Сповідь

Він був невисокий на зріст, але широкоплечий, у його будові була якась вада без очевидної потворності; це був, так би мовити, горбань без горба, здається, він трохи накульгував. Його чорний сюртук, швидше зношений, ніж старий, звисав лахміттям, на ньому красувалася дуже тонка і дуже брудна сорочка з гарними торочкуватими манжетами, гетри такі великі, що в кожній помістилися б обидві його ноги, маленький дорожній капелюх, що захищав його голову від снігу. Одначе крізь це смішне вбрання проступало щось шляхетне, а манера триматися не руйнувала цього враження. Риси його обличчя були дуже привабливі, він говорив легко і до ладу, але дуже нескромно. Усе виказувало в ньому молодого гуляку, що здобув певну освіту. Він жив у злиднях не як справжній голодранець, а як непутящий гульвіса. Він сказав нам, що його звуть Вентюр де Вільнев, що він мандрує з Парижа, що дорогою він заблукав, і, трохи забувши свою роль музиканта, додав, що прямує до Ґренобля побачитися з родичем, членом парламенту.

За вечерею заговорили про музику, і він показав себе обізнаною людиною. Він знав усіх великих віртуозів, усі знамениті твори, усіх акторів, усіх актрис, усіх гарненьких жінок, усіх знатних вельмож. Здавалося, він був у курсі всього, про що тільки йшла мова; та, ледве торкнувшись тієї чи іншої теми, він уривав мову якоюсь витівкою, яка всіх смішила і змушувала забути про щойно мовлене. Було це в суботу; наступного дня в соборі давали концерт. Пан Ле Метр запропонував йому виступити зі співом. Вентюр охоче погодився, його запитали, який у нього голос, той відповів, що контральто, і завів мову про інше. Перш ніж іти до церкви, йому запропонували переглянути його партію, та він навіть не глянув на неї. Така хвалькуватість здивувала пана Ле Метра. «Ось побачите, – шепнув він мені на вухо, – він не знає жодної ноти!» – «Боюся, що так», – відповів я і пішов за ним, сповнений великої тривоги. Коли почався концерт, у мене страшенно закалатало серце, бо я почував до Вентюра велику симпатію.

Та скоро я заспокоївся. Обидва свої соло він проспівав з вражаючою правильністю і смаком і до того ж дуже красивим голосом. Ще ніколи я не був так приємно вражений. Після меси каноніки і музиканти засипали пана Вентюра компліментами, на які він відповідав жартівливо, але, як і раніше, дуже витончено. Пан Ле Метр від душі розцілував його, я зробив те саме; він помітив, що я дуже задоволений, і це, мабуть, було йому приємно.

Певен, що читач зрозуміє, як після мого захоплення Баклем, який, по суті, був простим неуком, я легко міг захопитися вихованим, талановитим, розумним і світським Вентюром, який схожий був на милого гуляку. Саме так зі мною і трапилось: і трапилося б, я думаю, з будь-яким іншим молодим хлопцем на моєму місці – тим легше, чим краще був би розвинений його смак і чим дужче він відчув би переваги Вентюра; а Вентюр, безперечно, мав переваги, і особливо одну, дуже рідкісну в його віці: він не поспішав виказувати свою освіченість. Правда, він хвалився багатьма речами, про які не мав ніякого уявлення, але про ті, які знав, – а їх було немало, – не говорив. Він чекав нагоди показати свої знання на ділі, і він користувався з такої нагоди цілком спокійно, і це справляло найбільше враження. Висловившись, він не продовжував початої теми, і ніхто не знав, чи висловив він усе, що знав. Жартівливий, веселий, невичерпний і чарівливий у розмові, завжди усміхаючись і ніколи не сміючись, він найвишуканішим тоном говорив найцинічніші речі, і його слухали. Навіть найскромніші жінки дивувалися тому, які легковажні речі вони дозволяли йому говорити в їх присутності. Вони чудово розуміли, що треба розсердитися, але вони були не в змозі обурюватися на нього. Йому личило б товариство жінок легкої поведінки, і я думаю, що доля не призначила йому мати успіх у коханні; але він створений був для того, щоб нескінченно тішити тих, хто мав цей успіх. Важко було припустити, щоб ця людина, наділена такими приємними талантами і мешкаючи в країні, де їх цінують і розуміють, могла би аж так довго залишатися у вузькому колі музикантів.

