Ой не кидай мене, моя голубочко,
Куплю тобi хатку, i ще сiна жатку,
I ставок, i млинок, i вишневий садок".
"Ой не хочу хатки, анi сiна жатки,
Нi ставка, нi млинка, нi вишневого садка.
Ой ти, старий дiдура, i зогнувся, як дуга,
А я, молоденька, гуляти раденька".
Возный. Коли другiї облизня поймають, то i ми остерегаємся. Наталка многим женихам пiднесла печеного кабака; глядя на сiє, i я собi на умi.
Выборный. А вам що до Наталки? Будто всi дiвки на неї похожi? Не тiлько свiта, що в вiкнi; сього дива повно на свiтi! Та до такого пана, як ви, у iншої аж жижка задрижить!
Возный (в сторону). Признаюсь йому в моєй любвi к Наталцi. Послухай, пане виборний! Нiгде – теє-то як його – правди дiвати, я люблю Наталку всею душею, всею мислiю i всiм серцем моїм, не могу без неї жити, так її образ – теє-то як його – за мною i слiдить. Як ти думаєш? Як совiтуєш в таковом моєм припадцi?
Выборный. А що тут довго думати? Старостiв посилати за рушниками, та й кiнець. Стара Терпилиха не зсунулась iще з глузду, щоб вам одказати.
Возный. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода кирпу гне! Я уже їй говорив, як то кажуть, надогад бурякiв – теє-то як його – так де! Нi приступу!
Выборный. Що ж вона говорить, чим одговорюється i що каже?
Возный. Она iзлагаєть нерезоннiї – теє-то як його – причини; она приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном; себе бiдною, а мене багатим; себе простою – теє-то як його – а мене возним; i рiшительний приговор учинила – що я їй, а она мнi не рiвня – теє-то як його.
Выборный. А ви ж їй що?
Возный. Я їй пояснил, що любов все равняєть.
Выборный. А вона ж вам що?
Возный. Що для мене благопристойнiє панночка, нiж простая селянка.
Выборный. А ви ж їй що?
Возный. Що она – теє-то як його – одна моя госпожа.
Выборный. А вона ж вам що?
Возный. Що она не вiрить, щоб так дуже – теє-то як його – можна полюбити.
Выборный. А ви ж їй що?
Возный. Що я її давно люблю.
Выборный. А вона ж вам що?
Возный. Щоб я одв'язався од неї.
Выборный. А ви ж їй що?
Возный (с жаром). Що? Нiчого!.. Тебе чорт принiс – теє-то як його – Наталка утекла, а я з тобою остався.
Выборный. Ой ви, письменнi! Вгору деретеся, а пiд носом нiчого не бачите: Наталка обманьовала вас, коли говорила, що ви їй не рiвня. У неї не те на серцi…
Возный. Не те? А що ж би такеє?
Выборный. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтавi i покiйний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець вирiс славний, гарний, добрий, проворний i роботящий; вiн од Наталки старший був годiв три або чотири; з нею вигодовавсь i зрiс вкупi. Терпило i Терпилиха любили годованця свого, як рiдного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадiявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рiвнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями i цехмистрами – пив, гуляв i шахровав грошi; покинув свiй промисел i мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра i вигнав його iз свого дому; послi, як не стало i послiднього сього робiтника, Терпило зовсiм iзвiвся; в бiдностi умер i без куска хлiба оставив жiнку i дочку.
Возный. Яким же побитом – теє-то як його – Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селi?
Выборный. У Терпила в городi на Мазурiвцi був двiр – гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом i садком. Терпилиха по смертi свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собi хатку i тепер живе, як ви знаєте.
Возный. А вишереченний Петро де – теє-то як його – обрiтається?
Выборный. Бог же його зна. Як пiшов з двора, то мов в воду упав, i чутки нема. Наталка без душi його любить, через його всiм женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує.
Возный. Наталка неблагорозумна: любить такого чоловiка, которго – теє-то як його – можеть бить, i кiстки погнили. Лучче синиця в жменi, як журавель в небi.
