— Hi.
— Приїхали вже.
Баба зараз хотіла піднятись, але впала назад.
— Пождіть ще, полежте.
Він одійшов у гай, поринаючи глибоко в сніг i шукаючи місця. Вибрав під дубом, на гладенькім горбку, i наголос сказав:
— Тут добре буде.
Потому подивився навколо.
В глибокій тиші снували дерева біле мереживо гілок, наче збирались закинуть невід в глибокі води неба, де неясно тремтіли золотою лускою, мов рибки, зорі.
«Краще, ніж в церкві», — подумав.
Наніс сюди сіна, зробив для мами ложе i поклав стару навзнаки.
Хотів накрити веретою ноги, але вона не дала:
— Не треба… візьми додому, в хазяйстві здасться.
«А здасться», — подумав він i одклав набік верету. Але зараз роздумав i покрив маму до голови.
Вона покірно витягла руки поверх верети, а він склав їх на грудях, як у мерця. Потому засвітив свічку i застромив між пальці.
«Що б ще зробити»? — подумав.
Встав на коліна, просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки.
Теплий дух воску, що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось i каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічі у церкві, на тих твердих руках, що скоро перед богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив:
— Простіть мене, мама…
— Хай бог прощає… — І вдруге… i втретє…
Мав уже звестись, щоб був кінець нарешті, коли почув, що мати щось шепче.
Перевів очі на її вид, що танув, здавалось, як жовтий віск свічки.
— Що, мамо?
Вона старече плямкала ротом, кривила уста, аж відкривались синяві ясла, і немов простогнала:
— Не ріжте зозулястої курки… вона буде нестися…
З напівзгаслого ока у баби стікала сльоза.
Він обіцяв. Зарізати курку!.. Хіба курка мужицька страва?
Тепер вже все? Він встав на ноги, вклонився i побрів по снігу.
Упав з розгону на сани і вдарив коняку. Кобила махнула задом i понесла, б’ючи санями об пнi дерев, підкидаючи ними на всіх вибоях.
А коли в гоні отому він озирнувся назад, свічка тихо i рівно палала поміж деревами, немов зірка разом з інеєм спустилась на землю i спочивала в снігу. І зразу легко зробилось. Вага зсунулась раптом з плечей. Втягнув у себе морозне повітря, почув порожняву в грудях i заповнив ту пустку диким, сердитим криком:
— Ньо! Стер-рво!..
Хилитався на санях, мов п’яний, мов з ярмарку їхав, помогоричивши добре, все було байдуже, нічого не страшно, i по коліна море.
Коняка винесла в поле, втомилась i почвалала ступою.
Тоді йому раптом прийшов на пам’ять один дитячий день.
Була неділя. Вся хатина сповнена сонцем. Його кортіло швидше до хлопців i страх не хотілось зміняти чорного хустя. Але мати зловила, і хоч він плакав, наділа на нього чисту i білу холодну сорочку. Розчесала волосся i вже на порозі за пазуху вклала гарячий пиріг. Пиріжок пік йому груди, але він вийняв його на вулиці, тільки як був серед хлопцiв. Йому було приємно, що всі дивились, як він кусав пиріг i виколупував пальцем зсередини сливи.
Більше нічого не міг згадати.
Ще було гарно, як тато померли. Зібралось багато людей, їли капусту, пахло коливо медом, i чорніли на ньому, як мухи, родзинки.
Тоді він наївся.
Він їхав далі, все глибше в поле. Коняка так побіліла, що зливалася з снігом, зате небо чистим стало і чорним…
«Микитине поле… Сватав мене Микита… Хе-хе!..»
По небі плила самотня біленька хмаринка, як тінь голубиних крилець.