Філософія грошей

Розділ другий. Субстанційна вартість грошей

I

Дискусію про сутність грошей усюди пронизує таке питання: чи є і чи мусять бути гроші – для виконання своєї служби вимірювання, обміну і репрезентації вартостей, – самі якоюсь вартістю, чи для цього достатньо того, щоб вони були самим знаком і символом, без власної субстанційної вартості, на кшталт фішки, яка репрезентує вартості, не бувши сутнісно однаковою з ними. Увесь предметний та історичний розгляд цього питання, що сягає граничних глибин вчення про гроші й вартість, був би зайвим, якби його від початку вирішила часто наголошена логічна підстава. Мовлять, засіб вимірювання має бути таким самим, як той предмет, який він вимірює: міра для довжин мусить бути довгою, міра для ваги мусить бути важкою, міра для місткості мусить бути просторово протяжною. Тому міра для вартостей мусить бути вартісною. Хоч би якими незв’язними були дві речі в усіх своїх інших визначеннях, що їх я міряю одна по одній, вони мусять узгоджуватися з огляду на ту якість, з погляду на яку я їх порівнюю. Безглуздою була б усяка кількісна й числова рівність або нерівність, яку я висловлюю щодо двох об’єктів, якби вона не стосувалася відносних кількостей однієї й тієї самої якості. Безумовно, це узгодження в якості не може бути навіть занадто загальним; наприклад, красу архітектури не можна прирівнювати або ж не прирівнювати до краси людини, хоча в обох них має місце єдина якість «краса», а лише спеціальні архітектурні або ж спеціальні людські красоти дають в результаті можливість для порівняння між собою. Якщо ж при цілковитому браку будь-якої спільної властивості порівнянність прагнуть убачати у тій реакції, яка пов’язує суб’єкта, що відчуває, із предметами; якщо краса будівлі й краса людини мають бути порівнювані за мірою розради, яку ми відчуваємо при спостереженні однієї й іншої, то і тут, при позірній відмінності, висловлювалася б якась однаковість якостей. Адже однаковість впливу, що проступає в тому самому суб’єкті, безпосередньо означає однаковість об’єктів у тому відношенні, про яке тут ідеться. Два зовсім різних явища, що викликають однакову радість в тому самому суб’єкті, при усій своїй відмінності мають певну однаковість сили або стосунку до того суб’єкта, – немов порив вітру і людська рука, коли обидві вони ламають гілку дерева, при всій непорівнянності їхніх якостей все-таки виявляють однаковість енергії. Хай би як несхожими одне на одне були матеріал для грошей і все те, вартість чого вимірюють за його допомогою, однак вони мають узгоджуватися в тому пункті, що обидва мають вартість; і навіть якщо вартість узагалі є нічим іншим, як суб’єктивним відчуванням, яким ми відповідаємо на враження речей, то принаймні та якість (хоча вона й не може бути ізольована), через яку вони взагалі так би мовити впливають на людське чуття вартості, у них обох мусить бути тією самою. Тож у силу того факту, що воно порівнюється з вартостями, тобто, вступає в кількісне рівняння з ними, гроші не мають бути позбавлені вартісної якості.

