– Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! – до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.
Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.
Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!
Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…
А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…
Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.
Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" – i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…
Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi… їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько…
– Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! – вибивається вона з обiймiв.
– Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!
– Коханий мiй, любий! – шепоче вона i хова на його дужому плечi свiй зчервонiлий видочок, а очi її таким щастям палають, яким тiльки раз на вiку займається серце.
– Твiй, твiй! I нiщо на свiтi нас не розлучить! – присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутнiх грудей…
I знов усе лине, зника… далi, далi!
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…
Тихо рипнули дверi, i на порозi з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очiпку чорною хусткою i в чорнiй намiтцi.
– Не спиш усе, моя ягiдочко? – прошамкала вона, наблизившись до Орисi.– Уже швидко свiт; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!
– Я, бабусю моя, не сумую i божiй волi корюсь! – промовила тихо Орися. – А тiльки не спиться менi… голову думи обсiли…
– Ох, моя квiточко рожевая! Яка то гiрка твоя доля! – зiтхнула, проголосила бабуся, цiлуючи Орисю в голiвку.– Жити б тобi та радiти, а менi б у землi сирiй тлiти… Ох, а господь iнакше мiркує…
– Не надi мною одною його воля свята, а над усiма,– вiдiзвалась спокiйно Орися. – Та менi життя мого i не шкода: якi в йому радостi, якi втiхи? От тiльки тата кохала та бабусю, як неньку рiдненьку… – I Орися схопила i поцiлувала руку у баби.
– Що ти, що ти, моя безталанна? – кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.
– Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.
– Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться…
– Сили, бабусю, у ворога дужi – не подолати! А проте – хай буде, що буде, що боговi миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
– Молодесенькою.
– А як горiла вона, ти бачила?
– Годi! Годi! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець…
– Я засну, бабусю,– обезпечала Орися.
– Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…
– Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати…– заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.
– Нi, нi! Ти вiдпочинь,– там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.
– Послухаюсь, бабусю,– згодилась Орися покiрно.
– Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.
– Царице безгрiшна! – шепотiли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!
Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:
– Вставай, – уже починається!
III
Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, – iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.
А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.
Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.
На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш – розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.
I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава – нагадували швидше фiгуру знудженої повiї, нiж мужнього ватага Посполитої Речi.
Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.
За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу – пекло i жах; вiд його мусянжового, загартованого в боях обличчя вiє холодом зимовим, з горбинкою нiс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскрiє сваволя i лютiсть.
Лiворуч почетнее мiсце сина кримського хана Махмета-Гiрея – на цей раз порожнє: вiн чогось не прибув на сьогоднiшнiй бенкет.
Далi за столами по достотам мiститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зiбралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стiльцiв, так вони зiрвали зi стiн схизматськi образи, положили їх тилом на зруби та на них i розсiлись. Одного образа вони дiстать не здолали, бо високо висiв, так вiн i зостався у них свiдком єдиним.
Не дбаючи про холод i про вiтер, що вривався в розбитi шибки i хитав тривожливе полум'я свiч, обличчя у бенке-тарiв, розшаренi старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем i свiтились звiрячою втiхою.
I регiт, i вигуки, i скоромнi вигадки, i дзенькiт склянок, i цокiт ножiв – все змiшалось у галас безладний та дикий.
– На моє здання, – провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, – не слiд нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жменi ошарпаних гультiпак – i негоже, i мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива i за марнування часу помстить жорстоко.
– Найперше,сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, – панська вельможнiсть надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочi нас затримать тут не зможе, а дасть тiльки малий вiдпочивок i сяку-таку розривку…
– Не я, яснiйший графе, надуживаю правдоту, не я, – пiдкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. – Замок Буша – це орлине гнiздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.
– Так, вельможний гетьмане, мiй батько його будував, а вiн знався на справi вояцькiй i винайшов виборну мiсцевiсть, – пiдкрепив пан Чарнецький.
– Тим краще, панове,– бiльше потiхи… але я доведу його вельможностi, що над правдотою вчинено гвалт,– вiв далi Потоцький, i в його масних очах заяскрiла ненависть. – Вчора ми одного з того бидла скрутили, i вiн на сковорiдцi признався, що в пригородi засiла лиюень купка мiзерна якоїсь рванi та втiкачiв-хлопiв, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розумiє пан – самi кобiти,– це раз; в замку схованi усi добра, i козачi, i окольних селян, та й награбованi у поштивої шляхти, – це два; в замку, нарештi, ми наловимо живцем молодиць i дiвчат… а при наших похiдних нуждотах, при сiчових голоднечах-постах воно не помiха,– це три; чи не так би то, лицарство славне?
