ДIЯ ТРЕТЯ
У Гната в хатi. Яку хвилину нема нiкого на кону.
ЯВА I
Входе Варка, а потiм Софiя.
Варка. Нема нiкого! Де ж вони? Воркують десь, закоханi, щасливi…
Софiя (вбiга).
Варка. Здрастуй! Я забiгла до Параски, трошки посидiла, коли дивлюсь — хтось пiшов до нас. Я не впiзнала тебе. Сiдай, сестро.
Варка (зiтхнувши). Спасибi.
Софiя. Бiдненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?
Варка. Де ж там i нi! Боже, як важко! Тiлько ж мiсяць прожили, тiлько щастя усмiхнулось, та й знов нахмарило.
Софiя. Хiба ти, сестро, не знала, що йому у москалi треба йти?
Варка. Не знала.
Софiя. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспiли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.
Варка. Хто ж сподiвався, що так станеться. Вiн один, думала — одиночок не беруть.
Софiя. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б…
Варка. Таке вже моє щастя. Та бiда знайде, хоч i в пiч замажся.
Софiя. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, вiн скоро повернеться, другi через рiк вертаються.
Варка. Де вже там! Менi все не так, як людям… А ти, Софiє, щаслива?
Софiя. Щаслива, сестро, така щаслива, що не знаю, як i сказать!
Варка. Не б'є тебе Гнат?
Софiя. I не лаялися ще.
Варка. В два мiсяцi другi разiв три поб'ються. Виходить, Гнат тебе любить?
Софiя. I любить, i жалiє, спасибi йому. Знаєш, сестро, менi все здається, що я дiвчина; а як гляну, що й Гнат бiля мене, та нагадаю, що ми чоловiк i жiнка, аж почервонiю, єй-богу!
Варка (набiк). У! Задавила б тебе! (До Софiї). А знаєш, чого я до тебе зайшла? Дай менi решета великого.
Софiя. Добре. Посидь же трохи у мене.
Варка. Нiколи. Треба жито однести у млин, у мене нема кому — я сама.
Софiя. Стривай же, я зараз принесу — воно, здається, у коморi. (Виходе).
ЯВА II
Варка (одна). Щаслива!.. Поки Степан був дома, а Гнат ще не женився — i я була щаслива! Щаслива була тим, що в вiчi Гнатовi смiялась, а вiн лютував i ревнував мене до чоловiка! Я празникувала!.. Вирядюсь, вийду з Степаном i дражню, бувало, Гната. О, як любо кепкувать над ворогом!.. Тепер хвортуна повернулась другим боком: Степана мого взяли у москалi в той самий день, як Гнат женився на Софiї, а я зосталася одна, i знов виплила наверх люта мука: я ревную Гната до Софiї. Здається менi, що я ненавидю Гната, а серце кровiю обливається, що вiн живе з другою! О, чого б я не зробила, щоб тiлько Гната причарувать до себе!! Я на погибель готова, менi тепер однаково! Не в'януть же менi, не сушить своєї краси, поки Степан повернеться!..
ЯВА III
Входе Софiя з решетом.
Софiя (дає решето). Ти б заходила частiше, все б не так скучала.
Варка. Спасибi тобi, сестро, за добре слово. Прощай тим часом. (Пiшла).
Софiя. Iди здорова. (Одна). Бiдна Варка, як менi її жаль. Я б умерла вiд горя, якби мого Гната тепер у москалi взяли. Де ж це Гнат? Вийде куди-небудь на часок, а менi зараз скучно без нього робиться. Стривай, щось менi треба зробити… Ага… (Достає з скринi скатерку й накриває стiл). Коли б татко до нас мерщiй перебрались. Отодi я буду зовсiм, зовсiм щаслива. Батько куплять нам пару бичкiв i корову менi куплять…
ЯВА IV
Входе Ганна.
Ганна. Ще й досi возишся? Я думала, що ти вже й пiч помазала.
Софiя. Я, мамо, миттю справлюсь. (Хутко пiшла).
Ганна (одна). Швидка на речах! А яка з тебе робiтниця? Пожила бiля татка в городi, чайку попила, а тепер би тiлько нiжилась. Ще й старий сюди притириться. Нужний вiн тут, як п'яте колесо до воза. Лишнiй рот. Та у мене недовго. Поки ще спускатиму яке врем'я, а там i насяду, їм тiлько змовчи, то й лапки покладуть, тодi сама працюй, гнися, а невiсточка буде вилежуваться! Чорта пухлого! Я й сама була невiсткою, мене не милували, аж шкура трiщала, робила, будеш i ти робить, я й на татка твого не подивлюся.