Цьому рядові міркувань я протиставляю інший, що дає відмінний результат. Звісно, у вищезгаданому прикладі ми можемо порівнювати силу вітру, що ламає гілку дерева, із силою руки, що робить те саме, лише остільки, оскільки ця сила якісно однакова у них обох. Однак силу вітру ми можемо виміряти і за товщиною гілки, яку він зламав. Щоправда, зламана гілка сама по собі і для себе ще не виражає кількості енергії вітру так, як її може виражати зусилля руки; але співвідношення сил між двома поривами вітру і, отже, відносну силу окремого пориву, мабуть, можна виміряти за тим, що один розтрощив гілку, а інший ще не зміг її пошкодити. І цілком вирішальним здається мені наступний приклад. Найбільш неоднорідні об’єкти, які нам узагалі відомі, полюси картини світу, зредукувати яких одного до одного не вдалося ані метафізиці, ані природознавству – це матеріальні рухи й явища свідомості. Чиста екстенсивність одних і чиста інтенсивність інших досі не дали змоги відкрити жодної точки, яку вважали їхньою єдністю у загально переконливий спосіб. Утім за змінами зовнішніх рухів, що у вигляді подразнень зачіпають наші чуттєві апарати, психофізик може вимірювати відносні зміни інтенсивності усвідомлених відчуттів. Отже, оскільки між квантами одного і квантами іншого чинника існує константне співвідношення, величини одного визначають відносні величини іншого, без неодмінності існування якогось якісного відношення або однаковості між ними. Тим самим порушений той логічний принцип, який, здається, робить залежним придатність грошей вимірювати вартості від факту їхньої власної вартості. Певна річ, слушно таке: величини різних об’єктів можна порівнювати лише тоді, якщо вони є однієї й тієї самої якості; тож, де вимірювання може відбуватися лише шляхом безпосереднього рівняння між двома величинами, там воно припускає якісну однаковість. Але там, де має бути виміряна якась зміна, різниця або певне співвідношення двох величин, для їх повного визначення достатньо того, щоб пропорції вимірювальних субстанцій відображалися в пропорціях виміряних субстанцій, без потреби існування якоїсь сутнісної однаковості між самими субстанціями. Таким чином, прирівнюватися можуть не дві речі, що якісно відмінні, а дві пропорції між двома якісно відмінними речами. Два об’єкти m і n можуть перебувати в якому-небудь співвідношенні, однак воно абсолютно не є якісної однаковості, так що жоден із них безпосередньо не може слугувати за масштаб для іншого; наявне між ними відношення може бути відношенням причини і дії, або символічним відношенням, або спільним відношенням до чогось третього, або ще якимось. Нехай даний об’єкт a, про який мені відомо, що він є 1/4 m; далі, нехай даний об’єкт b, про який мені відомо лише те, що він становить якусь часткову величину n. Якщо ж постає певне відношення між a і b, яке відповідає відношенню між m і n, то звідси випливає, що b мусить дорівнювати 1/4 n. Попри всіляку якісну неоднаковість і неможливість прямого порівняння між a і b, все ж кількість одного можливо визначити за кількістю іншого. Так, наприклад, між певною величиною їжі та миттєвою потребою в харчуванні, для повного вдоволення якої вистачило б тієї величини, звісно, не існує жодного відношення однаковості; проте якщо дано стільки їжі, що цим задовольняється якраз половина тієї потреби, то таким чином я можу безпосередньо визначити, що ця наявна величина дорівнює половині тієї першої величини. Отже, за таких обставин наявність загального співвідношення достатня для того, щоб вимірювати одне одним величини членів [відношення]. Якщо ж можливо розглядати вимірювання об’єктів грошима як таке, що відбувається згідно з цією схемою, то в цьому аспекті безґрунтовна безпосередня порівнянність обох і тим самим логічна вимога вартісного характеру самих грошей.

Аби від цієї такої самої лише логічної можливості дійти до дійсності, ми припускаємо тільки зовсім загальне співвідношення міри [Maβverhältnis] між величиною товарів і грошовою величиною, як воно виявляється у (звісно, часто прихованому і багатому на винятки) взаємозв’язку між зростаючим грошовим запасом і зростаючими цінами, зростаючим товарним запасом і спадаючими цінами. Згідно з цим ми утворюємо, залишаючи за собою усяке докладніше визначення, поняття сукупного товарного запасу, сукупного грошового запасу і відношення залежності між ними.

