Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Де тепер Беррідж? – спитав професор не відразу.

– Упевнений, що він повернувся в контору, – припустив Браун. – По суті, він повернувся, коли Прінґл відкрив книгу і зник.

Вони знову помовчали. Потім професор зареготав. Так сміються люди, достатньо розумні, щоб не боятися принижень. Нарешті він сказав:

– Я це заслужив. Справді, не помічав найближчих своїх помічників. Але погодьтеся – було чого злякатися! Зізнайтеся, невже вам жодного разу не стало моторошно від цієї книги?

– Ну що ви! – замахав руками патер Браун. – Я відкрив її, як тільки побачив. Там лиш чисті сторінки. Розумієте, я не забобонний.

Найгірший злочин у світі

Патер Браун походжав картинною галереєю з таким виглядом, ніби прийшов сюди не для того, щоб дивитися на картини. Справді, вони його не цікавили, хоча загалом картини він дуже любив. Не те, щоб у цих дуже сучасних творах мистецтва було щось аморальне або негоже. Той, хто відроджував у собі язичницькі пристрасті, маніпулюючи поєднанням переривчастих спіралей, перевернутих конусів і розбитих циліндрів, за допомогою яких мистецтво майбутнього надихало чи спокушало людство, володів – треба віддати йому належне – легкозбудливим темпераментом. Річ у тім, що патер Браун чекав тут свою юну приятельку, котра обрала це безглузде місце відповідно до своїх більш футуристичних смаків.

Юна приятелька була ще й юною родичкою, однією з небагатьох, котрі у нього були. Звали її Елізабет Фейн, або просто Бетті, і вона була донькою його сестри, котра вийшла свого часу заміж за благородного, але збіднілого сквайра. Позаяк сквайр цей був таким же мертвим, як і бідним, патер Браун був її опікуном, так само, як і сповідником, і в якомусь сенсі захисником, а заодно й рідним дядьком.

Тепер він, втім, марно мружився на групу людей, що стояли в галереї, в пошуках знайомих каштанового волосся й світлого обличчя. Замість племінниці він побачив кількох знайомих і ще більше незнайомих йому людей, у тому числі кількох, із котрими, за химерністю смаку, він і не хотів би знайомитися.

Серед людей, із котрими священик не був знайомий, але котрі тим не менш викликали його зацікавлення, був гнучкий, рухливий і дуже елегантний чоловік, схожий на іноземця завдяки своїй борідці клинцем, як у літнього ідальго, і темним волоссям, підстриженим так коротко, що вони здавалися чорною шапчиною, що щільно облягає череп. Серед тих, із ким священик знайомитися не хотів, була дуже пихата на вигляд особа в викличному червоному платті, з гривою жовтого волосся, занадто довгого, щоб назвати його стрижкою, але надто рідкого, щоб назвати його якось інакше. У персони було міцне, важке обличчя блідого, майже нездорового відтінку, і доста було їй поглянути на когось, як у того виникало відчуття, що на нього зиркає василіск. Вона тягла за собою на буксирі коротуна з великою бородою, дуже широким обличчям й овальними сонними очима. Дивився він цілком пристойно, якщо взагалі не спав, але бичача його шия (вигляд ззаду) здавалася, правду кажучи, дещо грубуватою.

Патер Браун поглянув на червону леді, радіючи з того, що його племінниця нітрохи на неї не схожа. Потім він відвернувся і став озиратися – з якоїсь йому самому невідомої причини – поки не відчув, що будь-яка людська особа була б рятівним контрастом. І тому він із полегшенням, наче прокинувшись, почув своє ім’я та побачив ще одне знайоме йому обличчя.

Це було гостре, але аж ніяк не агресивне обличчя юриста на ім’я Ґренбі, чиї сиві пасма видавалися напудреною перукою, настільки вони не в’язалися з юнацькою енергією рухів чоловіка. Він був із тих людей, котрі носяться конторами, як шкідливі школярі. Певна річ, він не міг скакати по модній картинній галереї так, як скакав у себе в офісі, але, здавалося, мріяв про це і хвилювався, озираючись на всі боки в пошуках знайомих.

– Я не знав, – сказав патер Браун із посмішкою, – що ви захоплюєтеся новим мистецтвом.