Моє захоплення Вентюром, розумніше в своїй основі, ніж дружба з Баклем, не викликало і таких неприємних наслідків, хоча було яскравішим і тривалішим. Мені подобалося дивитися на нього, слухати його, всі його вчинки здавалися мені чарівними, а всі слова – пророчими, але моя прихильність не доходила до того, щоб я не був у змозі розлучитися з ним. У мене був під рукою чудовий запобіжний засіб проти такої крайності. До того ж, визнаючи його правила дуже добрими для нього, я відчував, що вони не годяться для мене. У мене була потреба іншої втіхи, про яку він і гадки не мав, а я не наважувався говорити йому про це, певний, що він візьме мене на глум. Тим часом я хотів з’єднати дві мої головні прихильності. Я із захопленням розповідав про нього матусі. Пан Ле Метр хвалив його. Вона дозволила привести його до неї. Але їхнє знайомство виявилося не надто вдалим: він визнав її манірною, вона його – розбещеним; і, занепокоєна тим, що я знайомий з такою поганою людиною, вона не лише заборонила мені знову приводити його до неї, але так яскраво описала мені всю небезпеку, на яку я наражаюся в товаристві цього молодого хлопця, що я став обачнішим у своєму захопленні. На щастя для моєї моральності і мого розуму, ми незабаром з ним розлучилися.

У пана Ле Метра були смаки, властиві артистам: він полюбляв вино. За столом він був стриманий, але, працюючи у себе в кабінеті, неодмінно цілувався з чаркою. Його служниця так добре знала це, що як тільки він готував папір, щоб записувати, і брав віолончель, зараз же приходила з карафкою і склянкою, і карафка час від часу наповнювалася знову. Ніколи не буваючи геть п’яний, він завжди був напідпитку, і це було справді гідне жалю, тому що, по суті, він був добра людина і така весела, що матуся звала його не інакше, як котусик. На лихо, він любив свій талант, а тому багато працював і стільки ж пив. Це позначилося на його здоров’ї і настрої. Іноді він ставав похмурим і уразливим. Не здатний на грубість чи неввічливість, він жодного разу не сказав поганого слова навіть своїм півчим, але не треба було кривдити і його. Не маючи великого розуму, він не відрізняв відтінків голосу і властивостей характерів, а відтак часто сприймав муху за слона.

Старовинний женевський капітул, належність до якого колись вважали за честь для себе принци та єпископи, у вигнанні втратив минулу пишноту, але зберіг гордість. Щоб дістати до нього доступ, як і раніше, треба було бути дворянином чи доктором Сорбонни; і я думаю, що коли й вибачливо гордитися чимось, окрім особистих заслуг, то лише своїм походженням. До того ж усі священики, які тримають у себе на службі мирян, зазвичай поводяться з ними досить зарозуміло. Саме так частенько й поводилися каноніки з бідним Ле Метром, особливо один кантор, абат де Відон, – людина, втім, дуже люб’язна, але надто горда своїм благородним походженням; він не завжди ставився до Ле Метра так, як заслуговували його таланти, а той у свою чергу неохоче мирився з цією зневагою. Того року, за обідом на святому тижні, який єпископ давав канонікам і на який Ле Метра завжди запрошували, вони посварилися дужче, ніж звичайно. Кантор повівся з ним несправедливо і сказав йому якусь грубість, якої той не зміг стерпіти. Він негайно ухвалив рішення тікати наступної ж ночі, і ніщо не могло змусити його змінити це рішення, хоча пані де Варенс, до якої він прийшов попрощатися, не пошкодувала слів, аби заспокоїти його. Він не міг відмовити собі в задоволенні відомстити своїм тиранам, поставивши їх у скрутне становище на Великдень, коли вони його особливо потребували. Але він і сам був у великій скруті, бо хотів узяти з собою свої ноти, що було справою нелегкою, оскільки важку скриню з ними не можна було просто засунути під пахву.

