ЯВА VI
Варка (одна). Сором, сором який! Через недiлю мав старостiв присилать — i покинув. Пiде поговiр, неслава, подумають, що я й справдi яка непутня… Засмiють, посивiю в дiвках… а ти будеш кепкувать?! Нi! Треба кувать залiзо, поки гаряче… Ти одбивав вiд мене парубкiв, а тепер за першого, якого стрiну, хоч i зараз, — ухватюсь, i не я буду, коли не вийду замiж ранiш, нiж ти опам'ятаєшся!
Входе Степан.
Степан!.. Попробую щастя — вiн задивлявся на мене не раз…
ЯВА VII
Степан i Варка.
Степан. Здрастуй, Варко… Що ж це нема нiкого?
Варка. Були, та Онисько розiгнав усiх.
Степан. I Гнат був?
Варка. Здається, був… та був же, був!
Степан. Де ж вiн?
Варка. А чорт його знає, куди вiн пiшов… Тобi вiн хiба потрiбний?
Степан. Нi, я так питаю…
Варка. Давно я тебе бачила, Степане, аж наче чого зрадiла — мов брата стрiла… Чого ти рiдко так на вечерницi ходиш?
Степан. Наймит, нiколи, немає часу.
Варка. Правда твоя, Степаночку. Гiрко жить на свiтi, як нема батька, матерi… нема щирої дружини… Я часто, дивлячись на тебе, як ти працюєш, думаю собi: щаслива та дiвчина буде, котру ти посватаєш…
Степан. Дiвчата таких, як я, не люблять.
Варка. Якi дiвчата.
Степан. Та всi вони однаковi: гляне на мою твар, злякається й одвернеться… (Смiється).
Варка. Яка ж у тебе твар?.. Зовсiм не страшна, що ти вигадуєш?
Степан. Ти вдень придивись, то й сама злякаєшся: ряба, мов чорти горох на нiй молотили.
Варка. Скажи краще, що ти несмiливий, та й звертаєш на твар i ганиш її без мiри! Он горбатий Маржан яку кралю висватав. Хiба ти до нього прирiвнявся? Ти парубок як дуб, на все село, — i глянуть любо.
Степан. Хiба ззаду…
Варка. Вже коли дiвчина тобi говоре, то повiр! От спробуй: яка до вподоби — смiливо залицяйся, то й побачиш, що твоя буде.
Степан. Всi казали, що ти горда, а ти, бачу, така привiтлива, балакуча…
Варка. Я горда? Ото! Чим же менi гордувать?
Степан. Красива, а всi залицяються, от i горда.
Варка. Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.
Степан. А Гнат?
Варка. Що менi Гнат? Пройдисвiт, волоцюга, та й бiльш нiчого. Ти думаєш, що я до Гната?..
Степан. Кажуть.
Варка. Не вiр. Менi такi парубки не до вподоби. Правда, вiн упада за мною, а менi про нього байдуже… Я скорiше полюблю смирного, роботящого.
Степан (бере її за руку). А я думав…
Варка. Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає).
Степан (притяга її до себе). Кого ж?
Варка. Як буде смiливiший, то й сам догадається… Ну, пусти, я пiду.
Степан. Варко.
Варка. Чого?
Степан. А не будеш смiяться?
Варка. Нема з чого.
Степан (набiк). У мене серце замирає! А!! (До Варки). Скажи, кого ти любиш? Може… нi, скажи сама… скажи, скажи!
Варка. Я люблю смирного, несмiливого, роботящого… трохи таранкуватого, та доброго парубка… От тобi й догадайся!
Степан. Мене?!
Варка (опуска очi). Тебе… вгадав…
Степан. От несподiвано!.. Ти ж не жартуєш, нi?
Варка. Що ти, бог з тобою.
Степан. Я вiд твоїх речей мов одурiв! Я сам тебе давно люблю, тiлько боявся про те й подумать, щоб тобi признаться.
Варка. Суженого конем не об'їдеш…
Степан. А коли так, то завтра жди вiд мене старостiв, нам нiчого одволiкать, ми любимось давно обоє; менi ж нема з ким радиться, я сам-один, нiхто не забороне посватать кого схочу, а грошi є у мене, слава богу!
Варка. I я так думаю, бо й менi нiхто не забороне, i я сама собi господиня…
Степан. Варко! Я не вiрю своєму щастю. Менi все здається, що ти шуткуєш… Коли пошуткувала, то не доводь шутки до наруги, скажи зараз, бо я не вмiю так, як другi… як осоромиш перед людьми… насмiєшся надо мною, я…
Варка. Хтось сюди, либонь, iде… здається, тiтка вертається! Iди, Степане, я вiзьму кужiль i зараз вийду, ми ще з тобою побалакаєм. (Степан виходе, а Варка бере кужiль). Ну, тепер менi нiчого не страшно… Степан вiд брехень захистить. А все ж на душi важко! Не вiрю я, щоб Гнат мене покинув! Не вiрю, тричi не вiрю! Вiн завтра прийде сам до мене!.. О, коли б так сталось!.. Тодi Степана набiк.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Улиця. Варчина хата, злiва вiд глядачiв.
ЯВА I
Варка (стоїть на порозi й виглядає). Нiкого не видко!.. Серце до Гната рветься, а злiсть i досада здержує… Де ж вiн?.. Вже й вечiр наближається, а на душi так погано, мов там прилип шматок чогось важкого i гне мене до землi!.. Ох!.. (Зачиняє дверi й зникає в хатi).
ЯВА II
Виходить Ганна, з правого боку вiд глядачiв.
