Билиці та вигадки нашого футболу

Лебедина пісня форварда

Парадокс, але Володимир Макарович Галета, що не брав до рота спиртного, трохи через це не загинув… Кінець двадцятих став для нього розквітом – швидкий Галета (стометрівку бігав за 11,0), чудово зіграний з Кукуєвицьким, результативний нападник, особливо удачливий, якщо суперники погано знали його улюблені звички. Отже в міжнародних поєдинках лідер «Райкомводу» був незамінний.

У двадцять восьмому збірна Нижньої Австрії знов опинилася на коні, перемігши другу команду профспілок 3:0 і зробивши нічию 2:2 з першою (у господарів голи забили Галета і Кукуєвицький). У третій свій візит австрійці зіпсували настрій київському «Динамо», перемігши його 14 вересня 1929 року 4:3 (0:2) в матчі, що відкрив список міжнародних зустрічей динамівців. Голів, забитих Малхасовим, Піонтковським і Печеним, не вистачило, щоб усмирити досвідчених, що вміли розподіляти свої сили гостей. Але наступного дня збірна київських профспілок на добрих п'ять років відохотила всіх закордонних візитерів гастролювати в місті на Дніпрі. Австрійці вперше за час трьох перебувань у СРСР були так безжально розгромлені – 6:1. Відзначився Галета, що забив чотири м'ячі. Покер! По голу провели Кукуєвицький і майбутній динамівець Микола Коротких. Він же віддав чудовий пас Галеті з флангу, і Володимир, зігравши на випередження, влетів разом з м'ячем у ворота. Так був відкритий рахунок в цьому історичному матчі.

У мене стійке враження, що це про Володимира Галету пори розквіту написав в 1926 році свій знаменитий вірш «Футбол» Микола Заболоцький:

 
Ликует форвард на бегу,
Теперь ему какое дело!
Недаром согнуто в дугу
Его стремительное тело…
Четыре гола пали в ряд.
Над ними трубы не гремят.
Их сосчитал и тряпкой вытер
Меланхолический голкипер.
 

На жаль, матч з австрійцями став не тільки бенефісом, але й лебединою піснею Галети. Прийшов час армійської служби. Динамівці, що не пробачили Володимиру відмови сховатися під їхнє крильце, відправили незговірливого форварда у флот, де в ті часи служили не менше п'яти років. Оскільки вся молодість футболіста, що забив в п'яти матчах з англійцями й австрійцями дев'ять м'ячів, була пов'язана з товариством «Водник» (рік заочного навчання на акторському факультеті музично-драматичного інституту імені Лисенка не в рахунок), динамівський вплив у відрядженні Володимира на Чорне море з першого погляду не відчувається. Але кілька років опісля, теж на флот, але вже на Тихоокеанський, був відправлений цілком сухопутний Макар Гончаренко, що намагався після повернення з Іваново знову виступати за рідний «Залдор». Добре, Гончаренко в останню мить одумався, і флотська збірна втратила, а «Динамо» придбало чудового нападника.

Чому ж був непохитний Галета? Володимир Макарович дуже поважав думку старшого брата Павла, який недовірливо ставився до ДПУ і всього, що з ним пов'язане. Професійний революціонер, що став згодом секретарем голови Раднаркому УРСР Панаса Любченка і добре знав уподобання епохи, Павло Макарович чув біду задовго до розв'язки. Він мав рацію. Передчуття його не підвело – в тридцять сьомому він потрапив під репресії разом зі своїм шефом…

А Володимир шість років прослужив на флоті, на крейсері «Профінтерн». Ходив до Стамбула з дружнім візитом, був свідком того, як там напивалися в дим Ворошилов з Будьонним, сам трохи не отруївся на бенкеті стравою з жаб'ячих ніжок… У тридцять другому зламав ногу. Флотський хірург, вважаючи, що має справу зі «справжнім» моряком, дав Галеті перед операцією меніска велику дозу спирту для анестезії. Володимир впав у кому і був дивом урятований. Коліно полагодили абияк. Не до нього було…