– А я не знав, що ви йому протегуєте, – відбрив той. – Я тут полюю за однією людиною.

– Бажаю вдалого полювання, – відповів священик. – Я займаюся приблизно тим самим.

– Сказав, що він тут проїздом на континент, – пирхнув правник, – а я можу зустріти його в цій підозрілій місцині. – Він трохи подумав і продовжив: – Послухайте, я впевнений, що ви вмієте зберігати таємниці. Чи знаєте ви сера Джона Масґрейва?

– Ні, – відповів священик, – але мені важко уявити, що він був таємницею, хоча про нього і кажуть, що він поховав себе живим у замку. Чи не той це старий, про котрого розповідають стільки побрехеньок? Начебто він живе у вежі зі справжніми опускними ґратами і підйомним мостом і навідріз відмовляється повернутися з темного середньовіччя? Він що, один із ваших клієнтів?

– Ні, – коротко відповів Ґренбі, – до нас звернувся його син, капітан Масґрейв. Але старий відіграє в цій справі важливу роль, а я його не знаю, в цьому й річ. Слухайте, це суто між нами, втім, вам я можу довіряти. – Він знизив голос і потягнув свого друга в бічну галерею, що містить зразки різноманітних скульптур, й яка була майже порожня.

– Молодий Масґрейв, – почав він, – хоче отримати від нас велику суму під довіреність post obit^[8] свого старого батька в Нортамберленді. Старому далеко за сімдесят, і він рано чи пізно піде. Але як бути з post, якщо можна так сказати? Що станеться з його грішми, замком, підйомними мостами? Це чудовий стародавній замок, і він, як і раніше, чогось таки вартий, але, як не дивно, він не відзначений в заповіті. То ж ви бачите, з ким маємо справу. Питання в тому, як сказав котрийсь герой Діккенса, чи прихильний старий.

– Якщо він прихильний до свого сина, то краще для вас, – зауважив патер Браун. – Ні, боюся, я нічим не зможу вам допомогти. Мені ніколи не доводилося зустрічати сера Джона Масґрейва, і, наскільки я знаю, дуже мало хто бачиться з ним. Вочевидь, ви маєте спитати у нього самі, перш ніж позичати молодому джентльменові кошти вашої фірми. Чи не з тих він, кого частенько залишають без пенса?

– Сумніваюся, – відповів той. – Він дуже популярний, блискучий розум і значна постать у товаристві, але більшу частину часу живе за кордоном. Крім цього, він був журналістом.

– Що ж, – сказав патер Браун, – це ще не злочин, принаймні не завжди.

– Дурниці, – несподівано запропонував Ґренбі. – Ви знаєте, що я маю на увазі, він – перекотиполе. Був журналістом, лектором, актором, ким тільки він не був. То на чому я зупинився?… Втім, ось і він.

І правник, нетерпляче походжаючи порожньою галереєю, несподівано обернувся і на бігу влетів в іншу, заповненішу кімнату. Він поспішав назустріч високому, добре одягненому молодику з короткою стрижкою та закордонною борідкою.

Ці двоє пішли балакаючи, й якийсь час патер Браун ще стежив за ними короткозорими примруженими очима. Спостереження були, проте, перервані поспішною, але своєчасною появою його племінниці Бетті. На превеликий подив дядька, вона потягнула його назад у порожню залу і посадила на стілець, що нагадував острівець посеред повені.

– Мені треба щось вам сказати, – почала вона. – Це так безглуздо, що ніхто, крім вас, не збагне.

– Ти мене переоцінюєш, – сказав патер Браун. – Це не про те, про що почала розповідати твоя матінка? Заручини чи щось таке… Так, про заручини вже пішов поголос.

– Вам відомо, – спитала вона, – що вона хоче видати мене за капітана Масґрейва?

– Ні, – відповів патер Браун після певних роздумів. – Капітан Масґрейв, здається, дуже популярний тепер.

– Природно, ми дуже бідні, – продовжувала вона. – Нам кажуть, що не в грошах щастя, але від цього краще не стає.

– А ти хочеш вийти за нього заміж? – поцікавився патер Браун, дивлячись на неї з-під напівзаплющених повік.

