Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.
– Од пана до пана… з гуральнi в сахарню… з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля…
Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима – мурахи.
– Чуєш? – свистить Хома, – тiльки гола земля та сонце.
Хома божевiльний… Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.
Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.
– Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори в долину, наче межи очi плює:
– Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було…
– Овва! Якi ж бо ви, Хомо…
Але Хома не слуха. Встає високий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок.
* * *
Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй.
– А що там, Яне?
– Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива.
– А то чому? Хiба Ян не загадував вчора?
– Цiле село оббiгав, прошу ласкавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.
– Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Вiн знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жiнка нiколи не одмовляла хорим в порошках хiни, олiйку i арнiковiй примочцi… Вiн ще раз хоче почути:
– Як каже – не хочуть?
– Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче гадюка.
Пан зазирає в вiкно. Сонце тiльки що встало.
– Ну добре. От що… зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав цiну.
– Слухаю пана.
– Лайдаки!
Але не встигла ранiшня тиша ковтнути ще тупiт кiнських копит, як знадвору влiтає в хату приглушений гомiн i тiльки високий жiночий голос рiже його, як поломiнь дим.
Що там?
Пан одчиняє вiкно.
Вся челядь на дворi. Пастухи навiть. Наймички з кухнi на бiгу лопотять спiдницями… Якiсь чужi люди.
– Що там за крик? Якi там люди?
Пан загортає розхристанi груди i хоче щось зрозумiти, але на нього не звертають уваги.
– Максиме! Хто там? Максиме!
Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi.
– Це, прошу пана, не наша вина… Життя милiше за службу… Скалiчать, що тодi дiти будуть робити…
– Що таке? Ну! Говори!
В одповiдь челядь кричить гуртом:
– Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють… Чого тут, ходiм… Гей, хлопцi, гайда… Це, пане, не наша воля…
Кров заливає пановi мозок.
– Куди ви! Сто-ять!..
Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiрвався. Пан чує, що впав його голос, розбився i не сила пiдняти. Даремне. Челядь вже бiля брами, збилась в воротях, як сiра отара, яку женуть на пашу. З будинку вибiгають дiвчата i тiльки мигтять червоним до сонця. Вiд обори, спiзнившись, поспiшає один серед пустки маленький гусiй. Пiдняв руками поли, картуз насунув, батiг в'ється за ним по землi, наче гадючка, i лиша за собою кривулькою слiд.
– Куди ти? Гунцвот! – тупа ногою пан. – Назад!..
Гусiй тiльки пiддає ходу. Стоїть пан хвилину i дивиться в пустку.
– Бестiї! хлопи!..
Натягає спiшно штани i вибiга на подвiр'я.
Пусто.
Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий.
Заходить у чорну пекарню, пхає ногою дверi й кричить:
– Марино!
Нiкого.
– Олено!
Тихо.
В чорнiй пекарнi, як у кузнi. Закопченi стiни, долiвка в ямах, а кислий дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок дров бiля печi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом.
Пан iде далi. По подвiр'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вiтер морiжком гонить жовтi пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так i лишились в оборi. Дверi в возовню стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворi, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней?
– Мусiю, гей!!
Знову тихо.
– Мусiю! Ти там?
Чудно падає голос в околишню пустку i без одповiдi гине.
Пан згортає на черевi руки i озирає подвiр'я…
Що ж се таке?
Сниться, чи справдi?
Ось тiльки двiр був як серце, що б'ється i розганяє по тiлi кров, а тепер все завмерло, спинилось, i кожнi зачиненi дверi, кожна чорна дiра отвору – наче загадка.
Пси побачили пана i вже скиглять йому пiд ноги, скачуть на груди.
Геть!
А бестiї, хлопи!
Вертає в дiм. I там скрiзь пустка. Жiнка ще спить. Вiн проходить через порожнi кiмнати, зазирає в столову, шука покоївки – анi душi. Злiсть його душить. Грима дверима, перекидає стiльцi i хоче так крикнуть, щоб по всiх хатах заскакала стаєнна лайка.
А, бестiї, бидло!
Де Ян?
Стає i слуха.
Через те слово враз зашумiли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!
Де Ян?
Вiн сам послав Яна до Ямищ женцiв наймати. Ямищани прибудуть, i все скiнчиться. Але тi хлопи!
Пан не може сидiти в хатi. Його тягне на двiр. В тiм дворi-трупi якась принада. Вiн ще раз проходить його од кiнця до кiнця, самотнiй i безпомiчний, повз замкненi брами стодол, чорнi отвори стаєнь, вогкi й блискучi очi коров.
А Ян, стiкаючи потом, весь в хмарi пилу, жене назад. Кiнь сапа – сапа економ, трясучись на стременах. Його стрiчають криком:
– Що, панський приплiчнику, найняв ямищан?
