Атта Троль

2

 
Фрейлігратів мурин-князь
Якось так в запалі трахнув,
Не розваживши, в свій бубон,
Що, загувши, він розскочивсь.
 
 
Факт вражаючий! від нього
Затремтить усякий бубон!
Погадайте ж, що буває,
Як ведмідь розірве пута?
 
 
Раптом сміхи і музики
Заніміли, з жахом, з криком
Люд з базару геть посунув,
Дами всі побігли разом.
 
 
Так з невільничих кайданів
Швидше вирватись потрапив
Атта Троль. Він диким скоком
Геть по вулиці погнався.
 
 
Перед ним всі розступились.
Він же видерся на скелю,
Вділ з презирством подивився,
Потім зник поміж горами.
 
 
На порожньому майдані
Зосталася чорна Мумма
І поводар — він шалено
Кинув шапкою об землю,
 
 
Потоптав на ній ногами
Всі мадонни! Скинув плащ
І зоставсь, огидно голий.
Проклинати став ведмежу,
 
 
Чорну та бридку невдячність!
Бо вважав він Атта Троля
За товариша свойого,
Навіть вивчив танцювати.
 
 
Адже він тому ведмедю
Дарував життя! давали
Недаремне сто талярів
За ведмежу пишну шкуру!
 
 
І нещасна чорна Мумма
У німій стояла тузі
Та, благаючи, спиналась
Перед гнівним господарем.
 
 
Та господар той ще гірше
Розлютився, бив і лаяв:
«Ти, Христина-королева^[9]!
Пані Муноц! ти, розпусто!»
 
 
Все те сталось в теплу, гарну
Пообіднюю годину;
Ніч, що потім наступила
Після дня, була розкішна.
 
 
Я просидів половину
Теї ночі на балконі,
При мені була Жюльєтта
І на зорі поглядала.
 
 
І промовила, зітхнувши:
«Кращі зорі сі в Парижі,
Як увечері зимою
Одбиваються в калюжах!»
 

3

 
Літня мрія! фантастичний,
Без мети мій спів, так само,
Як життя усе й кохання,
Як творець і всі створіння!
 
 
Бо для власної забави
Виграває і літає
По країні поетичній
Мій прудкий Пегас коханий.
 
 
Не цнотливая він шкапа,
Не робочий кінь міщанський
І не огир він партійний,
Що в нестямі рже й басує.
 
 
Золоті підківки має
Мій крилатий білий коник,
А вуздечку — низку перлів —
Я її пускаю вільно.
 
 
Ти неси мене, де хочеш!
У повітря, в гори-кручі,
Де клекочуть так потоки:
«Бійсь безодні божевілля!»
 
 
Ти неси в долини тихі,
Де дуби стоять поважні,
З-під коріння плине давнє
Джерело пісень солодких.
 
 
Хай я там води нап’юся,
Очі вмию, — ох, я прагну
Сеї чистої водиці,
Що видющим, мудрим робить,
 
 
Сліпоту здійма! Мій погляд
Бачить глибоко в проваллі
Атта Тролеву печеру!
Розумію, що він каже.
 
 
Дивно, як мені знайома
Видалась ведмежа мова!
Чи не чув я де тих гуків
У коханім ріднім краю?
 

4

 
Ронсеваль^[10], долино славна!
Як твоє імення чую,
Затремтить, запахне в серці
Квітка синяя забута!
 
 
Постає країна мрії,
Що літ з тисячу, як зникла,
І великі очі духів
Глянуть так, що я злякаюсь.
 
 
Гомін, брязкіт, люта чвара!
Б’ються франки й сарацини;
Розпачливо і криваво
Сурма грає у Роланда!
 
 
У долині Ронсевальській
Видко «поруби Роланда», —
Так прозвано їх, бо лицар,
Щоб собі пробить дорогу,
 
 
Так смертельно, тяжко вдарив
Тим своїм мечем Дюрандо
В скелю, що сліди зостались
І по сей день на камінні.
 
 
Тож в одній щілині темній,
Геть зарослій чагарями,
Ялівцем, лежить глибока
Атта Тролева печера.
 
 
Серед любої родини,
По трудах він спочиває
Після втоми, споглядання,
Подоріжжя світового.
 
 
Як то мило повернутись
До дітей, в печеру любу!
Дві дочки й синів чотири
Вкупі з Муммою зростив він.
 
 
Гарно вилизані доні
І русяві, мов попівни;
Хлопці бурі, лиш найменший
Одноухий син, той чорний.
 
 
Сей найменший був мазунчик
Материн, вона з ним гравшись,
Відкусила в нього вухо
І, милуючи, пожерла.
 
 
Молодець він геніальний,
Має зграбність гімнастичну,
І такії робить штуки,
Мов штукар славутній Масман^[11].
 
 
Цвіт краєвої освіти,
Любить він лиш рідну мову,
 
 
Зроду він не вчив жаргону
Ні гелленів, ані римлян.
 
 
Свіжий, вільний, жвавий, гречний,
Він ненавидить всі мила,
Умивання — нову розкіш,
Так, як і дотепний Масман.
 
 
А найбільш він геніальний,
Як на дерево дереться,
Що над кручею із скелі
Із щілини виростає.
 
