Четверта — Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тільки і бачать її, що як усі полягають спати, а вона і вийде надвір та й махне рукою. То куди махнула, туди і хмари підуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких ліків, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не приніс, нічого і не озьме і каже: «Я нічого не знаю; ідіть собі геть!» Ну, ну! Така то й не зна!
П’ята була Домаха Карлючківна. Як ще змолоду дівувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане; суха та цибата; на голові волосся, як на кужелі вовна, а коли роззявить рот, так і лопата улізе; нісочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Білагород, та й ті мов сметаною заліплені; а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дівувала вона, дівувала; перш жадала поповичів, далі спустила на писарів з ратуші, забажала опісля вже і хлібороба, так ба! і личман не дивиться. Нічого робить! пов’язала сіду голову, перейшла жити у пустку, що на леваді, над болотом, та й стала чаклувати та людям капості робити. Вже і не думай її ніхто заняти! Ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз і залящить: «Будеш мені, песький сину, тямити; тривай лишень!» То так і є: або, ходячи, спіткнешся, або за обідом подавишся, або п’яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобі: хоч — як там кажуть — не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і розказувати. Цур їй! Ще щоб не приснилась…
Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто інший розказує, а мені ніколи: чогось конотопський народ загомонів і закопошивсь, і комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.
V
Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичками, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, іде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя з позакидуваними назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані і надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв. Та й правда ж була: з журби цілісіньку ніч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелів слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному і невеселому? Хоч і підійшов до людей, що перед ним усі шапки познімали і поклоняються йому, а він іде собі, надувшись, і ні на кого і не дивиться, тільки щоки роздува, щоб усі знали, що він тут-здесь є старший.
От підійшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грізно:
— А що?
— Совершеніє уготовася, — відізвавсь до Конотопської сотні писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи біля калавурних, що стерегли низку відьом, і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько, і каже: — Вожделінного умоізступленія, з дневним містопребиваніем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!
— Спасибі! — сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тім слові тільки трохи підняв шапку з голови та мерщій її наплюснув вп’ять на голову та й сказав повагом, усіх озираючи і ні на кого не дивлячись: — Здорові! — А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший, і знай дметься, мов шкураток на вогні.
— Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! — заклекотіла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дітвора, та й поклонились йому низенько…
От Ригорович і шепче пану Микитові на вухо:
— Сотворяйте ж ділоначинаніє, угобзіте у нашій Палестині порядок…
— Цур дурня, та масла грудка! — шепнув йому на відвіт пан Уласович, — як мені укобзити, чи як там, коли нічого і не второпаю, що се таке і є.
— Так не творіте ж мені возклоненія ні у єднім ділі! — сказав писар та й пішов до свого діла.
Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, і не мав дев’ятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микайся в ризи. Зовсім не тямив діла, так і не вередував вже нічого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було — і не думай його зопинити: чи до діла, чи не до діла, знай підписує, що попада. Писар було зопиняе, — так де! «Не хочу, — каже, — щоб діло валялося; підпишу, от йому і кінець!» То, було, писар, коли тільки побачить, що суддя у колегію йде, зараз і хова усі бумажки, а то він їх усі зараз і попідпишує. Раз — о, сміху було! (я ще служив тоді у колегії і вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) — писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного, що з нею було частенько у лісок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тільки таки що ввійшов, сів, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай мені дякують, що швидко діло рішив; а винуватий нехай жалкує на себе». Та чирк! і підписав «рукою власною». А хлопці — ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював і, розтолкувавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть, собі, узявшись у боки, як той хверт, що у київській граматці, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разів з п’ять, а далі осміливсь і каже:
— Спасибі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовині. Ще покійний ваш дідусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! і той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той і дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне діло!…
— Буде й новина непогана, — сказав повагом пан Забрьоха та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанібратавсь з ним; та щоб швидше від нього відчепитись, гукнув на Ригоровича і каже:
— А що?
А той, упоравшись зовсім, іде до нього і кахикає, і уси закручує — се вже така звістка, що з письма стане говорити — та й каже:
— Приспі урем’я совокупленіє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. Ануте, братіє, дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули писарське повелініє, зараз і відчепили з відьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщій за руки і за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, і помчали до човнів… Вона кричить: «Пробі!» Діточки біжать за нею та голосять, неначе вже вона і нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає і козаків, і сотника, а найпуще писаря… Так ніхто їх і не вважа, а ще деякі з кучі кричать: «Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається…» А інший каже «Попалась? А що? Се тобі не коров у північ доїти…» Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, і тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вірьовками руки і ноги гарненько; та вірьовки і попродівали у петлі, що на палях, та, підсунувши її вірьовками угору, як плюснули разом у воду… Та, як каменюка, пішла на дно, аж тільки бульбашки забулькотіли!…
— Тягніть назад, тягніть!… Не відьма вона, не відьма! — загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись поміч дати тим, що біля вірьовок…
— Погружайте, погружайте паче і паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! — як віл ревів Прокіп Ригорович і спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.
