А Мелася все надокучала Мишукові. Ця причеплива людина раз у раз чеплялась до його реп’яхом, дихала на його важким духом, гризла йому голову так, що й просвітку йому не було. Од того часу, як Мелася побачила його в Шаті за столом поруч з Каміллою-Дивом, вона зненавиділа його, зненавиділа навіть меншу свою дитину, хлопчика, що дуже скинувся з лиця на Мишука. Мишукові так остогидла Меласина разуразня лайка та завсідня сварка, що він був ладен тікать од цеї причепи хоч за тридев’ять земель, бо йому вже була невидержка довше слухать її докори, намагання й лайку. Він надумавсь покинуть її, заїхавши кудись далеко на службу.
Некрашевич, перейшовши в Київ на життя, зажив паном на всю губу: найняв здорове дороге житло, запрошував до себе усяких спортсменів, не шкодував грошей на закупку дорогих коней та на усякі спортсменські примхи. В цьому коханні в конях, в потязі до цього спорту було все його живоття, неначе він родився чоловіком, а вдався конякою. Мишук підлестився до його, як людина нібито дуже тямуща в спорті, і часто проживав в його поспіль цілі тижні та муштрував коники. В Києві його часто було видко на вулицях, вкупі з Некрашевичем, то верхи на чудових баских кониках, то на жовтій легенькій дачній повозочці, запряженій в дві парі коней впростяж. Раз вони запрягали чорні коники, вдруге запрягали гніді скакуни, а інколи муцики з куцими, пообтинатими сливе до самої рипиці хвостами.
Нарешті Мишук через Ванатовича та іншу протекцію достав-таки собі службу в акцизі в одному повітовому місті в Київщині на півтори тисячі карбованців щорічної плати, бо на його вважали, як на поважного дідича і як на досвідчену людину. Мелася не поїхала з ним на нове місце, але він, само по собі, був цьому й радий.
— Їдь сам та передніше гаразд обсидь нове гніздо, а я згодом, може, й переберусь до тебе з дітьми, — казала Мелася на прощанні.
Але в неї була інша думка в голові. Їй заманулось пожити якийсь час самостійним життям в Києві, окроми од батьків, і на все живоття жити нарізно од свого чоловіка, дати собі повну волю у всьому. Нахапавшись по газетах та по людях в салонах сьогочасних нових принципів, наслухавшись в розмовах з Марусею та з її товаришками усяких тенденцій та бажаннів молодого жіноцького покоління, вона перелицювала ті забаги та бажання по-своєму, перевернула їх навиворіт, з усього нового в ідеях молодих паннів вона тільки вподобала собі одну ідею — незалежність та вольний потяг серця й почування та — вольного кохання.
Мелася затаїла ці думки в душі й тільки сподівалась сприяючого часу, щоб сповнить палкі свої бажання. Усі свої надії вона покладала на спадки після буртянського материного дядька: на багаті Бурти та на гроші, що колись таки будуть належаться до неї. Вона гаряче бажала, щоб той старий трухлявий дід якмога швидше дав дуба. Але те порохно ледве володало ногами і все-таки животіло, на Меласине лихо.
Меласі незабаром таки поталанило. Несподівано сама доля сприяла їй. Порохня несподівано розсипалась: дядько, старий Лукашівський, нагло вмер. Його рідня з’їхалась і справила пишний похорон. Суд затвердив за Гуковичкою Бурти. Але сподіванка та надія на капітали не справдилась: в небіжчика ніяких капіталів не знайшлось, ще й Гуковичка мусила дати обіцянку виплачувать кільки десятків тисяч карбованців іншим родичам небіжчика. Старий панич ні за що не дбав, нічим не пиклювався, нічого не доглядав. Маєтність була сливе зруйнована й спустошена злодійкуватими управителями та економами, котрі переполовинили усе паничеве добро. Усі сливе віковічні дуби, граби та берести в парку на десять десятин були кимсь повирубувані. А старий не дивився і все човп, сидячи за книжками. Парк був спустошений од краю до краю, неначе по йому пройшла буря. Полів не вигноювали, хоч вигнойки валялась сила в загородах. Хліб не родив, а коли й був випадком урожай, то пашню розкрадали.