Справді-бо, кожен одиничний товар являє собою певну частину тієї наявної сукупної товарної величини; якщо ми назвемо останню а, то перший буде 1/m a; ціна, яку він зумовлює – це відповідна частина тієї сукупної грошової величини, тож вона, якщо ми назвемо її b, дорівнюватиме 1/m b. Отже, якби нам були відомі величини a і b, і якби ми знали, наскільки велику частину продажних вартостей узагалі становить певний предмет, то ми знали б і його грошову ціну [Geldpreis], і навпаки. Тому цілком незалежно від того, чи мають яку-небудь якісну однаковість гроші і той вартісний об’єкт, тож байдуже до того, чи є перші самі вартістю, чи ні, певна грошова сума може визначати або вимірювати вартість предмета. – При цьому завжди слід мати на увазі повністю релятивний характер вимірювання. Абсолютні величини, які встановлюються еквівалентно одна одній, тим самим вимірюються в цілком іншому сенсі, ніж часткові величини, про які тут ідеться. Скажімо, якби припускалося, що сукупна сума грошей (за певних обмежень) утворювала еквівалент для сукупної суми предметів продажу, то це ще не треба було б визнавати за вимірювання одного іншим. Якраз тільки відношення обох їх до людини, що встановлює вартість, і до її практичних цілей є тим, що ставить їх у відношення еквівалентності між собою. Наскільки сильною є тенденція до того, щоб гроші взагалі і товар узагалі одразу ж розглядати як відповідне одне одному, показує наступне явище, що поставало в багатьох місцях. Якщо якесь дикунське плем’я має певну натуральну одиницю обміну і вступає у відносини з вище розвиненим сусідом, що володіє металевими грішми, то часто з натуральною одиницею поводяться як з рівновартою монетною одиницею сусіда. Так, стародавні ірландці, коли вони вступили у стосунки з римлянами, свою одиницю вартості, корову, прирівнювали до однієї унції срібла; дикі гірські племена в Аннамі^[16], що займаються лише натуральним обміном, за основну вартість мають буйвола, і при їхніх відносинах із культурними мешканцями рівнини одиниця вартості цих останніх, срібний брусок певної величини, оцінюється подібно до буйвола. Така сама головна риса чинна в дикому племені неподалік Лаосу: вони займаються лише міновою торгівлею, а їхньою одиницею є залізна мотика. Проте вони вимивають річкове золото, яке продають сусідським племенам і яке становить єдиний предмет, що його вони зважують. Для цього вони не мають жодного іншого засобу, крім кукурудзяної зернини, а тому продають одну кукурудзяну зернину золота за одну мотику! Оскільки одиниця товарів натурального обміну так само унаочнює або репрезентує ідею вартості всього обширу об’єктів, як і грошова одиниця – ідею вартості комплексу грошей, то формулювання «одне на одне» постає лише наївно вираженою еквівалентністю розглядуваних сукупностей. Мабуть, можна допустити, що співвідношення одиниць відчувається як принаймні символічне зображення співвідношення цілостей.

Якщо ж еквівалентність лежить в основі останніх ніби як дієве, хоча й не відоме Apriori, то над його суб’єктивною випадковістю встановлюється об’єктивна пропорція між частковими величинами. Адже тепер дійсно існує щось, що точно однакове з обох боків: а саме, дріб між кожною з двох наявних часткових величин і абсолютною величиною, до якої належать ці одиничні. Повна зрівноваженість усяких зрушень і випадкових нерівномірностей в утворенні ціни припущена в тому разі, якщо в сфері обміну «гроші-товари» будь-який товар так відносився до своєї ціни, як усі економічно дієві в даний момент товари – до всіх дієвих у даний момент грошей. При цьому цілковито не вагомо, чи має це останнє [відношення] якусь поняттєву, якісну спорідненість з іншим. Отже, якщо якийсь товар коштує 20 m, то це є 1/n грошового запасу взагалі; тобто, за вартістю він становить 1/n запасу благ узагалі. Через це опосередкування 20 m можуть уповні вимірювати його, хоча загалом вони вповні відмінні від нього; при цьому знов і знов потрібно наголосити, що припущення простого відношення між усіма товарами і всіма грішми є цілком попереднім, грубим і схематичним. Те, що товар і його мірило мусять мати однакову сутність, становило б слушну вимогу, якби одиничний товар можна