— Слухайте мене, — на усі заводи кричав Уласович. — Адже я сотник. Я повеліваю: тягніть назад! Адже не знирнула, так вона і не відьма.
— Не відьма, не відьма; не знирнула, не відьма; тягніть назад! — кричав увесь народ, і вже писаря ніхто не послухав, і витягли Веклу зовсім мертву, відчепили від вірьовок і, не кладовивши на землю, стали на руках відкачувати.
Поки сеє діялось, пан сотник, відпочивши опісля крику та турбації, підкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:
— Скажи мені на милость: за що її повелів топити? Жінка ще не стара і багатого і чесного роду; не чути було за нею ніякої примхи.
— Суджу по правоті і без усякого возклоненія дівствую, — сказав Ригорович, — она суть хоча іще і без старості жона, но імать пінязей[10] до біса. Просих — і не дала; позичах — і не повірила; стражі предах — і не відкупалася, якоже другії прочії. Сього ради розмислих ю погрузити і не ізторгнути оттолі, дондеже не дасть мені, чого і колико прошу. Живуща, матері її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її відтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! — гукнув Ригорович на калавурних.
Притаскали Устю, і те ж усе було, що з Веклою, тільки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй і амінь! Хоч і трусили, так і не відкачали, так і зосталась.
Питавсь пан сотник у писаря і про сю, так нищечком йому призйавсь: «Що, — каже, — желах совокупитися з її дщерією Одарією, дуже ліпообразною, і вона, тресугубо нечестивая, замість желаємої дівиці, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз і покри предняя і задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє діло таковая пинхва…»
Аж ось і перемішав їм Талимін Левурда, кланяючись низенько, і просить:
— Будьте ласкаві, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали і мою жінку трохи, бо трохи вона чи не відьмує…
— Давай її сюди! — неначе проспівав, так заговорив пан Забрьоха. — У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбільш тих, що добрих людей замість рушників та годують гарбузами. — Та здумав своє лихо, здихнув важко та голову понурив і стоїть.
А Прокіп Ригорович ще тільки почув, об чім Левурда став прохати, та так і затрусивсь, неначе циган на морозі; очі йому так і заблискали, пика почервоніла, губи задрижали і ледве-ледве може слово промовити:
— А як ти… а за що… твою жінку потопляти?… хіба ж вона волшебствує?
— А як же не волшебстсвує? — казав Талимін Левурда Уласовичу. — Ось слухайте сюди, добродію! Разів з десяток таке мені привиденіє було, що у саму глупу північ хтось і стука у вікно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жінка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед світом вернеться; то я й питаю: «Де ти, кажу, була?» Та вона й каже: «Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу». А я кажу: «Лягай», а вона і ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродію, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тій неділі, так я вже іменно бачив чорта живісінького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здорові були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три дні, та як мені завадило, так я у той же день і вернувсь пізно уночі. Стук-стук у хату — жінка не відчиня і з кимтось розмовля та регочеться, і світло є в них. Я як рвонув двері, так защіпка і відскочила, а я ввійшов; дивлюсь… аж в неї в гостях чорт, та от, як бачите, словнісінько як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика, і одежа, і усе таке. Я до чорта, та він від мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сіни (а сінешні двері засунув я таки); він бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на піл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта і моя жінка з ним дружить. От я вам і кажу: непевна моя жінка, зовсім непевна, сполощіть її хоч трохи, може, тогді дощ піде.
— А що ж? Так і сполоснути. Пане писарю! ану! — так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!
— Чи ви обуяли? — закричав на нього, — чи ви таки попросту одуріли? Вам не довліє ніякого рішення іспускати без потребності моєї, затим, що треба усякеє діло угобзити і законнеє присовокупленіе соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повеліва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденіем своїм приведшего сожитіє своє, сиріч жінку, до дружелюбія, з сатаною, — дух свят при вас, пане Уласович! — убо подобаєть забити сякому-такому сину нозі у кладу. Агов, хлопці! Пойміте його і водворіте у ратушу і присовокупіте нозі його до клади, бо сам сознаніє учинив, що видів і осязав живого чорта; убо він є колдун, чаклун; воутріє ізбию киями сього грішника.