Але старі батьки й Мелася все-таки повеселішали й побадьорнішали, їм став не такий страшний продаж рідного села. Мелася почала розкидати думками та мріями широко й високо. До своїх дітей вона приставила гувернанток, німкеню й англічанку, бо діти вже добре вивчились розмовлять французькою мовою. В неї була думка, щоб діти вміли балакать на трьох мовах, як прицуцуватий старий буртянський дядько; та й вона сама навіщось вивчила всі ті три мови. Мелася зараз перебралась з дітьми в великий буртянський дім, а натомість батько думав примоститься для свого спокою в опрічному надвірному флігелі, що стояв на одшибі за бібліотекою й одним домком у парку.
Минув ще один рік. Ще й буртянська маєтність не була гаразд впорядкована, як банк оповістив за продаж Деркачівки. Давня маєтність роду Теклі Опанасівни пішла в чужі руки. Гукович незабаром мусив переїхати в Бурти. Він падковито й завзято заходився коло роботи, коло хазяйства. Старому знов довелось клопотаться та нести великі турботи, щоб дати лад в новому запущеному маєтку, опорядити й полагодить забудування, завести добре хазяйство.
Аж тепер Мелася наважилась здійснить свої потаємні мрії. З тієї причини, що вже настав час вчити в школах дітей, вона випросила в батька грошей, найняла в Києві чималу квартиру та й перебралась в Київ з дітьми й гувернантками. Мишук не писав до неї й навіть не просив її перебраться до його. Та Мелася й не поїхала б до чоловіка, хоч в тому повітовому місті й була гімназія й хлопчача й дівоча. Хитрощами та мудрощами вона доказала батькові, неначе на долоні виклала, що їй доконче треба перебраться в Київ, бо це коштуватиме багато дешевше, ніж найнять для кожної дитини квартиру. Батько мусив постачить грошей ще й на цю Меласину вимогу.
XIV
Забравши з дому деяку мобіль і дещо купивши в Києві, Мелася перебралась в Київ і хороше обставила своє житло. Одначе дітей вона не посилала в школу для науки. Їх вчили вдома ті таки гувернантки, що й у Деркачівці. В Меласі були зовсім інші гадки та думки, її серце жадало кохання, і вона мала на думці закохатись в якогось красуня.
Раз якось через тиждень після переїзду на нове житло Мелася верталась додому й у коридорі зострілась з немолодим вже генералом. Вона вже знала всіх, хто жив в домі, розпитала й за генерала. Генерал, Денис Якимович Лозинський, хоч був вже одставний і підтоптаний удівець, але був ще бадьористий, кремезний, поставний та свіжий на виду. Мелася зацікавилась ним і зачепила його на ході, йдучи по сходах, їй заманулось для розваги познайомиться з ним, а через його й з молодими офіцерами, котрі таки часто одвідували його в самотині.
«От, може, й натраплю на якогось прудивуса, що припаде мені до вподоби. А як мені бажається натрапити на якусь писану цяцю й покохать!» — подумала Мелася й пильно та вважливо подивилась на генерала, ще й трошки осміхнулась.
«Якась дуже проворна й сама зачіпає. Треба б довідатись, що воно за людина», — майнула в генерала думка.
— Ви, мабуть, оце недавнечко перебрались на квартиру, бо щось мені невтямки, щоб я вас тут передніше коли бачив, — почав генерал розмову на ході, важко ступаючи по східцях, неначе він ліз по драбині на горище й трохи не кректав.
— Не дивно, що ви мене не бачили, бо трудно було б мене бачить за сто верстов звідсіля. Я оце тільки тиждень, як приїхала до Києва з свого села та найняла собі тут квартиру, — залепетала Мелася.
«Щось вона надто жвава та прудка. Але ж вона знать весела й цікава, навіть приємна. Варто б дізнатись, що воно за птаха», — подумав генерал, видряпавшись на сходи й легенько одсапуючи,
— За сто верстов! А я думав, що ви з дальших країв, — бовкнув генерал навмання.
— Ні, з недалеких країв. Я прибула з-за Дніпра, привезла вчити дітей, бо вже час давать їх до школи. А на якійсь квартирі, десь за очима, я їх самих не згодна покинути в Києві.
