь і мені заглянути крізь огорожу, коли наступного разу приїду відвідати твою матір», – попросив Ґендзі. «Мабуть, ця жінка оселилася там тимчасово, – думав він, – але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тієї дощової ночі. А що, як несподівано вона все-таки виявиться справжньою чарівною знахідкою?»

Кореміцу, який не міг противитися навіть найменшим забаганкам Ґендзі, будучи людиною, не менш обізнаною з любовними справами, примудрився, щоправда, з великими труднощами, звести його з цією загадковою жінкою. Розповідь про це була б надто довгою, і я за своїм звичаєм її опускаю.

Ґендзі особливо не розпитував, хто вона, але й не відкривав їй свого імені. Вирушав до неї в надзвичайно простому одягу і, як ніколи раніше, не на кареті, а пішки. Вважаючи, що так робити не годиться, Кореміцу віддавав йому свого коня, а сам біг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець іде на побачення пішки. Заради того, щоб ніхто не дізнався про його таємницю, Ґендзі брав із собою лише того помічника, який колись зірвав для нього квітку «вечірнє лице», і нікому невідомого хлопчика-слугу. Щоб ніхто ні про що не здогадався, Ґендзі навіть не заходив на перепочинок у сусідній будинок годувальниці.

Тим часом і жінка, нічого не розуміючи, мучилася підозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Ґендзі, який приносив листа, або доручала йому вивідати, куди вертається коханий вранці після ночі з нею, та дарма – слід того губився. Ґендзі все більше прихилявся до неї, не міг обійтися без неї жодного дня, і хоча дорікав собі за недоречну легковажність, часто її відвідував. У такій справі втрачають голову і цілком статечні люди, так і Ґендзі, який досі тримав себе під контролем і не допускав осудливих вчинків, зазнавав таких пристрасних переживань, що не міг, розлучившись з коханою вранці, дочекатися вечора упродовж цілого дня. Водночас, як тільки міг, охолоджував свій запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жінка була лагідною і спокійною, але, здається, їй бракувало жвавого розуму і впевненості в собі. Вона здавалася зовсім юною, хоча й недосвідченою в життєвих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» – безупинно дивувався Ґендзі.

На побачення з жінкою він вирушав навмисне у старанно зміненому вигляді, в каріґіну,^[86] й, приховуючи обличчя, відвідував її вночі, коли всі в будинку спали, тому в неї закрадалася зловісна підозра, чи він часом не є перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскільки навіть легкий дотик до його одежі свідчив, що це непроста людина, то вона запідозрила: «Напевне, все це затіяв молодий сусід-гульвіса». Але той, здавалось, до всього байдужий, ніби нічого не помічаючи, як і раніше, відвідував їхній будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нічого не розуміючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означає?»

Не мав спокою також Ґендзі: «А що, як вона своєю піддатливістю приспить мою пильність і раптом кудись сховається, то де я тоді її шукатиму? Цей будинок, здається, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переїхати будь-куди і будь-коли…» Звичайно, якби вона втекла, а він не знайшов її, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотів. Ті ночі, коли, уникаючи людської уваги, він відмовлявся від її відвідування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож він подумав: «А чи не перевезти її таємно в садибу на Другій лінії? Якщо люди почнуть пліткувати й виникнуть неприємності, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поєднало нас, якщо досі ні одна жінка мене так не вабила?»

«А чи не перебратися нам кудись у затишне місце й спокійно поговорити?» – запропонував Ґендзі. «Все це дивно! Ваші слова приємні, але поведінка не така, як заведено у світі. Мені аж страшно!» – відповіла вона по-дитячому наївно. «Справді, – сказав Ґендзі, всміхаючись. – То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто піддайтеся моїм чарам», – лагідно вмовляв він, і жінка послухалась його – мовляв, нехай так і буде.

«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навіть безглузде, моє бажання», – думав Ґендзі й згадав про підозрілу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тієї дощової ночі, але, розуміючи, що вона мала причину таїтися, не смів її розпитувати. Оскільки не було ознак, що вона може образитися і раптом кудись поїхати, то Ґендзі навіть подумав: «Якби я став рідше її відвідувати, то, можливо, вона змінилася б. А якби знайшов собі нове захоплення, то вона мене ще більше покохала б».