Поки се Пістряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратуші, а Ригорович повів оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усміхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козаків: «Ануте, водворяйте у преісподнії води Домаху Карлючківну!» І після Карлючківни тільки забулькотіло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомоніла: «Ні, вона не була відьма, не була!»
І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили, а котру відволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується, що, каже: «Де ж тая відьма? От усіх топили і усяка порина, а відьма не знаходиться». Микита Уласович вже й дрімати став; по його, так вже б пора і додому: чи будуть дощі йти, чи ні, йому нужди мало; не стане свого хліба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки і лайки і без позивання не обійдеться.
Усе знай позіха та погляда на свого Пістряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у ніс, думав-думав та й крикнув: «Давай останки во язицях. Водворіте сюди Явдоху Зубиху!» Приперли й ту, відопхали човном до паль, підв’язали вірьовками, підняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, і не порина, а як рибонька поверх води, так і лежить, і збовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: «Купочки-купусі, купочки-купоньки!»
Увесь народ так і жахнувсь! «От відьма, так, так!» — закричали усі; а Микита Уласович як позіхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений і зоставсь; а Прокіп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: «Возтягніте ще! Верзіте во тьму водную!» Так що ж бо? як не пащикує, а Явдосі нічого не зробить. Підтягнуть, гепнуть її скільки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузує над усіма, та усе знай товче: «Купочки-купоньки».
— А вознесіть сімо каменія і плинхводіланія! — здумав пан Пістряк, і так і народилася цілісінька куча цегли і каменюк усяких, що хлопці, почувши приказ, зразу мотнулись і нанесли.
— Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її, — так кумандував Ригорович, аж підскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.
Нав’язали моторніші цілісіньку низку каменюк на вірьовку, і, підвізши на човнах, аж насилу три чоловіки підняли тую низку та й накинули Явдосі Зубисі на шию і думають: от пірне! А вона, урагова баба, і не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку із вірьовки, так вона нею полощеться та й жартує: «А що ж? Намистечко мені на шию почепили, а перснів і нема? Еге! Бач, які добрі! кете і перснів на руки і замість черевичків чого на ноги».
— Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! — кричав, як опечений, Прокіп Ригорович та аж запінивсь, як скажений, бачачи, що нічого відьмі не зробить, і що вона над ним кепкує.
Нав’язали їй на руки і ноги каменюччя — боживсь той чоловік, що мені про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторік вмер, — так боживсь, що пудів двадцять нав’язали й на шию, на руки і на ноги, та, відчепивши від вірьовок, так її й пустили у воду… Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так і плава поверх води, і руками і ногами бовтається та знай приговорює: «Купочки-купусі!» А далі урагова баба обізвалася і до писаря та й почала його кликати: «А ходи, Прокіпочку, сюди! Нумо укупці купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надіну на тебе намистечко і перснів тобі дам…» А Ригорович аж увесь чуб обірвав собі з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далі кинувсь до Уласовича та й каже:
— Несумнительно сія баба суть от баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила дождевие каплі і скри у себе у чванці або у іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, де протерпить до нестерпимості і да розпустить хляби воднії, і да ороситься земля.
— Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робіть, що знаєте, тільки швидше, бо вже обідня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедію, що на бабі цілісінький віз каміння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робіть собі, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопі сотник.
Повелів Ригорович піймати у воді відьму Явдоху, так де! Хлопці човнами її і не здоженуть, і вірьовками накидають, так усе нічого; так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно, як відьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усіх потомила, так і піддалась…
Що ж то зрадувався народ, як злапали відьму Явдоху Зубиху! Усі кричать, гомонять, біжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усі біжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона співа весільної пісеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж біжить з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер скрутить і вимучить з неї, щоб віддала дощі назад, що покрала, та з радощів такі баляси точить, що не тільки хто, та й сам себе не розбере, що він і говорить. Далі закричав: «А дадіте сімо вербових і удвойте лозових і возглуміте її, елико сили вашої буде!»
Де взялись і різки. Скрутили Зубиху Явдоху; тільки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От і положили її; по два парубка сіло на руки і на ноги, а два узяло здоровенні пучки різок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б’ючи, б’ють-б’ють, і вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи під різками, казку каже: «Був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»
— Та бийте окаянную ханаанку! — аж заревів Пістряк.
Хлопці деруть щомога, а Явдоха своє: «І ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, і я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»
— Та деріть дужче! — крикнув що є мочі сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живіт і печінки під серце підступали, бо не обідав і досі.
