– Анумо! За мною, дiти! Бий їх на всю руку! – гукнув сотник i з перначем кинувся вниз на вiдступаючого ворога.
– Гей, погуляймо, хлопцi! – скрикнув Шрам, i все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.
Здригнулись нiмцi i подалися назад, не маючи сили витримати з двох бокiв такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярiв та бескидiв… Ще хвилина – i ряди їх, стиснутi озвiрiлими козаками, почали стрiмголов падати з сторчавих скель униз на гостре камiння i ребра гранiту, а козаки до того оскаженiли в своїй лютостi, що й самi почали обриватися з скель услiд за нiмцями. Хорунжий схопив двох нiмцiв за горла, зiпхнув їх зi скелi i сам полетiв за ними навздогiн.
– Куди ти, к бiсу? – спитав був його запорожець, а потiм почухав потилицю й додав: – Ат, шкода чоловiка – добрий козарлюга був!
– Стривайте, дурноголовi! – кричав сотник, пiднявши скривавлену руку вгору.– Що то ви стрибаєте в прiрву? Вже й жодного ворога не лишилося!
Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась i вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютiсть, сотник пiдняв над головою пернач i грiзно крикнув:
– Годi! Анi з мiсця! Слухати мого наказу! Всi оточили сотника i, знявши шапки, тiльки обтирали пiт i кров з розчервонiлих облич.
– Дяка боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi, значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєї налетять на нас… Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками i якнайбiльше вирядити в пекло цiєї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у мiстечко, за мури замковi: там i вали суть, i чотири баби, – все-таки трохи продержимось.
– Розумне твоє слово, пане сотнику! – з ухвалою вiдкликнулися всi.
– Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою не вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання…
– Не можна, не можна, пане отамане! – обiзвались Шрам i старий запорожець.
– А як i з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на свiтi годин зо три, не бiльше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручi в провалля,– поки долетять, то й кiстки їм розсипляться, стало буть, i смерть буде приємнiша!
– Що й казати! – згодився сивий запорожець.– Що приємнiше, то приємнiше… Беркицьнутися разiв зо два-три в повiтрi, мов на релях, а потiм i на перинi лягти.
– Вiрно! – пiддержав Шрам.-Але от тiльки менi здається, що треба б про це поранених спитатися.
– Ну й Шрам! – загомонiли навкруги.– Скаже слово – так мов тобi дратвою приточає!
I козаки кинулись лiчити трупи та зносити поранених на край провалля.
– А що, панове-товаришi й друзi,– звернувся до тяжко-ранених Шрам, – чи волите тут лишитися межи нiмотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останнiй раз от з цiєї скелi i спочити козацьким сном на долинi?
– Не кидайте, братцi, нас тут па муки! – застогнали однi.
– Кидайте з скелi! – прохали другi.
– Вiд братньої руки й смерть красна – рiшили третi.
– Ну так, славнi лицарi й дорогi друзi, ми вволимо вашу останню волю,– сказав велебно сотник,– i перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чiм: коли надiйде наш останнiй час i вцiлiвша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звiра, то ми також не дамо нiкого живим iiороговi в руки i вб'ємо один другого! Чи згода, панове?
– Згода, пане отамане! Присягаємось! – шпарко вiдгукнулися всi.
– Ну, тож попрощаємося з ними,– сказав сотник i поцiлував першого пораненого в побiлiлi губи, витерши рукою очi й промовивши: – Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!
А поранений теж шепотiв:
– Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!
Найближчi козаки поцiлували ще раз пiдхопленого на руки товариша, а за хвилину вiн уже з шумом летiв униз, наближаючись до смертного лiжка…
Х
Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток гноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобгатих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд цього мiсця.
– Катре! – доторкнулась Орися її плеча.– Ти заснула i завмерла зовсiм?
– Чого треба? Хто прийшов? – спитала стурбовано Катря i скочила нервово на ноги.
– Тебе менi треба,– заспокоїла її Орися,– ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає.
– Куди пiду? До нього?
– Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою,– командувала Орися.
Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими лiхтарнями.
– Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз складницi всякої зброї пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один дала Катрi.
