Повість про Ґендзі. Книга I

«Он воно що…» – подумав вражений хлопець, але своїм дитячим розумом не до кінця все збагнув, а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке від несподіванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним своє обличчя. Лист виявився досить довгим і закінчувався віршем:

 
«Поки зітхав,
Чи знов присниться
Сон, колись побачений,
Очей я не стуляв
Ні вдень, ні вночі».^[64]
 

Лист був настільки блискучим, що в неї аж сльози затьмарили зір. Усю ніч вона пролежала в роздумах над своєю незбагненною долею, яка їй випала. Наступного дня Ґендзі покликав Коґімі, щоб той зайшов до сестри по відповідь.

«Передай своєму панові, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а він, усміхнувшись, відповів: «Мені ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»

Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачі, подумала: «Мабуть, він усе йому розповів».

«Ти ще не настільки дорослий, щоб говорити про такі речі. Краще взагалі до нього не ходи», – сердито наказала вона братові. «Але ж пан прислав по мене, то хіба я можу не послухатися?» – відповів той і пішов.

До речі, Кії-но камі був охочим до жінок, зокрема, не міг обійти увагою також свою мачуху, а тому, щоб їй сподобатися, піклувався її братом і всюди брав його із собою.

Покликавши до себе хлопця, Ґендзі дорікнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – і той аж почервонів. «То де ж відповідь?» – запитав Ґендзі, і слово за словом хлопець розповів, що сталося. «Як тобі не соромно? А я так на тебе сподівався!» – сказав Ґендзі й передав йому нового листа.

«Ти, напевно, не знаєш, що я зустрічався з твоєю сестрою набагато раніше від того старого Ійо-но суке, – сказав він, – однак вона відвернулася від мене, вважаючи мене ненадійним, і заручилася опікою цього неотеси. Якщо так, то залишайся зі мною і будь мені сином. Бо та її надійна опора не довго протягне на цьому світі».

«Невже?… Як жаль!» – подумав Коґімі, й Ґендзі мимоволі замилувався ним. Він не відпускав хлопця від себе ні на крок і навіть брав його з собою до палацу. Своїм кравчиням велів пошити для нього повний придворний костюм – словом, і справді опікав його, як рідного сина.

А тим часом Ґендзі не переставав писати дружині Ійо-но суке. Вона ж відповідала вкрай стримано. «Брат ще малий, – думала вона, – і якщо моя сердечна таємниця випадково розкриється, то про мене піде слава як про легковажну особу. А це мені ні до чого». Звичайно, вона згадувала його таємничий образ у нічній темряві, але подумки повторювала собі, що ще одна зустріч нічого доброго їй не принесла б.

А Ґендзі, не забуваючи про неї ні на хвилину, страждав і кохав. Бачив в уяві її засмучене обличчя і не знаходив способу, як розвіяти похмурі думки. Звичайно, він міг би злегковажити й знову проникнути в її покої, та оскільки там було чимало сторонніх людей, то така його нерозсудлива поведінка не залишилася б непоміченою, а жінка мала б самі неприємності. Ось такі роздуми не давали йому спокою.

Кілька днів він перебував у палаці, очікуючи сприятливого напрямку для виїзду звідти. Потім, вдаючи, що вирушає до Лівого міністра, несподівано по дорозі звернув до садиби біля річки Накаґава. Здивований Кії-но камі радісно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моєму саду!..»

Ґендзі ще вдень відкрив Коґімі свій намір, і вони про все домовилися. Останнім часом хлопець супроводжував його усюди, тож ніхто не здивувався, що і ввечері він покликав його раніше за інших.

Дружині Ійо-но суке було передано відповідного листа, і вона не могла не повірити щирості Ґендзі, зваживши на зусилля, витрачені на підготовку зустрічі з нею. Однак вона розгублено подумала: «Якби я зустрілася з ним наодинці, то повторилися б муки, як після тієї ночі, що промайнула, неначе сон». Тож, уважаючи таку зустріч неприпустимою, вона сказала своїм служницям, коли K°ґімі пішов до Ґендзі:

«Мені буде незручно, якщо покій гостя виявиться поряд. Я нездужаю і хотіла б, щоб мені зробили масаж подалі звідси…» – і вона перебралася у затишну кімнату на перехідній галереї, яку займала Цюдзьо.