Рік не грав, а коли відновив, відчув, що колишньої легкості вже не було. Особливо обтяжливе враження справила на нього дуель з Ідзковським в матчі збірної Чорноморського флоту і київського «Динамо» восени тридцять третього. Галета вискочив один на один з воротарем, що опинився до того ж в незручній позиції, але забити не зміг. Для себе вирішив: досить. Після року надстрокової служби повернувся на завод, війну починав у Дніпропетровській флотилії, потім воював у протитанковій артилерії, старшиною батареї дійшов до Праги. Відновлював Київ. Віддав усе життя улюбленому місту, в якому сьогодні ніхто і не знає, як звали першу футбольну «зірку» із справжньою київською пропискою.

Відлуння-1928

На електричному стільці страчено першу в світі жінку Рут Снайдер (США).

Відкриття Інституту охорони матері і дитини підвищить народжуваність.

Створено фонд захисту угорського революціонера Бели Куни і порятунку експедиції Нобіле.

Думка міського пролетаріату: «Хай живе повернення Горького до СРСР! Шаляпін такої честі не заслужив».

Особи, що не прищепили віспу, притягуються до адміністративної відповідальності.

Перші євреї з Київського округу в кількості 800 чоловік відбули на постійне місцепроживання до Біробіджана.

У журналі «30 днів» опублікований роман Ільфа і Петрова «12 стільців».

Затверджено новий проект київського вокзалу професора А. М. Вербицького.

На засіданні ФІФА (Міжнародній федерації футболу) ухвалено рішення проводити чемпіонати світу у парні невисокосні роки.

Помер професор Волкович, голова Хірургічного товариства, один із засновників Київської футбольної ліги.

Арештований колишній царський агент Кирило Лавриненко.

Англієць Александр Флемінґ відкрив нові ліки – пеніцилін.

Відловлювання бездомних собак – першочергове завдання спецкомісії міськради!

У зв'язку із закінченням у районі Києва великих маневрів Робітничо-Селянської Червоної Армії під керівництвом наркома Ворошилова оголосити понеділок, 17 вересня, неробочим днем для урочистої зустрічі захисників Вітчизни.

Полковник Джейкоб Шик запатентував у США електробритву.

Знову подешевшало пиво для членів профспілки! Пляшка збільшеної до 1/20 відра (0,62 літра) ємкості коштує 30 копійок. Доставка додому безкоштовно!

«Динамо» в колисці

Лазар Федорович Коген з дитинства шкутильгав. Та все ж це не перешкодило йому стати футболістом. Він грав у воротах. Правда, фізичні дані не дозволили добитися помітних досягнень, зате він проявив себе прекрасним творцем і організатором, те, що зараз називають менеджерськими здібностями.

22 липня 1928 року динамівці на «Червоному стадіоні» проводять показовий матч з першою командою «Радторг-службовців», частково общипаною ними ж і тому безпорадною 9:1. Для обкатки був потрібний сильніший суперник, і Бармінський відправляє команду до Білорусії. У звіті про поїздку, опублікованому в «Вечірньому Києві», Лазар Федорович писав:

«Двадцять восьмого вдень, о пів на третю виїхали ленінградським до Гомеля. Нас 16 чоловік. Зайняли три купе.

Після 12-годинної подорожі станція призначення. Впадають в очі афіші: «Динамо» (Київ) і збірна БССР. Початок о 5.30. Грає оркестр музики»… Виявляється, супротивником є не Гомель, а вся Білорусія. У збірній, окрім господарів, гравці Мінська і Полоцька. Стадіон затишний. Ґрунт поля твердий, з травою. Капітан збірної БССР підносить нам квіти…» Далі в звіті дано пояснення розгромній поразці гостей – 1:5 (1:4). Втомилися, мовляв, з дороги, та і суперник виявився зовсім іншого рангу. Очевидно, так воно і було, оскільки в повторному матчі наступного дня відпочилі кияни реваншували – 3:2.