– Маєш женцiв доволi? ха-ха!
Ян скаче не озирнувшись i тiльки здiймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.
Село замкнулось, чекає. Очi у всiх видющi, вуха чуйнi. Двiр – наче мрець у селi, хоч тихий i нерухомий, а будить тривогу.
Звiстка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, нiж економiв кiнь. Хоч день робочий, а усi вдома. Пiд ворiтьми купками люди, по хатах дверi отвором. На городах спинилась робота. Стоять мiж грядками, заклавши руки, i розмовляють через сусiдськi плоти.
– Чули? Хоч би душечка в дворi. Покинули всi.
– Вони давно вже пристали, чекали тiльки, аж люди почнуть.
– Що ж воно буде?
– Почне сипатись зерно, набавить цiну.
– Глядiть ще, щоб не найняв стороннiх.
– Де там, не пустять. Нашi не пустять чужих.
Прокiп вмовляє:
– Держiться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.
Йому ловлять слова iз рота.
– Аякже. Гуртом, мовляли, i батька бить добре.
Багатшi бурчать. Вони по колiна загрузли у землю, їм важко.
– Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха… ет, чортзна-що.
Але не дуже бояться.
Молодь смiється.
– Ловко?
– А ловко.
У полуднє дiти розносять: пан пiшов на гуральню. Крiзь шибки вiкон, з городiв i з-за плотiв йдуть за паном сотнi очей. Пан йде мiж очима, як пiд зоряним небом.
– Пiшов на гуральню до зятя.
– Обiдать подався, бо дома нiчим.
– Не наварилось.
Навiть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
– Озуть би тебе у постоли…
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi.
– Нашi побили робочих.
– Брехня. Нiхто їх не бив. Не пустили та й годi.
– Хай пан сам бiля худоби походить.
– Ми йому не боронимо.
Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на вартi i не пускати до двору.
Згодом виїздить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо.
День тягнеться довго, неначе рiк. Здається, що пшениця сиплеться в полi, що пан не видержить бiльше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.
По полуднi знов скаче селом економ, як навiжений. Перiщить коня i плигає в стременах, немов хоче коня обiгнати.
Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину.
– Понесло десь у Пiски.
– Не поживиться там. Не наймуться.
– А що?
– Бастують.
Вечiр вже близько, а змiн нiяких. Тiльки на панському дворi ревуть корови.
Тихо сiдає сонце червоне на зеленому небi, певно, на вiтер. Щось гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють вiкна по хатах та ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би нагодував хто скотину…
– Що ж вона винна… Стоїть, бiдна, не ївши, не пивши…
Панський двiр все голоснiше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю i муки, кличуть рятунку. Конi сердито iржуть. Вони десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами i роздувають од гнiву нiздрi.
Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат.
– Ой, чути не можу, як плаче худоба.
– Їй-богу, сама побiжу годувати…
– Сумно як, господи… Мої дiти аж плачуть.
Смеркає. Тiнi вилазять з своїх закамаркiв i нишком, пiдло, налягають землi на груди.
А з панського двору уперто i нестерпуче б'ють в село хвилi дикого ревища, наче корабель гине на морi i в останнiй розпуцi розриває горла сирен.
Тодi Прокiп посилає хлопцiв на панський двiр.
Худоба нiчого не винна.
* * *
Пан сидiв мовчки – i люди нiчого. Ходили в поле, жали свiй хлiб i посмiхались злораде, коли панський економ з нiчим повертався з сусiднiх сiл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибiгав становий. Поштовi дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики – все се проплило, як хмара на лiтнiм небi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки Хому забрали, бо станового налякав.
А пшениця текла.
Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв. Iнший налає, а iнший вип'є. Пили горiлку – чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортiло, та боявся. А пшениця текла.
Маланка пiшла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, i слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на колiна, розгортає стебло i збирає червонi зерна так обережно, нiжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелi Хлiбець святий!..
Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за тиждень пан набавив цiну. Не таку, як люди хотiли, а все ж далеко кращу, нiж була.
– Ставати?
– Ставаймо.
Прокiп теж радив:
– Дiйшли до краю.
Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стiжки.
А Хому Гудзя скоро пустили. Вiн вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся.
* * *
Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу i опадають. Вiтер наче покоси громадить на нiчнiм небi, складає в копицi.
На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чує їх скрiзь: отут, i з правого боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.
Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступає пiд горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство.
А ось одна мить…
I не кiнчає. Вiн наче бачить – громадять сiно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" – "Як золото чисте…" – "Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив", – i позирає на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла – i знов зацибав по луцi, як чорногуз.
А смiх танцює в грудях.
Хома лiниво засуває руку в кишеню i не виймає.
