НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт… I це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоїх?
…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.
Школа, клас…
До повiту – 60, до станцiї – 80.
Навкруги: глуш, глуш, глуш…
Це глибокий чатинник моєї несибiрської тайги.
…Знаєте, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутої, розвiяної поеми «Азiя».
«…В п’ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк – XIV. I на невiдомих азiятських верхiв’ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…»
Це nota bene до моєї вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.
…Сосни гудуть-гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
– Хуртовина. Вiтри.
Ох ви, сосни мої – азiятський край!
…Школа, клас.
Дiтвора спiває:
– Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна бiжить:
– Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаївна скiнчила прогiмназiю – то так далеко! – Нестiр – сторож:
– …Миколаївно! А хiба вже, мать, нема!
– Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестiр:
– Ох, Миколаївно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiвається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…
Закурюють.
…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках – фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.
Тодi сни… А може, таємна ява?
– …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приїхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неї пишнi молодi перса, у неї золотi кучерi…
…(Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
…Над архiпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пiсня.
…I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.
– …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!
Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугої перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.
Вона:
– …Олексо! Мiй божевiльний! Я п’янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!
I прокинулась рiка до порогiв.
(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)
…Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
(—Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
– …Миколаївно! Чи чуєте?
– Чую, Несторе.
– Мабуть, прийшов кiнець. З’їли сукинi сини революцiю.
– Бог його знає, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.
…А сосни гудуть-гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
– Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!
…Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
– Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших… Треба, каже (читає по записцi)… двадцять п’ять архiвоєнських комунiзмiв… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?
…Пф! – свiчка погасла.
– Бог його знає, Несторе!
…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
…Спiвала:
– А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…
– …Наталочко! Моє миле котятко!
…Вiн приїхав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi… шумують, шумують води: вал за валом. На сходi – маяк. Рев сирени.
…А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Миколаївна – це недосяжнi кургани зiр.
…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
…А бунт вирiс i положив бритву на горло.
Вiн:
– Наталочко! Я йду туди, до них!
– Iди, милий.
Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються – хто в бунт…У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
…I знову сни… а може, таємна яв?.. Хiба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестiр?
…Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п’ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал другої молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзаної стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв її.
Але не зрозумiв, ї одiйшла друга молодiсть… А третя нiколи не приходить.
…Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
– …Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник моєї несибiрської тайги назустрiч свiжому вiтровi…
День за днем, рiк за роком – у вiчнiсть… ( – Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)
…Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибокої ночi вони курили й грали у хвильки.
…Азiя – не Азiя. Провiнцiя – далi, провiнцiя – глибше.
Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набiї. За сараєм iржала, вила i рожала замети нiч.
…А сосни гудуть – гудуть…
– Чого так сосни гудуть.
– Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!
…Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка другої молодости.
…Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.
I знову фуга.
…А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
У школi бiженець Стасик.
Наталя Миколаївна читає iсторiю: – Поляки гнiтили український народ.
Дiтвора до хлопчиська:
– Стасику! А ти ж полячок!
– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
I скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:
– Навiщо ж ви так говорите?
– Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.
А то ще буває з Богом. Дiти:
– Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
– Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?
– Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.
…Давно це: до Наталi Миколаївни з’їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
– Ну, вже завтра об’язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.
– Купiть, Несторе!
…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.
…А сосни гудуть – гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
…Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
I
До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями – i лiс, i село, i небо.
Тодi горить, чарує папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
– Солонськi острожники казали:
– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…
А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
– I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх вiдтiля.
Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
– Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
Вранцi дiзнаються, кого обiбрано «до цурки».
…Стоїть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiє ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляється на дiлянку молодняку.
…У немите вiкно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордiєнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.
– Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
– Аякже: Матвiя Юхименка.
Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
– Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолi:
– От напасть… Прийдеться воювати.
Згодились.
– Дивiться, вам виднiше… А що напасть – то правда.
Але Савчин сусiда попередив:
– Ти гляди, Савко, п’ять предсiдателiв ухекали, то… може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
…А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка:
– Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…
Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
…Пахло дубовим молодняком.