Вона опустила очі і відповіла, стишивши голос:

– Гадала, що хочу. Тобто це я зараз думаю, що гадала… Але я тільки що дуже злякалася.

– Що ж, розказуй…

– Я почула, як він сміється, – промовила вона.

– Ну, сміх допомагає спілкуванню, – зауважив священик.

– Ні, ви не тямите, – сказала дівчина. – Зовсім не допомагає. В тому й річ, що він ні з ким не спілкувався.

Вона помовчала, потім пояснила:

– Я приїхала сюди достатньо рано і побачила, що він сидить сам один у центрі галереї, де висить цей сучасний живопис. Там було тоді було майже порожньо. Він не знав, що хтось поруч, сидів там зовсім один і… сміявся.

– Що ж, нічого дивного, – сказав патер Браун. – Я – не мистецтвознавець, але загалом, якщо взяти всі ці картини…

– Ах, ви не петраєте! – сказала вона майже гнівно. – Це зовсім не те. Він не дивився на картини. Він дивився прямо в стелю, але здавалося, що його очі спрямовані всередину. І сміявся він так, що у мене кров захолола.

Священик піднявся і ходив по кімнаті, заклавши руки за спину.

– У такій справі не можна приймати необдуманих рішень, – почав він. – Чоловіки діляться на два типи… Але ми навряд чи встигнемо обговорити це питання, тому що ось наш герой власною персоною.

Капітан Масґрейв швидко увійшов до кімнати і, посміхаючись, перетнув її. Ґренбі, юрист, усміхаючись, йшов за ним. Його правознавче обличчя стало іншим, доброчинним.

– Маю вибачитися перед вами за все, що я казав про капітана, – сказав він священикові, коли вони пробиралися до дверей. – Він чутливий і чудово зрозумів мене. Сам, без зволікань спитав, чому я не поїду на північ, щоб побачити його старого вітця. Тоді б я зміг почути з його вуст, як там справи зі спадщиною. Ну, як, чи міг він сказати чесніше? Він настільки стурбований тим, щоб облаштувати все якнайкраще, що сам запропонував відвезти мене в Масґрейвські болота, так називається маєток. Я запропонував йому, якщо він такий добрий, рушати разом. І ось завтра вранці ми виїжджаємо.

Поки вони балакали, Бетті і капітан рука попід руку пройшли в дверну раму, створивши в ній щось на зразок картини, яку ті, хто чуттєвіший, вважали б кращим за конуси та циліндри. Якими б не були їхні стосунки, і він, і вона виглядали чудово. І правник не забув зазначити це, коли картина зникла.

Капітан Джеймс Масґрейв зазирнув у чергову галерею. Його сміхотливий, радісний погляд зупинився на чомусь – і зовсім змінився. Патер Браун озирнувся якось натхненно і побачив похмуре, майже фіолетове обличчя великої жінки в червоному під лев’ячою гривою волосся. Вона стояла, легко нахилившись, як бик, який виставив роги, і набрякле обличчя було таким владним і злим, що чоловічок із великою бородою, котрий стояв біля неї, був ледь помітним.

Масґрейв, схожий на гарно одягнену воскову фігуру, навчену ходьбі, пробрався в центр зали. Він сказав жінці кілька слів, так, щоб ніхто не почув. Та не відповіла, але вони разом повернулися, пройшлися довгою галереєю, начебто сперечаючись, а коротун із бичачою шиєю замикав процесію, немов безглуздий карлик-паж.

– Господи, допоможи! – пробурмотів патер Браун, шкутильгаючи за ними. – Хто ж така ця жінка?

– На щастя, не моя товаришка, – відповів Ґренбі з грубою прямотою. – Виглядає вона так, що навіть легкий флірт із нею може скінчитися дуже погано.

– Не думаю, що він має намір із нею фліртувати, – сказав патер Браун.

Він ще промовляв, а ті, кого вони обговорювали, дійшли до кінця галереї і розійшлися. Капітан Масґрейв квапливими кроками підійшов до них.

– Такі справи, – голосно і цілком невимушено сказав він, але всі помітили, що голос його змінився. – Даруйте мені, пане Ґренбі, але виявилося, що я не зможу завтра поїхати з вами. У будь-якому випадку автомобіль мій – до ваших послуг. Обов’язково візьміть його, мені він не потрібен. Я… я маю залишитися в Лондоні на кілька днів. Візьміть свого приятеля, якщо бажаєте.