– На, неси!
– Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? – сполохалась Катря i вся затремтiла.
– От зараз побачиш!
Орися пiдiйшла до церковної огорожi, вийшла на цвинтар i почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.
– Шукай ось тут камiнь! – запросила вона й подругу.
Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.
Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком пiднявся; трохи завалившоїся землi впало десь глибоко у вiдтуленому пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.
Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.
В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й цiкавостi.
Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила їх i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлої гори бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б безкарно.
– Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки. i бери заступа,– казала Орися,роботи багато, а часу мало.
– Що ж треба робити? – спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з заступом у руках.
– От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рiвчаку.
– Я думала, скарби будемо копати,– закопилила губу Катря, i в її голосi почулося журне невдоволення.
– От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось,– заспокоїла її з усмiхом Орися.
I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи.
Докопавши рiвчак до бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом обручi з двох-трьох бочок i висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гнiт; потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика.
А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала Орисю.
Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. Вiд надмiрної напруги сил пекучi сердечнi болi її непомiтно нiмiли i мозок визволявся вiд бурi хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспiти довести задумане дiло до краю i ошарашити радiючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її iстоту,– це було солодке почуття близької помсти…
Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась на складенi в головнiм льоху луб'я i крiп-ко заснула.
Орися сама скiнчила останнiй рiвчак, розбила в крайнiм льоху двi бочки з порохом i провела гнiт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковiм льоху i вибухом завалить отвiр ранiше, нiж вогонь устигне по гнотах добiгти до крайнiх-льохiв, i вони тодi лишаться непорушенi? Нi, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумнiву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що вiд тяжкої роботи руки й ноги в Орисi були мов оловом налитi i ледве-ледве пересувалися, вона зiбрала останнi сили i почала черпаком носити порох i засипати ним рiвчаки вiд крайнiх льохiв до самого шаплика; потiм, не задовольнившись i цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дiрки над кожним з рiвчакiв, i коли з цих дiрок у рiвчаки посипався порох, тодi лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пiшла подивитися з лiхтарною в руках, чи нема де промiжка в зроблених нею порохових стежках, i для бiльшої певностi попкривала їх лубками. Скiнчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помiтила, як свiчки в лiхтарнях догорiли i згасли. Темрява ночi, що так несподiвано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стiну i… присiла. Спершу вона хотiла була йти кудись уздовж стiни – шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стiну й вiдпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохiть простягла вiльнiше свої натрудженi руки й ноги i замислилась… За кiлька хвилин Орися вже мiцно спала.
Час iде. Там, угорi, давно вже настав день i принiс з собою нове пекло i розрух, новi смертi i звiрства, а тут, глибоко пiд землею, панує нiч i мертвий спокiй; тiльки далеко в темрявi ледве примiтне свiтиться бiла пляма…
I сниться Орисi, що вона стоїть у березi Днiстра, але що вона – не вона, а калина, вся напрочуд вбрана i квiточками, i пишними червоними кетягами; па тiм боцi проти неї росте явiр, та такий стрункий та гарний, що так їй i хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям i лагiдним шепотiнням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, i крутиться, i роздiляє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги-їй не дiстати його розмаїтого вiття… Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зi сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вiтер, вивертає в своїм хижiм летi i камiння, i лiси, з свистом i грюкотом налiтає на калину, вириває її з корiнням i несе понад сердитим, клекочучим Днiстром… Але й явiр крутиться у повiтрi… От вiн злетiв угору, метнувся вбiк i цупко обхопив своїм вiттям калину,– вони сплелися, сплелися навiки, нерозлучно… Вкупi несуться вони понад Днiстром, хвилi його ростуть, здiймаються високо, червонiють вiд кровi, обертаються в страшне палаюче полум'я i ловлять у свої обiйми улiтаючих калину i явора…
Орися схопилася мов несамовита i довго вiд жаху не могла зрозумiти, де вона i що з нею робиться. Вона тiльки почувала, що пiдупадi сили її зпоп почали зростати i що треба їй насамперед поспiшитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все i стурбувалась.