«Певно, якась удовиця… але ще молоденька, жвава, ситенька й веселенька. Цікава людина. Варто познайомиться з сусідою, щоб з нудьги розважить себе вряди-годи вечорами», — подумав генерал.
— Це ви, певно, перебрались до Києва тільки на зимній час чи назавжди?
— Надісь, назавжди або принаймні доки діти йтимуть по нижчих класах в школах. Доведеться таки задляться в Києві. Я, бачте, тепер солом’яна удова, — лепетала Мелася й розказала коротенько на ході про своє життя й за свого чоловіка.
«Апетитна удовиця. Треба б піти до неї з одвідинами», — подумав генерал.
— От ми й сусідами будемо! — сказав голосно генерал, цокнувши закаблуками на повороту на третій поверх, куди попростувала Мелася.
— Бувайте здорові! Заходьте до мене в гості. Я буду дуже рада, — гукнула Мелася на прощанні, швиденько скакаючи вгору з східця на східець, неначе сорока з гілки на гілку.
І генерал незабаром пішов до Меласі з одвідинамн, а вона другого-таки дня оддала йому візит. Познайомившись з нею, генерал почав одвідувать Меласю й залицявся таки добре до ситенької та веселої удовиці. Мелася згодилась прийнять його за столовника. І од того часу він сливе щодня з нудьги заходив до неї, ходив з нею на прогуляння та по магазинах. І пожильці в кварталі, і навіть по магазинах усі звали Меласю генеральшею, бо думали, що він її чоловік.
Генерал припав їй до вподоби, бо був веселий та жартовливий. Але вона не закохалась в його, як того сподівалась. А тим часом Мелася задля того й оселилась в Києві, щоб дати волю своєму серцю, проживаючи в Києві на вольній волі. Мелася тільки й марила про те, щоб зострінуться з якимсь красунем, закохаться до загину і впитись щастям донесхочу хоч раз на віку.
Раз Мелася пішла в театр вкупі з Лозинським. Вони сиділи в балконі. З балкона Мелася своїм звичаєм кмітила за усіма, озирала партер і ложі, що всі було з балкона видно, як на долоні. Вона вгляділа одного чорнявого панича, гарного, як намальованого. Він стояв у партері, обернувшись до лож, і в бінокль окидав оком ложі й балкони. Великі вуса, розсипчасті й променисті, чорні кучері, матово-білий вид з ледве примітним рум’янцем на щоках, чудовий зріст, рівний стан — усе це одразу притягло кмітливе Меласине очко.
Мелася навела на ту чудову постать бінокль і вже не могла одвести очей од того красуня. В ясному електричному зеленуватому світлі та постать здавалась здалеки ідеально гарною, про які розказують в казках. Матове високе чоло біліло, аж лисніло, неначе виточене з матової слонової кості. Вуса метлялись, довгі й розкидчасті, ніби два пучки шовку. В Меласі одразу аж дух забило, неначе од міцних пахощів, приємних, солодких, але гострих, здатних задушить своєю солоднечею та гострим духом.
А той красунь, опустивши руку з біноклем, зорив очима по ложах, стояв непорушно і вважливо кмітив за ложами. Очі, чималі й темні, блискали при світлі. В бінокль Меласі здавалось, що вона баче ту постать десь в живих картинах на сцені, непорушну, в застиглій позі. Зеленувате, сливе фантастичне світло обливало чудовий вид, яро лисніло на чолі, на вусах. Через скло бінокля чудова постать ніби сяла в рівному фантастичному сяєві. Мелася бачила його неначе в сні серед фантастичної обстави, бачила, як він стояв неповорушно, потім ворухнувсь, помаленьку повернув голову набік й осміхнувся до когось. Червоні, як калина, уста заворушились. Вуса заметлялись, мов живі. Він говорив ніби без слів, без згуку, як говорять у сні ті люде, що сняться. Мелася аж зчамріла од враження краси.
«Постать достоту така поставна та показна, як і в Лідиного Якова Уласевича. Але цей незнайомий красунь ще кращий, бо чорнявий: мабуть, палкий на вдачу й на кохання…» — думала Мелася й знов почала придивляться до того поставного красуня.