Щоб здійснити свій намір, Ґендзі якомога раніше велів своїм супутникам лягти спати і послав до дружини Ійо-но суке Коґімі з листом, але той не міг її знайти. Шукав сестру по всьому будинку і, лише вийшовши на галерею, нарешті знайшов її. «Яка жорстока безсердечність!» – думав він і, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан мені не довірятиме». Але його нарікання лише розгнівали її: «Чому ти надаєш такі погані послуги? Ти ще зовсім малий, щоб передавати чиїсь листи. Перекажи своєму панові, що я нездужаю і попросила своїх служниць зробити мені масаж. А тепер іди, бо люди можуть щось запідозрити».

Після цих різких слів вона подумала: «О, якби моя доля не була вирішена і я жила б у старому будинку, де витають духи покійних батьків! Як радо я чекала б зустрічей з ним, хоча б рідкісних! Тепер я вдаватиму, що не розумію його прагнень, а він, мабуть, подумає, що я надто самовпевнена…» – і в неї заболіло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно. Тож краще, якщо в його очах я залишуся безсердечною, неприємною особою», – вирішила вона.

А тим часом Ґендзі лежав, тривожно очікуючи K°ґімі: «Чи зможе він, такий ще юний, хитрощами вмовити її?» Коли ж той повернувся з повідомленням про невдачу, Ґендзі сказав: «Такої дивовижно впертої жінки я ще не бачив. І мені далеко до неї з моєю наполегливістю». Вигляд у нього був нещасний. Деякий час Ґендзі мовчав, сумно зітхаючи і нарікаючи на її жорстокосердість, а тоді нарешті написав їй:

 
«Не розпізнав
Душі я
Дерева-мітли,^[65]
Тож у полях Сонохара
Дорогами блукаю…^[66]
Оце й усе, що можу я сказати».
 

А жінка, звичайно, також не могла заснути.

 
«Соромлюсь,
Що живу
В хатині бідній,
А тому зникаю і з’являюсь,
Немов те дерево-мітла», —
відповіла вона.
 

Коґімі, що всією душею жалів свого пана, ходив туди й назад з листами, забувши про сон, аж поки сестра не застерегла його від цього, бо, мовляв, люди можуть щось сумнівне подумати. Супутники Ґендзі, як завжди, міцно спали, і лише він, невдоволений, не переставав міркувати.

Він ще ніколи не зустрічав такої непіддатливої жінки. Його дратувало, що, на відміну від дерева-мітли, її упертість не зникає, а наростає при наближенні до неї. А з другого боку, він відчував, що, як на зло, саме така її неприступність вабить його. Тож хоч і збирався, та не міг так просто від неї відмовитись і попросив Коґімі: «Проведи мене до неї!»

«Вона замкнулася в убогій кімнаті разом зі своєю прислугою, тож іти туди не годиться», – відповів той з великим жалем.

«Ну що ж, тоді хоч ти не полишай мене», – попросив Ґендзі й поклав хлопця біля себе. Той почувався неймовірно щасливим поруч зі своїм молодим добрим паном, а Ґендзі думав: «Далебі, цей хлопець набагато миліший від своєї безсердечної сестри…»

Порожня шкаралупка цикади

Головні персонажі:

Ґендзі, – 17 років

Коґімі, – молодший брат Уцусемі

Кії-но камі, – син Ійо-но суке, пасинок Уцусемі

Уцусемі, – дружина Ійо-но суке

Нокіба-но оґі, – дочка Ійо-но суке, пасербиця Уцусемі

«Ще ніколи мною так не гребували, – проказував Ґендзі, неспроможний заснути. – Тільки цієї ночі я вперше збагнув, яким гірким буває у житті кохання. Від такої ганьби жити далі не хочеться». Коґімі, лежачи поруч, навіть обливався сльозами. «Який він милий», – думав Ґендзі, усвідомлюючи схожість хлопця – тендітність, невисокий зріст й коротке волосся – із сестрою. Звичайно, він міг силоміць до неї пробитися, але в такому разі, природно, виставив би себе на людський осуд. Усю ніч він серйозно думав про таку небезпеку і всупереч звичаю майже не розмовляв з Коґімі. А коли ще затемна покинув садибу Кії-но камі, то хлопець з жалем зітхнув: «Без нього так сумно». Зі свого боку, жінка всю ніч почувалася винною, коли ж не отримала від Ґендзі ранкового листа, подумала: «Видно, я його таки провчила. З одного боку, було б прикро, якби він відступився від мене, але куди гірше було б терпіти його безперервні настирливі залицяння. Тож краще саме тепер покласти всьому край…» – міркувала вона, але не знаходила в цих думках відради і ставала щораз сумнішою.

Ґендзі ж, обурений її непіддатливістю, не збирався на цьому зупинятись, а, страждаючи від думки, що чинить негідно, все-таки постійно скаржився Коґімі: «Зазнавши від твоєї сестри стільки образ та розчарувань, я б хотів її забути, але, на жаль, серцю не накажеш. Тож знайди зручну нагоду й придумай, як мені з нею зустрітися». Хоча хлопець й розумів, як важко буде виконати таке завдання, та водночас радів з особливої довіри високої особи.

Поки з юнацьким нетерпінням він чекав слушної нагоди, Кії-но камі вирушив у свою провінцію, і в його садибі лишилися самі жінки на власному дозвіллі. І ось одного разу під прикриттям нічної темряви, коли дороги під ногами не було видно, Коґімі вирішив привезти Ґендзі в садибу коло річки Накаґава у своїй кареті.

Хоча Ґендзі сумнівався, чи такий юний хлопчина впорається з його дорученням, але зволікати не міг, а тому в якомога скромнішому одягу поспішив виїхати, поки в домі Кії-но камі не замкнули воріт. Відтягнувши карету туди, де ніхто не зміг би її помітити, Коґімі допоміг Ґендзі зійти. Він був упевнений, що за ним, таким юним, ніяка охорона не стежитиме. Підвівши Ґендзі до східних бокових дверей, Коґімі почав голосно кликати і стукати у крайні південні ґратчасті двері й скоро зник усередині.

«О, нас видно знадвору!» – похопилися жінки. «Чому в таку спеку ви опустили ґратчасті двері?» – запитав Коґімі й почув: «До нас у полудень прибула в гості пані Західних покоїв^[67] грати в ґо». «От хотілося б побачити, як вони гратимуть!» – подумав Ґендзі й поволі, крадькома, прослизнув у щілину в завісі. Ґратчасті двері ще не встигли зачинити за Коґімі, й, наблизившись до них, Ґендзі заглянув усередину. Половина ширми навпроти була складена, а полотнища переносних завіс, що мали б приховати жінок від сторонніх поглядів, мабуть через спеку, були підв’язані до верхніх поперечин, а тому його погляд легко проникав у глибину покоїв.

Біля жінок горів світильник. Одна з них, що сиділа коло стовпа, боком до Ґендзі, відразу привернула до себе його увагу, бо в ній він упізнав свою обраницю.^[68] На ній була темно-пурпурова спідня одежа з візерунчастого шовку, а поверх неї іще щось. Продовгаста голівка, невисокий зріст – загалом нічого особливого, що впадало б у вічі. Вона старалась, щоб гостя навпроти не бачила її обличчя і тонких-тонких рук, що ховалися в рукавах.