П’ятнадцятої ночі восьмого місяця яскраве місячне сяйво, просочуючись крізь щілини дерев’яної покрівлі, заливало весь дім, а тому незвичайна оселя здавалася Ґендзі ще дивовижнішою. А коли настав досвіток, у сусідньому будинку прокинулися люди й почулися грубі чоловічі голоси: «Ну й холоднеча!» – «А нинішнього року справи будуть геть кепські! Їздити торгувати у провінцію також безглуздо… Жодної надії. Гей, сусіде, ти чуєш?» Такі-от фрази долинали до Ґендзі.

Коли люди вставали до своєї буденної роботи й раз у раз було чути шум та їхні голоси, то жінка почувалася ніяково. Будь-яка самовпевнена, звикла до розкошів особа в такій оселі провалилася б крізь землю від сорому. А от жінка мала таку спокійну вдачу, що не дуже переймалася ні житейськими прикрощами, ні неприємностями, ні відчуттям незручності. Поводилася з такою наївною гідністю, що здавалось, ніби не чула безцеремонної галасливості сусідів, а тому справляла на Ґендзі враження більш приємної людини, ніж якби червоніла від сорому.

Стукотіння ступи, голосніше за страшний гуркіт бога Грому, лунало біля самого узголів’я. «Що за набридливі звуки!» – подумав Ґендзі, але не здогадувався, звідки вони взялися. Знав лише, що вони дивні й дражливі. А було їх безліч. З усіх боків долинав приглушений гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летіли дикі гуси – все це разом було важко стерпіти. Вони лежали біля виходу на галерею. Ґендзі відсунув дверцята, й обоє виглянули назовні: у крихітному садку ріс благородний китайський бамбук, і роса на листках блищала так само, як у садибі вельможі. Безладне дзижчання комах у вухах Ґендзі, звиклого до «стрекотіння цвіркуна під стіною»,^[87] справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настільки глибоким, що він мирився з усіма цими незручностями.

Жінка у скромній м’якій світло-фіалковій одежі поверх білого авасе^[88] була привабливо-тендітною і хоча нічим особливим не вражала, своїми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи сміливішою…» – подумав Ґендзі й так захотів побути з нею у сприятливіших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокійно проведемо ніч до світанку десь поблизу, в затишному місці? Бо лишатися тут нестерпно». – «Чому так несподівано?» – спокійно запитала вона.

Ґендзі присягався їй у вірності не тільки в цьому, але і в прийдешньому житті, а вона, як не дивно, вірила йому, бо, здавалось, не мала досвіду спілкування з чоловіками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, він викликав Укон й через неї передав своїм супутникам привести карету. Її служниці, переконавшись у щирості намірів Ґендзі, хоч і з певним острахом, але таки довірилися йому.

Наближався світанок. Ще півні не співали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об підлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, і Ґендзі мимоволі поспівчував йому: «У житті, як вранішня роса, скороминущому чого він, молячись, жадає?» Мабуть, готувався до прощі на священну гору Мітаке,^[89] промовляючи:

 
«О, слався, Учителю Прийдешнього…»
 

«Прислухайтеся! Адже він думає не лише про це життя, – сказав Ґендзі зворушено й додав:

 
– Нехай дороговказом
Нам буде шлях, яким іде
Цей праведник, тож
Присягнімо зберігати
Вірність і в житті прийдешньому».
 

Історія з клятвою в Палаці Довголіття^[90] мала сумний кінець, тому Ґендзі звернув свої думки до прийдешнього світу будди Міроку, а не обіцяв коханій, що вони «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою». Нова обіцянка про вірність до настільки далекого майбутнього була справді безмежною.

 
«З минулого, я знаю,
Гірка доля
Випала мені,
Тож добрих сподівань
Тепер не маю на прийдешнє», —
 

склала вона вірш такого змісту, видно, без надії на майбутнє.

Місяць завмер над самим краєм гір, а жінка все вагалася: їхати чи не їхати бозна-куди. Поки Ґендзі умовляв її, місяць раптом зник за хмарою, а небо посвітлішало й стало прекраснішим. «Вирушаймо, поки зовсім не розвидніло», – сказав він і, як завжди, поспішно вийшов з дому. Легко підняв жінку й посадив у карету, туди сіла також Укон.