Хлопці перемінились, узяли пучки і стали пороти, а Зубиха знай своє товче: «І ви кажете: та деріть дужче, і я кажу: та деріть дужче; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка і на спині латочка, чи хороша моя казочка?»
— Соплітіте розонацію з тернія і удвойте їй поруганія на лядвії! — скумандував пан Пістряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.
Хлопці чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «І ви кажете: соплітіте розонацію з тернія і удвойте поруганія на лядвії, і я кажу: соплітіте розонацію з тернія і удвойте поруганія на лядвії; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяні шапочка, на спині латочка, чи хороша моя казочка?…»
Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тільки Ригорович Пістряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кінця ділу; б’ють-б’ють бісовську бабу, скільки хлопців перемінилося, скільки різок перебрали: і вербових, і березових, і тернових; а їй не позначилось нічого, неначе тільки що лягла і ні трішечки і не бита, а вона собі знай товче чоловіка Сажку…
Отже ж то як сеє діється, і гаспидську, католикову Явдоху б’ють, проліз скрізь народ, що так і обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловік і непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:
— А що се вам за іграшки далися! Чи то пану сотникові знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що різками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?
— Як колоду? Що се він каже? Де там колоду б’ють? — загула громада і, дивуючись, розпитує.
— Де колода? Не бачите? Дивіться ж! — сказав Швандюра та й повір рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленіє та й годі! Тогді усі побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вірьовками, і сидять на ній чотири хлопця здоровенних і держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всієї сили добрими різками, неначе кого путнього. А біля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха і не зв’язана, і регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замість її та над колодою. Так, скажете, се і не удивленіє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усіх, хто тут був, мару, а Демко з свіжими очима прийшов і бачив, що твориться, і як дещо знав і вмів проти чого що-небудь зробити, то він і відвів мару від людей. От тогді тільки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
— Ких, ких, ких, ких!… — зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь кріпко, а тут і сам розреготавсь, як уздрів таку кумедію. І що ж будеш робити? Звісно, що против насилки нічого не зробиш, коли не вмієш як її відвести. Ну, посміявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
— Таки, — каже, — нічого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощі та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полиці. Та не бійтесь нічого. При мені не здужа навести. Коли ж і наведе, то я відведу. Хоч вона і відьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона і природжена, а я; тільки вчений, та дарма! Побачимо!
— Так возклоніть же її паки! — закричав Ригорович, — і сотворіть їй школярську сікуцію, яко же і нам во оноє урем’я субітки твориша… — Ще добре і не вимовив, а хлопці вже і мотнулись: розперезали, положили, січуть… і вже нашій Явдосі не до казки; вже і в і неї у самої на спині… латок з сімдесят, як у чоловіка Сажки… Мовчала-мовчала, хотіла відтерпітись… так ще не родивсь той чоловік, щоб утерпів під різками! Далі як заскавучить, як заскиглить… а далі як стане кричати: «Не буду до суду, до віку!… батечки, голубчики!… пустіть, пустіть!… верну й дощі, верну й роси… І буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригоді… тільки пустіть…»
— Годі, — повів Микита Уласович голосом поважно. А Пістряк знай своє:
— Усугубляйте паче і паче!
Хлопці не знають, кого й слухати: половина б’є, а друга жде.
— А бодай вас, пане сотнику! — так загарчав на нього пан Ригорович. — Іще було уп’ятерить подобало за таковоє злодіяніє… Се вона мені зробила, що я після перепою химери погнав. Оттаке злодіяніє…
— Але! злодіяніє! — сказав пан Забрьоха, — тобі б усе тільки злодіяніє і робити. Тут тільки трихи та мнихи, а вже обідати пора. Ще чи буде після такого парла дощ, чи ні, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так і того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай відпочине після такої бані. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходімо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А після обід не буду ськатись та розкажу тобі, який мені бешкет зробили позавчора у Безверхім хуторі. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокіп Ригорович наш зоставсь і стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхім хуторі? Думав-думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далі підняв палець догори і каже: «Догадавсь! е, е, е, е! Сього мені і треба було! А покиньте, хлопці бідну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелів було її парити до вечора, а я її помилую».
Підвели Явдоху і ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотів за нею, усе кричачи: «Відьма, відьма! Покрала з неба дощі!» А Ригорович іде собі та щось дума, далі і каже: «Такої мені і треба!… Піддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а мені винирнути з писарства та на панство…» Та й потяг до пана Микити Уласовича обідати.