Битва під Берестечком. 1651

У другій половині червня 1648 року, пробившись із 8-тисячним надвірним військом з Лівобережжя на Полісся, князь Ярема Вишневецький, до якого приєдналися підрозділи шляхтичів Тишкевича, Осинського, Заславського, проходячи через Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнівку, Немирів та Прилуки, брутально та жорстоко придушувало повстання у цих населених пунктах.

У липні 1648 року, враховуючи невпевненість у перспективі укласти тривале перемир'я з польською владою і прагнучи надати підтримку повстанському руху на Волині і Поділлі, які стали об'єктом каральних дій Я. Вишневецького, Б. Хмельницький дав завдання полковнику М. Кривоносу взяти під свій контроль ситуацію в краї. Для здійснення цього завдання йому підпорядковувалися Білоцерківський, Уманський, Вінницький та Корсунський полки. Штаб М. Кривоноса розташувався у містечку Прилуки. 6 липня повстанський загін під керівництвом білоцерківського полковника І. Гирі та Дмитра Кривоносенка (сина М. Кривоноса) почав штурм Махнівки (35 км північніше Прилук), родового маєтку Тишкевичів. Зважаючи на благання київського воєводи Я. Тишкевича врятувати його маєтки від повстанців, князь Я. Вишневецький, який перебував під Острополем (на Волині, 25 км на південний схід від Старокостянтинова), швидким маршем рушив на Махнівку і підійшов сюди у той момент, коли повстанці захопили містечко. Раптова атака кінного загону Я. Вишневецького була несподіванкою для повстанців. Того дня йшов сильний дощ, порох став вологим, і тому кінні корогви поляків, які атакували повстанців, не зазнали відчутних втрат. Козаки, залишивши Махнівку, негайно перейшли до польової оборони під захист 12-рядного табору з возів. Підійшовши до козацького табору з основними силами, Я. Вишневецький не наважився його атакувати і відійшов за р. Гнилоп'ять. Уранці 18 липня козацький табір, зберігаючи бойовий порядок, вирушив у напрямку Погребища. Посилившись підкріпленнями, які привів з м. Прилуки М. Кривоніс, повстанці знову оволоділи Махнівкою. Я. Вишневецькому вдалося відірватися від посланих навздогін за ним козаків, просуваючись швидким маршем за маршрутом Бердичів – Чуднів – Чортория – Гриців – Росолівка (під Старокостянтиновом).

23 липня 1648 року повстанський корпус Максима Кривоноса здобув Полонне. У той же час під Старокостянтиновом війська Я. Вишневецького і Я. Тишкевича з'єдналися із 1200 вояками королівської гвардії під проводом обозного Самуїла Осинського і 1200 вояками ордонансної кінноти і драгунами Заславського під командою Кшиштофа Корицького. 25 липня у таборі Вишневецького дізналися, що військо Кривоноса знаходиться за півтори милі від Костянтинова. Полонений козак розповів, що Кривоніс має намір атакувати місто цієї ночі. Війська воєвод, що стояли трохи західніше Старокостянтинова, почали підтягуватися до міста. Його зайняла піхота, а кіннота стояла в полі, пильнуючи супротивника. На ранок 26 липня під Старокостянтиновом, біля Росоловецької переправи, на лівому березі Случі, отаборилися всі магнатські сили. Незабаром підійшов сюди ще й загін полковника Суходольського кількістю 2300 солдатів, у тому числі 500 піхотинців. З'єднані шляхетські війська досягали 10–15 тисяч вояків.

У середині дня 26 липня до правого берега р. Случі підійшли роз'їзди козацької розвідки. Від магнатського табору через брід вирушив розвідувальний загін, якому в сутичці вдалося полонити козака. На допиті він повідомив, що у Кривоноса 50 тисяч війська, із них близько двох третин складали погано озброєні повсталі селяни. Власне козаки становили не більше 16 тисяч чоловік. Військо Кривоноса йшло двома колонами, у першій маючи кінноту, у другій – табір із пішими козаками й повстанцями. Князь Ярема вирішив вишикувати своє військо вздовж Случі, маючи в тилу Старокостянтинів. Польська армія була вишикувана у традиційний для себе спосіб: на правому крилі стояла кіннота Корицького і Тишкевича, на лівому – Вишневецький зі своєю кіннотою, а в центрі – піхота з артилерією. Князь наказав кількомстам охотників-герцівників перейти річку та зав'язати бій з козацькою кіннотою.