– Мій товариш, патер Браун… – почав було правник.

– Якщо капітан Масґрейв справді такий добрий, – серйозно підтримав патер Браун, – я з великою радістю поїду. Розумієте, мене дуже цікавить справа пана Ґренбі.

Так і сталося, що вельми елегантна машина з не менш елегантним водієм наступного дня вирушила на північ Йоркширським трактом, несучи неоціненний вантаж у вигляді священика, схожого на чорний згорток, і юриста, котрий більше звик бігати на своїх двох, ніж роз’їжджати на чужих чотирьох колесах.

Вони за обопільною згодою перервали мандрівку в одній із великих долин Вест-Райдінґу, щоб пообідати і перепочити в затишному готелі, і, виїхавши наступного дня рано-вранці, подалися вперед берегом стародавньої Нортумбрії, поки не досягли краю піщаних дюн і приморських лугів, в серце яких таївся старий прикордонний замок, унікальний і таємничий пам’ятник минулих воєн на узбережжі. Врешті-решт вони його знайшли, слідуючи стежкою, що тягнеться вздовж довгої затоки, і звернули до якогось каналу, що кінчається ровом. Замок був і справді твердинею: квадратний, з башточками, з тих, які нормани набудували всюди від Галилеї до Ґрампіанів. У нього справді була опускна решітка і підйомний міст, про які нагадала подорожнім цікава подія.

Вони пробралися через високу жорстку траву і вийшли на берег рову, повного мертвого листя і бруду, який кружляв навколо замку, немов ебонітова інкрустація зі золотою облямівкою. Приблизно за ярд чи два за чорною стрічкою був інший, зелений берег і великі кам’яні стовпи біля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навідували рідко: коли нетерплячий Ґренбі привітав вигуками неясні фігури за опущеними ґратами, їм вартувало неабиякого труду спустити величезний іржавий міст. Нарешті він почав опускатися, повертаючись, мов велетенська вежа, і раптом встав, завмерши в повітрі під загрозливим кутом.

Нетерплячий Ґренбі, танцюючи на березі, крикнув своєму супутнику:

– Ох, не можу більше топтатися на місці! Набагато простіше стрибнути.

І з характерною для нього спритністю він справді перестрибнув через рів, приземлившись на протилежному березі. Короткі ноги патера Брауна не були пристосовані до стрибків, але сам він був на рідкість пристосований до того, щоб кидатися в брудну воду. Завдяки допомозі свого компаньйона йому не вдалося зануритися занадто глибоко. Але коли він дерся зеленим замуленим берегом, то раптом застиг і схилив голову, вдивляючись в якусь точку на трав’янистому схилі.

– Ви що там, ботанікою зайнялися? – роздратовано гукнув Ґренбі. – Нам ніколи вивчати стародавні рослини. Досить уже того, що ви вивчили дива підводного світу. Ходімо! У чистому вигляді чи брудному, ми маємо постати перед баронетом.

Коли супутники увійшли в замок, їх дуже шанобливо прийняв старий слуга. Більше на доступному для огляду просторі не було нікого. Після того як вони пояснили, з чим прийшли, він допровадив їх у довгу кімнату, обшиту дерев’яними панелями. Зброя різних століть рівномірно висіла на темних стінах, а перед великим вогнищем стояли, мов вартові, повні обладунки XIV століття. В іншій довгій кімнаті крізь прочинені двері виднілися ряди родинних портретів.

– Мені здається, що я потрапив у роман, а не в замок, – сказав юрист. – Не думав, що хтось справді зберігає дух «Таємниць Удольфо».

– Таким чином старий джентльмен послідовно дотримується свого історичного шаленства, – відказав священик. – Речі ці – не підробка. Той, хто їх розставив, не думає, що всі середньовічні люди жили в один час. Часом обладунки складають із різних частин, але ці носив один чоловік, і носив він їх недарма. Розумієте, це – турнірні обладунки, досить пізні.

– Та й господар спізнюється, – додав Ґренбі. – Скільки можна чекати?

