Шевченкова гора од Днiпра має фiгуру половини обруча, котрого переламанi кiнцi заткнутi в землю, тiльки верх її, ледве закруглений, з одного боку гостро заламується i спускається вниз дуже круто. Зверху, на самому краєчку гори, стирчать не дуже високi дикi грушi та кущi i дуже виразно вирiзуються на синьому небi. Од Днiпра бiк Шевченкової гори не рiвний, а трохи увiгнутий, i такий крутий, що по йому не можна вийти наверх. Одна половина боку гори заросла травою, друга подекуди вкрита дрiбненькими кущами.
Пiд самою горою простелена узенька смуга огороду, а з одного краю притулилась хатина, зовсiм закрита густим садком. Понад дорогою за тином в огородi росте кiлька високих розкiшних плакучих верб. Трохи не посерединi пiд горою стояла ще друга хатина, але вона була засипана глиною тодi, як завалився бiк гори. Тепер не видно i слiду того провалля. Бiк гори вирiвнявся i знов зарiс травою. Рядом з Шевченковою горою, на пiвнiч вверх по Днiпру, стоїть зовсiм гола гора, вища од Шевченкової, має вид пiрамiди, трохи закругленої зверху. Вона така крута од Днiпра, що на неї не можна вийти. По другий бiк могили стоїть узька, з бокiв закруглена гора. Цi обидвi побiчнi гори виступають трошки вперед Шевченкової гори i придають їй вид храму з плисковатим верхом, з виступаючими вперед баштами…
Мiж пiрамiдальною горою та Шевченковою глибока узька долинка, а в тiй долинцi йде узенька уличка з хатами по обидва боки. Цей присiлочок зветься Монастирок. Кажуть, тут колись був монастир. Сама Шевченкова гора колись звалась Чернечою горою. В хатах живуть гончарi. Пiд хатами на призьбах, на полицях стоять довгi ряди не випалених горшкiв. Ми пiшли уличкою, перейшли через один город, перескочили ледве примiтну течiю i прямо полiзли на Шевченкову гору. Гора така крута, що на неї трудно було йти просто. Приходилось хапатись руками за молодi березки, котрими засiявся доволi густо цей бiк гори. Поки ми вийшли на гору, в мене дрижали колiна. Ми вийшли на гору i пiшли до могили мiж рiдкими низенькими, об’їденими товаром кущами та рiдко розкиданими грушами. Верх гори рiвний, навiть плисковатий. Я шукав очима Шевченкової могили i вглядiв її зараз: через обгризенi кущi та рiдко розкиданi грушi, серед нагiрної невеличкої рiвнини, зачорнiв високий дерев’яний хрест, поставлений на довгiй, з чотирма углами могилi, складенiй з камiння двома терасами i присипанiй зверху землею. Ми вийшли з кущiв та груш: Шевченкова могила стояла серед чистої не зарослої рiвнини. Два шари камiння, кожний на аршин вгору, жовтiли на ясному сонцi.
Поверх їх чорнiла насипана земля, поросла травою та дрiбненьким зiллям. Хрест стояв високо i чорнiв, як намальований, проти синього неба. Од заходу сонця на двох углах могили, на одному углi спiднього шару i проти його на углi верхнього шару, камiння трохи пообвалювалось: тудою, видно, лазять на верх могили до хреста. Пiд хрестом земля дуже втоптана. На хрестi, скiльки можна досягти руками, повирiзуванi прiзвища туристiв, побувавших на могилi. Але негода й неублаганний час постирали тi надписи, як i саму бiлу фарбу з хреста. Ми стали в головах Шевченка, i самi нашi голови схилились… Близина останкiв великого чоловiка має великий, невимовний вплив на людське серце. Великi люди говорять до живих через землю з домовини. Близина останкiв великого чоловiка та ще притому дуже безталанного, щирого, правдивого сина безталанної України робить такий тяжкий напечаток на душi, що сльози самi виступають на очах… Не тиха задуманiсть, не поетична мрiя про iсторичну минувшiсть, про давнину повiває своїм крилом над могилою Шевченка; нi! Щось важке лягає на серце i душить його, як те камiння, що лежить на його могилi. А на високих горах, над Днiпром грав ранок, сяло пишне золоте сонце. Зеленi гори, вкритi лiсом, як дивнi зеленi завiси, обгортали кругом Шевченкову могилу. Була торжествена тиша. Кругом на всi боки малювались дивнi картини природи. I все те не тiшило серця, не розбивало туги. Туга розлилася над цим дивним краєм, як невидима рiчка горя… А картини природи кругом дивнi! Видно, що це мiсце вибрав для себе великий естетик, великий поет!