– Катре! Катре! Де ти? – кричала вона у тьмi, повертаючи голову i туди, i сюди.
Але Катря спала собi безпечним сном, i довго прийшлось Орисi кричати без вiдмови, доки, помацки посуваючись край стiни, вона випадком не знайшла її на лубках.
– Вставай, Катре! Ми з тобою розiспались,– смикала Орися її за плече,– вже нiч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщiй вийти на свiт i довiдатись, що там з нашими сталось.
– А! Ходiм! – скочила Катря i впала, спiткнувшись на лубки.
– Сторожко-бо! – скрикнула Орися.– Ти зi сну собi ще й голову розсадиш. Ходи за мною! – i вона помацки майже поповзла, прямуючи до блiдої кулястої плями свiтла.
Як тiльки Орися з Катрею вилiзли з льоху на свiт божий i пiдбiгли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засiду. Катря очi пасла на стягу, що мальовниче маяв у повiтрi i побiдно гнав переляканого ворога.
– Це вiн! Це моя дружина! – велебно шепотiла вона.
– Так! Це нашi знов женуть ворога, i нема смертi їх славiї! – обняла її Орися.
Але цiєї ж митi дорогий стяг урвався з кручi i щез у проваллi.
– Ай! – скрикнула несамовито Катря.– Вiн пропав! – I вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.
– Нащо ж менi тепер жити? – спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обiймiв i диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.
– Для того, щоб помститися! – вiдповiла їй Орися, мiцно стискаючи її похоловшу руку,-помститись над катами нашої країни i над убийцями наших батькiв i чоловiкiв!
У своїй свiтлицi в роговiй баштi, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений вибух, сидiли Орися i Катря.
Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд чи розумiла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне слово: "Помститись!"
Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: "Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя близьких i дорогих нам людей, але продамо його за тисячi смертей ворогiв божественного слова її розiп'ятого сина!" – то й Катря пiднесла свої руки до образа i вимовила твердо й виразно:
"Заприсягаюся помстити!"
Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти пiд'їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками на списах i засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про всяк случай бабусi доглядати за Катрею.
Пiднявшися на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що вiн вбитий її ж рукою,– пiзнала i остовпiла. I почуття радостi, що вiн живий, i прилив колишнього щастя, i гострий бiль, заподiяний його зрадою,– все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе,– повними грудьми вдихнула свiжого морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi охолонувший розум.
– Стрiляй з плющихи! – скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати.– Нiяких перемов!
Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй пролетiв понад їх головами, не зачепивши нiкого; тiльки двоє коней пiд татарами шелеснулись убiк, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов вiд корчiв, тiльки переставив ноги i повiв ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидiв на конi, не зводячи очей з високої башти, буцiм чекав своїми грудьми на бiльш влучний стрiл. Молодцi хапливо заправили новий набiй i навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки i, знесилена, опустилась на камiнь, вiдкинувши голову назад, на холодну стiну.
Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими хустками, такої ж самої ознаки згоди на баштi не виставляли,– залiзна брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках.
Тодi вершники з'їхались, поговорили про вiщось, i один з них, вийнявши лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась там на мить i потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти башти i задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i знайшли прив'язаний до неї папiрець. Орися звелiла принести його їй i з пожадливiстю почала читати. Вершники тим часом пiд'їхали поза межу стрiлу i спинилися, очевидячки, чекаючи на вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж – до Орисi, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двiчi пiдiймала смсртодайiiу руку; писав вiн ось що:
"Польний гетьман, яснiйший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм завзятцям i їх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами, жiнками i дiтьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi видадуть вам прохiднi Речi Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цiєї ласки i вперто змагатиметеся в своїм божевiллi, то вiн не пожалує тодi нi вашого, анi дiтей ваших життя i вiд "Орлиного гнiзда" не лишить i каменя на каменi. Речинець для розсуду i виконання цього ласкавого призволення скiнчиться увечерi.
