– Так, Річарде, – впевнено відповіла Олівія.
– Щоб не сталося за стінами, пам’ятай, що я завжди тебе кохав і кохатиму вічно.
Міцно обійнявшись, ми поцілувались, поцілувались так, неначе це був останній поцілунок… Пристрасно та щиро.
– Настав час зробити крок у новий світ, – сказав я, і натиснувши на ручку легенько штовхнув двері, але…
Двері не піддались!
Я штовхнув сильніше, і вже тоді зрозумів, що усе марно.
– Чорт! Чому вони зачинені?
– Можливо, щоб ніхто сторонній не зайшов? – припустила Олівія.
– Але в такому випадку біля виходу повинен сидіти охоронець. Що як комусь стане зле, і йому потрібно буде негайно вийти? Але де цей бісовий охоронець?
– Коханий, не нервуйся. Давай просто пошукаємо інший вихід.
Не минуло й п’яти хвилин як ми знайшли двері, що вели на заднє подвір’я. Але й вони були зачинені!
– Ці також зачинені, – уже спокійніше мовив я. – Нам залишається лиш одне: попросити ключі в містера Андервуда.
– Але що ми йому скажемо?
Я на мить замислився.
– Скажемо, що мені стало зле, і я захотів вдихнути свіжого повітря.
Я поглянув на годинник, що вже стало для мене звичкою. До півночі залишалось три години сорок хвилин.
Ми повернулись у зал, і у десятках присутніх почали шукати графа. Довго шукати не прийшлось, граф сам знайшов нас.
– Містер і місіс Лайт, – весело мовив граф. – Як вам свято?
– Чудове, містере Андервуд, – відповів я.
– У вас занепокоєні обличчя, – уже більш стривожено сказав граф. – Усе добре?
– По правді мені трохи зле… Хотілось би вдихнути свіжого повітря.
– У такому разі, містере і міс Лайт, ходім на другий поверх. З балкону відкривається неперевершений вид.
Піднявшись широкими сходами ми вийшли на просторий балкон з я кого й справді відкривався чудовий вид. Переді мною постав ліс, а за ним виднілися дахи будинків. Свіже повітря заповнило легені, а легенький вітерець ніжно пестив обличчя.
Фактично ми вийшли на двір, хоч досі знаходились в маєтку, але реальність не змінилась. Якщо брати до уваги моє останнє видіння, то зараз повинен бути день, або ж що найбільше – захід сонця. Але на дворі була темна ніч. Отже допоки ми знаходимось у маєтку реальність не міняється.
– Правда, чудовий відкривається вид, містере і міс Лайт?
– Неперевершений, – сказала Олівія.
– А вам як? – звернувся до мене граф.
– Так… Чудовий.
– Ви якийсь занепокоєний, містере Лайт, – продовжував граф. – Ви впевнені, що все добре?
Як сказати містеру Андервуду, що ми хочемо покинути бал? Тоді він може прийняти це, як образу чи зневагу. Єдиний вихід був сказати все як є. І взагалі яка різниця, чи почне граф дивитись на мене як на божевільного чи повірить? Якщо не діяти негайно, не зміниться ніщо, і вечір повториться спочатку.
– Насправді, містере Андервуд, – почав я, – ви маєте рацію.
– Невже вам не подобається бал?
– Ні, бал чудовий. Мене тривожить інше.
– І що ж?
– Те, що бал триває уже більше століття, але про це ніхто не знає! – зненацька випалив я.
Після цих слів запанувала глуха тиша. І сильна напруга виникла між трьома нами. Вираз обличчя містера Андервуда не видавав здивування чи сміху. Скоріш граф був занепокоєний і задумливий, аніж здивований.
– Мій чоловік… – поспішила виправдовувати мене Олівія, але граф її перебив.
– Отже і ви тепер усе знаєте, – мовив він, і його слова пролунали неначе неочікуваний грім: злякали, але водночас здивували.