Красунь знов став непорушне і втирив очі в якусь ложу. Мелася довго придивлялась до його обличчя. І їй здалось, що вона дивиться на якусь художню картину, засклену склом в чудових рамах. Красунь ніби дивився на неї крізь скло, і через те його краса була ще мрійніша й делікатніша. Він забалакав до когось, не порушивши головою. І Меласі уявилось, ніби та пишна постать на картині ожила, заговорила без слів, без згуку. Вуса захилитались, заворушились. В Меласі аж дух забило й захопило ніби од чаду наркотичних пахощів.
«Треба буде доконче, безпремінно допитаться, хто він, що так одразу припав мені до вподоби. Я таки вибіжу в антракті та, без сорому казка, піду назирці за ним, буду вивідувати та питать в кожного, з ким зострінусь», — думала Мелася.
Мелася через силу вже дивилась на сцену, ледве висиділа до кінця дії. Усе перед нею ніби зблякло й припало пилом або мрякою: і квітчасті ярі убрання на артистах, і ясне сяйво ніби дня на сцені, і сама розмова артистів, і саме їх грання й співи.
Завіса впала. Заплескали в долоні. Партер заколивався. Мелася схопилася з місця, прожогом побігла наниз і протовпом вбігла в партер. Але там вона вже не знайшла красуня. Тоді вона вернулась і побігла блукать по довгелецькнх коридорах та придивляться до натовпу панів та паничів.
Коли це несподівано при одній поворотці в коридорі вона стикнулась з своєю давньою знайомою, Марією Павлівною Марковицькою. Ця Марковицька не дуже давно вийшла заміж у Києві за доктора, прожила з ним років зо два, а потім, як до її чоловіка приїхав в гості його товариш десь здалека, аж з Уралу, чи що, й пробув в його в гостях тиждень, вона потаєнці втекла вкупі з тим гостем, котрий навіть не попрощався з товаришем. Доктор знайшов тільки покинуту на столі записку од неї, щоб він її не сподівавсь і не ждав, і не шукав, бо він для неї став несподобний, і що вона буде щасливіша з його другом, ніж з ним.
— Це ви, Маріє Павлівно? Де це ви взялись? Ви ж були виїхали десь на Урал, чи що, були зникли несподівано для всіх і для мене, — залепетала Мелася.
— Була зникла з Києва, та й знов, як бачите, виникла. Я покинула й свого другого чоловіка, як і першого, бо він був таке ж ледащо, така ж нікчемність, як і перший. Цур їм, пек їм обом! Нема в світі краще, як вольна воля од такої дружини; краще од усього, як своя воленька волить в усьому. «Він мене цмок та лап, а я його штовх та пхиць», як кажуть селяни.
— Он як! Коли так, то я мушу признаться вам, що й я оце недавнечко дала пхиць своєму Мишукові, покинула й своє ледащо та й почуваю, що мені без його і вольніше, і якось догідніше. Неуподобний він мені та й годі! Цур йому! — сказала веселенько Мелася. — Ходім же в фойє та вип’ємо по чарці вина за свою вольну волю та за визволення од наших неприємних чоловіків, — сказала Мелася.
— То й ходім! — промовила Марковицька і, крутнувшись ніби на самій одній п’яті, повернула назад до фойє.
Марковицька була височенька на зріст, сухорлява й тонка, неначе горстка матірки. Але її маленька бліденька головка була класичної краси, а сливе чорні очки горіли такими їскрами, що чарували сливе всіх паничів. Щось надзвичайно принадне було розлите в її очах, чорних тонких довгих брівках, в сухорлявому з тонкими делікатними пружками обличчі.
— Де ж ви, Марусю, знайшли собі пришиб в Києві? — спитала Мелася на ході.
— Та в своєї ж стародавньої бабусі. Живе-живе ота порохня й ніяк не спроможеться перебратися на той світ. Та я маю, окрім неї й її засобів, свій власний засіб. Я цим не журюся й не клопочусь, живу й журби не знаю, — сказала Маруся.