Ще встигне.
Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари лягають в покоси, нiч – наче озеро в берегах неба, а Хома знов бачить: стоїть перед паном економ, нагай при боцi. – "Сей рiк бiльше маємо сiна". – "Так, прошу пана, стане на зиму, стане й продати".
– Стане й продати, – говорить до себе Хома.
Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з кишенi сiрник.
Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком долонi й задивився, як пелюстками троянди зарожевiли у нього руки.
Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сiно починає горiти.
Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.
Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.
Скiнчив нарештi.
Тепер вiн хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чекає.
Скирти чорнiють виразно, навiть заплющивши очi, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очi, стоги вже не тi: вкрились димами, i такi легкi, рухливi.
Дрiбнi вогнi починають гратись пiд ними, як дiти в червоних спiдничках. Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними, то виросте раптом, наче намагається знятись i полетiти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй ллється по його жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться смiх.
Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила i пориває з собою вогонь. Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось велике, завзяте, як звiр, що намагається скинути з грудей вагу. Простягає спiдсподу руки з синiми жилами, душить i пiдгортає пiд себе, наче ведмiдь. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як слиною кiт, все диха синiм вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночi.
Хома смiється. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках обличчя, а вiд того Хомi легше на серцi. Прийшов вогонь i наче випiк у грудях болюче мiсце.
Вогонь!
Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома на свiтi, а тепер мститься за людську кривду.
Гори, гори…
Каламутнi Хоминi очi теж мечуть iскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили, – сiно, хлiб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем…
Бо воно грiшне… Все грiшне на проклятiй землi… Все грiшне, тiльки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на землю.
Ти збираєш своє добро з людського поту та слiз, з людської кривди, поганиш землю, а вогонь впав – i де те все? Шукай у хмарi, порпайся в попелi… Ха-ха!..
Лиха радiсть наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його держить, щось в'яже з вогнем – i здається, що коли встане або перестане дивитись, стоги погаснуть i не будуть горiти.
Стоги нарештi скорились. Покiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi у церквi. Хмари рожевiють на небi, а далечiнь трiпа чорними крилами наче кажан.
На осяяне поле впали од копиць тiнi i полохливо тремтять. Навкруги тихо.
Сiно дотлiває поволi, i лиш часом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер зiрве напiвзотлiлий вiхоть та розмече зiрками.
Раптом далекий гомiн долiтає до Хоми. Певно, бiжать рятувати. Хома осмiхається криво.
Бiжiть, поспiшайте. Йому не хочеться встати. Байдуже. Спiймають? Нехай.
Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкидають землю позад себе копита.
Тодi Хома зводиться врештi. Розминає залежане тiло i лiниво, поволi, весь кострубатий і чорний, вiдходить у пiтьму.
* * *
Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився Гуща. Його не зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очi. Навiть Андрiй вже був не той. Потрiпав по плечах, пiдморгнув хитро i засмiявся.
– Що, попосидiв?
Мовляв, знаєм, за що.
Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше знає, нiж ми".
Його питали – як? що? Що чути про землю, що по свiтах говорять, i таке iнше. Вiн був бажаний гiсть.
Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?
Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу.
– Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались.
Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала – сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її станi. Борода лоскотала чоло.
– Дивiться, а вiн з бородою, як дiд…
Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша
– Ти мене не забула?
– Нi, не забула.
– Ждала?
– Ждала.
– А тимчасом розкидала листочки?
Голос у нього тремтiв.
– Ти звiдки знаєш? Авжеж пiдкидала. Знаєш, Марку, не тi тепер люди, що перше. I в нас була забастовка.
– Ов!
Гафiйка страшенно горда.
– Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазяїн ходив, як нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку – не можу, каже. I все боїться.
– А батьковi твому i досi досадно, що я не в Сибiрi?
Гафiйка вся стрепенулась.
– Де там! Як сталось з татом нещастя – змiнилися зовсiм. "Правду, кажуть, говорив Гуща"… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…
– Кому се нам?
Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як Прокiп приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"…
Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.
– Такий кумедний!..
Марко взяв її руку в свою.
– Хороша ти.
Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко.
– Що – я…
Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе знає, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами велись безконечнi розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком вiн завiв новину – гуртову працю. Разом орали i молотили – i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та нiчний галас. Тi, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доброї волi землi не дасть. Як! не будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?
Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:
– Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.
Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:
– Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Вiн нiкому не вiрив.
– Хiба мужик знає?
Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.
* * *
Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає – чиї, i гинуть у пiтьмi.
– Пан в Переорках горить.
– Де там! Десь ближче – там у Млинищах, або у Рудцi.
– Пiдпалено, видко.
Собаки виють скрiзь по дворах, – i сумно i моторошно осiнньої ночi.
– Вчора горiла економiя в Гутi.