Выборный. Або, як той грек мовляв: "Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник"… А я все-таки думаю, коли б чоловiк добрий найшовся, то б Наталка вийшла замуж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.
Возный. Сердечний приятелю! Вiзьмися у Наталки i матерi хожденiе iмiти по моєму сердечному дiлу. Єжелi виiграєш – теє-то як його – любов ко мнi Наталки i убiдиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанiї, то не пожалiю – теє-то як його – нiчого для тебе. Вiр – без данi, без пошлини, кому хочеш, позов заложу i контроверсiї сочиню, – божусь в том – єже-єй! єй!
Выборный (немного подумав). Що ж? Спрос не бiда. Тут зла нiякого нема. Тiлько Наталка не промах!.. О, розумна i догадлива дiвка!
Возный. Осмiлься! Ти умiєш увернутись – теє-то як його – хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна i брехнути для обману, приязнi ради.
Выборный. Для обману? Спасибi за се! Брехать i обманьовать других – од бога грiх, а од людей сором.
Возный. О, простота, простота! Хто тепер – теє-то як його – не брешеть i хто не обманиваєть? Повiр мнi: ежелi б здесь собралося много народу i зненацька ангел з неба з огненною рiзкою злетiв i воскликнул: "Брехуни i обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!.." – єй-єй, всi присiли би к землi совiстi ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближнiх, а то бiда – теє-то як його – що часто лжем iлi ради своєй ви годи, iлi на упад других.
Выборный. Воно так, конечне, всi люди грiшнi, однако ж…
Возный. Що "однако ж"? Всi грiшнi, та iще i як!.. I один другого так обманюють, як того треба, i як не верти, а виходить – кругова порука. Слухай. (Поет).
N 6
Всякому городу нрав i права,
Всяка iмiєть свой ум голова,
Всякого прихотi водять за нiс,
Всякого манить к наживi свiй бiс.
Лев роздираєть там волка в куски,
Тут же волк цапа скубе за виски;
Цап в огородi капусту псує:
Всякий з другого бере за своє.
Всякий, хто вище, то нижчого гне, —
Дужий безсильного давить i жме,
Бiдний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить;
Всякого рот дере ложка суха —
Хто ж єсть на свiтi, щоб був без грiха?
Выборный. Воно так! Тiлько великим грiшникам часто i даром проходить, а маленьким грiшникам такого задають бешкету, що i старикам невпам'ятку. Добре, пане возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, – може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива.
N 7
Возный и Виборний
Ой доля людськая – доля єсть слiпая!
Часто служить злим, негiдним i їм помагає.
Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться.
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава.
Без розума люди в свiтi живуть гарно,
А з розумом та в недолi вiк проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива.
(По окончании пения уходят).
Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.
Явление 4
Терпилиха прядет, Наталка шьет.
Терпилиха. Ти оп'ять чогось сумуєш, Наталко! Оп'ять щось тобi на думку спало?..
Наталка. Менi з думки не йде наше безталання.
Терпилиха. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.
Наталка. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.
Терпилиха. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.
Наталка (оставляя роботу). Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!
Терпилиха. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе – розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?
Наталка. В надежду на бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать – хорошi люди!
Терпилиха. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко – чому не люди? Кого ж ти думаєш – може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, – мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.
Наталка. Хотя б i протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi – нехай вони собi тямляться!
Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб'язнi; Петро нав'яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.
Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам'ятує об нас, та боїться вернуться.
Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.
Наталка (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).
N 8
Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим i умирає.
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалi, щодень сльози лити.
Бiдность i багатство – єсть то божа воля;
З милим їх дiлити – єсть щаслива доля.
Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобi буде мила?
I до мого горя ти жалю не маєш,
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..
(Пропевши, говорит).
О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет).
Терпилиха (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає – може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.
Наталка. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi – о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.
Терпилиха. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.
N 9
Чи я тобi, дочко, не добра желаю,
Коли кого зятем собi вибираю?
Ой дочко, дочко! що ж мнi начати?
Де ж люб'язного зятя достати?
Петро десь блукає, може, оженився,
Може, за тобою не довго журився.
Ой дочко, дочко! що ж мнi начати,