Матуся вчинила так, як вчинив би і я на її місці. Після багатьох марних зусиль утримати його, бачачи, що він вирішив поїхати хоч би що там було, вона поклала собі допомогти йому в тому, що залежало від неї. Смію зауважити, що це був її обов’язок: Ле Метр, можна сказати, присвятив себе служінню їй. У всьому, що стосувалося його мистецтва, він цілком був у її розпорядженні, і щирість, з якою він виконував її прохання, надавала його люб’язності особливої ціни. Таким чином, вона лише зараз повертала другові у вирішальну для нього мить те, що він робив для неї протягом чотирьох років. Вона покликала мене і наказала мені супроводити пана Ле Метра принаймні до Ліона і не залишати його доти, поки я буду йому потрібний. Згодом вона призналася мені, що цьому рішенню сприяло і її бажання віддалити мене від Вентюра. Вона порадилася з Клодом Ане, своїм вірним слугою, про перевезення скрині. Він був тієї думки, що, замість наймати в Ансі в’ючного коня, що неминуче викликало б підозри, треба віднести скриню вночі на деяку відстань од міста і потім найняти осла в якомусь селі, щоб іти до Сейселя, де ми вже нічим не ризикуватимемо, опинившись на територій Франції. Ми пристали на його пораду, і того ж вечора, о сьомій годині, вирушили, а матуся під приводом компенсації моїх дорожніх витрат наповнила гаманець бідного «котусика» деякою сумою, яка була йому дуже доречна. Клод Ане, садівник і я сяк-так дотягли скриню до найближчого села, де нас змінив осел. Тієї ж ночі ми прийшли до Сейселя.

Я, здається, вже згадував про те, що іноді буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна сприйняти за іншу людину з цілком протилежним характером. Зараз доведеться розповісти якраз про такий випадок. Пан Рейделе, сейсельський кюре, був каноніком Сен-П’єра, знав Ле Метра і належав до людей, від кого тому варто було ховатися особливо ретельно. Та я, навпаки, порадив піти до нього під яким-небудь приводом і попросити в нього притулку на ніч, буцімто ми прийшли в Сейсель з дозволу капітулу. Ле Метру сподобалась ця ідея, що надала його помсті глузливого і кумедного характеру. І ось ми нахабно прийшли до пана Рейделе, який прийняв нас дуже добре. Ле Метр заявив, що на прохання єпископа прямує у Белле, щоб диригувати там хором на Великдень, і сподівається повернутися через кілька днів, а я, щоб підтримати цю байку, вигадав цілу сотню нових, таких правдоподібних, що пан Рейделе визнав мене милим хлопчиком, поставився до мене прихильно і приголубив мене. Нас добре нагодували і поклали спати. Пан Рейделе не знав, чим тільки нам догодити, і ми розсталися найкращими в світі друзями, пообіцявши погостювати у нього подовше на зворотному шляху. Ми ледве дочекалися, коли залишимося самі, щоб вибухнути сміхом. Признаюся, на згадку про це мене й досі розбирає сміх, оскільки неможливо уявити собі витівки вдалішої і так добре розіграної. Ця думка так і розважала б нас усю дорогу, якби з Ле Метром, що не переставав пити і плести нісенітниці, не трапилося два чи три напади хвороби, до якої у нього останнім часом була схильність і яка дуже нагадувала епілепсію. У таких випадках я не знав, що робити, дуже лякався і лише сподівався якомога швидше позбутися хворого.

Ми, як і сказали панові Рейделе, на Великдень прийшли в Белле. Хоча нас там і не чекали, але регент і всі півчі зустріли нас із великою радістю. Пана Ле Метра цілком заслужено поважали за його талант. Регент визнав за честь для себе виконати його кращі твори і постарався заслужити його схвалення, бо, крім того, що Ле Метр був знавцем своєї справи, він відзначався справедливістю, нікому не заздрив і не лестив. Він так вивищувався над усіма провінційними регентами, що вони, самі добре розуміючи це, бачили в ньому швидше свого начальника, ніж побратима.

