V
Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, – коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату.
– Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати!
Я вiри не йму їм.
– Не буде сього! – таки на їх кажу. – Адже ж пан сам людина божа!
– Нi, мамо, – промовить Василь, – так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!..
I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить.
VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають…
I так менi сталося, наче я дитина мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам’ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене – хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..
VII
Привели мене у темну якусь хатину – землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!».
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо…
– Не журись, старушка! – прохрипiв. – Трошки вашi синки поскучають – без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи!
Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голуби сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!..