Хазяїн

ЯВА IХ

Феноген i Пузир. Феноген зачиняє дверi, стає на колiна перед Пузирем i цiлує його в рукц.

Пузир. Що це?

Феноген. Я вже знаю! Ви не скривдили чоловiка, i господь вас наградить! Перше дiло — справедливiсть!

Пузир. Та кого ж я обижав коли?

Феноген. Нiколи, нiколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають.

Пузир. Де ж ти вiзьмеш чесних людей?!

Феноген. От Клима ви вигнали, бо я дознався за валахiв i сказав, а тепер я вам скажу, що Лiхтаренко…

Пузир. Що Лiхтаренко?!

Феноген. Дивиться крiзь пальцi, не глядить — от що! Та й сам руки вмокає! Як здавали пшеницю, так його помiшник, Зозуля, десять лантухiв скинув у жида Хаскеля, що хлiб скуповує i має на мiстечку магазин.

Пузир. Це так.

Феноген. Менi сам пiдводчик розказував, жаль тiлько, що я забув його iм’я… Та Лiхтаренко, певно, знає все.

Пузир. Спасибi тобi, Феноген! Ти один у мене вiрний слуга! Кругом крадуть i крадуть. Вели, щоб вернули Лiхтаренка.

Феноген одчиняє дверi, а назустрiч йому Куртц.

Феноген (до Пузиря). Карло Карлович!

Пузир. Нехай iде.

Феноген, пропустивши Куртца, вийшов.

ЯВА Х

Куртц i Пузир.

Куртц. Так бить не должно. Етi нiкогда! Пузир. В чiм дiло?

Куртц. Зiчас справка делал: у менья i у конторовських книгах три тисячi сорок валахiв — етi да?

Пузир. Так.

Куртц. Двi тисячi продавал, етi — да?

Пузир. Так.

Куртц. У менья тисяча сорок в руках. Знайшiт, етi — нєт, етi — нiкогда; Клим — шеснии шабан, проганяйть нельзя, етi — паскудство!

Пузир. А ви лiчили тих валахiв, що зостались, почiм ви знаєте, що вони всi цiлi?

Куртц. Етi — да! Я отвєчайт!

Пузир. То друга рiч: не стане, то ви заплатите.

Куртц. Я заплатиль?! Етi — нiкогда! Клим — шеснии шабан, етi — да! А язик, етi — фi!

Пузир. Який язик?

Куртц (показує свiй язик). Етi, етi — да! Язик работай — етi да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишiл, а надо вiдєл, етi — да!

Пузир. Ну годi, iдiть собi, Карло Карлович, i заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається.

Куртц. Етi — да! Клим — нет, Карл Куртц — нєт! Куртц всi знайт, етi — да! Спецалiста место скрозь находiл!

Пузир. Ну, годi вже!

Куртц. Так бить не должно! (Стає серед сцени, i показує язик). Язик, етi — фi! Етi — паскудство! (Вийшов).

ЯВА XI

Феноген i Пузир, а потiм Лiхтаренко.

Пузир (до Феногена). Ну, що ти скажеш?

Феноген. Карло краде, а Клим помагає.

Пузир. Та всi крадуть, що й казать, кругом крадуть.

Феноген. Та ще ви Карла боїтесь, от вiн i верховодить.

Пузир. А де ти його вiзьмеш, такого шахмейстера?

Феноген. Ну то нехай краде?

Пузир. Чого ж нехай? Треба слiдкувать. От Карло поїде на прийомну, а ти, Феноген, шатнись по отарах на провiрку.

Входе Лiхтаренко.

Пузир. Що ж це, Порфирiй, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал?

Лiхтаренко. Може. Сто тисяч пудiв пшеницi здавали, двiстi пiдвiд возило, може, хто й вкрав.

Пузир. Цiлий вiз пшеницi твiй помiшник Зозуля зсипав у Хаскеля.

Лiхтаренко. Де ж таки! Лантух-два — то може; а вiз — то брехня! Не вiрте!

Пузир. А чого ж ти дивишся?

Лiхтаренко. Щоб не крали!.. I на вокзалi здано сто тисяч пудiв — вiрно!

Пузир. То лишню наважили в амбарi?

Лiхтаренко. Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великiй економiї нiхто нiчого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!

Пузир. Так, по-твойому, нехай крадуть?

Лiхтаренко. Я цього не кажу, всi крадуть по-свойому, та без того i не можна, Терентiй Гаврилович! I розсиплеться, i загубиться, i вкрадуть яку малезну…

Пузир. З тобою сам чорт не зговорить. Я тобi образи, а ти менi луб’я! То нехай крадуть, питаю тебе? За вiщо ж я тобi жалування платю?