Козаки річкою дозволили переправитися ворожим герцівникам. Відбивши їхню атаку, козаки почали переходити річку вбрід. Кривоніс, певний у своїй чисельній перевазі, рушив у фронтальний наступ усією своєю кіннотою. В авангарді йшов Білоцерківський полк Івана Гирі. Кінним козакам протистояв, захищаючи переправу біля млина на річці, Самуїл Осинський із ротою мушкетерів королівської гвардії та з парою невеликих полкових гарматок, підтриманий батареєю гармат Вишневецького. Шляхтичі понесли значні втрати, але завдяки зосередженому гарматному вогню наступ козаків був відбитий.

Далі Кривоніс кинув у бій усі свої сили: в поле вийшла не прикрита табором піхота. Після запеклого бою козаки змушені були відступити. Шляхтичі відразу ж нанесли контрудар кількома хоругвами магнатської кінноти. Побачивши успіх, князь кинув у бій усю свою кінноту, що переслідувала втікачів аж до віддаленого на півтори милі козацького табору. Князь мав явний намір на плечах відступаючого ворога увірватися до укріпленого табору.

Магнатська кіннота зайняла навколишні горби, чекаючи на прихід піхоти і артилерії, необхідної для штурму табору. Піхота переправилася через р. Случ лише надвечір. Зважаючи на сутінки, значну кількісну перевагу козацької армії та сильний рушничний і гарматний вогонь із табору, шляхтичі відмовилися від спроби його здобути і відступили на свій берег річки. Я. Вишневецький, що наполягав на негайному штурмі табору, не зміг переконати у своїй правоті інших магнатських керманичів, передовсім Я. Тишкевича. Того дня козацькі війська втратили 2–3 тисячі вояків, не рахуючи в'язнів, у тому числі було полонено сотника Полуяна, що, можливо, був командиром кінноти козацького авангарду. Від Полуяна, який, за повідомленням польської сторони, був обізнаний з інформацією на рівні гетьманських козацьких рад, стало відомо про те, що аби прикрити подальший наступ на захід Б. Хмельницького, М. Кривоніс мав завдання якнайдовше затримати сили Я. Вишневецького.

27 липня бойові дії не велися. М. Кривоніс обмірковував подальший хід бойових дій, зокрема план форсування Случі наступного дня, чекав на Корсунський полк, який прибув у район бойових дій надвечір. Крім того, до М. Кривоноса підійшло підкріплення – понад 10 000 повсталих селян. Увечері М. Кривоніс переправив через річку, вище Старокостянтинова, частину своєї кінноти з наміром вдарити в тил шляхтичів.

Повстанська армія користувалася всебічною підтримкою місцевого населення. У ніч з 26 на 27 липня 1648 року мешканці Старокостянтинова завезли до табору Кривоноса значну кількість провіанту та пороху. Про це 27 липня стало відомо Я. Вишневецькому, в результаті чого більше 40 міщан міста було страчено.

Отримавши звістку про наближення армії Б. Хмельницького, магнатська військова рада, зібрана Я. Вишневецьким, прийняла рішення відірватися від супротивника й відступити на захід. Я. Вишневецький продовжував наполягати на штурмі табору, Я. Тишкевич так само наполягав на відступі, інші командири вагалися, але позаяк князь не мав влади наказати іншим командирам чинити, як він вважав за потрібне, було прийнято рішення про відступ.

Готуючись до відступу, Я. Вишневецький наказав командиру піхотного полку Осинському захопити до світанку позиції біля броду на лівому березі Случі і затримати протягом дня 28 липня козаків, забезпечивши відступ війська на захід. Щойно з'явилися перші ознаки світанку, магнатський обоз, гвардійський полк і піхота Суходольського рушили до Кульчина (30 км західніше Старокостянтинова), а за ними пішла кроком кіннота.