Провівши дуже приємно п’ять днів у Белле, ми знову вирушили в дорогу і йшли без жодних пригод, якщо не брати до уваги ті напади, про які я вже згадував. Прийшовши до Ліона, ми оселилися в Нотр-Дам де Пітьє. Чекаючи на прибуття скрині, яка за допомогою нашої нової брехні і завдяки нашому доброму хазяїну Рейделе йшла по Роні на судні, Ле Метр пішов відвідати своїх знайомих, зокрема отця Катона, францисканця, про якого йтиме мова пізніше, а також абата Дортана, графа Ліонського. Обидва прийняли його добре; але зрадили його, як це стане незабаром видно.

Через два дні після нашого прибуття до Ліона, коли ми проходили маленькою вуличкою, неподалік від нашого готелю, з Ле Метром стався напад, і цього разу такий сильний, що мене охопив жах. Я почав кричати, кликати на допомогу, назвав готель і благав, щоб його перенесли туди; і ось, коли чужі люди стовпилися й клопоталися біля людини, що впала непритомна і з піною на губах, його покинув єдиний друг, на якого він мав право розраховувати. Я скористався хвилиною, коли ніхто про мене не думав, повернув за ріг і зник. Слава Богу, я зробив третє тяжке для мене зізнання. Якби мені залишалося ще багато подібних зізнань, я кинув би почату працю.

Деякі сліди того, про що я розповідав досі, ще збереглися в місцях, де я жив, але те, про що я говоритиму в наступній книзі, майже цілком невідоме. Мова піде про безглузді вчинки в моєму житті, і щастя, що вони ще не так погано закінчились. Начебто моя голова, настроєна на лад чужого інструмента, вийшла тоді зі свого діапазону. Вона повернулася до нього сама собою, і тоді я припинив свої безумства чи принаймні почав робити інші, що більше відповідали моїй природі. Про цей період моєї молодості я пам’ятаю найгірше.

З моїм серцем не траплялося тоді майже нічого цікавого, що залишило б у ньому слід для яскравого спогаду. У той час я багато подорожував і тепер можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити. У моєму житті траплялись події, які завжди зі мною, ніби вони щойно сталися, але є в ньому деякі прогалини й порожнечі, які я можу заповнити лише за допомогою таких самих уривчастих розповідей, як і ті спогади, що залишилися в мене про той час. Можливо, я встиг наплутати щось у дрібницях і, мабуть, наплутаю ще не раз, поки доберуся до часу, про який зберігаю точніші спогади, але певен, що у справді важливих речах я був точний і правдивий, яким постараюся бути й надалі.

Покидаючи Ле Метра, я вже знав, що робитиму далі, й відразу ж пішов назад в Ансі. Причина і таємничість нашого від’їзду змушували мене надавати великого значення безпеці нашого притулку; турботи про це поглинули мене цілком і протягом кількох днів відволікали від думки про повернення. Та як тільки турботи про безпеку відійшли на другий план, моє головне почуття знов посіло своє місце. Ніщо вже мене не цікавило, ніщо не спокушало, я прагнув лише одного – знову повернутися до матусі. Ніжність і щирість моєї прихильності до неї викорінили з мого серця всі фантастичні плани, всі честолюбні безумства. Я не міг уявити собі іншого щастя, окрім щастя жити поруч з нею, і тому кожен крок наповнював мене почуттям, що я віддаляюся від свого щастя. Отож я поспішив повернутися до неї, як тільки це стало можливим. Моє повернення було таким стрімким, а розум таким неуважним, що про цю подорож у мене не збереглося найменшого спогаду. Я нічого не пам’ятаю, окрім свого від’їзду з Ліона і прибуття в Ансі. Подумайте самі, чи міг цей останній момент стертися з моєї пам’яті! Повернувшись, я не застав там пані де Варенс: вона поїхала до Парижа.

Для мене назавжди залишилася таємницею причина цієї поїздки. Вона відкрила б мені її – я твердо переконаний у цьому, – якби я наполягав, але немає людини, що виявляла б меншу цікавість до таємниць своїх друзів, ніж я. З тих небагатьох подробиць, що вона повідомила мені, я зрозумів, що після перевороту в Турині, викликаного зреченням сардинського короля,^[54] вона боялася бути забутою, тож вирішила добитися пенсії від французького двору, що було для неї краще, оскільки вона вважала, що французький уряд, маючи й без того безліч важливих справ, не став би тримати її під таким неприємним наглядом. Якщо це так, то дуже дивно, що після її повернення у неї не сталося прикрощів, і вона й далі отримувала свою пенсію без жодної перерви. Багато хто думав, що вона їздила до Парижа з таємним дорученням від єпископа, який мав тоді справи при французькому дворі і який сам змусив її до поїздки, або ж від когось ще могутнішого, хто й забезпечив їй щасливе повернення. Коли все це правда, то посланницю вибрали правильно. Вона була ще молода, вродлива і мала всі необхідні здібності, щоб успішно виконати свою місію.