Вони ввійшли в фойє, де стіснено стояли й скрізь вештались купами пани й панії. Мелася й Марковицька протовпом кинулись в гущавину, протислись через стовпище, з великою труднацією промкнулись до столів, взяли з прилавка по чарці вина в руки, зумисне й показно підняли чарки вгору, цокнулись і випили якось по-паничівському, якось роблено, удавано. Усі звернули на їх увагу. Панії здвигнули плечима: недобра слава про Марковицьку вже встигла розійтись по Києву, мов луна, пішла по всіх-усюдах.
Людей незабаром стало обрідно. Несподівано з дверей, неначе Мефістофель на сцені, виник той чорнявий красунь, котрого Мелася нагляділа з балкона в партері.
— Хто це такий, отой пишний та чорнявий? — спитала нишком Мелася.
— Та це ж Петрушка. Петро Михайлович Малинкін, мій дуже далекий родич, якийсь брат в третіх чи в четвертих; але я родаюсь з ним і досі та й він родається зо мною й не забуває мене; словом сказати — кузен.
— Aгa! це той, що ви все було з бабусею потріпуєте якогось Петрушку, а мені чомусь все було уявляється петрушка в юшці? — спитала в неї Мелася.
— Оце ж він і єсть той Петрушка, тільки не в юшці, як бачите! Він служив в Петербурзі, а це вже дали йому більший чин і послали на провінцію на краще місце. Протекція попхнула його добре вгору, бо в нас без протекції не підеш вгору, — промовила пошепки Маруся й попростувала до того Петрушки, поздоровкалась з ним і заповістила його Меласі.
— Я вже бачила вас з балкона, як ви зорили по ложах в бінокль, — сказала Мелася і втирила в його вид свої вирячкуваті очі, дивлячись на його дуже вважливо.
— От я й радий, що мене дами примічають і кмітять за мною. Бо я в Києві ніби новик, хоч я сам таки київський з діда з прадіда, — сказав Малинкін низовим басом, котрий дзвенів та гув тихо, але гучно, як басова струна дзвенить на чудовому роялі.
Мелася тепер мала змогу зблизька роздивиться на молодого панича.
«Такий достоту пишний, як Лідин Уласевич, тільки чорнявий. А які чудові блискучі очі! Які гарні малинові випнуті уста та ще й з ямочками посередині! Який низький гучний приємний і тихий голос! Ввесь хист, уся врода Лідиного Уласевича. І вид не такий гострий, лисичий, як у мого паскудного Мишука. Через обличчя того Мишука усі гостровиді паничі здаються мені вовками або лисицями з вузькими гострими пащеками та щелепами. А в цього красуня лице широченьке. Як він підходе під мій мрійний ідеал краси, за який я марила ще сливе змалку, який мені навіть часом привиджувався у сні!»
— Марусю! зайдіть оце після спектаклю до мене чаювать. Та й вас просю вкупі з вашою кузинкою, коли не пили ще й досі вечірнього чаю, — просила Мелася похапцем на прощанні з паничем.
— Добре! зайду з охотою та побалакаємо, бо ми ж тепер обидві солом’яні удови, то наші інтереси спільні, — сказала Марковицька.
— І я зайду з охотою з своєю кузиною, коли це не обважнить вас, — промовив Петрушка.
— Мені це буде приємно. Ця вагота мені навіть дуже приємна в моїй самотині, — залепетала Мелася. — Трошки побалакаємо та розважимо себе, бо, знаєте, після театру ще довгенько чогось зостається в душі театральна направа і все чомусь бере хіть балакати за артистів й виявить свої думки, гадки та погляди і на п’єсу, і на грання артистів: одним словом, ще хочеться продовжити на хвилину ніби спектакль, — сказала Мелася.
Малинкін попрощався й похапцем ніби поскобзнувсь по лиснючому паркеті своєю чималою, але не завальною постаттю й зник. Мелася дивилась слідком, і їй здалось, що вона неначе в маї намилувалась високим явором в зеленому лузі над Дніпром, надивилась на той гіллястий явір, густо та рясно облитий бростю та пуп’янками та молоденькими листочками. Вона ніби почутила пахощі молодої майської забрості того могучего велетня ніби десь в береговині над дніпровою сагою. І в неї несамохіть чогось навернулась на думку пісня: «Лугом іду, коня веду. Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченьку: люблю тебе дуже».