було безпосередньо прирівняти до певної грошової вартості [Geldwert]. Але суто для цілей обміну і для оцінки вартості треба визначати співвідношення різних (відповідно, всіх) товарів між собою (отже, результат ділення одиничних товарів на усі інші) і прирівнювати до суми грошей, себто до відповідної частки дієвого грошового запасу; і для цього потрібна лише яка-небудь чисельно визначувана величина. Якщо товар n так співвідноситься із сумою А всіх продажних товарів, як грошові одиниці а співвідносяться із сумою B всіх наявних грошових одиниць, то економічна вартість n виражена завдяки a/B. Той факт, що цього здебільшого не уявляють таким чином, полягає в тім, що В так само, як і А, цілковито самозрозумілі – бо їхні зміни не легко сприймаються нами, – а тому окремо зовсім не усвідомлюються в своїй функції як знаменники; те, що нас цікавить в одиничному випадку, є виключно чисельники n і a. Через це могло постати уявлення, немовби n і a самі по собі і для себе, безпосередньо й абсолютно відповідають одне одному, для чого вони, зрозуміло, мусили би бути однаковою сутністю. Те, що той загальний чинник, що обґрунтовує відношення взагалі, потрапив у забуття, або ж впливав лише фактично, а не свідомо, був би прикладом для однієї з найбільш докорінних рис людської природи. Обмежена спроможність сприймання нашої свідомості, з одного боку, і доцільність у заощадженні зусиль її застосування, з іншого – спричиняють до того, що з незліченних аспектів і визначень певного об’єкта інтересу до уваги дійсно береться завжди лише незначне число. Різним точкам зору, з яких виходить вибір і ранжирування усвідомлюваних моментів, відповідає те, що ці останні можуть класифікуватися в якійсь систематичній поступовості; вона починається з того, що з певного ряду явищ зважається лише на те, що спільне для всіх них, у кожному явищі усвідомлюється лише та підвалина, яку воно поділяє з іншими; протилежна крайня ланка шкали позначає це в тому разі, якщо в кожному явищі свідомим стає якраз лише те, чим воно відрізняється від усякого іншого, абсолютно індивідуальне, тимчасом як загальне і фундаментальне залишається нижче порогу свідомості. Між цими обома крайнощами в найрізноманітніших градаціях переміщаються ті точки, які, немов сторони всієї сукупності явищ, привертають найбільшу свідомість. Цілком пересічно можна сказати тепер, що теоретичні інтереси вказуватимуть свідомості більше на спільності, практичні – більше на індивідуальність речей. Для метафізично зацікавленого мислителя індивідуальні відмінності речей досить часто зникають як несуттєві, допоки він залишається прикутий до таких загальних уявлень, як буття або становлення, що спільні всім речам безумовно. Навпаки, практичне життя всюди вимагає того, щоб в людях і у відносинах, що торкаються нас, із найвиразнішою свідомістю були схоплені відмінності, своєрідності, нюанси; тоді як загальнолюдські властивості або спільні підвалини всіх розглядуваних відношень не потребують жодної особливої уваги немов самозрозумілі, ба навіть така увага може висвітлювати їх часто лише з великими зусиллями. Наприклад, у родинному житті стосунки його членів між собою свідомо вибудовуються на досвіді тих особистісних якостей, якими кожен відрізняється стосовно усіх інших, тоді як загальний характер родини зазвичай зовсім не є предметом особливого зважання для всіх причетних до нього – так мало, що часто тільки відсторонені взагалі спроможні описати його. Проте це не заважає тому, що така загальна і несвідома підвалина все ж стає психологічно дієвою. Індивідуальні властивості членів родини фактично вестимуть до виникнення дуже різних стосунків між ними, залежно від того загального характеру і тону, що панує в усій родині; лишень цей останній складає звичайно непомітне підґрунтя, на якому ті властивості можуть виявляти свої однозначно визначені наслідки. Цілком те саме чинне для ширших кіл. Наскільки всі стосунки між людьми взагалі тримаються на особливих умовах, які привносить кожен одинець, настільки ж вони стають фактично дійсними в свій визначений спосіб лише через те, що крім них самозрозуміло наявними є певні цілком загальнолюдські факти і передумови і