Книга четверта
1730–1731

Я повернувся, а її більше немає. Уявіть моє здивування і горе! Ось коли я пошкодував про те, що так підло покинув Ле Метра. Але мій жаль став ще гострішим, коли я дізнався про лихо, що спіткало його. Скриня з нотами, в якій було все його багатство, ця дорогоцінна скриня, врятована ціною таких зусиль, після прибуття до Ліона був заарештована стараннями графа Дортана, якому надійшло повідомлення від женевського капітулу про таємне викрадення. Марно Ле Метр вимагав, щоб йому повернули його майно, його засоби для прожиття, працю всього його життя. Право власності на цю скриню могло б стати бодай предметом судового розгляду; та ба! Справу було вирішено миттєво за правом сильного, і таким чином бідолашний Ле Метр позбувся плодів свого таланту, праці всієї своєї молодості і забезпечення на старість.

Такий удар мав би мене вбити. Але я був у тому віці, коли навіть великі неприємності не пригнічують, і незабаром я вигадав для себе втіху. Я розраховував у недалекому майбутньому отримати яку-небудь звістку від пані де Варенс, хоча й не знав її адреси, а вона не знала про моє повернення. Що ж до мого дезертирства, то, розміркувавши, я перестав уважати себе аж таким винним. Я був корисний панові Ле Метру під час його втечі, і це єдина послуга, яку я міг йому зробити. Якби я залишився з ним у Франції, я не вилікував би його від хвороби, не врятував би його скриню, а лише подвоїв би його витрати, не маючи змоги бути йому корисним. Ось як дивився я тоді на цю справу; тепер дивлюся інакше. Поганий вчинок мучить нас не відразу після того, як його скоєно, а перегодом, коли пригадуєш його, адже пам’ять про нього не згасає.

Мені залишалося чекати звісток від матусі, бо я не знав, де шукати її в Парижі і на які кошти я міг би туди поїхати. Щоб рано чи пізно довідатися, де вона, найпевніше було залишатися в Ансі. І я залишився там. Але поводився нерозумно. Я не пішов до єпископа, який підтримував мене і міг захистити й тепер. Зі мною не було моєї заступниці, і я боявся почути від нього дорікання за нашу втечу. Не пішов я і до семінарії, бо там більше не було пана Гро. Я не побачився ні з ким зі своїх знайомих, і хоча мені дуже хотілося відвідати дружину інтенданта, я не наважився піти до неї. Я зробив найгірше: розшукав Вентюра, про котрого, незважаючи на все своє захоплення, з часу свого від’їзду з Ансі жодного разу навіть не згадав.

Виявляється, він став блискучим мазунчиком в усьому Ансі, серед жінок він був нарозхват. Такий успіх остаточно запаморочив мені голову, я вже не бачив нічого, крім Вентюра, і він змусив мене майже забути про пані де Варенс. Щоб користуватися його уроками з більшою зручністю, я попросився до нього жити, він погодився. Мешкав він у шевця, забавної людини, великого жартівника, який називав свою дружину не інакше, як задрипанкою – прізвисько цілком заслужене. У нього траплялися з нею сутички, які Вентюр намагався продовжити, вдаючи, ніби добивається зворотного. Він говорив холодним тоном, з провансальським акцентом, слова, що справляли надзвичайне враження. Від усіх цих сцен можна було померти зо сміху. Так непомітно минав ранок, о другій або третій годині пополудні ми підобідували, Вентюр йшов до своїх знайомих, де й вечеряв, а я прогулювався на самоті, розмірковуючи про його рідкісні таланти і проклинаючи свою нещасливу зірку, що ніяк не хотіла вивести мене до такого самого щасливого життя. О, як погано я розумів його! Моє життя було б у сто разів прекраснішим, якби я був не такий дурний і вмів краще ним тішитися.