Мелася з генералом вийшли наприкінці спектаклю з балкона й простували по коридорах зумисне навпрошки через натовп та навперейми Марковицькій й Малинкінові. Незабаром Мелася нагляділа їх обох в густому натовпі й якось таки протовпилась до їх, штовхаючи людей ліктями під боки. Вона привела гостей в свою світлицю. Самовар вже парував на столі. Зайшов на чай і генерал.
Мелася швиденько зготувала чай і запросила гостей сідать за стіл. Усі од великої смаги після духоти в театрі кинулись до чаю і сьорбали його з жадобою.
— Чи вас пак, Меласю, не бере нудьга отутечки в цій самотині після гармидеру великого хазяйства в батька? — спитала Марковицька.
— Поки що я не нудьгую, бо мене розважає потроху веселий сусід. Та от і ви, спасибі вам, порушили мертвоту в моїй хаті та порожнечу в моєму серці, — бовкнула Мелася, бо в неї думки часом недоброхіть вискакували наверх, неначе бульки з дна на мулкому ставку.
— А до мене оце реп’яхом вчепилась моя бабуся, щоб я записувалась в усякі добродійні тутешні товариства, в котрих вона записана спілцем. Хоче й мене затягти в ті товариства буцімто для моєї розваги. Коли тобі, Меласю, не буде ніякісінької роботи, то, будь ласка, вдоволь мою бабусю та запишись або в товариство «Ясла», або в «Добродійне товариство помочі сліпим та убогим старим», що нігде не знаходять собі пристановища. Бабуся буде дуже вдоволена, що завербує тебе, та й тобі буде робота, а більш того все-таки сяка-така розвага.
— Я хоч і добросерда людина, але не здатна по своїй вдачі брать спіл в таких товариствах. Ця добродійність мені не до вподоби. Якби щось інше, то я б не цуралась. От, прикладом, я дуже люблю дітей. І як жила в Деркачівці моя сестра Ліда, то ми вдвох завели в себе в селі денне пристановище для дітей на жнива. От там мені так було уподобно вовтузиться з дрібненькими пузанчиками. Я з сестрою їздила в Фінляндію й вивчилась вироблять полотна та рушники на маленьких верстатиках, і ми з Лідою вдвох вже й пустили це промислівство в Деркачівці поміж молодицями та дівчатами. Я навіть їздила в околиці по селах і брала в цю науку охочих молодиць, щоб розповсюдить якмога далі це промислівство. А до бабусиної праці мене чогось не потягує, — молола язиком Мелася, обернувшись до Малинкіна, неначе чванилась перед ним своєю прихильністю до селян та бідноти.
Мелася брехала незгірше Мишука, бо була здорова брехуха. Вона мала на думці на такий спосіб запобігти ласки в красуня, підходячи під сьогочасні погляди та прямування в молодих паничів. Але красунь сьорбав чай, трощив бублички й байдужне слухав за те Меласине добродіяння на користь селянам.
— І вам неважко було? Невже вам не противно було дивиться, як почнуть войдуваться й валасаться оті пустуни в пристановищі? — спитав Малинкін.
— Ні кришечки! Мені навіть було приємно годувати та напувать ті воронинятка, бо я люблю дітвору.
— Моя престарезна бабуся все сидить та плете вовняні куфаєчки для підкинутих знайд в «Яслах». Та оце й до мене причепилась, щоб і я стала до тієї роботи, неначе й мені вже йде восьмий десяток років, — промовила Марковицька й зареготалась на всю світлицю.
— Ну, я не порплялась би в тих бавовняних чи вовняних куфаєчках. Я не маю ніякісінького потягу до такої праці. Якби до чого іншого, то я б стала з великою охотою. Це бабська, стареча робота, а я ще не почуваю себе бабою, — жартувала Мелася.
Мова зайшла про артистів, про їх виходи на сцені й грання. Ця балачка затяглась довгенько. Малинкінові не сподобались провінціальні артисти, і він гудив, навіть ганив без церемонії суспіль усіх. Мелася слухала й милувалась ним і його гучним голосом.
— Ну та й вередливі ж ви! — буркнула Мелася.