– Що ж, у таких місцях все відбувається повільно, – сказав патер Браун. – Гадаю, дуже благородно, що він нас узагалі прийняв. Двійко зовсім незнайомих людей приїжджають, аби задати йому глибоко особисті запитання.

І справді, коли з’явився господар, їм не було підстав нарікати на прийом в їхню честь. Навпаки, вони могли помітити, з якою гідністю та простотою зберіг їхній господар чемність у глухій самоті, в сільській глушині.

Баронет не виглядав ні здивованим, ні стривоженим. І хоча у них з’явилася підозра, що гостей у нього не було щонайменше останні чверть століття, той поводився так, немов тільки-но розкланявся з двома герцогинями.

Він не виявив ні боязкості, ні нетерпіння, коли вони повідомили, що приїхали зі суто особистим запитанням. Після недовгих міркувань він, мабуть, збагнув, що цікавість їхня викликана обставинами. Це був худорлявий літній джентльмен із чорними бровами і довгим підборіддям.

Хоча ретельно завите волосся було, без сумніву, перукою, у нього вистачило мудрості носити сиву перуку, як і личить немолодим людям.

– Щодо питання, яке вас цікавить, – сказав він, – відповідь на нього дуже проста. Я маю твердий намір залишити все своє майно синові, так само, як мій батько залишив його мені. І ніщо, чесно кажу, ніщо не змусить мене вчинити інакше.

– Красно дякую вам за ці відомості, – відповів юрист, – але ваша люб’язність дає мені сміливість сказати, що ви бачите все в занадто чорному світлі. Не думаю, щоб ваш син учинив щось страшне і ви визнали його негідним спадщини. Звісно, він може…

– Саме так, – сухо сказав сер Джон Масґрейв, – може. Чи не будете ви такі люб’язні зазирнути зі мною на хвилинку в сусідню кімнату?

Він повів їх у галерею, яку вони вже трохи розглянули крізь прочинені двері, і похмуро застиг перед почорнілими, насупленими портретами.

– Це сер Роджер Масґрейв, – сказав він, вказуючи на довговидого чоловіка в чорній перуці. – Він був одним із найгірших брехунів і негідників в мерзотні часи Вільгельма Оранського – навушник двох королів, вбивця двох дружин. Ось його батечко, сер Роберт, взірець чесності та добропорядності. Ось його син, сер Джеймс, один із найблагородніших якобістських мучеників і один із перших, хто пожертвував гроші на Церкву і на бідних. Чи зрозуміло тепер, що будинок Масґрейвів, його сила, честь, влада переходили від одного доблесного чоловіка до іншої через покоління, від діда до онука? Едуард I правив Англією чудово, Едуард III покрив Англію славою, і все ж слава ця виросла з тієї, першої, через безчестя і дурість Едуарда II, котрий плазував перед Гейвстоном і втік від Брюса. Повірте мені, пане Ґренбі, велич знатного будинку, велич самої історії – більше, ніж випадкові люди, котрі несуть її крізь століття. Спадщина наша переходила від батька до сина, так і буде надалі. Мого сина можете запевнити, що я не залишу свої гроші притулкові для бродячих кішок. Масґрейв буде успадковувати Масґрейв, поки стоїть світ.

– Авжеж, – задумливо сказав патер Браун, – розумію, що ви маєте на увазі.

– Будемо тільки раді, – сказав правник, – передати настільки приємне запевнення вашому синові.

– Атож, запевнення передати ви можете, – серйозно сказав господар. – Нехай не турбується, все відійде йому – і замок, і титул, і земля, і гроші. Є лиш один маленький і доволі особистий додаток. У жодному разі я не стану розмовляти з ним, поки живий.

Юрист дивився все так же шанобливо, але тепер вже й здивовано.

– Чому? Що ж таке він міг вчинити?

– Я приватна особа і джентльмен, – сказав Масґрейв, – так само, як і хранитель великого спадку. Син мій викинув щось настільки жахливе, що його не можна назвати не те що джентльменом, але й навіть людиною. Це – найгірший злочин у світі. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Дуґлас, коли Мерміон, його гість, хотів потиснути йому руку?

– Аякже, – відповів патер Браун.

– Короні віддаю я замок мій від темних льохів аж до зубців на мурі, – процитував Масґрейв. – Рука ж Дуґласа належить лиш мені.

