ЯВА XI
Лiхтаренко i Феноген (за сценою).
Феноген. Ой-ой-ой! Вийшли.
Лiхтаренко. Ой-ой-ой!
Феноген. Я вас не боюся!
Лiхтаренко. I я вас не злякаюсь!
Феноген. Побачимо!
Лiхтаренко. Побачимо!
Феноген. Що ви менi можете зробить?
Лiхтаренко. А ви менi що? Я не Зелепський.
Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу — i полетиш!
Лiхтаренко. I я дещо знаю. Скажу — i зостанусь, а Феногеновi в потилицю!
Феноген. Ти про мене нiчого не знаєш худого.
Лiхтаренко. I ти про мене нiчого не знаєш.
Феноген. А за буряки!
Лiхтаренко. А за валахи!
Феноген. Що — за валахи? Що? Ну, скажи!
Лiхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.
Феноген. А хто при здачi бурякiв взяв з завода п’ятсот карбованцiв?
Лiхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику вiд валаха — двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист вiд Крачковського!
Феноген. Я не брав — вiн сам дав.
Лiхтаренко. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на камiнь. Я не з тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть — я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяїновi користь, а потiм i себе не забуду… Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима — так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, — тiлько вам це не удалося; хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi… Бо ви чули дзвiн, та не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п’ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть… То-то! А якби ви були в компанiї зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам дав би триста карбованцiв, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вiсiм… Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда?
Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такий узявся? От вiк прожив коло таких дiл, де кожний день одним великi баришi, другим грошi, а третiм, як кажуть, шишi, — а такого iдола, як ти, не бачив! Ми хоч крились i криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!
Лiхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово — украсти? Украсти можна тiлько коняку, вола i все те, що є живого i що готове вже лежить на свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду — боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було цiле i щоб менi була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю, вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на нашого хазяїна, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не мать користi! Тодi б у. лiчив себе iюслiдцiм дурнем! Хазяїн хоче заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не такий! Завидують тiлько недотепи!
Феноген. I розумно, i правдиво! I де ти такий узявся?
Лiхтаренко. Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважнi люде на вiйнi, — бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанiв; тепер нема таких страховий i вся одвага чоловiча йде на те — де б бiльше зачепить!.. Колись бусурманiв обдирали, а тепер своїх рiдних! Як на вiйнi нiкого не жалiли, — бо ти не вб’єш, тебе уб’ють, — так тут нема чого слини розпускать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе!
Феноген. Ну, поцiлуємся i будемо товаришами!
Цiлуються.
Лiхтаренко. Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю i все хазяйство хоче зiрвать мiною банкротства. Банкротство — комерчеський гендель! Цим способом вiн обiкраде багато людей, а сам наживе мiлiон! Менi вже вiдомо, що i наш хазяїн взявся йому помагать i переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц — «етi нiкогда!», бо вiн дурень, а ми — «етi всегда!». При салганах будете ви — не ловiть же гав! Коли перше брали копiйку, берiть десять! Жалiтись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, — помагайте! Що б ви не почули: кому i скiлько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скiлько я пiдкупив полномочених i всю громаду вiддать свої надiли в аренду, — не ваше дiло!
Феноген. Я i слiпий, i глухий, i нiмий: роби, як хочеш, та мене не забувай.
Входе Зозуля.
ЯВА XII
Лiхтаренко, Феноген i Зозуля.
Зозуля. До речi я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїновi наговорили, а Порфирiй Аристархович, не заступились, i я зiстався осоромлений невинно i без хлiба!
Феноген. Тебе покарано для примiру, щоб другi бачили кару i боялись! А без страху — один вiзьме, другий вiзьме, потiм розоренiє; а ми всi хлiб коло хазяїна їмо… Бережи хазяйського добра, як ока: грiх великий потай брать з економiї.
Зозуля. Так я ж не брав, бога бiйтесь!
Лiхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.
Зозуля. То я за другого повинен страждать?
Лiхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все затихло, i хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, — а тебе вже нема, i знову тихо, i для других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi проскакують!
Зозуля. У мене волосся на головi пiднiмається вiд ваших речей. Невже вам нi крихти не жаль мене, моєї честi i моєї сiм’ї? Я ж нiчого не взяв, i ще навiть не навчився красти, бо тiлько торiк з земледiльчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навiк в моїм життi шлях: мене нiхто не прийме на службу!
Феноген. Приймуть! Нi доброго, нi злого атестата тобi не дадуть; публiкацiї об тiм, за вiщо тебе розщитали, нiгде не буде, то й мiсце, бог дасть, найдеш собi! Тiлько раю тобi: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобi проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? — то i ми скажемо: сам не захотiв!