— Такий він достоту, які були обидва мої чоловіки, що я мусила кинуться навтікача од їх обох, — сказала Марковицька, допиваючи хапком чай, бо хапалась додому, щоб не потурбувать своєї бабусі.
Гості випили чай і стали прощаться.
— Не забувайте ж мене й одвідуйте як можна частіше! — запрошувала Мелася Марусю, а ще більше красуня Малинкіна, вхопивши його міцну руку в свої обидві пухкі долоні.
— Спасибі вам! Одвідаємо, коли будемо живі, — одповів Малинкін, не пускаючи Меласиних ручок з своїх міцних жилавих рук.
І Мелася почутила, що од його рук щось ніби побігло по її нервах, приємне, пекуче, дійшло до серця, неначе залоскотало й в одну мить опанувало її душу, опанувало її усю, чого ще ніколи за її живоття не траплялось з нею. Гості вийшли з покоїв, і в покоях одразу стало тихо.
Німкеня гувернантка пішла до своєї кімнати й незабаром захропла. Мелася поставила лампу на столику коло ліжка, прилягла, спершись ліктем на подушку, й неначе пірнула в згадки усяких випадків того вечора. Думки її несамохіть блукали десь в театрі по ложах, зазирали на сцену, простували до фойє, то перелітали в її житло, неначе сідали ластівками за стіл поруч з молодим красунем. І всі випадки того приємного вечора, мов згуки голосні й дзвінкі десь ніби лились з сцени, чи з натовпу, чи од чудового Малинчиного голосу — і злучились докупи в один чудовий акорд, в котрому все дзвеніла одна найголосніша струна, один якийсь солодкий гук. Мелася впізнавала той гук: то був низький, але дзвінкий голос гарного Малинкіна.
«Якого б щастя я зазнала, якби цей красунь був моїм чоловіком! З ним і ота сільська глушина була б для мене справдешнім раєм. Яка Ліда щаслива, що спарувалась з милим! І я була б ладна йти з цим красунем хоч би й на край світу, знехтувала б і людським поговором, і батьківською забороною, і усякими дурними звичаями, аби тільки жити з ним укупі, милуватись та кохаться», — думала Мелася, похнюпивши голову з важким вінком кіс на обважнілій од думок голові.
І її думки знов заворушились, потяглись несамохіть одна за однією, як качечки рядочком на легеньких хвилях на ставочку. Знов виникли перед нею сцени та картини минувшего вечора: то виникало ясне фойє з веселим натовпом, то яркий світ на сцені ніби блиснув і згас, то ясно виринала з натовпу Марковицька, мов жива. То знов ніби сяла перед нею сцена, неначе ясна пляма на гальовині серед лісу, освітлена влітку гарячим промінням сонця. А на сцені на одну мить виникла, ніби з-під землі, пишна красунева постать, неначе Мефістофелева постать висовувалась з-під споду помоста. Красунь виникав, убраний в стародавнє лиснюче лицарське убрання, ніби Фауст, але кращий і пишніший од золота й срібла на його убранні.
Думки йшли назахват одна за однією, лізли настирливо, знов перелітали в її світлицю. І вона ніби вже бачила милого край столу, як живого. Boна милувалась його малиновими устами, ніби чула його приємний музичний голос, м’який, мов шовк.
Сон не брав Меласі. Вона почувала, що кохання розгорюється в її серці, розгортається швидко, неначе майська півонія розпукується одразу за одну нічну добу. Мелася навіть почувала, як розжеврюється та іскра в серці та все дужчає та більшає.
«А може, цей красунь призначений мені споконвіку непостережними силами натури, як казав Яків Уласевич. Може, аж оце тепер настав мій час, коли я стикнулась з присудженим мені долею милим ніби випадком… — майнула думка в Меласі. — Я ж лібералка, і, на мій погляд, серце повинно бути вольне, повинно кохать, кого схоче і як схоче. Треба бути напоготові…»
І Мелася схопилася, кинулась до столика шукать паперу. Вона була ладна зараз написати до свого чоловіка лист, що вона злигалась з ним, певно, од якоїсь помилки і далі не стерпить тієї супряги, в котрій вона спряглася з ним сливе недоброхіть на своє безталання та безголов’я, і хоче роз’єднаться з ним зараз, таки зараз…
«Але ж чи схоче цей красунь побраться зо мною? Чи од мене ж залежиться починання цієї справи, цієї довгої тяганини?»