Лiхтаренко. А за тих сто тисяч пудiв пшеницi, що я здав на вокзалi, а ви грошi взяли!

Пузир. Тьфу на твою голову! Чи ти одурiв, чи чорт тебе напав?

Лiхтаренко. Терентiй Гаврилович, ви тiлько не гнiвайтесь, а розсудiть гарненько. Будемо так говорить: ви менi дасте великий шматок сала, щоб я його однiс у комору! Я вiзьму те сало голими руками, i однесу сало в комору, i покладу: сало ваше цiле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам вiд цього шкода?

Пузир. Iди собi к чорту, бо ти наважився мене гнiвить!

Лiхтаренко. Щасливi оставайтесь! (Iде).

Пузир. А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодiя не встережешся! Сьогоднi вiн тiлько голову помастить, а завтра чоботи, а пiслязавтра й сало вiзьме!

Лiхтаренко. Воля ваша. (Пiшов).

ЯВА XII

Пузир i Феноген.

Феноген. От чоловiк! I риби наловить, i нiг не замоче!

Пузир. Я знаю, що вiн бiльше всiх краде, та зате i менi велику користь дає!

Феноген. Ось газети i листи з вокзала привезли.

Пузир (бере листи). Поклади газети на столi, увечерi Соня прочитає. (Чита лист). Феноген, ти знаєш Чоботового сина, Василя?

Феноген. Бачив. Бова Королевич!

Пузир. Старий просить дозволу сватать Соню.

Феноген. Перше спитайте Соню.

Пузир. Що ти мелеш, з якої речi? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяїн на всю округу… Якого ж їй жениха?!

Феноген. А може, у неї є на прикметi!

Пузир. Пройдисвiт! Так буде, як я хочу!

Феноген. Ой, це вам не Катя, та мовчала до смертi, а Соня…

Пузир. Ет, дурощi! (Читає). Феногенушка! (Встає). Знай наших! Получив орден Станiслава другої степенi на шию — а?

Феноген (цiлує його в руку). Слава богу! (Витирає сльози). Покiйний батюшка порадується на тому свiтi!

Пузир. Не дурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засiданiй в земський банк — нехай всi тi, що смiялися з мого кожуха, губи кусають!

Феноген. Так ви зробiть собi, Терентiй Гаврилович, нову хорошу шубу i хороший сiртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торiк виганяв.

Пузир. Я розхристаюсь, як будемо входить; тiлько на порiг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пiзнає! Дався я йому взнаки; пам’ятаєш, як молив потiм, щоб я ного простив, — у руки цiлував, навколiшки ставав!

Феноген. Перше опаскудив, на смiх усiм кинув, а потiм просив… Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий вiн, тридцять лiт носите, дуже торохтить i сильно лоєм тхне.

Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.

Феноген. Єнот краще!

Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!

Феноген (одчиняє дверi). Петро Петрович!

Пузир. Милостi просимо!

Входе Золотницький.

ЯВА ХIII

Феноген, Золотницький i Пузир. Феноген цiлує Золотницького в руку.

Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш?

Пузир. Вашими молитвами.

Чоломкаються.

Пузир. Хоч i не такий кремезний, як вам здається.

Золотницький. Не кремезний, а Крез! I все в тiм же халатi! Пора тобi його скинуть!

Пузир (смiється). По-домашньому, по-хазяйськи!

Золотницький. Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землi?

Пузир. Нема пiдходящої!

Золотницький. Все скупив?

Пузир. Нi, ще не все! Може, продаєте Капустяне?

Золотницький. Дай вiка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателiв i так небагато в околицi осталось, все новi хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успiєш ще захватить i Капустяне, i Миролюбiвку.

Пузир. Нi, мабуть, не доживу до того часу!.. А скiлько б ви справдi взяли за Капустяне? Я не купую, а тiлько так цiкавлюсь!

Золотницький. Прицiняєшся на всякий случай! Ха-ха-ха!.. Два мiлiони! А? Не по зубах?

Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи нi!

Золотницький. Не можна разом все ковтнуть — пiдожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне — Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанiю, три чоловiки уже єсть, давай чотириста тисяч — будеш четвертий, i поставим в Капустянiм сахарний завод!

Пузир. Не моє рукомисло! Я цього дiла не знаю, а коли не знаєш броду — не лiзь прожогом в воду! Ставте самi, а менi дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод!

Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль вiд заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобi все викладуть як на долонi, i ти побачиш, що дiло корисне. Завiдський промисел — велика рiч!

Пузир. Я ще до цього не дiйшов!

Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з дiлом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.

Пузир. Це можна. До речi, менi треба орден получить.

Золотницький. Який?

Пузир. Станiслава второй степенi на шию!

Золотницький. В такiм разi шампанського став!

Пузир. А де я його вам вiзьму?

Золотницький. Так у городi поставиш, там найдем.

