Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки – нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли:
– Чому не йдеш?
– В мене дитина нездужає, – каже вона плачучи.
– Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається – кричить. Пан iще гiрш розгнiвався:
– Геть ту дитину! – гукнув, – геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись!
Звелiв десятнику додому однести.
– Ой, паночку, голубчику! – благає його Горпина плачуща. – Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина!
– Неси, неси, – каже десятнику, – а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.
Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.