В Меласі випало перо з пучки. Вона важко зітхнула, роздяглась, похапцем скидаючи одежу, неначе смикала її з себе од злості. Дмухнувши на світло, вона впала на ліжко й закуталась в укривало з головою. Якісь ясні пишні сцени знов замиготіли перед її очима, знов загув ніби якийсь акорд, знов почувся низький гомін тихого низового басу. І вона незчулась, як заснула.
Другого дня Мелася прокинулась з таким радісним почуванням на серці, якого вона ще ніколи не зазнавала в житті. Мрії радісні, ніби золоті, вилися роєм. Їй було весело, навіть заманулось співати. Вона походжала після чаю по горницях і мугикала модний романс, ніби молоденьке дівча. Прибравшись згодом, вона ще зарані побігла до Марковицької. Їй спало на думку піти до неї на вивідки, розпитать за Малинкіна, в котрій годині він виходе з канцелярії, на якій вулиці його житло. Та в неї ще й досі свербів язик од минувшого приємного вечора, а в серці почувався якийсь лоскот. Їй заманулось ще хоч трохи побалакать про вчорашній вечір і забажалось стрінутись з красунем, та хоч почути його голос, хоч зирнуть назирком двічі-тричі на його і вдоволити неначе пекучу жагу влітку кринишною погожою водою.
Опівдні Мелася таки не втерпіла, їй була невидержка всидіти дома. Як звернуло з півдня, вона убралась і бігцем побігла до канцелярії, де служив Малинкін. Вона сподівалась, що зостріне його при виході з канцелярії і хоч побалакає трошки. І, чигаючи на його, ніби на засідках, вона стала поблизу за вуглом здоровецького будинку й ждала.
В третій голині Малинкін вийшов з дверей і простував наниз по високих сходах. Мелася раптом кинулась йому назустріч, буцімто випадком зострілась з ним. Малинкін впізнав її, поздоровкавсь, провів її далеченько, сливе до самого її житла й попрощавсь.
— Глядіть же! не забувайте мене й прибувайте в Марковицькою до мене. Мій генерал залицяється до Марковицької. І він буде радий вашим одвідинам вкупі з Марковицькою, — лепетала Мелася.
В наступаючу неділю Малинкін справдив свою обіцянку й зайшов до Меласі з парадовими одвідинами, убраний в фрак, з циліндром у руках. Мелася й справді сподобалась йому своєю веселістю та цікавою розмовою, навіть часом розумною, переплетеною й перенизаною, мов бісером, полтавськими жартами та смішками з реготом пополовині. Малинкінові було весело й приємно провести якийсь час з Меласею. Мелася була рада. Для неї, неначе восени в негідь та сльоту, негадано й несподівано зацвіла весна, зацвіли вишні та черешні, запишнилась уся земля красою сонця й квіток.
Од того часу Мелася сливе щобожого дня бігала до канцелярії назустріч коханому Малинкінові, слідкувала за ним, бігала за ним навздогінці, так що ці одвідини примітили вже й урядовці, і ті, що часто вештались коло забудування.
«І як би йому дати знак, що я його кохаю без краю, без міри, що я без його не можу животіти й дихать. В наші часи ліберальні та просвічені панни, навіть дами ходять же з візитами до паничів, ні в кого не питаючись дозволу, бо вважають на себе, як на рівню чоловікам в правах. Чи не піти б пак до Малинкіна й мені, щоб оддать візит? Я цим виразно натякнула б йому, що люблю його дуже й гаряче. Може б, і він догадавсь…»
І Мелася довго чепурилась тієї неділі коло дзеркала, позамазувала пудрою найдрібніші плямочки на виду й побігла до Малинчиної квартири. Вона смикнула за держално дзвоника так нервно, що дзвоник неначе заґвалтував. Малинкін сидів дома сам над канцелярськими бумагами. Його батько й мати ще не прийшли з церкви. Мелася не розпитала гаразд в Марковицької за його й була певна, що він живе сам в опрічній квартирі.