Баронет повернувся до іншої кімнати і провів в неї своїх добряче приголомшених відвідувачів.

– Сподіваюся, тут ви трошки відпочинете, – сказав він тим же рівним тоном. – Якщо не маєте, куди подітися, то буду щиро радий надати вам замок на цю ніч.

– Дякую вам, сер Джон, – сказав священик нудним голосом. – Гадаю, що ми краще підемо.

– Я зараз же накажу опустити міст, – сказав господар і через кілька хвилин брязкіт величезної, химерної споруди наповнив замок, немов скрип жорен.

Іржавий механізм спрацював цього разу чудово, і вони знову опинилися на трав’янистому березі по той бік рову.

Ґренбі раптом пробрало до кісток.

– Що ж за витівку утнув його синочок?! – заволав він.

Патер Браун не відповів. Але коли вони зупинилися неподалік, в селі під назвою Ґрейстоунз, де їх прихистив заїзд «Сім зірок», правник із великим здивуванням виявив, що священик не збирається їхати далі. Він, без сумніву, намірявся триматися неподалік від замку.

– Не можу я залишити все як є, – серйозно сказав він. – Автомобіль я відішлю назад, і ви, природно, можете їхати разом із ним. Ви отримали відповідь на своє запитання, воно був нескладне: чи може ваша фірма позичити гроші на проекти молодого Масґрейва? Я ж на моє запитання відповіді не отримав – не дізнався, чи підходить цей чоловік для Бетті. Що ж, спробую з’ясувати, чи справді він вчудив щось жахливе чи це вигадки старого божевільного.

– Якщо хочете щось у нього вивідати, – зауважив юрист, – чому б вам не поїхати до нього? Навіщо вам стирчати в цій дірі, куди він навряд чи завітає?

– Який сенс ходити за ним по п’ятах? – заперечив його супутник. – Нерозумно підійти до модника на Бонд-стрит і сказати: «Вибачте, чи не вчинили ви часом найжахливіший злочин?» Якщо він достатньо поганий, щоб щось таке зробити, то він досить поганий і для того, щоб у цьому зізнатися. А ми навіть не знаємо, що це за злочин. Ні, є лише одна людина, котра знає і може це сказати з гордого дивацтва. Я буду триматися поблизу від нього.

І справді патер Браун намагався бути неподалік від дивака-баронета. Він справді зустрівся з ним, і не раз, причому трималися обидва з якнайбільшою ввічливістю. Баронет, незважаючи на свої роки, був досить рухливим. Його часто бачили в селі і на полях графства. Лише через день після прибуття патер Браун, вийшовши зі заїзду на мощений бруківкою базарний майдан, помітив здалеку темну постать, що великими кроками прошкує кудись. Баронет був дуже скромно одягнений, весь у чорному, але обличчя його здавалося ще більш владним у сильному сонячному світлі. Сріблястим волоссям, темними бровами і довгим підборіддям він нагадував Генрі Ірвінґа або іншого знаменитого актора. Незважаючи на сивину, постать його, як і обличчя, виражали силу, а паличку він ніс скоріше, як кийок, ніж як милицю. Шляхтич помахав священику рукою і заговорив із ним, так само прагнучи негайно перейти до суті справи, як і вчора, коли вразив гостей своїми одкровеннями.

– Якщо вас все ще цікавить мій син, – сказав він, виділивши останнє слово з крижаною байдужістю, – ви його навряд чи знайдете. Він тільки-но покинув країну. Між нами кажучи, я сказав би – втік із країни.

– Справді, – погодився патер Браун, серйозно дивлячись на баронета.

– Якісь люди з прізвищем Ґрунови намагалися дізнатися в мене, де він, – сказав сер Джон. – Я саме відправив телеграму, в якій повідомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навіть тут вийшло непорозуміння. Вчора я зібрався на пошту і запізнився на п’ять хвилин. Ви довго тут пробудете? Сподіваюся, що ви завітаєте до мене ще раз?

Коли священик переказав юристу цю невелику бесіду, той був і здивований і спантеличений.

– Чому капітан утік? – спитав він. – Хто ці люди, котрі його розшукують? Хто ж такі ці Ґрунови?