8
Ми пройшли у досить велику кімнату по обидві стіни якої розмітились стелажі з великою колекцією різних книг, зокрема я помітив свої роботи. У кінці кімнати на фоні велико вікна стояв широкий дубовий стіл та крісло. Усюди валялися якісь книги та папери, особливо їх було багато на столі. Повітря було затхлим. Увесь цей безлад освітлювала невелика люстра, що звисала із високої стелі.
Ми зайшли у кабінет графа Вільяма Андервуда.
– Що ви мали на увазі, коли сказали, що й ми усе знаємо? – одразу запитав я, коли ми зайшли до кабінету.
Граф зачинив двері, і шум музики та розмов враз зник.
– Вам почали являтись ведіння, містере Лайт? – одразу ж запитав граф.
– Так, але…
– І видіння були про маєток?
– Так.
– Як давно ви їх бачите?
– Уже третю ніч.
Містер Андервуд зняв маску і почав щось шукати серед книг на стелажі. Ми також познімали маски, які тепер викликали скоріш роздратування, аніж веселили.
– Можливо ви поясните звідки знаєте про мої видіння? – роздратовано запитав я.
– Рік тому подібні видіння почали являтися мені, – промовив граф, продовжуючи пошуки. – У видіннях мені являвся маєток, але він був майже розваленим.
– Те саме бачив я.
– Я дійшов висновку, що бачу майбутнє, але… – граф запнувся.
– Згодом ви зрозуміли, що бачите реальність, – добавив я.
– Так, містере Лайт. Саме так.
Виявляється я був не перший, до кого почали навідуватись видіння. Власник маєтку – був першим, і саме йому першому прийшлось пережити усвідомлення того, що він і всі присутні – привиди, а його бал – ілюзія.
– Вам і досі являються ці видіння? – запитав я.
– Ні, – із сумом відповів граф. – Десь місяць тому припинились.
Граф нарешті знайшов те, що шукав. У руці він тримав негрубу книжечку із шкіряною палітуркою.
– Але увесь рік я записував видіння, аналізував їх, – сказав граф, показуючи щоденник. – Інколи видіння приходили до мене кілька разів на день – зазвичай у перші дні, але згодом вони почали являтися все рідше й рідше, і ось уже місяць я нічого не бачив.
– Що саме ви записували? – запитала Олівія, яка досі тихо стояла, не в змозі усвідомити усе, що відбувається.
– Візьміть, – промовив граф, вручаючи мені щоденник. – Я намагався зрозуміти, чому видіння приходять до мене. Записуючи й аналізуючи їх я дійшов багатьох висновків.
– Яких саме? – запитав я, гортаючи щоденник.
Граф сперся на стіл.
– Наприклад, я зрозумів, що на території маєтку час зупинився допоки в реальному світі продовжував йти. Тобто час мав вплив і на маєток, але чомусь для нас – зупинився. Я не знаю, як пояснити цю аномалію, але усе що ми бачимо – ілюзія, а бал ще півтора століття назад закінчився… Чи повинен був закінчитись. Ще я зрозумів, що маєток живий.
– Живий?
– Так! Він неначе жива істота, яка намагалась про щось попередити свого хазяїна. Але оскільки я не зрозумів видінь, маєток знайшов вас. Він надіється, що ви врятуєте його.
– В останньому видінні я бачив двох людей, які планували знести маєток.
– Можливо саме про це він хоче вас попередити. Маєток не хоче помирати! І ви його остання надія.
Я поклав щоденник на стіл і підійшов до вікна. До півночі залишалось дві години п’ятдесят шість хвилин.
9
На теплий сонячний день лягли сутінки. Небо набуло багряного відтінку, а сонце ховалось за обрій. Дев’ятирічна Кеті каталася із татом на велосипедах. Вони саме проїжджали біля старого закинутого маєтку, як щось змусило Кеті різко зупинитись.
Вона побачила на другому поверсі у вікні чоловіка, що сумно дивився вдаль.
– Кеті, що там? – запитав тато, зупинившись поряд.
– Тату, там у вікні чоловік, – відповіла Кеті.
