(Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима).
Х л о п ч и к
Ви-те прийшли вже, тату?
Л у к а ш
Вже, мiй сину.
(На словi «сину» кладе iронiчний притиск).
К и л и н а
(вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, – уже ж не дядьком?
Л у к а ш
(трохи присоромлений)
Та хiба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.
(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi).
Чи то ти сам зробив сопiлку?
Х л о п ч и к
Сам.
Та я не вмiю грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашевi сопiлку).
Л у к а ш
Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується).
Х л о п ч и к
(пхикаючи)
I то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти?
К и л и н а
Iще чого! Потрiбне те грання!
Л у к а ш
А дай сюди сопiлочку.
(Бере сопiлку).
Хороша.
З верби зробив?
Х л о п ч и к
А що ж, он з теї-о.
(Показує на вербу, що сталася з Мавки).
Л у к а ш
Щось наче я її не бачив тута.
(До Килини).
Ти посадила?
К и л и н а
Хто б її садив?
Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.
Тут як з води росте – таже дощi!
Х л о п ч и к
(вередливо)
Чому ви-те не граєте?
Л у к а ш
(задумливо)
Заграти?..
(Починає грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї N 8] починає промовляти словами).
«Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає менi груди, серденько виймає…»
Л у к а ш
(випускає з рук сопiлку)
Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!
Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.
Кажи, чаклунко, що то за верба?
(Хапає Килину за плече).
К и л и н а
Та вiдчепися, вiдки маю знати?
Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру.
(Витягає йому з сiней сокиру).
Л у к а ш
(узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки).
Нi, руки не здiймаються, не можу… чогось за серце стисло…
К и л и н а
Дай-но я!
(Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу).
В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.
П е р е л е с н и к
Я визволю тебе, моя кохана!
Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом'яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.
М а т и
(до Лукаша)
Чого стоїш? Рятуй своє добро!
Л у к а ш
(втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом)
Добро? А може, там згорить i лихо?..
Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.
К и л и н а
(з останнiм клунком у руках, сiпає Лукаша за рукав)
Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв?
Хоч би помiг менi носити клунки!
Л у к а ш
Та вже ж ви повиносили всi злиднi.
К и л и н а
Бийся по губi! Що се ти говориш?
Л у к а ш
(смiється тихим, дивним смiхом)
Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш…
Тепер я мудрий став…
К и л и н а
(злякана)
Ой чоловiче, щось ти таке говориш… я боюся!
Л у к а ш
Чого боїшся? Дурня не боялась, а мудрого боїшся?
К и л и н а
Лукашуню, ходiмо на село!
Л у к а ш
Я не пiду.
Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду.
К и л и н а
Та що ж ти тут робитимеш?
Л у к а ш
А треба все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Л у к а ш
А треба жити?
К и л и н а
Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобi з переляку зробилось.
Ходiмо на село, закличу бабу, – тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку).
Л у к а ш
(дивиться на неї з легковажною усмiшкою)
А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде?
(Показує на вiз i начиння).
К и л и н а
(господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тiї!
То вже хiба постiй тут, Лукашуню.
Я побiжу десь коней попрошу, – бо нашi ж геть у стайнi попеклися! – то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять…
Ой горе! Якось треба рятуватись…
Останнi слова промовляє, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжає її тихим смiхом. Незабаром її не стає видко.
Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого.
Л у к а ш
Хто ти? Що ти тут робиш?
П о с т а т ь
Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрi нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала…
Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!..
Л у к а ш
Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину!
Д о л я
Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила.
Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги…
Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги.
Л у к а ш
Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку.
Д о л я
Похололи вже руки, що й пучками – не рушу…
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає).
Л у к а ш
(простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi!
Д о л я
(показує на землю в нього пiд ногами)
Як одрiзана гiлка, що валяється долi!
(Iде, хиляючись, i зникає в снiгах).
Лукаш нахиляється до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiдає пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з'являється з-за берези i схиляється над Лукашем.
П о с т а т ь М а в к и
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося вiд мене.
Л у к а ш
Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!
(Розкриває груди).
Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…
М а в к а
Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобi? А тiло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї).
М а в к а
О, не журися за тiло!
Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло.
Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, – стане початком тодi мiй кiнець.
Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi,
їм промовляти душа моя буде.
Я обiзвуся до них шелестом тихим вербової гiлки, голосом нiжним тонкої сопiлки, смутними росами з вiтiв моїх.
Я їм тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрiї збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати. Спочатку гра його [мелодiї N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутнє, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дiї] покриває тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiняється в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вiтер збиває бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закриває закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i падає, падає без кiнця…
25/VII 1911 р.