Пані де Варенс узяла із собою лише Ане і залишила вдома Мерсере, свою покоївку, про яку я вже згадував. Вона, як і раніше, жила у своєї господині. Мадемуазель Мерсере була трохи старша за мене, не гарна, але досить приємна з виду, нехитра, добродушна дівчина, яка мала лише один недолік: вона іноді вередувала, як її пані. Я досить часто заходив до неї; це була давня знайома, що нагадувала мені про іншу, дорожчу моєму серцю. У неї було кілька подруг, з-поміж них якась мадемуазель Жиро, уродженка Женеви, якій я, як на гріх, сподобався. Вона постійно прохала Мерсере привести мене із собою. Я почав у неї бувати, бо добре ставився до Мерсере і тому, що там бували й інші молоді дівчата, з котрими мені було приємно зустрічатися. Мадемуазель Жиро і сяк і так загравала до мене, але я почував до неї цілковиту відразу. Коли вона наближала до мого обличчя свою чорну суху фізіономію, з крихтами іспанського тютюну, я ледве стримувався, щоб не плюнути в неї. Але я терпів: мені дуже подобалося бути серед усіх цих дівчат, які, чи то бажаючи догодити Жиро, чи то ради мене самого, мало не носили мене на руках. Я бачив у цьому лише дружню прихильність. Згодом я зрозумів, що від мене самого залежало отримати щось більше, але тоді я про це не думав.

До того ж кравчині, покоївки і вуличні торговки аж ніяк не приваблювали мене, я мріяв про панночок. У кожного своя фантазія, моя завжди була така; і я не поділяю думку Горація щодо цього питання.^[55] Але мене вабить не марнославство, а чуттєвість – свіжа барва обличчя, гарненькі ручки, елегантне вбрання, загальне враження витонченості і чистоти в усій зовнішності, смак в одязі і в манері висловлюватися, вишукані сукні, маленьке взуття, стрічки, мережива, акуратна зачіска. Я завжди віддам перевагу тій, у кого цих достоїнств більше, хай вона і негарна собою. Такий вибір мені й самому здається смішним, але серце диктує мені його всупереч моїй волі.

То й що? Лише від мене залежало скористатися з нагоди. Як я люблю час від часу згадувати щасливі хвилини моєї молодості! Вони були такі солодкі, такі короткі, такі рідкісні і так легко діставалися! Ах, самий спогад про них знову наповнює моє серце чистою радістю, яка додає мужності і допомагає мені зносити нудьгу на схилі моїх днів.

Якось уранці зоря здалася мені такою прекрасною, що, похапцем одягнувшись, я поспішив за місто, щоб помилуватися сходом сонця. Я натішився цим видовищем у всій його чарівності. Це було за тиждень після Іванового дня. Земля в усій пишноті свого вбрання виблискувала свіжою травою і квітами, солов’ї, перш ніж зовсім припинити свій спів, неначе навмисне витьохкували особливо голосно, і всі птахи, хором прощаючись із весною, прославляли народження нового прекрасного літнього дня – одного з тих днів, що їх уже не помічають у моєму віці і яких ніколи не бачили в тій сумній місцевості, де я тепер живу.