Тим часом козацький табір виступив у напрямі магнатського табору і на ранок 28 липня з'явився біля річки, нав'язавши силам Вишневецького новий бій, на який шляхтичі не очікували. Коли М. Кривоніс розпочав наступ, магнатський табір, піхота і артилерія відійшли на відстань до двох миль від Старокостянтинова. Брід через Случ спочатку прикривала рота піхоти (120 солдатів) під проводом Осинського, але незабаром її змінили драгуни Домініка Заславського. Після світанку шляхтичі побачили на правому березі Случі козацьке військо, вишикуване у бойові порядки. За сигналом козаки почали форсувати річку. Кривоніс наступав усіма своїми силами, і шляхетський ар'єргард не витримав такого натиску. Козаки широким фронтом почали переправлятися через Случ.

На правому фланзі Максим Кривоніс поставив табір, на лівому – кінноту, а в центрі – артилерію. Таке розташування української козацької армії було обумовлено недостатньою наявністю кінноти, що створювало тактичну перевагу на користь армії Вишневецького. Повстанське військо мало бойовий порядок, побудований за принципом сильної взаємної підтримки окремих його тактичних частин, програвало ж воно у важливому параметрі бою – маневреності. Відсутність необхідної кількості кінноти не дозволяла Кривоносу вишикувати своє військо за схемою зустрічної, як це зробив Б. Хмельницький на Жовтих Водах та під Корсунем.

Швидко зорієнтувавшись у ситуації, князь повернув назад кінноту. Магнатське військо стало так: Кшиштоф Корицький і Януш Тишкевич займали праве крило, князь Вишневецький – ліве. У центрі став Суходольський, піхота Осинського і артилерія. Ярема Вишневецький вирішив використати сприятливі умови й атакувати козаків, які щойно переправилися і ще не вишикувалися в розгорнуті бойові порядки, кавалерією.

Кривоніс розпочав форсування Случі лівим крилом війська. Вишневецький стримав вогонь артилерії і дав наказ своїм військам до вдаваного відступу, дозволяючи таким чином козакам переправитися. Кривоніс сприйняв це як ознаку паніки серед шляхти. Коли переправилося більше десяти тисяч козаків, на них вдарила одразу вся магнатська кіннота. Козаків з важкими втратами було витіснено за річку аж до табору, а магнатська кіннота повернулася на попередні позиції. Подібний маневр було повторено тричі.

Те, що М. Кривоніс спіймався на таку хитрість тричі, можна пояснити тільки тим, що він покладався на свою кількісну перевагу і був певний, що за наступним разом розіб'є княжу кінноту. За третім разом на чолі шляхетської атаки став сам князь Вишневецький. Перейшовши в переслідуванні козаків через річку, Ярема атакував козацькі гармати, здобувши 4 чи 5 великих гармат, дві гаківниці і дві ожиги (можливо, записи діаріушів плутають між собою гаківниці і ожиги). Було здобуто 21 коронний прапор, захоплені козаками під Корсунем і Жовтими Водами. Ліве крило і центр козацького фронту припинили існування. Незайманим лишився лише табір. Переправлена попередньо на лівий берег Случі козацька кіннота не наважилася вдарити в тил силам Вишневецького.

Я. Вишневецький хотів, використовуючи і тактичну і психологічну перевагу, вдарити кіннотою на табір. Не погодився на це Тишкевич, що з одного боку викликало озлоблення князя, а з другого – похитнуло авторитет київського воєводи серед його солдатів. Не маючи іншого виходу, князь облишив козацький табір у спокої, прикрився ар'єргардом і розпочав відступ далі на захід, через Кульчин до Збаража. М. Кривоніс незабаром перейшов на другий берег Случі й зайняв Старокостянтинів.

Втрати козаків і повстанців протягом дводенної битви скоріш за все становили від 4000 до 10 000 вбитими і пораненими, тоді як шляхтичі навряд чи втратили більше як 500 вбитих. Битва із стратегічної точки зору не мала великого значення і не вплинула на подальший хід подій. Марш Кривоноса не був зупинений – його корпус незабаром зайняв Волинь і Поділля, а також узяв в облогу Кам'янець. Козаки не змогли зв'язати магнатські сили до моменту підходу головних сил козацько-татарського війська Богдана Хмельницького, який ЗО липня ще перебував у Паволочі.