II
«…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз’їздах».
Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
Савко подумав: «Дiйсно пора».
Зiбрав мiлiцiонерiв:
– Гайда!
Мiлiцiонери – старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
– А що, того… можна буде в Солонiвцi самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
…Скоро в’їхали в лiс.
Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит.
Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс.
Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним.
– Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
– Це кого? Солончан?
– Авжеж!
Савко сказав:
– Наказ єсть з уїзду. Нiззя.
– Ага… Ну, то iнше дiло.
А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?
– А тобi що з того?
– Та як же: все таки слабода…
Савко скрушно похитав головою:
– Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
– Звiсно, що нi.
– Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.
…Пiд’їжджали до Солонського Яру.
Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.
Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.
Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
…Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).
Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
Нарештi загiн вискочив на рiжу.
…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
– Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
Савко скрикнув:
– Стрiляй у повiтря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
Пiд’їхали до голохватських будiвель.
– Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
– А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – i справдi комунiя наскочила.
Савко суворо подивився i спитав:
– Де ваш предсiдатель?
– Та староста ж!
– Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
– Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усмiхається:
– Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi – є де сховатися.
А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
– Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.
Савко рiшуче одрiзав:
– Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:
– Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!
Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а «старостi» наказав негайно подати пiдводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
Зашумiв Солонський Яр.
У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з неї одiж на пiдводу. А вiд’їжджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвастiвське кубло, коли острожники не з’являться доброхiтно в Млинки.
Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.
III
У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.
Бiгали, лопотiли перекупки.
А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.
Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували:
– Люди добрi, пiзнавайте своє добро!
Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати своє.
В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови.
…До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її нiжно й ледве чутно промовив:
– Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля «потребiлки» вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав:
– А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?
А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:
– Конешно, Дуньчина…
…Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi.
– Люди добрi, пiзнавайте своє добро.
…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзнаєш.
Рудий мiлiцiонер виблискує червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону.
Iще з годину походили – нiхто не признає…
– Що за напасть!
Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.
…В Радi повно народу.
Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:
– Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.
– Чому це?
Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
– Тут вони.
– Хто це?
– Та солончани ж, голохвастiвцi.
Вдарив себе Савко по потилицi:
– Так он воно чого нiхто не визнає!
Покликав рудого мiлiцiонера:
– Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.
Похитав головою рудий:
– Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.
Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.
А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре – до коней пiшли.
Нарештi Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс.
– Гай, держи!
Савко нацiлився й вистрiлив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера – й гайда за солончанами.
…Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.
Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд.
Десь кричала перекупка:
– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!
IV
…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обнiжках своїх золотих ланiв. Блукає вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.
…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…
…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:
– Втекли!
В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.
Втирав хусткою пiт.
– Повернемо, мабуть, додому, чи що?
– Нi! Гайда на Солонський Яр.
– Та чого ж ми поїдемо?
– А того, що треба видивитись, осточортiли вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село – усе ховалося в зеленiй тишi.
Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.
(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).
…Казав мiлiцiонер:
– А може б, помирилися… Слиш, Савко?
– Нiззя…
– А то, їй-богу, могорич запили б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.
Конi рвонулись i кинулися з лiсу.
Засвистiв вiтер.
Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.
Рудий мiлiцiонер зупинив коня:
– Братцi, не бийте!
Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.
– Цок! Цок! Цок!
Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.
– Цок! Цок! Цок!
Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)
…Свистить вiтер.
…Нарештi Савко вискочив у поле.
На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур’яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур’янами.
Знову гримнув випал – то вискочила на узлiсся ватага солончан.
Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.
Захропла.
Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.
Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.
Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…
…Скоро в дворi були й солончани.
…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:
– Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? ’
– Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.
Хазяїн заплакав i вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будiвлю.
Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!
I наставили пiд комору одрiзи.
…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.
Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.
…Млинки мовчали.
…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;
– Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!
…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.
…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни.
Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.
– Рятуйте! Рятуйте!
…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.
…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.
I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни, i гостро пахло дубовим молодняком.