вони утворюють ніби загальний знаменник, до якого ті індивідуальні відмінності виступають визначальними чисельниками і тільки так витворюють тотальність стосунку. Цілком такий самий психологічний стосунок може існувати і відносно грошової ціни [Geldpreis]. Прирівнювання між вартістю певного товару і вартістю певної грошової суми означає не рівняння між простими чинниками, а пропорцію, тобто рівність двох дробів, знаменник яких постає, з одного боку, сумою всіх товарів, а, з іншого боку, сумою всіх грошей – звичайно, і те, й інше ще потребує значних детермінацій – певної господарської сфери. Рівнянням вона стає через те, що обидві ці суми встановлюються як еквівалентні одна одній з практичних підстав a priori; або, точніше: практичний стосунок, в якому ми орудуємо обома категоріями, в теоретичній свідомості відображається у формі еквівалентності. Проте, оскільки це являє собою загальне обґрунтування всіх рівнянь між одиничними товарами й одиничними цінами, то вона не усвідомлюється, а утворює несвідомо сприяючий чинник для тих одиничних членів, єдино які викликають інтерес, а тому єдино усвідомлені, чинник, без якого вони взагалі не мали б можливості будь-якого відношення. Надзвичайна вагомість того абсолютного і фундаментального рівняння була б так мало неймовірною через його неусвідомленість, ба якраз перетворювалася б на настільки ймовірне, як це відповідно має місце у наведених аналогіях.

Звісно, за припущення якихось самих по собі безвартісних грошей одинична грошова ціна зовсім незв’язно перебувала б поряд із тим товаром, вартість якого вона повинна виражати, якби розгляд обмежувався цими обома моментами; не можна було б знати, через що якийсь один об’єкт, а не інший, мав би зумовлювати цілком визначену, вищу або нижчу ціну. Але щойно у вигляді абсолютного припущення всього цього відношення сума всього продажного встановлюється еквівалентною сумі всіх грошей – у тому сенсі «суми», який має бути розглянутий згодом, – то визначеність ціни кожного одиничного товару виявляється просто дробом між його вартістю й тієї загальною вартістю, яка повторюється у формі дробу між його ціною і сукупною грошовою величиною. Я ще раз вкажу на те, що тут немає жодного кола [доказу]: придатність певної суми грошей вимірювати вартість одиничного товару ґрунтується на відношенні рівняння всіх грошей з усіма товарами, а саме ж воно вже припускає вимірність одного іншим; питання про те, чи вимагає будь-яке вимірювання якоїсь сутнісної однаковості між об’єктом і мірилом, таким чином, звісно, вже не стосувалося б цього конкретного випадку, щоб залишатися нерозв’язно поєднаним із його припущенням. Тим часом вимірювання відносних величин фактично можливо лише на підставі того, що їхні абсолютні величини стоять у якомусь відношенні, яке не має бути вимірюванням або однаковістю. Певна річ, між товщиною залізної труби і певною гідравлічною енергією не існує жодної однаковості й можливості для вимірювання; але якщо ці дві інтегрувальні частини утворюють механічну систему з певною потужністю, то (якщо дана певна модифікація цієї останньої) за умов відомої мені зміни гідравлічної енергії я можу точно виміряти, який діаметр використаної в системі труби. Нехай товари взагалі та гроші взагалі і не вимірювальні одні одними; досить того, що вони відіграють певну роль для життя людини в рамках її практичної системи цілей, аби кількісна модифікація одних була покажчиком для такої модифікації інших. Для цієї редукції значення будь-якої грошової величини як такої до дробу, який ще цілком не окреслює те, з якої саме абсолютної величини він складає цю визначену частину, вагомо те, що римляни називали свої монети – за винятком особливо обґрунтованих випадків – не згідно з абсолютною, а згідно з відносною вагою. Так, ас означає лише ціле з дванадцяти частин, яке так само може бути пов’язано зі спадковістю, як і з мірою або вагою, і так само може встановлюватися для фунта, як і для будь-якої довільної його частини. І те, що тут стає свідомою й дієвою суто відносність міри, не змінюється навіть тією гіпотезою, відповідно до якої ас із прадавніх часів мав значення мідного бруска з абсолютно визначеною вагою.