Пузир. Та, може, я ще i не поїду, бо дiла у мене дома є и трохи таки нездужаю.

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир. Зараз будемо обiдать. Тiлько вибачайте — у мене фрiкасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хрiну, борщ, заварювана каша до сала та пирiг, може, є з яблок.

Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?

Пузир. Торiк вибрали. Тiлько я ще нi разу не був. (Смiється).

Золотницький. Нiчим хвастать: це тобi не робе честi. От поїдемо, так будеш i на собранiї — завтра почнуться; на черзi важне питання: продоввльствiє голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим бiльше, чим бiльше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копiйок. Нехай голоднi iдуть до мене по п’ятнадцять копiйок на роботу.

Золотницький. Дiло. От ти це саме скажеш на собранiї, i тобi привезуть тисяч двадцять робочих.

Пузир. То вони менi й голову об’їдять!

Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось iнче придумать, треба обсудить, душею увiйти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготнiй болiзнi.

Пузир. Це не моє дiло!

Золотницький. Як?

Пузир. Чуднi люде! Голодних годуй, хворих лiчи, школи заводь, пам’ятники якiсь став!.. Повигадують собi ярма на шию i носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишенi продирають. Чуднi люде!

Золотницький. Якi пам’ятники? Не розумiю. При чому тут пам’ятники?!

Пузир. Не розумiєте? Так от поки ще до обiда, прочитайте оцей лист. (Дає лист).

Золотницький (читає). «В Полтавi дозволено поставить пам’ятник першому українському поетовi Iвану Петровичу Котляревському. На цей пам’ятник грошi збирають формально в Полтавщинi, але приватне можна жертвувать звiдусiль. В числi жертвоватслiв i досi вашого iменi нема, але це, певно, вiд того, що ви не знаєте про таке благородне дiло. Так от я i оповiщаю вас про це, щоб доставить вам приятнiсть, разом з другими земляками пожертвовать на пам’ятник поета. Грошi висипаються полтавському головi. Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря i говоре). Ну?

Пузир. I я кажу — ну?.. Чого їм треба?

Золотницький. Ти хто такий? Малоросiянин?

Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!

Золотницький. Так от i пожертвуй на пам’ятник народного поета.

Пузир. З якої речi? Я жертвую на приюти…

Золотницький. Ждучи награди?

Пузир. Не криюсь. А Котляревський менi без надобностi!

Золотницький. I як тобi не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвiчений мужик: «Котляревський менi без надобностi!» Противно й слухать! Поети єсть соль землi, гордiсть i слава того народа, серед котрого з’явились; вони служать вищим iдеалам, вони пiднiмають народний культ… Всi народи своїх поетiв шанують, почитають i ставлять їм пам’ятники!!!

Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?

Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублiв!

Пузир. Ну й буде з них, а вiд мене не поживляться!

Входе Дiвчина.

Дiвчина. Пожалуйте обiдать!

Золотницький. Прощай!

Пузир. А обiдать?

Золотницький. Обiдать у такого хазяїна важко, тут i кусок в горло не полiзе. До земських дiл тобi нема дiла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш i не цiниш — я соромлюсь сидiть поруч з тобою за столом!

Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хiба вiн вам брат чи сват?!

Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! I прожене тебе вiтер над рiдною землею, i розвiє, не проливши i краплi цiлющої води на рiднi ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезiя i благо народа!!!

Пузир. Та це ви щось такс говорите, що я не розумiю. Милостi просю обiдать!

Золотницький. Нi, поки не даси менi слова, що поїдеш в земське собранiє i пошлеш грошi на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стiл!

Пузир. Та вже для вас: i поїду, й пошлю! (Бере його пiд руку). Не робiть же менi безчестя! (Веде його).

Золотницький. Ах ти… хазяїн, та й бiльш нiчого!

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Сад: ганок, клумби, ослони.

ЯВА I

На сценi нема нiкого. По хвилi за сценою чуть голоси: «Ми не собаки, — i собак краще годують! Може, хазяїн i не знає!» Входить юрба робочих.

Петро. Ходiм до-хазяїна, нехай побаче, яким хлiбом нас годує Лiхтаренко. А ось i борщ-голощак! (Показує глечик).

Дем’ян. Нiчого не поможе! Краще знiмемось отак, як єсть, усi, й другi за нами, та ноги на плечi й гайда!

Петро. Не вигадуй! Нiхто не прийме на роботу, а тим часом Лiхтаренко приведе нас сюди силою.

Дем’ян. Так ми знову покинемо!

Петро. Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайнуємо. Нi. Будем скаржитись. Коли хазяїн нiчого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торiк у Чобота було те ж саме.

Дем’ян. Ну i що ж, помогло?

Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати.

Дем’ян. Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є.