– То ти був у мене в Бобрику?.. – забелькотав Лука. – То моя Марія була твоєю судженою?.. А я й не знав… а я й не відав…
– Як?! – скочив Свирид. – То ти пан Гаєвський?..
– Був колись… був колись, брате мій, поручик Лука Йванович Гаєвський, село мав, а тепер – його сіятельство господин матульняк, дідич міського ринштоку!.. Смірно-о!.. – заверещав він п’яним голосом і бовтнув ногою по воді, простягаючись на бік.
Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, що вже чотири роки як проминуло, але колишнього гіркого, болючого, принесли з собою і відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим. Якась сила шарпонула Свиридом. Але, глянувши на п’яного ворога, що, засипаючи, тільки тулубом лежав на суходолі, а ногами в воді, він з огидою відвернувся і сливе вибіг на прикрий берег.
– Хай вода свята помститься за мою кривду!.. Хай вона забере тебе!.. – казав Свирид до себе, важко відсапуючи.
Він хотів бігти, але зупинивсь. Сливе над самим вухом його розтявся пронизливий свист і, погрюкуючи та мигтячи осяяними вікнами, промчавсь потяг, перепиняючи Свиридові дорогу.
За цю хвилину в душі Свиридовій зчинилась боротьба. Його серце то ґвалтом намагалось помсти, то страхалось запропастити життя людське, статись причиною смерті людини. Боротьба та тяглась одну йно хвилину; якесь почуття взяло, мабуть, гору, перемогло, бо Свирид вернувсь до Дунаю, де по коліна в воді лежав п’яний Лука, похрапуючи носом. Свирид на превелику силу витяг з води Луку, хоч той вовтузився з ним та белькотав щось крізь сон, звів його й сливе поніс вулицею. Проходячи повз одну хату, Свирид затремтів увесь та мало не впустив Луки на землю, на порозі, осяяна світлом з хати, стояла якась молодиця, й йому здалося, що то Марія. Свирид запровадив товариша до шинку. Лука наче опритомнів трохи, побачивши знайому обстановку. Він похитавсь трохи на нетвердих ногах, стукнув кулаком у стіл і гукнув на всю хату:
– Око джіну для його сіятельства пана матульняка!.. Діграбе! [Швидше (молд.)] – і вилаявсь поганою молдуванською лайкою.
Свирид вискочив з шинку, дуже зворушений, й подавсь назад, до тої хати, де на порозі бачив жінку. Жінка й досі стояла на тому ж місці. Свирид наблизився до неї, зазирнув їй в обличчя та й пізнав Марію.
– Маріє!.. – сказав він тремтячим голосом і нервово скинув шапку з голови.
Жінка жахнулась, підійшла до Свирида і пильно глянула на нього.
– Свирид!.. – прошепотіла вона, подаючись назад.
– Маріє… – І враз сильним рухом роздер він свою шапку надвоє й кинув її під ноги Марії.
– Отак з моїм серцем!.. – додав.
Хвилинку обоє стояли нерухомо: вона – з спущеними долі очима, він – блідий і тремтячий.
– Маріє… – наблизився Свирид до неї й узяв за руку. – Скажи мені, що з тобою було?..
Марія звела на нього очі, і, мов горох покотився, закапали з їх сльози. Вона заплакала, жалібно хлипаючи, мов дитина.
Свирид відвів її набік, під баркан.
Марія, обливаючись слізьми, оповідала йому про свій сором несвітський, про те, як вона з дитиною малою, боячись вернутись додому, тинялася по наймах, тяжко бідуючи, як, урешті, вмерла їй дитина, як якась пані завезла її до Рені, де вона стала за наймичку в грека, що держить шинк… А Свирид слухав, мовчазний, не обзиваючись і словом, не оповідаючи ні про свої муки, які вона завдала йому, ні про думку помститись на ній за зраду.
– Прости мене, Свириде! – скінчила благанням Марія.
– Най тобі Бог простить… Слухай, що скажу… Не маю я волів круторогих, нема в мене й червінців у чересі… Є в мене самі йно руки оці жилаві та роботящі, що не злякаються жодної праці… Годувавсь я з них досі, вигодую й родину… Як я тобі не гидкий, Маріє, не обридлий, то будь мені дружиною та помандруємо на Молдаву, щоб ніщо не пригадувало нам лиха нашого…
Марія хотіла кинутись йому на шию, але не посміла і тільки відповіла ревним голосом:
– Спасибі тобі…
А другої днини рано-вранці, коли ще «дідич міського ринштоку» солодко спав десь на вулиці, загорнувшись небом, Свирид та Марія вирушили в дорогу. Вони подались на Джурджулешти, аж під Слободзею, де, як кажуть, легше перехопитись через вузький Прут, легше обминути кордонну варту… З плавнів знявся білий туман, сивими хмарами покотився по тихому Дунаю, закриваючи блакитні гори, заступаючи світло сонця… Мряка ця віщувала, однак, чудову днину… Так і в серці подорожніх зоріла надія на щасну долю, що розвіє колись й самі згадки сумного минулого…