Але начальство жадало огляду на вищому рівні, порівняння з флагманом чекістського футболу, і 28 серпня в «Вечірньому Києві» поряд з повідомленням про пожежу в «Палас-готелі» (згодом «Україна», а потім «Прем'єр Палас») було вміщено наступну замітку: «В суботу, 1 вересня, і в неділю, 2 вересня, на «Червоному стадіоні» відбудеться зустріч з першою командою пролетарського товариства «Динамо», найсильнішою в Москві. У розиграші весняної першості міста Москви вона вийшла на перше місце, залишивши позаду «Трьохгорку», колишніх чемпіонів харчовиків і ЦДКА… Московське «Динамо», що приїжджає до Києва, має основним завданням ближче зв'язатися з місцевою організацією свого товариства. Ця команда, крім того, що до її складу входить ряд відомих гравців – Селін, Прокоф'єв, Чулков та інші, – є міцним, добре стренованим колективом».

У київських динамівців, очевидно, народу було написано, що їх найбільш незручними супротивниками стануть на довгі роки московські одноклубники. Знайомство 1 вересня привело господарів до фіаско – 2:6. Але склад переможених назвати все одно треба. Адже він перший з офіційно опублікованих: Ідзковський, Дишкант, І. Іванов, Мурашов, Бардадим, Ломанюк, Філін, Рейнгольд, Гальбурт, Бойко і Бочков. Найцікавіше, що до шістдесят п'ятої хвилини трималася нічия – 2:2, голи у киян забили Рейнгольд і Філін (з пенальті). Від повторного матчу суперники відмовилися.

Бармінський зажадав підсилити склад. Погляди знов звернулися до сусідів. Приманкою для профспілкових гравців служила можливість формально числитися працівниками «органів», користуючись їх уже тоді вагомим заступництвом. Доходило до курйозів. Так, студент фізкультурного технікуму Антон Ідзковський потрапив до кадрів ДПУ з прикажчиків. У двадцять восьмому, як ми вже згадували, уміння майстерно поводитися з м'ячем ще переважало гіпотетичну соціальну неблагонадійність…

Втім, вершки в Києві вже були зняті. Галета навідріз відмовився від принадної пропозиції, Федір Тютчев і Тадеуш Пржепольський спочатку вагалися. Тоді Коген кинувся до рідної Одеси і привіз звідти двох відмінних гравців: Казимира Піонтковського і Германа Бланка. Відтоді одеська гілка була однією з найплодоносніших у родоводі «Динамо». Інша, акарпатська, пустила перші паростки на початку 1940-х. Але тим досвідом у Києві не встигли скористатися через воєнне лихоліття, і перше по-справжньому серйозне вливання з щедрого на футбольні таланти Закарпаття Київ відчув тільки аж в кінці 1940-х років.

Перед матчем, що поклав початок протистоянню двох динамівських команд – Києва і Москви 1 вересня 1928 року. На Червоному стадіоні в Києві вперше зустрілися одноклубники. Москвичі в білій формі, кияни в темній. У другому ряду в центрі красується в світлій кепці Сергій Арсентійович БАРМІНСЬКИЙ, один з керівників київського окружного ДПУ, фанат футболу і найперший покровитель київського «Динамо».

Максималізм начальства доставляв новому колективу багато клопоту. Але разом з синцями і гулями приносив користь від постійного спілкування з провідними клубами. 18 листопада 1928 року динамівцям вдалося на мажорній ноті завершити свій перший сезон, перемігши знаменитий «Залдор» – 1:0. Правда, за тиждень до цього залізничники вдруге поспіль поступилися міською пальмою першості «Райкомводу», програвши в додатковому матчі 4:5. Та все ж, та все ж…