– А позавчора клунi хтось пiдпалив…
– Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.
Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо – з другого боку встає зараз червоний туман i розгортає крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу.
Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може…
Блукали поночi люди як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.
Маланка тремтiла.
– Йди спати, – сердивсь Андрiй.
– Страшно, Андрiю…
– Чого там страшно. Так їм i треба.
Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги по пiдвiконню, лiтали чиїсь слова, свiтились маленькi вiкна i сумно вили собаки.
Уранцi дими снувались понад селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на панський двiр.
Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни рушницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, волочить тiнь за собою, що оддiлили вiд нього вогнi пожежi, i все наслухає. З-під волохатих брiв кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе найменший звук. Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом стає: щось чорнiє на полi.
– Хто там?
Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, обдерте.
Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:
– Хто йде? Буду стрiляти! – Стоїть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму.
Нема нiчого, чи причаїлось?
Стрiляє.
"Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi…
А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, готовий оборонити своє не рушницею тiльки, а i зубами.
* * *
Дощi випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Своє поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
– Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
– Бачите ж – тiсно. Не потовпляться всi…
Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
– Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.
– Не слухай, бо сало потонша з досади.
– Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься.
– Бiдний розкидає, а багатий збирає.
– Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо…
– Як будуть смалити.
Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував брови на очi i лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
– На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
– I Прокiп такої думки.
– Не можна гаяти часу.
– А де?
– Може, у лiсi, по той бiк балки.
– Ямищан кличте.
– Покличемо всiх.
Марко хотiв одiйти.
– Постiй, я щось покажу…
Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
– Що там? Показуй.
Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
– Держи.
Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
– "Земля i вол…"
– Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
– Я так… Як буде треба… Марiйка подерла нову спiдницю i вишила другу, ще кращу.
I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.
* * *
Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману ллється в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
– Хто там прийшов?
– Се ми, ямищани.
I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
– Хто там?
– Не бiйтесь. Свої…
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торкається тiла i щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремi краплини.
Черкне хто сiрник, – i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молочний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння галузка.
– Чого мовчать? Нехай говорять…
– Говорiть… говорiть…
Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiлляло надiї в один потiк i показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами.
Земля – дар божий, як повiтря, як сонце…
Земля для всiх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир…
Є поле в руках багатих, i є убогий мужик, що нiчого не має, тiльки руки та ноги… Тiльки свої чотири кiнцi…
В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси.
"Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо своєї немає, й тобi потрiбна… А пан те бачить i наганяє цiну…"
"Не пан наганя, а самi б'ємось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть – та й платиш…"
"Однаково гинеш… Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан".
"Пропада твоя праця… А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе дуриш…"
"Страшна видима смерть…"
Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв… Дiди нашi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не заробили собi землi?..
I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни.
"Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж менi боронити, коли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тодi й бери москаля, як має що боронити…"
"Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля…"
Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали.
– Мовчи, заважаєш.
А вiн лiз вже на дерево, важкий у своїй свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки.
– Люди, християни!
– Хто там говорить?
– А хто його знає…
– Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але потерпiмо ще трохи. Почекаймо великої милостi й справедливостi.
– Вiд кого?
– Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
– Нема терпцю! Урвався…
Панас злiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв.
– Хiба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…
– Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже.
– Цитьте, – нехай говорить, хто почав.
– Говори, Гуща.
Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди,
– Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом, погноєнi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме хлiба доволi для себе i для дiтей.
Ось слово: одберiм землю!..
Воно впало серед такої тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одiбрать землю!
Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем своє, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота.
Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.
Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки. Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля… Однiмемо землю…"
Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутнє тiло…
* * *
Неспокiйно було в селi. З тої ночi, як сходились в лiсi i поклали забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi напружено ждали, а чого саме – нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а другi друге – i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з свiтом село.
Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що зачепить – незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пострiл рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних.
Гафiйка не могла спати по ночах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i перше, нiж облягатись, здiймав рушницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка знала, що хазяїн не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi, важко сопів, сiдав i наслухав. Потому знову вкладався i лежав причаївшись, але раптом зривався i шарив по долiвцi рукою, поки не знаходив сокири. Тодi ставало знов тихо, пiд лавками пищали мишi, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi здавалось, що вона бачить його розплющенi очi, втупленi в пiтьму.
Нарештi, Пiдпара вставав i виходив. В Гафiйки калатало серце, i в такт його перебоям гупали Пiдпаринi ноги коло стодоли, бiля стiжкiв або пiд стiнами хати.
Часом хазяїн вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов хазяйка товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човгала шкарбунами од вiкна до вiкна.
З наймитами Пiдпара поводився краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала тiнь.
Гафiйцi часами ставало так важко, що вона прохалась на нiч додому.