Я не помітив, як зайшов далеченько від міста. Спека посилювалась, я прогулювався в затінку дерев у невеликій долині, де протікав струмок. Раптом я почув позаду себе кінський тупіт і дівочі голоси. Дівчата, здавалося, були чимось збентежені, а проте сміялися від душі. Я обернувся, мене назвали на ім’я; підійшов і побачив двох знайомих мені молодих персон: мадемуазель де Ґраффенрід і мадемуазель Галлей. Не надто вправні наїзниці, вони не знали, як змусити своїх коней перейти через струмок. Мадемуазель де Ґраффенрід була уродженка Берна, молода, дуже мила дівчина. Внаслідок якогось легковажного вчинку, властивого її віку, вона опинилася далеко від своєї батьківщини і наслідувала приклад пані де Варенс, у якої я іноді зустрічав її. Не маючи, проте, пенсії, вона дуже зраділа допомозі Галлей. Та відразу відчула до неї дружню прихильність і вмовила свою матір запросити її як компаньйонку, поки їй не вдасться кудись влаштуватися. Мадемуазель Галлей була на рік молодша і ще вродливіша, у ній було щось ніжніше, витонченіше: вона мала мініатюрну і цілком сформовану фігурку, що для дівчини велика цінність. Подруги ніжно любили одна одну, і добра вдача обох схиляла до думки, що їх союз не скоро розпадеться, якщо тільки його не порушить який-небудь залицяльник. Вони сказали мені, що їдуть у Тун, до старовинного замку, що належить пані Галлей, і попросили мене допомогти їм змусити їхніх коней перейти через струмок, оскільки не могли впоратися з цим самотужки. Я хотів був підхльоснути коней, але панночки злякалися, що коні хвицьнуть і вдарять мене, а їх скинуть із сідла. Тоді я вдався до іншого способу: взявши коня мадемуазель Галлей за вуздечку, я потягнув його за собою і перевів через струмок, вода в якому діставала мені до колін; другий кінь сам пішов слідом. Після цього я хотів, як дурень, розкланятися й піти своєю дорогою, але вони пошепотілися, і мадемуазель де Ґраффенрід сказала мені: «Ні-ні! Ви так просто від нас не втечете. Через нас ви промокли, і ми, по совісті, маємо потурбуватися про те, щоб ви могли як слід обсушитися. Тож вам доведеться піти з нами. Ви наш бранець». Серце моє калатало, я дивився на мадемуазель Галлей. «Так-так, – додала вона, сміючись з мого переляканого вигляду, – ми беремо вас у полон. Сідайте на коня позаду моєї подруги, ми хочемо розрахуватися з вами». – «Але, панночко, я не маю честі знати вашу матінку, пані Галлей; що вона скаже, побачивши мене?» – «Її матері немає в Туні, – підхопила мадемуазель де Ґраффенрід. – Ми самі. У місто ми повернемося сьогодні ввечері, і ви разом з нами».

Ці слова подіяли на мене, як електричний струм. Затремтівши з радощів, я кинувся до коня мадемуазель де Ґраффенрід, а коли довелося обхопити наїзницю руками, щоб утриматися в сідлі, серце моє забилося так сильно, що вона це помітила і сказала, що від страху впасти її серце колотиться так само. Я був у такій позі, що її слова були майже запрошенням упевнитися в справедливості сказаного, але я не наважився цього зробити. Протягом усього шляху мої руки правили їй за пояс, щоправда, надто тісний, але який ні на мить не змінив свого положення. Не одна жінка, прочитавши це, охоче дала б мені ляпасів і мала б рацію.

Весела подорож і балаканина дівчат так розв’язали мені язика, що аж до вечора і весь час, поки були разом, ми не замовкали ні на хвильку. Вони змусили мене відчути себе з ними так невимушено, що мій язик говорив не менше, ніж мій погляд, хоча говорили вони і не одне й те саме. Лише зрідка, коли я залишався наодинці з однією з них, наша розмова починала спотикатися, але друга швидко поверталася, не даючи нам часу зрозуміти причину нашого збентеження.

Коли ми приїхали в Тун і я обсох, ми поснідали. Потім довелося перейти до важливої справи приготування обіду. Обидві дівчини, не відриваючись від куховарства, час від часу цілували дітей орендарки, а бідолашний кухарчук дивився на це заздрими очима. З міста підвезли провізію, тож було з чого приготувати чудовий обід, а надто багато виявилося ласощів, та, на жаль, забули про вино. Така забудькуватість зовсім не дивина для дівчат, які його не пили, але мені було прикро, оскільки я з його допомогою розраховував стати сміливішим. Їм це теж було неприємно, і можливо, з тієї ж причини, але я в цьому не певний. Їхня жвава і чарівна веселість були втіленням невинності, та й те сказати, що б вони робили зі мною удвох? Вони послали пошукати вина деінде, але його ніде не знайшлося – такі тверезі й бідні були селяни того кантону. Коли панночки висловили мені свій жаль із цього приводу, я попросив їх не засмучуватися, заявивши, що їм непотрібне вино, аби сп’янити мене. Це була єдина люб’язність, яку я наважився сказати їм за весь день, але, гадаю, пустунки розуміли, що я грішив проти правди.