Осаул Антiн Корецький". Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисi:
"Сестро моя, життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала менi вмерти вiд руки твоєї? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв легша й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш… i маєш несправедливо. Ради моєї i твоєї матерi, що передчасно загинули вiд руки катiв, ради всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою: я не смертi боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш бiлої корогви на баштi i не впустиш мене хоча на годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь".
Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi, сповнило вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала той клаптик листа, де був припис до неї, i сховала його на своїм стурбованiм лонi.
Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей.
Коли всi зiбралися, Орися прочитала громадi листа Лянцкоронського i попросила всiх висловити свої думки про це на польовiй радi.
XI
На радi перше слово, певна рiч, було дадено панотцевi.
– Дiти мої! – почав вiн, розмiркувавши гаразд над змiстом листа Лянцкоронського.– Я вбачаю, що в цiй магнатськiй ласцi обiцяно вам тiльки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано анi жодного слова, – її призначено на руїну й блюзнiрство.
– Не продамо нашої церкви i за наше життя! – вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.
– Не продамо! – гукнули навкруги й жiночi голоси.
– Життя, певне, коштовний дар божий,– провадив панотець далi,– але суть коштовнiшi дарунки, що наданi нам духом святим, це – чиста вiра в творця всесвiту. Життя – це часове благо, та навiть i не благо, а тягар душi. Душа ж безсмертна, i якщо її положено за "друзi своя", за святу вiру, вона досягне в свiтових житлах божих довiчного раю.
– Дак як же ваша рада, панове? Що вiдповiсти на цього листа, що нам прислано? – спиталась Орися.
– А ось що,сказав лисий дiд.– Зброї козак нiзащо на свiтi не вiддасть у руки ворожi; ми ж нi свого життя, нi життя наших жiнок та дiтей не цiнимо, а шануємо лишень нашу вiру святу, та рiдну Вкраїну, та свободу нашого вiльного люду!
– От тiльки, панове,– завважила одна з молодиць,– ми тут раду радимо без пана сотника i без старшини, а їх би слiд було запитати.
Всiм стало нiяково, i нiхто не знайшов, що вiдказати на цю правдиву увагу.
Але Орися виступила наперед i гордо пiдняла голову:
– Я за батька вiдповiдатиму i певна, що з моїм словом вiн згодиться завжди i всюди. Не здаватись нi на якi улесливi слова ворогiв, а вмерти всiм при зброї, боронячи до останнього нашi святощi! Але i вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога бiльше ворогiв!
А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блiдим обличчям i шаленим поглядом, мов божевiльна, гукала:
– Усiм їм смерть! Усiм їм загин! Вони вiдняли в мене все, i тепер тут – пустка, пустка! – била вона себе кулаками у груди.– Не треба менi життя, бажаю лишень їхньої, бузувiрiв, смертi! Поможiть, хто в бога вiрує, помстити оцiм собакам! Поможiть помститись!
Вона, як божевiльна, почала битися, i насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся.
Рада розiйшлася. Бiльша частина людей пiшла по споi'х мiсцях з непохитним завзяттям та вiдвагою, а як ще декого i брав острах, то й вiн мусив був зникнути перед лицарською вiдвагою бiльшостi, що складала перевагу.
Орися пiшла на башту i, стоячи бiля корогви, боролася з почуттям громадського обов'язку – не допустити ворога висловитись, i з почуттям страшенної спокуси – хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. "Яке оправдання вiн може принести? – займався в Орисиному серцi бурхливий осуд. – Нема в свiтi таких причин, щоб могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу,– нема їх!
Але вiн так щиро пише, так заприсягається, що вiн не винен… Грiх же не вислухати його i примусити обвинуваченим лягти в домовину!"
Орися пiдняла бiлу корогву i наказала впустити до брами одного лишень шляхтича.
Сонце кривавим вогневим колом уже сiдало, виграючи червоним золотом на церковнiй банi, рожевою загравою квiтчаючи зубцi мурiв, бiлi намiтки молодиць, що стояли на них, i високi шпилi вартових башт.
Орися чула, як завищало залiзо на ланцюгах мосту, як заскрипiли окутi залiзом ворота,– i занiмiла, дожидаючи.