Військова кампанія Я. Вишневецького на Волині та його нещадна розправа з повстанцями страшенно роздратувала козаків. Якщо у кінці червня 1648 року Б. Хмельницький і старшина, які перебували у Чигирині, вирішили припинити військові дії, дожидаючись повернення свого посольства з Варшави, та відпустили татар до Криму з ясиром, то тепер (у липні 1648 р.) страх перед утратою своєї провідної ролі примусив Б. Хмельницького перервати миролюбну політику й знову взятися до збройної боротьби. Уже на початку липня 1648 p. він проводить мобілізацію і стягує до себе лівобережні полки, викликає собі на поміч татар. 20 липня 1648 року Б. Хмельницький зі своїм штабом стояв уже в Паволочі. Він надіслав листа до князя Заславського, де мотивував припинення перемир'я провокуючими діями та свавіллям князя Яреми Вишневецького, які, мовляв, обурили й роздратували увесь український народ.

Протягом серпня 1648 року польський уряд для придушення всенародного повстання в Україні сформував армію в районі Глинян (поблизу Львова) та біля замку Човганський Камінь. Це військо мало 80–90 гармат і нараховувало 32 тисячі вояків шляхетського ополчення, 8 тисяч німецьких найманців і 40–50 тисяч шляхетських слуг і обозної челяді. Річ Посполита переживала період міжкоролів'я, і відсутність твердої влади проявилася у неспроможності панівних кіл створити єдине командування каральними військами. Для керівництва військом було обрано трьох полководців (регіментарів) – князя Домініка Заславського, коронного підчашого Миколу Остророга і коронного хорунжого Олександра Конєцпольського. Регіментарі не були одностайні у своїх рішеннях і не мали авторитету серед війська, якому бракувало єдності і дисципліни. На початку вересня 1648 року коронні війська виступили з місць свого базування на Волинь. Назустріч їм із району Маслового Ставу через Білу Церкву – Паволоч – Погребище – Хмільник на Старокостянтинів рушила українська армія (біля 30 тисяч вояків) і загін буджацьких татар (біля 600 вояків).

Під Пилявцями, на правому березі річки Ікви (за іншими даними – Пиляви), українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо на лівому фланзі головних сил української армії розташувалась кіннота Максима Кривоноса. Козацька піхота зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки, і збудувала на ній шанці. 19 вересня 1648 року підійшло польське військо і стало табором на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 21 вересня 1648 року запеклими боями за греблю через р. Ікву. Польські хоругви під командуванням Я. Тишкевича, Йордана і Осинського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави, що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу.

Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 23 вересня 1648 року до козацького табору прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар, очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 25 вересня 1648 року, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування. Вранці 23 вересня 1648 року українська армія (лівим флангом командував М. Кривоніс, центром – І. Чорнота, правим – К. Півторакожух) вишикувалася в бойові порядки на полі бою. Першою нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужний натиск ворожих хоругв, українська піхота за підтримки артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко захопили греблю, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись зростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилося підготуватись до відходу табором. Під вечір, наздоганяючи ворога, українська армія на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 24 вересня 1648 року польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився на панічну втечу.

Українська армія захопила всю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз з матеріальними цінностями. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн злотих. Блискуча перемога української армії в Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті битви під Пилявцями польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, складалися сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».

Отже, намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців коронні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу тричі розгромили ворога: у битвах під Жовтими Водами і під Корсунем у травні 1648-го та під Пилявцями у вересні цього ж року. Вже в ході цих баталій яскраво виявився військово-стратегічний талант Б. Хмельницького. Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва та використанням зовнішньополітичної підтримки.