Друга сиділа обличчям на схід і вся була як на долоні. Одягнена була недбало: на спідній одежі з тонкої білої тканини абияк накинула бузкову верхню одежу, груди відкрила майже до пояса – до червоних шнурків хакама. Жінка вражала яскравою красою: білим, з округло-пишними формами тілом, високим зростом, виразним овалом обличчя і чола, чарівними очима й ротом. На її плечі спадало не надто довге, але надзвичайно густе волосся, що робило її зовнішність майже бездоганною. «Далебі, батько може пишатися, що іншої такої красуні на світі немає», – думав Ґендзі, задивившись на неї, і раптом відчув, що їй не завадила б деяка врівноваженість.

А от кмітливості їй не бракувало, бо зуміла спритно розмістити свої шашки в позиції «даме»^[69] й зраділа. Тим часом дружина Ійо-но суке спокійно заперечила: «Стривайте, там начебто нічия. Ось подивіться: склалася позиція “ко”^[70]».

«Е ні, цього разу програла я! Подивімося, що там у кутках, – сказала гостя і, загинаючи пальці, почала рахувати: «Десять, двадцять, тридцять, сорок…» Здавалось, що зуміла б порахувати навіть купальні в провінції Ійо.^[71] Шкода тільки, що була трохи неврівноваженою.

Хоча дружина Ійо-но суке, з надзвичайною сором’язливістю прикриваючись рукавом, не показувала свого обличчя, Ґендзі, пильно вдивившись, таки розгледів її профіль. Повіки її очей трохи припухли, лінія носа нечітко окреслена, шкіра на ньому зблякла й постаріла. Загалом вона була негарною, але, зодягнена з тонким смаком, приваблювала до себе більше, ніж красуня навпроти, яка, однак, зачаровувала жвавістю вдачі й упевненістю в собі – вона поводилася вільно, сміялась і жартувала. «От легковажна особа!» – подумав було Ґендзі, але сам, схильний до зальотів, не міг відірвати від неї погляду. Жінки, з якими він досі зустрічався, не поводилися вільно, а трималися вкрай церемонно й сором’язливо приховували своє обличчя. Тож цього разу, вперше підглядаючи за настільки вільною, природною поведінкою жінок, які ні про що не здогадувалися, він не міг на них вдосталь надивитися, але почулася хода Коґімі, й Ґендзі тихенько відступив до виходу на галерею.

«У сестри несподівана гостя… – сказав винувато Коґімі. – Я не міг навіть підійти до неї». – «То що, мені й цієї ночі повертатися додому ні з чим?! Жах! – обурився Ґендзі. – Просто нестерпно!» – «Та ні, якщо гостя піде, я щось придумаю», – пообіцяв хлопець.

«Схоже, що йому вдасться схилити сестру до мене, – думав Ґендзі. – Бо хоча він іще дитина, але впевнений, що може розгадати наміри людей і суть справи».

Ґендзі почув шелест шовкової одежі – мабуть, гра закінчилася і жінки розходилися по кімнатах. «Де ж молодий пан? Зачиняю двері!» – сказав хтось, і почувся стукіт.

«Схоже, всі вже лягли. Піди й щось придумай», – сказав Ґендзі. Хлопець знав, що його сестра надто порядна, щоб піддатися намові, а тому без домовленості з нею вирішив: «Як тільки всі вляжуться, впущу його».

«Молодша сестра Кії-но камі також тут? Я хотів би крадькома глянути на неї», – попросив Ґендзі, але Коґімі відповів: «На жаль, це неможливо. Бо там, крім ґратчастих дверей, є ще пересувна завіса». «Так, але все-таки… Жаль тільки, що я не сказав йому, що вже бачив її», – винувато думав Ґендзі й лише нетерпляче зітхав: «Хоч би скоріше настала ніч!» Цього разу Коґімі зайшов у будинок, постукавши в бічні двері. Там уже всі затихли й лягли спати. «Влаштуюся на ніч біля входу. Обдувай мене, вітерцю!» – сказав Коґімі й, розстеливши рогожу, ліг.

Усі жінки, напевне, розмістилися у східних покоях. Дівчинка-служниця, що відчинила йому двері, пройшла туди ж спочивати, а Коґімі якийсь час вдавав, що спить, а потім, загородивши світло ширмою, у напівтемряві потихеньку впустив Ґендзі.