Склад динамівців на поєдинок з «Залдором», що був заздалегідь опублікований в газетах, кочував потім сторінками багатьох видань. Насправді він був змінений. У воротаря Ідзковського восени з'явився дублер Андрухович. Він і вийшов на поле, відбив, до речі, пенальті, пробитий Швецовим. Іванов і Дишкант діяли в обороні. Прекрасний півзахист склали Піонтковський, Бланк і Бардадим. Особливо був помітний Піонтковський, призначений напередодні капітаном команди. За свідченням очевидців, він відразу взяв кермо влади в свої руки і до кінця витримав величезне навантаження. Слабкіше виглядав напад у складі Філіна, Рейнгольда, Мурашова, Бойка і Трофимова. Цікаво, що Рейнгольд, тижнем раніше виступаючи за водників, примудрився забити «Залдору» вирішальний м'яч у своєрідному фіналі осіннього чемпіонату міста.

З двадцять дев'ятого року нарком внутрішніх справ і голова ДПУ УРСР Всеволод Аполлонович Балицький, що став на чолі всеукраїнського товариства «Динамо», заборонив «багатоверстатників», після чого профспілкові команди Києва понесли непоправну втрату. Останній цвях у кришку труни, в якій було поховано їх лідерство, вбили гравці «Динамо» – «Райкомвод» був розгромлений 6:1.

Але на республіканській арені дитинча ще часто спотикалося. Включені вольовим рішенням відразу до півфіналу чемпіонату України 1928 року, кияни на очах у власних уболівальників були суворо покарані харківськими віртуозами – 1:7. Улітку двадцять дев'ятого Балицький наказав улаштувати всеукраїнський огляд фізичної підготовки чекістів. Головним номером програми став футбольний турнір, що зібрав вісімнадцятеро учасників. Господарі – кияни – були представлені двома збірними. Друга, вигравши у Кам'янець-Подільського – 4:0, поступилася дніпрянам – 0:3. Перша, за яку дебютували миколаєвці Войтенко, Печений, Денисов, Шульц-Сердюк, одесити Малхасов і Синиця, легко здолала команди Славути – 16:0, Полтави – 10:0 і потрапила в півфінал разом з динамівцями Дніпропетровська, Харкова і Сталіно (нинішнього Донецька).

Визнані фаворити – харків'яни, що вибили вже в чвертьфіналі з турніру одеситів (3:1), без зусиль здолали і динамівців Донбасу – 2:0. Другий фіналіст визначився значно швидше, ніж припускав регламент. До десятої хвилини кияни вели 2:0, дніпряни занервували, почали відверто грубити, і суддя Борис Кукуєвицький видалив півзахисника Жорданського, після чого гості на знак протесту покинули поле. Вони були суворо покарані – за це всією командою відправилися в прикордонні війська на «перековку». Щоб знали: ДПУ – не ґудзикова артіль, де кожен може чванитися своїм норовом…

У день фіналу, 6 липня, жителі міста зустрічали учасників Першого кавалерійського пробігу. Одинадцять груп учбового прикордонного ескадрону фінішували у будівлі київського окружного відділу ДПУ. На чолі першої групи знаходилися нарком Балицький, начальник прикордонних частин Українського військового округу Бистрих, секретар колегії ДПУ УРСР Письменний. Разом з 26 курсантами вони зробили 500-кілометровий перехід, в якому перевірялася витривалість коней і вправність вершників. Услід фінішували сто самокатників українського полку ДПУ, сім мотоциклістів і чотири легковички, однією з яких керувала жінка.

Після короткого мітингу всі вирушили на «Червоний стадіон». У присутності вищого начальства господарі старалися як могли і навіть повели в рахунку 1:0. У другому таймі суддя Севастьянов призначив пенальті у ворота харків'ян, проте Норов парирував удар Малхасова. Це додало гостям сили. Вони не тільки встигли зрівняти рахунок (Міщенко), але і забити переможний м'яч (Шпаковський). І рахунок, і перебіг гри свідчили про те, що підопічні Бармінського явно прогресують.