– Правда, правда, яснiйший графе! – загоготiла шляхта. – Се головна рiч, i по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!
– Даруйте, пане гетьмане..,– почав було Лянцкоронський.
– Пшепрашам, вельможний пане,– перервав його пан Потоць.кий, i польний гетьман, ображений, змовк.
– За кобiт i за любощi! – пiдняв келих Потоцький.
– Вiват! – загримотiло навколо.
– Хоча й отi хлопки,– вiв далi, смакуючи губами, Потоцький, – неелегантнi, грубi, незграбнi i кiзяком тхнуть… але iнодi, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе!!
– Досконале, ясний графе! – пiдхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.– Присягаюсь святим Паркелем, що кобiта i вино, та ще як до них додати пєньондзи – найкращi утiхи на свiтi. За Венеру ж, Бахуса та Меркурiя, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Вiват!!!
– Вiват! Вiват!! – розляглося навкруг.
– Тiльки єдину увагу додам я,– вiдмовив Чарнецький,– щоб українських хлопок до кобiт не єднати: вони – тва-рюкгi!
– Мiж українками i по красi, i по душевних достотах суть привабнi жiнки i дiвчата,сперечив якось нiяково i нервово молодий шляхтич, що сидiв осторонь i не доторкався до кубка.
Всi звернули увагу на таке в лицарськiм колi зухвальство – на оборону пiдлих схизматок, якi у вельможної шляхти мались за найгидшi, приниженi тварi.
Зборонець був огрядний i стрункий – красень юнак; його бiле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановi кучерi, на виразнiм обличчi свiтились ласкою i вiдвагою синi очi.
– Хочай й лицарський повин боронити кобiт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смiлива i дражлива,– зауважив по невеликiй паузi гетьман Потоцький.
– Даруйте менi, яснiйший графе, що я насмiлився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,– промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.
– I я прошу вибачення за його,– додав Чарнецький, – тим паче, що вiн, на лихо собi, виховався у хлопiв i не змiг ще досконально спiзнати магнатських звичаїв i обичаїв.
– Яким робом мiг шляхтич шанобний виховуватись у хлопiв? – здивувався Потоцький.
– Дуже просто, ясний графе: якийсь iз сих гайдамакiв розбишака спалив, нiбито з помсти за свою бидлиську сiм'ю, у мого дiвера хутiр, вигубив цiлу фамiлiю, i захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, i повернув шляхетного сина на своє хлописько.
– Вiн мене мав не за хлопа, а за свого рiдного сина,– поправив тремтячим вiд обурення голосом молодий шляхтич.
– Сором, пане! – покрикнув грiзно Чарнецький.– Через тебе соромiцькою кров'ю спалахнув мiй вид: не мати гонору i перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лiчитись тiєї родини, що твою матiр, сестер i братiв поконала…
У молодого шляхтича блиснули очi благородним вогнем, i вiн згорда вiдповiв:
– За мене, пане воєводо, не знадобиться червонiти нiкому: хочай мене вигодовано i виховано у хлопськiй сiм'ї, але тi хлопи мене змалку вчили правди, i честi, й добра, вчили, по своїй вiрi схизматськiй, i в ворозi людину вважати i битися з ним по-лицарськи чесно.
– Ого-го! – перенiсся ображений буркiт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблi держак; Потоцький стукнув об стiл келихом, аж многоцiнна рiдь розлилася; один тiльки Лянцкоронський усмiхнувся самовтiшне i згорда.
– Я вiрю панському слову, що гайдамаки винищили мiй рiд,– вiв далi поривчасто шляхтич,але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навiщо б вiн, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хiба б, може, для тяжчого катування, для гiршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозумiння страшенне, ця пекельна непевнiсть менi вибачає зневiр'я… В нашу добу, коли й закон, i права поваленi в крив'янi калюжi i безкрая брато-губна…
– Братогубна?!-спалахнув гетьман Потоцький i брязнув шаблюкою об крiселко.– Коли б тiльки на тобi не шляхетська зброя, ти б менi заплатив головою за те, що нашими братами хлопiв назвав. Молодий шляхтич пiдвiвся i затремтiв, обурений гнiвом.
– Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, – промовив улесним голосом Лянцкоронський. – Звичайно, i хлопи суть християни, тiльки iншого розуму, а всi християни вважаються за братiв по Христу.
– Чи не набралася й панська вельможнiсть якого-небудь схизматського розуму? – процiдив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. – В кожнiм разi, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний i до наших шляхетських засад не подiбний свiтогляд, на який не можна упевнитись в бої.
Поблiд вiд образи юнак, вiдкинув назад свої кучерi пишнi, пiдголенi елегантно кружком, i вiдповiв з благородним запалом:
– Мiй свiтогляд, мої думки, яснiйший графе, менi кажуть усю кров до останньої краплi пролити за добро i за спокiй моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства i за свободу нашої Посполитої Речi. З дитинства ходив я до грецької церкви i там навчився вiротерпiння; проте, дiзнавшись, що мене охрещено католиком, я зумiю чесно ним бути i зумiю вмерти, але за правду, за волю i за наш край! Присягаюсь яснiйшому пану усiм, що маю святого,– могилами батькiв i дiдiв, славою моєї Литви i величчям Посполитої Речi, що без вагання буйну зложу, де скаже менi мiй повин.
– Незле слово,– прищуривсь Потоцький,– але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає вiн лiпше, нiж мечем.
Шляхтич хотiв був ще вiдповiсти на теє, але Потоцький рукою махнув, i молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть iз каплицi.
– От за таку образу, – покрикнув Чарнецький, аж заша-рiвшись вiд шаленостi, – що огидне бидлисько покалiчило нанiвець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, – нi баби, нi жiнки, нi дiвчини, нi навiть дитини не ощаджу,– випалю, винищу, видавлю все, щоб i насiння вiд цього гадючого кодла не лишилося!
– Ось моя рука, пане воєводо, – простяг свою руку Потоцький, – тiльки-но в винищеннi ворога до ноги i лежить благо ойчизни.
– Так, так, ясний графе! – вiдiзвалася бiльшiсть, а меншiсть похнюпилась мовчки.
– А я мислю, – пiдняв голос гетьман напольний, – що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарештi, i стане могилою Польщi: не в знищеннi своїх кревних пiдданих, якi й боронять нашi крайницi, лежить сила держави, а в спiльнiй користi та згодi.
– Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розiйшлися думками, – вiдрiзав з пихою гетьман коронний, – але тим паче я поступитись своїми не можу i даю наказ: сьогоднi ж уранцi всiма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душi не випустити живою, жодної, – наддав вiн, – прiч вродливиць з жоноти… а гiрших – татарам.
– Я повинен коронному гетьману заявити, – напружив слово Лянцкоронський. – Iнтереси вiйни, а з того й вiтчизни потребують не забарювати тут вiйська, а лишить задля нагляду хiба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара i зломити борвiя у цiм краї – полковника Богуна; тiльки в тiм разi ми з безпекою зможемо рушити на головнi сили ворожi. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скрiпитися силою; тодi ми опинимося в лабетах i нашi спiльники татари, утративши надiю на здобич, кинуться нашi краї грабувати i на нас самих зброю повернуть… Уже недарма i на сьогоднi не прибув сюди ханський син.
Слова Лянцкоронського були надто важливi i зрушили своїм тягарем всiх; але це збурило iще бiльш непохилу волю магната.
– Чудову панської можностi думку я заховаю на спогад, – кепливо вiдповiв крiзь зуби Потоцький, – але прецi ж я по волi славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на менi одному i вiдповiдальнiсть лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.
– Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! – промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало.
– Ну, так я наказую: зараз же удосвiта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу i до ноги знищити всiх!
– Ким не ким, а вже мною яснiйший граф задовольнений буде! – гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. – Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потiшуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небiжчика батька.
– Так, так! – злорадо зареготав гетьман.– За потiху пана Чарнецького, за його помсту преславну! – пiднiс вiн налитий джурою келих.
А осяяний трiпотливим свiтлом лик богочоловiка дивився згори лагiдно на сп'янiлi i розсатанiлi вiд злоби обличчя, позирав кохано на дiтей своїх, за яких i розпинавсь на хрестi.