«Чого можна сподіватися? Це ж просто нахабство…» – думав той, ступаючи несміливо, але покірно вслід за своїм поводирем. Піднявши нижній край завіси перед входом у головні покої, він спробував прослизнути туди потай, але серед нічної тиші його видав виразний шелест м’якої одежі.

«Яка я щаслива, що він нарешті забув мене!» – думала тим часом дружина Ійо-но суке, але, на жаль, останнім часом її переслідував спогад про той колишній начебто сон, тож серед дня вона часом упадала в сумні роздуми, а вночі раптом прокидалась і тяжко зітхала, хоч і весна ще не настала. «Сьогодні і я тут ляжу», – повідомила гостя, жваво розмовляючи, прилягла поруч і швидко заснула – видно, ніщо її не турбувало. Раптом дружина Ійо-но суке відчула, що в повітрі розливаються приємні пахощі. Піднявши голову, крізь прорізи переносної завіси вона помітила в темряві виразні обриси людської постаті. Не тямлячись від страху, вона поволі встала й, накинувши на плечі шовкову спідню одежу, вислизнула з кімнати. Зайшовши до покою і помітивши, що жінка сама, Ґендзі полегшено зітхнув. Дві служниці розташувалися нижче, біля галереї. Відкинувши покривало, він прослизнув до неї і несподівано помітив, що вона більша, ніж минулого разу. Те, що жінка спала міцно, також здалося йому підозрілим. Коли Ґендзі зрозумів, в яку халепу потрапив, то подумав: «Прокинувшись, жінка вважатиме мене зухвальцем, якщо дізнається, що я переплутав її з кимось. Однак так само нерозумно й марно думати про свою обраницю, яка, видно, від мене втекла». І тоді в ньому перемогла ганебна легковажність: «Ну що ж, якщо це та красуня, яку я бачив біля світильника, то…»

Коли дівчина нарешті прокинулася, то, вражена несподіванкою, не встигла нічого подумати й приготуватися до опору. Однак у такому віці, коли рідко хто розуміється на життєвих справах, вона виявилася по-сучасному досвідченою і не втратила голови. Ґендзі вирішив не відкривати їй свого імені, розуміючи, що згодом обставини, що призвели до їхньої зустрічі, викличуть у неї підозру. Ніщо йому не загрожувало, але от ту жорстокосерду, яка понад усе боялася розголосу, він пожалів, а тому дівчину з усіх сил переконував, що кожного разу зупинявся в цьому домі лише для того, щоб зустрітися з нею. Якби на її місці була жінка догадлива, досвідчена, то відразу б усе збагнула, але юна дівчина, попри свою розвиненість, не засумнівалася в його словах.

Вона не була погана собою, але Ґендзі не мав підстав забувати про ту, жорстоку. «Вона десь заховалась і насміхається з мене, як з дурня. Такої впертої особи світ не бачив!» – нарікав Ґендзі, але все одно його думки незмінно вирували навколо неї. Однак він не переставав клястися у вірності й простодушній юній дівчині, яка йому також сподобалася.

«Ще в давнину люди казали: «Таємне кохання міцніше від явного». Тож полюбіть мене так, як я вас. Моє становище змушує мене до стриманості, і я не можу віддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, і ваші родичі не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Ґендзі.

«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дізнаються», – простодушно зізналася вона.

«Взагалі-то краще, щоб ніхто нічого не знав. А листи переноситиме мій юний помічник. Поводьтеся так, ніби нічого не сталося», – сказав Ґендзі й, підхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.

Коли Ґендзі взявся будити K°ґімі, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокійно. А як тільки він тихенько відчинив двері, то пролунав сердитий голос старої служниці: «Гей, хто там?» – «Я!» – зніяковіло відповів Коґімі. «А чого це ви розгулюєте серед ночі?» – і стара послужливо виглянула назовні. «Та ні, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – відповів сердито Коґімі, виштовхуючи Ґендзі назовні, але стара, раптом помітивши людську постать у світанковому сяйві місяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мімбу? Бо такого зросту нема ні в кого…»

Із служниці Мімбу часто насміхалися через її високий зріст. Подумавши, що Коґімі вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсім скоро, і ви зрівняєтеся з нею своїм зростом», – і також вийшла за двері.