Очевидно, москвичі, що запросили киян на матч-реванш, не звернули увагу на підсумки всеукраїнських змагань, як і недооцінили результати весняного турне своїх менш досвідчених суперників Півднем Росії й України. Адже більше сімдесяти відсотків очок, набраних в дванадцяти зустрічах на чужих полях, могли насторожити. До поразок в Таганрозі (0:1) і тодішній столиці республіки Харкові (1:3) чекістське начальство віднеслося філософськи. Зате невдача в Миколаєві (1:3) викликала роздратування. Реакція, що послідувала потім, була вельми характерна для сталінської епохи. Четвірку кращих миколаївців на чолі з воротарем Борисом Войтенком негайно завербували на сторону переможених. Місцеві товариші намагалися заперечувати, на що головний дзержинець Києва Василь Іванов демагогічно заявив: «В умовах наступу капіталістичних елементів – куркуля і непмана, в умовах антисемітизму, що розвивається, русотяпства, українського шовінізму, нам треба об'єднатися для парирування ударів махрової контрреволюції, а не з'ясовувати відносини між собою». Оскільки головний верховода, Всеволод Балицький, промовчав, натяк зрозуміли.

Про те, що рік не пропав даремно, остаточну відповідь міг дати тільки матч-реванш з московськими динамівцями. І ось Москва, 28 липня 1929 року. Наступного дня в «Вечірньому Києві» з'явилася телеграма-блискавка вельми емоційного змісту: «Вчора відбулася зустріч київських футболістів з найсильнішою московською групою «Динамо». Зустріч закінчилася повною перемогою киян (це речення було виділено жирним шрифтом). Газети відзначають блискучих гравців Печеного, Синицю і Піонтковського».

Ось і вся замітка. Ніяких подробиць, навіть рахунок не вказаний. Лише днем пізніше читачі дізналися, що господарі вели 1:0, але Синиця зрівняв рахунок після точної передачі Печеного, а сенсаційну перемогу забезпечив удар Малхасова – 2:1. Московських динамівців представляли всі кращі майстри на чолі з Прокоф'євим, Чулковим, Павловим і Селіним, а київських – Ідзковський, Денисов, Пржепольський, Піонтковський, Бланк, Тютчев, Печений, Шульц-Сердюк, Синиця, Садовський, Малхасов. Немовля мовило: «А»…

28 липня 1929 року київське «Динамо» бере в Москві сенсаційний реванш у одноклубників – 2:1. Ось склад переможців, з якого з різних причин тільки воротареві Ідзковському і захисникові Тютчеву вдалося протриматися до 1936 року і зіграти в перших чемпіонатах СРСР, а Ідзковському – передавати свій безцінний досвід і після війни: стоять зліва направо – Антон ГДЗКОВСЬКИЙ, Федір ТЮТЧЕВ, Герман БЛАНК, Тадеуш ПРЖЕПОЛЬСЬКИЙ, Степан СИНИЦЯ, Михайло МАЛХАСОВ, Олександр ШУЛЬЦ-СЕРДЮК, Казимир ПІОНТКОВСЬКИЙ, Віктор САДОВСЬКИЙ, Михайло ПЕЧЕНИЙ, Михайло ДЕНИСОВ.

Біографія, заплутана спочатку

Спеціально повторюся, що насправді футбольне київське «Динамо» виникло мінімум на рік пізніше офіціозної фальшивої дати 13 травня 1927 року.

Намагаючись обґрунтувати чортову травневу дюжину, деякі біографи посилаються на те, що навіть родоначальники гри англійці ведуть відлік історії того або іншого клубу з дати засновницьких зборів або з дня реєстрації статуту, як було, мовляв, і в київському випадку.

Ніби все так. Окрім одного. У англійців, німців, італійців мова в засновницьких документах йшла конкретно про футбольний клуб. А у киян про футбол – жодного папірця, ні слова – тільки про спортивно-стрілецьке товариство. Логіка ж опонентів така: оскільки інших документів не виявлено, значить мова в знайденому статуті-27 йшла і про футбол зокрема, по-чекістськи між рядків. Чи не дивно? Я розгадував загадку двояко: шукав документи (їх немає!) і опитував живих свідків тих подій.