Окрилений успіхом перших серйозних військових операцій, Б. Хмельницький продовжує похід на захід, бере в облогу спочатку Львів (8 – 26 жовтня), а згодом Замостя (6 – 21 листопада). Для організації боротьби місцевого населення Белзького, Волинського і Руського воєводств проти шляхетського панування він відправив у різні райони свої полки. Вони не тільки організували місцеве населення у загони, але й допомагали їм у реальних військових діях. До середини листопада 1648 року вони разом із загонами місцевих повстанців звільнили весь західноукраїнський регіон.

Восени 1648-го Богдан Хмельницький зупинив наступ і уклав перемир'я під Замостям. Обставини таких дій історики пояснюють насамперед тим, що у цей час гетьмана турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома повстанців. Частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, інша незначна частина війська, захопивши трофеї, самовільно його полишала. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. Свою роль відігравали відірваність від баз постачання, голод, епідемії. Військові сили гетьмана у цей час обмежувалися лише 30–40 тисячами вояків. До того ж, насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо не було підготовлене.

Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розраховувати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 року неподалік від Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили орди на чолі з калга-султаном (першим заступником хана) повернулися до Криму, а з Б. Хмельницьким залишилася лише незначна частина формувань Тугай-бея.

Козацька старшина, яка вже достатньо зміцнила свої позиції, побоювалася подальшого наростання народної боротьби. Вона бажала закріпити свої позиції юридично, підписавши з поляками перемир'я. Гетьман також чудово розумів, що виснажене та розбурхане воєнними діями українське суспільство терміново необхідно було взяти під контроль, визначити подальші свої дії з огляду на можливі перспективи для українських земель. Б. Хмельницький пішов на хитрість: він дозволив радикально налаштованій частині війська піти на безнадійний штурм Замостя і використав цю невдачу для зміцнення власних позицій.

Осіння кампанія 1648 року після Пилявецької битви проводилася не стільки з метою включення західного регіону до складу козацької держави, скільки для визнання Річчю Посполитою за Україною (Руссю) таких самих прав, які мало Велике князівство Литовське. Причому ці сподівання пов'язувалися з обранням на трон нового короля (Владислав IV помер у травні 1648 року) Яна Казимира.

Б. Хмельницький та його прибічники припустилися, на думку деяких істориків, стратегічної помилки, яку згодом так і не вдалося виправити: замість того щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М. Кривоніс і П. Головацький), вони пішли 21 листопада 1648 року на укладення перемир'я з Яном Казимиром, згідно з яким передбачалося повернення козацької армії в Україну. Поряд з цим Б. Хмельницький відмовився (крім окремих випадків) від надання будь-якої допомоги шляхтичам, які наважувалися повернутися до своїх володінь, наполіг на збереженні козацьких прав за тими селянами і міщанами, які продовжували перебувати у складі козацької армії. 20 лютого 1649 року у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки торішньої боротьби, вперше сформулював свою основну державницьку програму. У подальшому її було розвинено під час його квітневих переговорів з московським посольством Г. Унковського. Посли від польського короля вручили Б. Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Нова політична програма гетьмана містила першочерговим завданням включення до складу Української держави західного регіону. Згідно з умовами укладеного 25 лютого 1649 року з польським посольством перемир'я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України, кордон якої з Річчю Посполитою мав проходити по річках Горинь, Прип'ять, м. Кам'янці-Подільському. Польським підрозділам, урядовцям і шляхті було заборонено переходити цю лінію кордону.

23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально вступив до Києва. Його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства».

Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро постало питання про власну систему органів державної влади та управління. Слід було налагоджувати економічне життя України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, яке обумовлювало постійну ситуацію надзвичайного і воєнного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме в цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави – Військо Запорозьке.

За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати й мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо у 1649 році їх налічувалося 16, то у 1650-му – вже 20.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів влади, введенні своєї податкової системи.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання.

Проте вона не була постійно діючою, до того ж Богдан Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав Старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти – універсали. Система органів влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний – із сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, у малих, але привілейованих – отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман контролював особисто. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Армія сформувалася на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100–150 тисяч вояків.

Соціально-економічна політика Богдана Хмельницького та його уряду залежала від результативності воєнного і політичного протистояння з Річчю Посполитою, позиції козацької старшини та народної підтримки. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.