Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і, посміхаючись до батька, прочитав:
— Бачите: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте…»
Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець цигарки:
— До вечора умре десятина, га?
Син затягся димом і пускав носом:
— Умре-е… Ще до захід сонця упораємо. Правда, Чалий?..
Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на нього своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.
Василь підвівся із землі, розправив поперек і ще раз суворо гукнув на коня:
— Ану!
Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласкавіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ — і були рвачкі, мов вітер:
— Тець, ореш, а красних днів не бачиш; була царизна — робили, прийшов Совєт — робимо, а пани як плили шовками в городах, і по цей день пливуть!
Думав:
— Отут тобі, Павле, все твоє — «Учітеся, брати мої…», — він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обніжок: — Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою — плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс… і «не жолтоє!..»
Думка Василя горіла, її підхоплював у словах він і несміло кидав у сухе бадилля степу…
Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомут гриву коня і підкидав на мулятину сіна.
— Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми… Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен»! хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних)! і п’ють як п’явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..
Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.
Коні смикнули…
Павло підняв батіг — він звився од вітру: — «Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну — їх привертала земля, і степом — вітер: різкий, м’який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга…
— Тупай, малі-і-і!..
Над степом стало сонце, Павло здержав коні — повертали коло Зеленої могили — і зціпив кулак.
— Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби… — він не скінчив за вітром думки: — Соб, Канталупка, сліпа, чи що?