Зозуля. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?
Фєноген. Хазяїн сам сказав — розщитать тебе.
Зозуля. Боже мiй, боже мiй! Що ж я татовi скажу, що мати подума? Вони радiли, бiдолахи, що я на хорошому мiсцi, що буду їм помагать i менших братiв вивести в люде, i на тобi — прогнали, прогнали нi за що, а кажуть: украв! Боже мiй! Я украв! Та скорiше б у мене рука вiдсохла, нiж протягнулась до чужого, скорiще б мозок мiй висох в головi, нiж прошептав менi думку украсти! Невже нi в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдивi слова, що я так щиро вам кажу?
Лiхтаренко. Так говорять усi, кого приструнчить лихо. Звiдкiль же мiрку взять, щоб нею змiрять, що те, що ти говориш, — правда?
Зозуля. З серця, з серця чоловiчого повинна мiрка виникать, та тiлько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не повiрите нiкому, що вiн не краде так як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх їх дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов).
Лiхтаренко. Оце той дурень, що й в церквi б’ють!
Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколiшках попросив — i знову б прийняли; а вiн бач як носа пiднiма i так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справдi, що ми злодiї…
Лiхтаренко. Таким дурнем колись i я був… А хто б тепер повiрив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде — дурне!.. Так я пiдожду в конторi, а ви про все доложите хазяїновi так, як слiд… Не забувайте тiлько нашої умови, тодi добре буде нам обом! (Пiшов).
ЯВА XIII
Феноген, а потiм Калинович, Соня i Пузир.
Феноген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого iдола, як Лiхтаренко, ще не доводилося бачить!
Входять на крильце Калинович, Соня i Пузир.
Пузир. Знаете, я б на вашiм мiснi з таким чудовим голосом у нротодiякони пiшов: вiчний i не важкий кусок хлiба!
Соня. Учитель гiмназiї, тату, бiльш обезпечений, нiж протодiякон.
Пузир. Нi, дочко, протодiякон i обезпече-ний бiльше, i якось виднiще мiсто!.. А приятно, приятно ви спiваєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспiває, то всi плачуть!.. Що ж, неграмотний, — а вже я його вивiв би в дiякони. Ай, спiвав, ай спiвав! Як заведе, бувало, «Он з-за гори, з-за лиману»… А-а! Чудово спiвав!
Калинович. Де ж i голосам буть, як не в народi. Що виростає на волi, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такi степи, що нагадують собою степ Гоголя?
Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня. Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно.
Пузир. Ха-ха! Який там в книжнi степ? От якби вiн побачив справжнiй степ без краю, па котрiм де-не-де мрiють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває i шумить, шумить… Я всю молодiсть провiв у степу…
Калинович. А ви поетично малюєте степ… (До Сонi). Талант!.. Прощайте!
Соня. Краще б ви поїхали нашими кiньми, правда, тату?
Пузир. А чом же такого спiваку та не одвезти!
Калинович. Спасибi! У мене є звощик.
Пузир. I весь час тут стоїть? Охота грошi тратить, певно, багато маєте… Ха-ха-ха!
Калинович (смiється). Буде з мене!
Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальницi гiмназiї — дуже приятна женщина. (Iдe).
Калинович. Добре!
ЯВА XIV
Bбiгає Харитон.
Харитон. Фелоген Петрович, нещастя: Зозуля повiсився!
Феноген. Де?
Харитон. Уранцi получив в конторi рощот, а оце свiжо повiсився!
Соня. Ай!!
Калинович. Хазяйське колесо роздавило!
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
Кабiнет.
ЯВА I
Феноген (один. Читає лист). «Многоуважаємий Феноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее i доходное iмєнiє для вас нашлось. П’ятсот десятин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станцiї трьох з половиною верстов». (Говоре). А де, то й не каже, боїться, що обiйдусь без нього, — хитрий з бiса. Ну, що ж далi? (Читає). «У городi новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!» (Говоре). Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає). «Большой скандал, i многiм людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорiм подробно. Хазяїну об острог пока не говорiть. Ваш покорний слуга Григорiй Мойсєєвiч Маюфес». (Говоре). Погано. Лiхтаренко казав, що у це дiло вскочив i наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справдi промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.
ЯВА II
Феноген i Марiя Iвановна.
Марiя Iвановна. Ну, Феногенушка, що ж наш iменинник, вже одягся?
Феноген. Одяглися. Уговорив-таки надiть крохмальну сорочку i новий сюртук; а при орденi зовсiм не той чоловiк, i Золотницькому не вступлять. Сидять i якусь комерцiю на щотах викладають.