ЯВА V
Входе Гнат.
Ганна. Де це ти був?
Гнат. Помагав Семеновi бики вчить.
Ганна. Краще б тин полагодив та рiв окопав, а то осунувся зовсiм.
Гнат (запалює цигарку й пуска дим у комин). Поспiю. Треба помогти другому, то й тобi поможуть. Софiїн батько сьогодня i нам бики прижене, от Семен i менi поможе.
Ганна. Чи старий i справдi тут буде жить?
Гнат. А що?
Ганна. Ще й пита! На бiса нам дармоїд здався?
Гнат. Багато там старий чоловiк з'їсть.
Ганна. Ого! Вiн за двох з'їсть — старi москалi їдять, як з немочi, а не зробе й за малу дитину.
Гнат. Треба ж йому десь притулок мать, де ж його дiнеш?
Ганна. Нехай у благодiльню йде.
Гнат. А якби вас у благодiльню одвезти?
Ганна. Бач, якого пса вигодувала? Матiр рiдну мiняє на жiнчиного батька. Може, ще є стара баба у Софiї, то й ту б прийняв? Багатир, сказано.
Гнат. Що з вами сталось, мамо? Коли не зо мною сваритесь, то на Софiю гримаєте.
Ганна. А хто ж вас навчить? Якби не старi люде, то ви б i за роботу не брались… Тримаю!.. Що ж ти менi звелиш — руки у твоєї жiнки цiлувать або хвалить тебе, що дармоїда приймаєш у хату?
Гнат. Та коли ж, бачите, наобiсiє слухать пiсля цiї та знов цiї!
Ганна. Мати наобiсiла? Добре! Треба й собi iти у прийми десь. (Iде з хати). Дiждалась-таки свого — рiдний син виганяє… (Вийшла).
Гнат (один). От i розбери! Любила мене мати, пестила, прямо як з писаною торбою носилася. Менi здавалось, що кращої, добрiшої матерi, як моя, i на свiтi нема, а от женився — мов одрiзало. Особливо мене пече-рiже, як вона почина до Софiї чiпляться! Ну й як тут витерпiть, щоб часом лихого слова не сказать? Ще, спасибi, Софiя змовчує, а то грiха й не обiбрався б. Ось i Софiя. Стривай — злякаю. (Притуляється до стiни).
ЯВА VI
Входе Софiя з клунком, кладе ного бiля печi. Не бачить Гната.
Гнат. Здорова була, чорнява!
Софiя (кинулась). Ох! (Побачила Гната). Гнат! (Пiдбiга i б'є його шуткома потихеньку). Ось тобi — чорнява!.. Злякав… (Обнiма й цiлує). Де був, вражий сину? Я трошки утомилась. Сядемо. (Сiли на лавi рядом). Дивись, як гарненько я прибрала, от зараз пiч вимажу i розмалюю її усякими квiтками i пiвниками. Побачиш, як гарно буде! У мене є жовтогаряча глина i синька! А матерi не бачив?
Гнат її обнiма.
О ти, мiй милий? Чи й тобi так весело зо мною, як менi з тобою? Чого ж ти мовчиш? Говори, смiйся, шуткуй!
Гнат. Постривай ти, щебетуха. Не даєш менi й слова вимовить, сама балакаєш та й дивуєшся, що я мовчу… Сьогодня батько будуть.
Софiя. Хто тобi сказав?
Гнат. Охрiм приїхав з города. Вiн кiньми — i обiгнав батька. Батько женуть пару бикiв i корову.
Софiя. Корову? От я рада! А якої мастi?
Гнат. Не питав. Дарованому коневi в зуби не дивляться.
Софiя. Коли б сiру. Я терпiть не можу рижих. От ми й хазяїни з тобою! Правда? А як розбагатiємо, зберемо грошей, то купимо коней пару. Правда? Ти любиш коней? Я люблю. На волах довго їхать, а кiньми тiлько ньокнув — i в городi.
Гнат. О ти, мiй соловеєчко, щебетунчик! (Пустують — обнiма її й цiлує).
Софiя. Гнате! Вгадай, що я тобi скажу? Нi, не вгадаєш. (Шепче на ухо).
Гнат. Ну?! А ти почiм знаєш?