Ми пообідали на кухні в орендарки, подруги всілися на ослони пообіч довгого столу, а їхній гість – між ними на триногому стільчику. Що то був за обід! Який чарівний спогад! Як міг я бажати інших утіх, коли майже задарма так чисто і щиро тішився дещицею? Жодна вечеря в паризьких ресторанах не могла зрівнятися з цією трапезою, я кажу не лише про веселість і радість, а й про чуттєву втіху.

Від обіду ми дещо заощадили: замість випити каву, що залишилася у нас від сніданку, ми приберегли її на полудень, разом із вершками й тістечками, які дівчата привезли із собою. А щоб наш апетит мав собі роботу, ми пішли в сад, де й довершили десерт вишнями. Я заліз на дерево і кидав їм жменями стиглі ягоди, а в мене крізь плетиво гілок летів знизу вгору цілий рій кісточок. Раз мадемуазель Галлей, підставивши свого фартуха й відкинувши назад голову, стала так зручно для мене, а я так влучно прицілився, що гроно вишень упало їй прямісінько за корсаж. Ото було сміху! Я сам собі говорив: «Чому мої губи не вишні? З якою радістю я кинув би їх туди ж!»

День минув у різних пустощах. Ми були цілком невимушені, але тримали себе в межах пристойності. Жодного двозначного слова, жодного фривольного жарту. Ми не примушували себе до доброзвичайності, вона було природна, ми дослухалися до своїх сердець. Одне слово, моя скромність (хтось може сказати – моя дурість) була така, що найбільшу вільність я собі дозволив, поцілувавши один-єдиний раз ручку мадемуазель Галлей. Правда, обставини надали особливої цінності цій незначній ласці з її боку. Ми були самі, я ледве дихав од хвилювання, вона сиділа, опустивши очі: мої губи, не в змозі підшукати потрібних слів, притислися до її руки, яку вона тихенько прибрала після мого поцілунку, кинувши на мене зовсім не гнівливий погляд. Не знаю, що я міг би сказати їй, але увійшла її подруга і цієї миті здалася мені бридкою.

Нарешті вони згадали, що не слід чекати ночі, аби повернутися в місто. У нас залишалося ще трохи часу, щоб повернутися завидна, і ми поквапилися рушити назад, розмістившись так, як і приїхали. Коли б я міг, то змінив би цей порядок, оскільки погляд мадемуазель де Галлей глибоко хвилював моє серце, але я не наважився нічого сказати, а вона, звісно, не могла сама запропонувати це. У дорозі ми шкодували про те, що день скінчився, але нітрохи не скаржилися на його нетривалість, бо відкрили таємницю, як продовжити його за допомогою розваг.

Я залишив їх майже на тому самому місці, де вони зустріли мене. З яким жалем ми розлучалися! З яким задоволенням збиралися зустрітися знову! Дванадцять годин, проведених разом, дорівнювали для нас цілим сторіччям близького знайомства. Солодкий спогад про цей день нічого не коштував для цих милих дівчат, ніжний союз між нами трьома був кращий за найжагучіші втіхи, які зруйнували б його. Ми кохали одне одного без таємниць і сорому і хотіли кохати так одне одного завжди. У безневинних стосунках є своя особлива втіха, яка не поступається іншій, оскільки не знає перерв і триває довго. Спогад про цей дивовижний день зворушує, чарує і хвилює мене більше, ніж пам’ять про будь-які інші радощі, яких я зазнав у житті. Я й сам гаразд не знав, чого сподівався від цих двох чарівних дівчат, але вони обидві дуже мені подобались. Хоча, коли б я міг вибирати, моє серце не розділилося б між ними порівну, воно віддавало перевагу одній з них. Я мав би за щастя бачити своєю коханкою мадемуазель де Ґраффенрід, але все-таки волів би віддати її роль повірниці. Хоч би як там було, коли я розлучався з ними, мені здавалося, що я не можу жити без них обох. Хто міг би подумати, що я більше ніколи в житті не побачу їх і що наше ефемерне кохання на цьому закінчиться!