Але ось чутно кроки, i на баштовий мур зiйшов стурбований Корецький i зупинився, мов остовпiлий…
Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу i здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокiй, сказала:
– Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьмановi, що жодна душа не згодилась на його умови, а всi ладнi вмерти за Україну та за святу вiру!
– Вислухай мене, Орисю, – благаючим голосом по довгiм мовчанню почав Антось. – У моїй долi є страшенне безщасне непорозумiння, яке оплутало моє життя, зламало суджений менi талан i зсушило мiй мозок. Твоя родина пригрiла мене i виховала за рiдного сина, а ти стала менi ближчою вiд сестри.
– Ох, не згадуй, пане, колишнього! – перервала Орися.
– Ближчою вiд сестри, вiд неньки, – пiднiс голос Корецький,– ближче навiть мого власного серця! Спочатку iнколи ще випливали менi в головi зовсiм iншi картини дитячих 'лiт, але дедалi вони поволi похмарнiли i зникли зовсiм… А те бурхливе, вiльне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало менi рiдним i цiлком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзяттi, я неабияким став i межи запорожцями. Вiр менi, що я й тепер таким же лишився… Пiвроку назад мене впiзнав воєвода Чарнецький.
– Цей хижий вовк, ця ненатла звiрюка! -з жахом скрикнула Орися,сплеснувши руками.
– Так, вiн – звiр, тепер i я це казатиму; а проте вiн матчин брат… Так от, Орисю, вiн разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрi стояли близько трону i володiли незлiченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбiльшу кривду, котра перешкоджає королiвськiй владi чинити добро i злагоду в своїй вiтчизнi. Чарнецький, єзуїт душею, укупi з iншими побратимами, побачивши загартованiсть моїх поглядiв, зумiв, одначе, привабити мене на свiй бiк. Вiн признав мої погляди зовсiм правдивими, але, немов справдi по щиростi, вимагав вiд мене, яко сина свого краю, державної мужностi… Вiн вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду i переконав туманiючу в мороцi неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати вiд оборонцiв своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вiрою…
– Ну й що ж?! – запалялась Орися, всiм серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.
– Виявилось, що все це брехня та лукавство! I в мене лишилась у серцi тiльки образа, що марно потрачено пiвроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання…
– Не втрачене,– тихо промовила Орися,– але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лiчилося лишень днями?
– За що? Не знаю! Прости менi, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобi хоч на хвилину страждання. Втiкаймо вiд цього пекла; я маю великi скарби; ми знайдемо десь в iншому краї, де забажаємо, собi щастя!
– А мiй батько та мої друзi загинуть пiд руїнами? – спитала зблiдла Орися.
– А що ж робити маєм? Що робити? – Корецький схопив її руки i притулив їх до своїх уст.Якщо ти не хочеш утiкати,– вигукнув вiн розпачливо,– то вiзьми цю шаблю i вбий мене!.. Коли ти вiддаєш себе на загин, то менi не лишається вищого щастя, як умерти, – i вмерти вiд дорогої руки!
– Так умерти зi мною, мiй дорогий, коханий, – шепотiла Орися, поклавши свої руки на Аитосевi плечi i гостро дивлячись йому в вiчi, – задля тебе щастя? Так без мене тобi тяжко жити на свiтi?
– Страшенно!
– Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тодi ми з тобою не розлучимось!..
– Мiй ти раю! Щастя моє! – перебив її мов ошалiлий з радощiв Корецький.
– Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобi час iти… Тут є одно потайне мiсце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи i потiм не розлучимось. Ось ключ вiд потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.
– I ти прийдеш? – захлипуючись вiд радощiв, спитав Антось.
– Прийду. Ось вiзьми ключа. Коли я довiряю тобi таку тайну, то дiймай вiри й менi!
– Вiрю, вiрю!
– Дожидай третього вибуху з цiєї плющихи: це буде гасло, що я йду в пiдземне мiсце, а тепер… бувай!
Шляхтича вивели за браму, i знов брама зачинилась за ним i пiднявся на ланцюгах висючий мiст. Але Антось тепер iшов без краю щасливий, цiлуючи дорогий задля нього ключ.