– На перше запитання я вам навряд чи відповім, – сказав патер Браун. – Можливо, виплив якийсь його таємний гріх. Швидше за все вони його шантажують. На інше запитання, гадаю, відповісти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – пані Ґрунова, а коротун – начебто її чоловік.

Наступного дня патер Браун увійшов до кімнати рано і кинув на ліжко свою чорну парасольку так, як пілігрим кидає патерицю. Виглядав він втомлено, під час його розслідувань це траплялося не рідко. Цього разу це була втома невдачі, але й утома успіху.

– Яка страшна історія!.. – сказав священик нудним голосом. – Треба було відразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледь увійшовши і побачивши, що там стоїть.

– Що ж ви побачили? – нетерпляче поцікавився Ґренбі.

– Я побачив лише один обладунок, – відповів патер Браун.

Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:

– Не далі як учора я мав намір сказати своїй племінниці, що тільки два типи чоловіків можуть сміятися, коли залишаться самі. Той, хто сміється сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Річ у тім, що він звіряє свій жарт або Богу, або нечистому. У будь-якому разі, у нього є внутрішнє життя. Цей чоловік, гадаю, звірявся дідькові. Йому було байдуже, чи почує його хто-небудь. Жарт самодостатній, якщо він досить низький.

– Про що ви патякаєте? – спитав Ґренбі. – Точніше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяє собі жартувати з його сатанинською Величністю?

Патер Браун подивився на нього і блідо посміхнувся.

– Ах, – сказав він, – в тому й жарт!..

Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченішою та важчою. Вона опустилася на них, немов сутінки, які щораз поступалися місцем темряві. Священик продовжував, стомлено знизивши голос і поклавши лікті на стіл:

– Я цікавився родом Масґрейвів. Це – відважна родина, і живуть вони довго, і навіть якщо тут усе так просто, гадаю, ви маєте почекати з виплатою.

– Ми до цього цілком готові, – відповів юрист, – і все ж безконечно це тривати не може. Старому майже вісімдесят, хоча він ще живчик. Люди в тутешньому готелі сміються і кажуть, що він ніколи не вмре.

Патер Браун різко схопився, що бувало з ним нечасто, але руки його залишалися на столі. Він подався вперед і зазирнув в обличчя співрозмовнику.

– Ось! – зойкнув він неголосно, але палко. – У цьому вся проблема. Як він помре? Як же він помре?

– Заради Бога, про що ви? – спитав Ґренбі.

– Я про те, – пролунав із напівтемряви голос священика, – що я знаю, який злочин скоїв Джеймс Масґрейв.

Ґренбі ледь вдалося придушити трепет, але він все ж спитав:

– Який?

– І справді найгірший у світі, – відповідав патер Браун. – У будь-якому разі, багато суспільств і цивілізацій вважають його таким. З давніх-давен, у племенах і в громадах, вони каралися жахливо. Як би там не було, тепер я знаю, що вчинив молодий Масґрейв і чому він це зробив.

– Що ж він вчинив? – поцікавився юрист.

– Він убив свого батька, – відповів священик.

Правник аж схопився зі стільця і подивився через стіл.

– Його батько в замку! – різко вигукнув він.

– Його батько в рові, – сказав священик. – Який же я дурень, що не здогадався відразу, коли щось не сподобалося мені в цих обладунках! Пам’ятаєте, як виглядає та кімната? Як ретельно вона прибрана і прикрашена? Дві схрещених бойові сокири по один бік каміна, дві – по інший. На стіні круглий шотландський щит, і такий самий, круглий і шотландський – на іншій стіні. Один бік вогнища охороняють лицарські обладунки, а по інший бік – порожнеча. Ніколи не повірю, що людина, котра прикрасила кімнату настільки симетрично, залишить несиметричною одну деталь. Звісно, там були й другі обладунки. Що ж з ними сталося?