 
І на гору він вилазить,
Де вночі уся родина,
Коло батька посідавши
Розмовляє в тихий вечір.
 
 
І розказує їм батько,
Як він жив колись у світі,
Як людей, міста він бачив,
І терпів багато лиха,
 
 
Мов той славний син Лаертів^[12], —
Атта Троль лиш тим не схожий,
Що й дружина з ним ходила,
Вірна, чорна Пенелопа,
 
 
Атта Троль розповідає
Їм про славу колосальну,
Що, танцюючи мистецьки,
Залучив собі ніж людьми.
 
 
«І старі, й малі, — казав він, —
Аж не тямилися з дива,
Як, було, під гуки дудки
Він танцює на базарах.
 
 
А найбільше тії дами
(Знаються ж на тім найбільше!)
Страх плескали у долоні
І очима любо грали».
 
 
О мистецьке славолюбство!
З усміхом старий танцюра
Згадує, як свій талан
Уявляв він перед людом.
 
 
І в великому натхненні
Хоче ділом доказати,
Що не марний самохвалець,
А митець великий справді:
 
 
Миттю схоплюється з місця,
І спинається на диби,
І танцює, як давніше,
Той гавот, танець свій славний.
 
 
Мовчки всі, пороззявлявшись,
Поглядають ведмежата,
Як вистрибує їх батько
Дивно в місячному сяйві.
 

5

 
Між родиною в печері
На спині, слабий душею,
Атта Троль лежить, задумавсь,
Лапу ссе, гарчить невпинно:
 
 
«Муммо, Муммо, чорна перло!
Я тебе в світовім морі
Уловив, і в тім же морі
Я тебе згубив ізнову!
 
 
Чи з тобою я побачусь
В сьому світі чи на тому,
Де душа твоя від шерсті
Буде вільна й просіяє?
 
 
Ох! коли б я міг іще раз
Милу мордочку лизнути,
Любу Мумму ту солодку,
Наче вимащену медом!
 
 
Щоб хоч раз мені почути
Пах, що завжди від моєї
Мумми чорної походить,
Наче пахощі від рожі!
 
 
Ох! в кайданах Мумма гине,
В теї бридкої звірини,
Що людиною зоветься —
І кричить: я пан створіння!
 
 
Смерть і пекло! Тії люди,
Ті пани ясновельможні,
З високості, гордо, пишно
Поглядають вниз на звірів,
 
 
В нас жінок, дітей хапають,
В’яжуть, мучать нас, мордують,
Ще й провадять торг поганий
Шкурою і тілом нашим!
 
 
Ще й себе вважають в праві
Отакі бридкії вчинки
Над ведмедями вчиняти,
І зовуть се людським правом!
 
 
Людське право! людське право!
Хто ж се дав вам теє право?
Не натура ж, бо вона
Не бува ненатуральна.
 
 
Людське право! хто то дав
Привілегії отії?
Вже ж не розум, бо ніколи
Не бува він нерозумним.
 
 
Люди! та невже тим ліпші
Ви од інших, що їсте ви
Все печене та варене?
Ми — їмо сировину;
 
 
А вкінці виходить скуток
Все однаковий, — не їжа
Робить славним: той славетний,
В кого вчинки й думки славні.
 
 
Чи не тим ви, люди, ліпші,
Що наука й хист ведеться
Добре вам? Але ж і ми
В тім’я довбнею не биті.
 
 
Чи нема ж собак учених?
Або коней, що рахують,
Мов купці? чи ж не чудово
Зайці в бубон вибивають?
 
 
Чи бобри не мають слави
В гідростатиці віддавна?
Хто ж то винайшов клістири
Для людей, коли не буцли?
 
 
Чи ж осли не пишуть критик?
Чи комедії не грають
Мавпи? Хто ж є кращий мімік,
Як батавія, кіт морський?
 
 
Солов’ї чи ж не співають?
Де ж співець над Фрейліграта?
Хто співав про лева краще,
Як земляк його верблюд?
 
 
Танцюристий хист підняв я
Сам високо так, як Равмер^[13]
Хист письмацький: чи ж не гірше
Пише він, ніж я танцюю?
 
 
Люди, чим же так ви ліпші
Нас? Високо ви несете
Голову, та в голові
Думки низькії снуються.
 
 
Люди, чи не тим ви ліпші
Нас, що маєте ви шкуру
Гладку й слизьку? поділяйте ж
Із гадюками ту вроду.
 
 
Людський рід, двоногі змії!
Розумію я, для чого
Одіж вам! Чужою шерстю
Криєте гадючу нагість.
 
 
Діти, діти! стережіться
Бід безшерстої потвори!
Дочки! не впевняйтесь тому
У штанах бридкому звіру!»
 
 
Дальш доводити не хочу,
Що ведмідь в своїй зухвалій
Нісенітниці провадив, —
Ніби звірі людям рівні.
 
 
Бо таки ж нарешті сам я
Чоловік, і я не хочу
Переказувать бридню,
Бо нарешті се ж образа!
 
 
Чоловік я сам, і ліпший,
Ніж усі другії звірі;
І користі свого стану
Я ніколи не зречуся.
 
 
І до бою з кожним звіром
Стану й буду битись вірно
За людей і за святеє
Природженне людське право.