Марiя Iвановна. Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цiлий вечiр умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде… От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тiлько ж ти знаєш, що Терентiй Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина i запросе за нього тiлько п’ятдесят рублiв. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу i гарну вещ! На случай же Терентiй Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умiєш. От тобi за це на чай п’ять рублiв…
Феноген (бере грошi). Спасибi, Марiя Iвановна; ради того, щоб Терентiй Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає грошi) все зроблю, аби халат купили!
Марiя Iвановна. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить i жде. (Говоре у прихожу). Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалiйте слiв, умовляючи.
Павлина (висунувшись у дверi). Будьте певнi. Я вже знаю, що говорить… (Причиняє дверi).
Феноген. Та ви не тривожтесь, купимо!
Марiя Iвановна. Ради бога, Феногенушка! (Пiшла).
ЯВА III
Феноген, потiм Пузир i кравчиха.
Феноген (один). Гарно почався день: п’ять рубликiв вже маю.
Входе Пузир.
Пузир. Нiкого ще не було?
Феноген. Економи ждуть в конторi; а тут у нас сидить Павлiна з города, знаєте?
Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись iменинами i здерти що-небудь. Терпiть не можу цiєї бiдноти. Як побачу старця, то, здається, тiкав би вiд нього скiлько сили.
Феноген. Щось принесла, не дає й глянуть, каже — подарунок.
Пузир. Клич!
Феноген (у дверi). Заходьте, Павлина.
Входе Павлина, з пакунком, закутаним у бiлу простиню.
Павлина (кланяється). З iменинами! Дай боже много лiт жить та багатiть.
Пузир. Спасибi. А це iцо?
Павлина. (розгортає). Вещ княжеська! Ночей недосипала, два мiсяцi удвох з дочкою працювали. Приймiть вiд бiдної вдови i не оставте своєю милостю.
Пузир. Що ж там таке, показуй мерщiй!
Павлина (показує). Богом присягаю, що нi у кого такого халата немає, — заказний.
Феноген. Ай, халат, оце халат, так-так! У такiм халатi можна i на засiданiє в земський банк. Гляньте: буряки! I овечки!..
Пузир (розглядає). Скiлько ж ти за нього хочеш?
Павлина. Бархат лiонський, шовк як луб, а робота! Два мiсяцi трудились удвох!
Пузир. Ну, годi вже хвалить, товар видко, кажи, скiлько?
Павлина. Скiлько ваша ласка?
Пузир. Що там ласка! Чого доброго я помилюся i дам за нього бiльше, нiж ти сама хочеш. Кажи свою цiну за товар.
Павлина. Оцiнуйте самi… Феногенушка, ну, як по-вашому: ви свiт бачили, людей знаєте — оцiнуйте по совiстi.
Феноген (розглядав нiби мiркує). Що ж, сто карбованцiв.
Пузир. Тю!
Феноген. Чого ж тю?
Пузир. Купуй собi!
Феноген. Та, побий мене бог, при всiй своїй бiдностi дав би п’ятдесят рублiв.
Пузир. Ну, то давай.
Феноген. Одно, що менi не до лиця, а друге — я буду у княжеськiм халатi, а ви в такiм, що сором i в руки взять, — не приходиться.
Пузир. То нiчого! Нарядишся, як пава, i будеш мене смiшить! Ха-ха! А люде пiзнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надiв.
Феноген. Та хто його знає! А скiлько ж, справдi, ви, Павлино, хочете? Кажiть свою цiну.
Павлина. Тiлько для нашого благодiтеля можу вiддать за п’ятдесят!
Феноген. Все одно що дурно!
Пузир. А скiлько ти йому дала факторського?
Феноген. Заслужив… Спасибi… (Iде до дверей).
Пузир. Ну, вернись! Що ти, жартiв не вмiєш розумiть?
Феноген. Я по совiстi кажу, а ви — фактор!
Пузир. Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобi приятнiсть! На! (Дає Павлинi грошi). Переплатив карбованцiв десять. Ну, що ж, переплатив — переплатив, це вже тобi на бiднiсть!
Павлина. Та цей халат коштує бiльше двохсот карбованцiв. Менi його Петро Тимофiєвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог.
Пузир. Що? Петра — в острог?
Павлина. Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата…
Пузир. Вiдкiля ж ти це знаєш?
Павлина. Вчора про це весь город говорив.
Пузир. Та, може ж, це ще брехня?
Павлина. Всi лавки i склади, кажуть, опечатали.
Пузир. За вiщо ж, не чула?
Павлина. Бог його знає… Мошенство якесь!..
Пузир. Погано… Погано!
Павлина. Прощайте! (Вийшла).