Ганна. Сказився парубок, не iначе!.. I на вулицi не видко… Ждала обiдать — не прийшов, галушки перестояли, як кваша, i сама через нього не обiдала… Вже й вечорiє, а його нема!.. Чи не поробили йому чого дiвчата?.. Вештається скрiзь по вечерницях, може, яка й пiднесла… чого доброго… ще пропаде!.. От наказанiє господне! Кажу: женися, Гнате, — не слуха… Ну, та вже насяду я на нього й доти буду гризти, поки таки цiєї осенi не оженю. Пора, а то зовсiм розпаскудиться! I додому самiй не хочеться йти, та треба, бо там свиня 5 корито з'їсть, така клята ненажера. Коли б мерщiй опоросилась — тепер у городi поросята по карбованцю… (Пiшла улiво вiд глядачiв).
ЯВА III
Справа виходять Омелько й Дем'ян.
Омелько. Та невже ти не брешеш?
Дем'ян. Єй-богу, Степан сам сьогодня приходив до мого батька, прохав, щоб пiшли старостою до Варки. Батько вже збираються, мнуть табаку у череїтку, а дядько Микола зайдуть за ними з Степаном разом. От гарбузяку пiднесуть, от смiха буде!
Омелько. Чого? Вони ж посварились з Гнатом; може, на злiсть йому й рушники подає за Степана!.. Хiба ти не знаєш Варки?..
Дем'ян. Та знаю, що вона, аби' свого доказать, пiде й до чорта на обiд; тiлько ж Степан рябий, як еоровд яйце, а вона вередлива, та й Гната ще не забула…
Омелько. Так що ж, що рябий! Вiн здоровий, роботящий, кажуть, i грошi є… Чого ж їй ждать? Коли Гнат покинув, пiде й за рябого. Жаль. Гарна дiвчина, хоч би й не Степановi, якщо не проштрапилась…
Дем'ян. А вона тобi до вподоби?
Омелько. Диво, кому ж вона не до вподоби?
Дем'ян. Та першому менi. Я її боюся. Як гляне, так аж мороз по шкурi пiде.
Омелько. То й добре? Я їх багато бачив на сахарному заводi, а таких нема?
Дем'ян. То сватай.
Омелько. Спiзнився.
Дем'ян. От Степан вiзьме в обидвi жменi гарбуза, а ти й засилай зараз старостiв. Вона за тебе скорiше пiде, бо через тебе й посварилась з Гнатом.
Омелько. Як?
Дем'ян. Та так. Я бачив, як ти пiд сiном обняв її, та й сказав Гнатовi, ну, а його й запалило.
Омелько. От навiжений! Я хотiв пошуткувать, обняв її, а вона менi стусана дала та й вирвалась. Що ж з цього? А! Я й не розшолопав вчора, чого вiн до мене чiплявся! Слухай! Гнат ще не зна про старостiв, на вулицi його не видко, ходiм до нього та розкажемо, i я помирюся з ним, i його помирю з Варкою. Чортзна за що посварились.
Дем'ян. Та йому про Варку байдуже! Хiба не бачив, як бiля Софiї увивався? Ну й майстер вiн бiля дiвчат!
Омелько. А коли байдуже, то посмiємося разом з ним над Степаном; а потiм прийдемо сюди, подивимося на сватання.
Дем'ян. Ну, ходiм.
ЯВА IV
Злiва виходять Софiя й Параска.
Омелько. От i дiвчата! Куди?
Параска. Туди. А ви куди?
Дем'ян. А ми туди!.. Ти знаєш, що тут сьогодня сватання?
Параска. Яке?
Дем'ян. Степан свата Варку.
Параска. Тю! Що ти мелеш?
Омелько. Побачите самi! (До Дем'яна). Ну, ходiм, покличем Гната.
Параска. Хiба його нема на вулицi або у Миколи?
Дем'ян. Нема.
Пiшли влiво.
Софiя. Я вернуся, сестричко, додому. Гната нема мiж хлопцями — чого я пiду. Може, вiн до мене зайде, вчора обiщав.
Параска. Та ще побачишся.
Софiя. Е, нi. Я завтра рано поїду до татка, а тепер розминемося! Ох! Вчора, гей, вiн менi такого наговорив, що я мало не здурiла: не знаю, чи й вiрить своєму щастю?.. Так скоро все зробилося, що я мов несамовита ходю.
Параска. То вже тобi так бог дає, що щастя в двiр само йде; ти ж давно Гната любила…
Софiя. Може, вiн шуткував…
Параска. Чого ж йому шуткувать?
Софiя. А Варка?
Параска. Хiба не бачила, що глек розбили?
Софiя. Хто його знає?.. Вони гуляли довго.
Параска. Ото сказала — гуляли!.. Одно — залицяться, а друге — повiнчаться! Варка з Гнатом гуляла, а замiж — чула? — за Степана йде. Так воно все! Поки гуляють — обриднуть одно другому, а дружаться з тими, хто судився…
Софiя. То правда. Тiлько менi чогось наче страшно… аж тремтю…
Параска. То тобi радiсно, а ти думаєш — страшно… ти ще дитина!
Софiя. Може. Слухай, сестро, як побачиш Гната… нi, не приходиться…
Параска. Сказать, щоб прийшов?
Софiя (киває головою). Тiлько щоб нiхто не чув! (Цiлує її). Яка ти добра! Прощай! (Хутко вертається налiво).
Параска (одна). Така смирна дiвчина та щира, i люблю я її, мов сестру… А тут i справдi, як хлопцi не брешуть, чудне щось робиться! Не вспiла Варка посвариться з Гнатом, вже й старостiв жде!.. Був, виходить, такий заранi на прикметi, що тiлько моргнула, а вiн i тут… Горда та завзята, клята дiвка, не дасть у кашу наплювать! Пiду дiвчатам розкажу, — там, певно, вже збираються. (Пiшла вправо).