Софiя. Я питала Параску, чого воно. (Шепче на ухо). А вона й сказала. (Опуска очi соромливо).
Гнат. Гляди ж, щоб син був!
Софiя (б'є його). От тобi, от тобi! Бач, який противний! Я йому на вухо, а вiн так i вивiз голосно.
Гнат. Ха-ха-ха! Хiба не однаково? (Цiлує). Так гляди ж…
ЯВА VII
Входе Ганна.
Ганна. Ще не нацiлувались? Пора вже й за роботу браться!
Софiя. Я, мамо, все зробила, дивiться!
Ганна. А пiч, а просо треба стовкти.
Софiя. Пiч зараз розмалюю…
Гнат. А просо я й сам стовчу.
Ганна. Балуй, балуй! Може, й пiч сам помажеш?
Гнат. А як i пiч помажу, то що?
Тим часом Софiя проворно розмiшує глину i маже щiткою комин.
Ганна. Маж. Про мене, хоч i хлiб мiси, i обiдать вари сам.
Софiя. Не сердьтесь, мамо, на нього, то я винна. Я нi йому, нi вам нiчого не дам зробить бiля хати, я все сама зроблю…
Ганна. Багато наробиш, як раз у раз будеш до чоловiка липнуть.
Софiя. Та я не буду… От побачите, мамо, як я комин розмалюю.
Ганна. Ти краще позашпаровуй та черiнь добре вирiвняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба — то примха.
Гнат. Та нехай малює, краще для ока, хiба воно вам завадить?
Ганна. Не можна вже матерi й слова сказать твоїй жiнцi, наче я її з'їм! Тьфу на твої речi, — хоч в хатi не сиди… (Пiшла з хати).
ЯВА VIII
Гнат i Софiя.
Гнат. Гедзь матiр укусив.
Софiя. Не дратуй. Нехай собi. Я їм раз у раз змовчу, покорюсь, то вони й подобрiшають. Треба ж їм показать, що вони старшi. Аби ти, моє серденько, завше був до мене такий, як тепер, то менi нiчого тодi не страшно… Дивись, я зараз пiвника намалюю.
Гнат пiдходить до печi й дивиться. Бач?
Гнат. Хiба це пiвник? Це голуб!
Софiя. Ну, голуб. Це ти, я тебе намалювала. Ти мiй голуб! Еге?.. А тут буде проти нього голубка — це я… А ось квiточки, я люблю квiтки. Знаєш, я насiю в городi рожi, маку, повнякiв, чорнобривцiв… Боже, як люблю усякi квiтки, а ти любиш?
Гнат (взяв стеблину з вiника, умочив у глину i маже Софiю). Люблю.
Софiя. Ой! Постой же, я тебе щiткою помажу. (Хоче його помазать).
Гнат ухиляється i вискакує в сiни.
Хiба ти не вернешся. (У дверi балака, а за дверима Гнат смiється). Стривай, стривай, смiйся… ти будеш спать, то я тобi всього носа синькою обмажу — от гарний будеш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, єй-богу, не буду! От противний, мабуть, утiк надвiр. (Одчиня дверi). Так i є, ха-ха-ха! Злякався. (Малює). Боже, як гарно, коли любиш i тебе люблять, аж сльози вiд радощiв навертаються! От татко порадуються за моє щастя! А вони боялися, совiтували йти замiж у городi за шевця! Вiзьму у татка грошей i в недiлю молебствiє одправлю: за Гната, за татка i… за матiр, може, буде добрiща. (Спiва).
На городi нивка,
Кругом материнка,
Там дiвчина жито жала,
Сама чорнобривка.
Жала ж вона, жала,
Стала спочивати.
Iшов козак дорогою,
Став її питати.
Здоров, здоров, козаченьку.
Помагай бiг, женче.
Вона ж стала, вiдказала:
Здоров бувай, серце!
А вже ж тая слава
На все село стала,
Що дiвчина козаченька
Серденьком назвала.
Гнат (одчиня дверi i пiдспiвує послiднi двi строчки). Не будеш мазать?
Софiя. Iди, iди!
Гнат (входе). Ну, не пустуй же, я тобi щось гарне скажу… Батько женуть бички i корову, вже бiля млина на тiм боцi.
Софiя. Побiжимо йому назустрiч!
Гнат. А хати нема на кого покинуть.
Софiя. То ти оставайся, а я побiжу. (Хутко витира руки й бiжить).