Він почекав трохи, і потім продовжував вже спокійніше:

– Чим більше я думаю, тим більше переконуюся, що це дуже хороший план убивства. Він вирішує вічну проблему: куди подіти труп? Тіло може стояти всередині цих обладунків години, навіть дні, слуги будуть ходити і виходити з кімнати, поки вбивця не дочекається зручного випадку і, витягнувши його під покровом ночі, не кине в рів. А тоді як легко все піде! Якщо тіло занурене в стоячу воду, рано чи пізно в обладунках XIV століття залишиться один скелет – тож, виявлення його в рові старого прикордонного замку досить імовірне. Навряд чи хтось буде його там шукати, але якщо візьмуться, не знайдуть нічого, крім того самого скелета в обладунках. Але ж я про це здогадувався. Коли ви сказали, що я шукаю якісь сліди, то мали рацію. Я побачив сліди, глибоко вдавлені в берег, і збагнув: той, хто залишив їх, або занадто важкий, або ніс щось дуже важке. Так, до речі, з цієї маленької події можна витягти ще одну мораль. Пам’ятайте, коли я стрибнув, як кішка?

– У мене в голові мутиться, – сказав Ґренбі, – але я потроху вловлюю суть цього жаху. Добре, ви стрибнули, і що ж?

– Сьогодні на пошті, – сказав патер Браун, – я згадав, що баронет, за його словами, був там саме тоді, коли ми до нього з’явилися. Розумієте, що це означає? Це означає, що його не було в замку і повернувся він, поки ми його чекали. Ось чому ми чекали так довго. Коли я це збагнув, то раптово побачив все.

– Ну, – нетерпляче спитав правник, – що ж це було?

– Вісімдесятилітній стариган може ходити, – сказав патер Браун. – Він навіть може розгулювати по полях собі на втіху. Але дідусь не може стрибати. У нього це вийде ще гірше, ніж у мене. Так, якщо баронет повернувся, поки ми чекали, він мав прийти, як і ми, перестрибнувши через рів, – міст і пізніше не опустили. Я скоріше припущу, що він сам не дав йому опуститися, щоб відкласти прихід небажаних гостей, – міст дуже швидко полагодили. Але це не має значення. Коли я побачив смішну картинку – сивочолий чоловік у чорному скаче через рів, то вже знав, що цей чоловік молодий, переодягнений старим. Ось вам і вся історія.

– Ви хочете сказати, – повільно вимовив Ґренбі, – що цей милий юнак вколошкав свого батечка, сховав тіло в обладунки, а потім у рів, змінив зовнішність, і так далі?

– На його щастя, вони з батьком дуже схожі, – сказав священик. – Ви бачите за цими портретами, яка велика в родині сімейна схожість. І потім: ось ви кажете, що він змінив свою зовнішність. Але в якомусь сенсі будь-який одяг – маскарад. Старий приховує себе під перукою, молодик – під іноземною борідкою. Коли він поголився й одягнув перуку на свою стрижену голову, то став точнісінько, як татусь, ну, підгримувався трішечки. Гадаю, тепер ви розумієте, чому він із такою ввічливістю радив вам приїхати сюди наступного дня і в автомобілі. Сам він приїхав уночі, потягом. Він випередив вас, вчинив злочин, переодягнувся і був готовий до перемовин.

– Ох, – сказав задумливо Ґренбі, – готовий до перемовин!.. Ви, певна річ, хочете сказати, що справжній баронет вів би інакше?

– Він би просто сказав вам, що капітан не отримає ні пенса, – пояснив священик. – Як не дивно, тільки вбивство могло стати цьому на заваді. Але я хочу, щоб ви оцінили всю хитрість того, що він сказав вам. Його план відповідав кільком завданням одразу. Ці росіяни шантажували його за якийсь злочин, гадаю, за зраду під час війни. Йому ледве вдалося втекти, і, можливо, він послав їх помилковим слідом у Ригу. А найвишуканіша його вигадка – це слова про те, що він визнає сина спадкоємцем, але не людиною. Хіба ви не бачите? Так, вона гарантувала post obit, але ще й дозволяла те, що незабаром стане найбільшою проблемою.

– Я бачу тут кілька проблем, – сказав Ґренбі, – яку з них ви маєте на увазі?

– Якби навіть сина не позбавили спадщини, – сказав патер Браун, – виглядало б щонайменше дивним, що батько з ним ніколи не зустрічається. Зречення вирішувало це питання. Так що залишалася лише одна заковика. Мабуть, він і зараз над нею міркує. Як же теперішній господар помре?