Прибувши до якоїсь садиби, розташованої неподалік, й очікуючи сторожа, вони бачили перед собою занедбані ворота, оброслі папороттю, й неймовірно густу тінь дерев у саду. Навколо плив щільний туман, листя взялося росою, і, навіть піднімаючи завісу в кареті, Ґендзі замочив рукава. «Ще ніколи я такого не зазнавав. Усе не так-то просто…

 
Невже і в давнину
Через любов
Блукали люди на світанку?
А я ніколи досі
Не зазнав цього…
 

А з вами таке траплялося?» – запитав Ґендзі, й жінка сором’язливо відповіла:

 
«Не знає місяць,
Чого від краю гір
Очікувати може…
Невже у небі
Згасне його сяйво?
На душі моїй тривога…»
 

На її обличчі проглядав страх і розгубленість. «Мабуть, через те, що звикла до багатолюдної оселі», – подумав Ґендзі з цікавістю.

За наказом Ґендзі карету затягли у двір і, сперши голоблями на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей західний флігель. Укон, радісно збуджена, потай згадувала давні часи.^[91] Поглядаючи на сторожа, який з усіх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.

Коли навколишній світ почав набирати звичних обрисів, гості зійшли з карети. Покої виявилися охайно прибраними – дарма що готувалися поспіхом.

«Не годиться панові бути без слуг», – сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Ґендзі також у садибі Лівого міністра. Увійшовши в покої, він запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Ґендзі відразу перебив його: «Я навмисне вибрав собі сховок, куди ніхто не прийде. Тож і ти збережи цю таємницю при собі».

Сторож поспішно приніс сніданок, але не було кому обслужити Ґендзі. Під час такого незвичного нічлігу поза домом Ґендзі не залишалося нічого іншого, як безперестанку присягатися у вірності – «навіть якщо текти навіки перестане річка Окінаґа».^[92] Сонце вже підбилося високо, коли Ґендзі встав і власноруч підняв ґратчасте вікно. Перед ним відкрився до самої глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку підступали буйні трави – геть-чисто як «поля осінні»,^[93] а ставок заріс водоростями. Що й казати, сумна місцина. Щоправда, в окремій від головного будинку оселі начебто хтось жив, але вона була далеко звідси.

«Яка моторошна картина! Але не бійтеся, ні демони, ні злі духи мене не чіпатимуть», – сказав Ґендзі. Жінка почувалася ображеною через те, що він і досі приховував своє обличчя. «Справді, не годиться ставити тепер між нами перепону», – подумав він і, знімаючи маску, сказав:

 
«Розкриту квітку,
Зволожену вечірньою росою,
Судилося тобі побачити,
Коли проходив
Повз твою оселю я…»
 

«Ну, то як блищить роса?» – запитав він, а вона, глянувши скоса, ледь чутно відповіла:

 
«У краплях роси,
На «вечірньому лиці»
Блиск я побачила,
Та в сутінках,
Мабуть, схибив мій зір…»
 

«Чудово!» – оцінив Ґендзі. Тим часом вона подумала, що справді немає на світі такої відвертої і щирої людини, як він. А ще більше вражала його краса на тлі похмурої місцини.

«Я стільки натерпівся від вашої невтомної скритності, що вирішив не відкриватися вам. Назвіть хоч тепер своє ім’я! Ваша мовчанка мене лякає», – сказав Ґендзі, й жінка відповіла: «На жаль, я «дитина рибалки»^[94]…» Така ухильна відповідь вельми йому сподобалася.

«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав він. Ось так за їхньою розмовою, сповненою докорів і пристрасті, минув день до вечора.

Розшукавши їх, прийшов із солодощами та фруктами Кореміцу. Однак, соромлячись докорів Укон, у покої ступати не відважився. Вражений тим, що Ґендзі зайшов так далеко у своєму захопленні, він зробив висновок, що вона того варта, й навіть пошкодував власної великодушності – мовляв, поступився нею, адже міг був сам зблизитися з цією жінкою.

Милуючись неймовірно тихим вечірнім небом, Ґендзі здогадався, що жінку лякає темрява внутрішніх покоїв, а тому підняв завіси і приліг поруч з нею біля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освітлені призахідним сонцем, і вона, попри зловісні передчуття, забула про свої прикрощі, стала трохи спокійнішою, а тому привабливішою. Цілий день вона горнулася до Ґендзі й, іноді по-дитячому здригаючись від страху, викликала співчуття. Він поспішив опустити ґратчасті вікна й велів запалити світильники. «Прикро, що навіть тепер, коли ми порозумілися, свою душу ви все одно мені не відкрили», – скаржився він.