Опинившись у скрутному становищі, Ґендзі ж бо не міг заштовхати стару в будинок, а тому, відступивши до входу на перехідну галерею, став там так, щоб місячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогодні ввечері побували в нашої пані? А у мене вже з передучора нестерпно болить живіт, тож я хотіла переночувати в нижчих покоях, але пані покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча біль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи відповіді, скрикнула: «Ой, знову живіт!.. Поговоримо пізніше…» Нарешті Ґендзі мав нагоду піти звідти. Лише тепер він, напевне, зрозумів, наскільки небезпечними є його легковажні пригоди.

Посадивши K°ґімі ззаду в карету, Ґендзі вирушив у свою садибу на Другій лінії. Розповідаючи хлопцеві про події минулої ночі, він зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсім ще малий», – і гнівно ляскав пальцями. Жаліючи його, Коґімі навіть не посмів виправдовуватися.

«Твоя сестра так мене ненавидить, що я сам став собі осоружним. Чого вона сторониться мене й не відповідає люб’язно на мій лист? Звичайно, мені далеко до Ійо-но суке, але все-таки…» – ображено казав Ґендзі, однак, лягаючи спати, спочатку накрився її одежею, а поверх неї своєю. Коґімі поклав поруч, щоб вилити на нього своє невдоволення й поговорити.

«Ти дуже милий, але твоя спорідненість з цією безсердечною особою не сприятиме нашій дружбі», – сказав Ґендзі суворим тоном, і Коґімі геть-чисто занепав духом.

Якийсь час Ґендзі лежав, але не міг заснути. Потім, звелівши принести туш, узявся писати не листа, а скоріше вправу з каліграфії…

 
«Одежу скинула цикада
Й полетіла хтозна-куди,
А я стою під деревом
І більше, ніж колись,
Про неї згадую», —
 

так написав він, а Коґімі сховав аркуш паперу за пазуху й поніс сестрі.

«А та, друга, про що вона думає?» – жалів Ґендзі, але, добре поміркувавши, вирішив не посилати їй доречного в такому випадку листа. Тонку ж одежу, що зберегла пахощі любої йому особи, поклав біля себе і раз у раз милувався нею.

Коли K°ґімі повернувся додому, сестра вже чекала на нього, щоб прочитати йому сувору нотацію: «З ганебної вчорашньої історії я все-таки виплуталась і втекла, але ж позбутися того, що подумають люди, неможливо. Просто жах!.. А яку думку матиме про тебе твій пан, який побачив твій чисто дитячий розум?» – соромила вона брата. Відчуваючи нестерпні докори з обох боків, Коґімі все-таки витягнув з-за пазухи складений аркуш паперу. А сестра, незважаючи на обурення, взяла його і стала читати. «Напевне, ця шкаралупка цикади просякла сіллю, як одежа рибачки з Ісе»,^[72] – думала вона й не могла заспокоїтися.

А пані Західних покоїв,^[73] вкрай розгублена, повернулася до себе. Ніхто з прислуги нічого не знав про те, що сталося, а вона, крадькома зітхаючи, щоразу завмирала, коли повз проходив Коґімі, але, на жаль, листа не приносив. Про обман вона не здогадалася, а тому, колись життєрадісна, ставала щораз сумнішою. А та, безсердечна, насилу зберігала спокій і, згадуючи начебто щиру прихильність Ґендзі до себе, думала: «От якби все це відбувалося тоді, коли я ще не була заміжня!» Та, на жаль, повернути минуле назад вона не могла й, не витримавши туги, написала на краю присланого листа:

 
«Як краплі роси
На крилах цикади
Ховаються в дерева листі,
Так від сліз моїх
Потай мокне рукав».