Тато поглянув, але нікого не побачив. Лиш холодна дрож прокотилась по його тілу. Він знав, що у цьому маєтку за легендою водяться привиди, і хоч сам у це не вірив, але страх відчув.
– Доню, там нікого немає, – відповів він.
– Невже ти його не бачиш? Тепер він дивиться на мене.
У тата перехопило подих. Він знову поглянув, але так нічого й не помітив.
– Давай краще поїдемо далі, доню. Певно то теперішній власник маєтку Джон оглядає його, – відповів тато, хоч сам не вірив у свої слова.
Але Кеті продовжувала дивитись на чоловіка.
10
Я дивився у темінь ночі, як нове видіння явилось мені. Були сутінки, день доходив кінця. Гарненька дівчинка уважно дивилась на мене, а я дивився на неї. Дівчинка бачила мене, і я був у цьому впевнений. Отже я ще існую, хоч і не в людському тілі, але у людській подобі. Ще там був чоловік, скоріш за все її тато, але він мав занепокоєний вигляд, неначе це місце навіювало на нього страх. І тут я зрозумів, що чоловік мене не бачить, бачить тільки дівчинка, яка розповідає йому про мене. А він дивиться… Все вдивляється, але мене не помічає. І саме це викликає у нього страх.
Неприємне відчуття бути привидом, який лякає.
І тут дівчинка та чоловік поїхали далі, а я виринув із видіння.
– Річарде… Річарде, – повторювала Олівія.
Я обернувся, і поглянув на неї. Вона мала занепокоєний і знервований вигляд.
– Що сталося? Я уже майже хвилину тебе кличу, а ти ніби не чуєш.
– Я знову бачив видіння.
Вільям Андервуд схопився.
– Що там було? – одразу запитав він.
– Нічого особливого. Дівчинка і її тато. І дівчинка бачила мене.
– Ви впевнені, містере Лайт?
– Абсолютно. Але її тато мене не бачив. Бачила тільки дівчинка.
– Якщо нас хтось бачить значить ми ще існуємо, навіть якщо давно втратили свої тіла, – мовила Олівія, неначе прочитала мої думки.
– Але чому мене не бачив тато?
– Певно тільки діти, які вірять в чудеса, можуть побачити нас, – сказав містер Андервуд. – А її тато… Скоріш за все він не вірить у привидів.
– Тому й не бачить нас, – добавив я. – А отже для нього ми не існуємо.
Вільям Андервуд поглянув на годинник, і сказав:
– До півночі залишилось менше двох годин, і тоді усе повториться знову. Ви щось вигадали, містере Лайт?
– Нажаль ні.
– Ви потрібні маєтку, містере Лайт. Ця бідолашна істота не хоче помирати…
– Містере Андервуд, ви замислювались над тим, що станеться з нами, якщо маєток знесуть?
– Навіть не уявляю, – сумно відповів Андервуд. – Ви єдині, до кого промовляє маєток. Тепер уся надія на вас, містере Лайт. Мій кабінет у вашому розпорядженні, а мені пора навідати гостей в залі.
Він вийшов, залишивши мене та Олівію на самоті серед тисячі бумаг, книг та нестерпно затхлого повітря. Я відчинив вікно, і приємний вітерець зайшов до кабінету.
11
«Маєток – жива істота!» «Ти повинен врятувати його!» «Уся надія на тебе!»
Подібні думки крутились виром у моїй голові. Я почувався унікальним, почувався обраним, але разом із відчуттям унікальності прийшло й відчуття відповідальності.
Як би це дивно не звучало, але маєток був не просто мертвою будівлею. Маєток був живим. Його стіни дихали, у нього була свідомість, він промовляв до мене… Його час доходив кінця, але як і всі свідомі істоти, він не хотів помирати. Маєток передчував свою смерть, надіявся, що Вільям Андервуд його врятує, а тепер плекав ці надії щодо мене. Маєток обрав мене, але чому саме мене? Невже це через те, що я науковець? Певно саме через це, адже я не раз досліджував свідомість, час і простір. Певно тільки я міг зрозуміти цю істоту, і саме тому став обраним.