Так от, жоден з опитаних мною в 1987—1992 роках ветеранів київського футболу (Махиня, Микола Балакин, Ідзковський, Гончаренко, Остапченко, Кривченя, Волков) нічого не відали і не пам'ятали про «Динамо»-27. Виходить, що майже рік ця команда-фантом існувала лише в уяві тодішнього начальства та в головах сьогоднішніх підтасовувачів.

Хіба так уже принципово, скільки точно років нашому всенародно улюбленому клубу, запитаєте ви? Принципово. Адже почавшись з фальшивої дати народження, біографія київського «Динамо» за радянських часів виявилася найбільш заплутано-головоломною і фарсово-трагічною в усій історії радянського футболу: голод 1933 року, замовчування дійсної суті так званого «Матчу смерті» 1942 року, приниження в останню мить скасованого вильоту з класу «А» в 1946 році, животіння серед рядових середняків, а потім крутий підйом на вершини слави і… нова низка успіхів і невдач…

Про все давно пора говорити без приховування. Хай гриф «абсолютно таємно» залишається лише штемпелем в умах перестрахувальників.

Так, київське «Динамо» створили чекісти. Окрім вже згаданих, біля колиски футбольного клубу стояли Олександр Якович Санін і Микола Георгійович Ханников. Але грати за «Динамо» кадровим працівникам органів довелося лише кілька разів. Дуже швидко їх замінили футбольні (за мірками того часу) професіонали, що тренувалися двічі на тиждень і мали досвід виступів в першості міста. Навіть Євген Пірокеті, що числився кінним міліціонером, до середини двадцять восьмого і не подумував про таку кар'єру, поки його не переманив із «Радробітників» невгамований Товаровський.

Цікавий нюанс. У бразильців колись процвітала команда з шикарною назвою «Какова», складена виключно з діючих поліцейських. У турнірах вона виступала вельми вдало, збираючи повні трибуни. Коли про це дізнався міністр внутрішніх справ Бразилії, він спеціальним указом розформував команду. «Какова» припинила існування тому, що на її матчі були десятки поліцейських нарядів, і в місті, де не вистачало стражів порядку, на час футболу запанував хаос.

Це до питання про професіоналів і любителів поганяти шкіряний м'яч. У Києві ж в кінці двадцятих сильна організація зібрала сильних майстрів. Спочатку тільки з сусідніх клубів, потім з інших міст України. Правда, не дозволялося чіпати футболістів Харкова, поки там знаходилася столиця республіки…

Найдовіреніших осіб почали зараховувати до кадрів, решта гравців значилася такими, що служать в «Динамо». Але якщо в Москві або Тбілісі, наприклад, багато динамівців, повісивши бутси на цвях, поступали в спеціальні школи і по-справжньому оволодівали чекістською роботою, виростаючи у відомих слідчих, оперативників, дипкур'єрів, то в Києві подібна практика не прижилася. Навіть ті колишні футболісти, що вислужили двадцять п'ять років на тренерських або адміністративних посадах, красувалися в погонах тільки на фотографіях для офіційних паперів, а головне – і не прагнули до лаврів вірних дзержинців.

Виняток становив хіба що Костянтин Фомін, який виступав за київське «Динамо» в 1935—1936 роках. Але той ще в тридцятому закінчив в Москві курси ДПУ і, навіть очолюючи українську раду товариства «Спартак», вважав себе комісаром динамівського відомства, всюди вишукуючи ворогів соціалізму. Боляче про це писати, але обнародувані в горбачовський період документи свідчать, що Фомін доклав руку до репресій проти великої групи своїх земляків – харківських спортсменів польського походження. Серед розстріляних опинився і близький приятель Фоміна, його давній партнер по збірній Харкова, чудовий нападник Олександр Шпаковський, що незмінно потрапляв до списків тридцяти трьох кращих футболістів країни…