Тепер слід дещо точніше здійснити вже вказане обмеження в понятті сукупної грошової величини [Gesamtgeldquantum]. Те, що не можна просто сказати, мовляв, існує стільки купувальних грошей, скільки існує купівельних товарів, не зумовлено невимірною кількісною відмінністю, що має місце між всіма накопиченими товарами, з одного боку, і всіма накопиченими грішми, з іншого. Адже оскільки немає жодного спільного мірила для них обох, як і для якісно однорідних речей, то між ними взагалі не існує жодного безпосереднього «більше» або «менше». Жодна величина товарів сама від себе не має певного відношення до певної грошової величини, бо принципово всі цілі грошей були б досяжні з довільно зменшеною грошовою величиною. Наскільки це може відбуватися в дійсності без перешкод для обігу, показує такий повідомлений факт: кілька століть тому в Росії були такі дрібні срібні монети, що їх узагалі вже не можна було взяти руками зі столу, а їх висипали з гаманця на стіл і відділяли суму, що потрібно було сплатити, після чого обидві сторони злизувати язиком свої частини і випльовували їх назад у гаманець. Можна було б сказати: хоч би яким був абсолютний обсяг грошового запасу, він завжди залишається – допоки виконує службу грошей – однаково «грішми»; видозмінюється лише величина, яку ці знаки або екземпляри репрезентують в іншому відношенні, себто розглядаючи як якийсь матеріал, але їхня величина як грошей внаслідок цього не має змінюватися. Тому те пряме порівняння всіх товарів і всіх грошей узагалі не дає жодного висновку. Непропорційність між сукупністю грошей і сукупністю товарів, у вигляді знаменника тих дробів, що виражають вартість, тримається, радше, на тому факті, що грошовий запас як ціле перебуває в набагато швидшому обороті, ніж товарна вартість [Warenwert] як ціле. Справді, ніхто не дозволить – наскільки він може уникнути цього – спокійно лежати досить істотній сумі грошей, а цього, справді, майже завжди можна уникнути; але жодному торговцеві не відвернутися від того, що значні частини його запасу довго лежатимуть без діла, поки вони не розпродадуться. Ця відмінність темпів обороту стає набагато більшою, якщо врахувати ті об’єкти, які пропонуються не для продажу, але попри те продажні принагідно й для спокусливої пропозиції. Отже, якщо в основу покладати дійсно сплачені ціни за одиничні товари і запитувати про грошову величину, що після цього була б потрібна для закупівлі всього запасу, то, певна річ, зрозуміло, що вона незмірно перевищує фактичний грошовий запас. На підставі цієї точки зору потрібно сказати, що існує набагато менше грошей, ніж товарів, і що дріб між товаром і його ціною зовсім не дорівнює дробові між всіма товарами і всіма грішми, а – як легко випливає з попереднього – значно менший за останнього. А проте нашу засадничну пропорцію можна врятувати двома шляхами. Справді, по-перше, сукупну товарну величину [Gesamtwarenquantum], яка входить у неї, можна розглядати як таку, що перебуває в актуальному русі продажу. Висловлюючись по-аристотелівські, непроданий товар є товаром лише «за можливістю», він перетворюється на товар «за дійсністю» тільки у момент, коли він продається. Так само, як гроші є дійсно грішми тільки-но в ту мить, коли вони купують, тобто виконують функцію грошей, так і відповідно товар [є дійсно товаром] тільки тоді, коли він продається; перед тим він був об’єктом для продажу лише в силу і в рамках якоїсь ідеальної антиципації. З цієї позиції цілком самозрозумілим, навіть тотожним видається положення, що існує лише стільки грошей, скільки існує об’єктів для продажу – причому, звісно, в гроші включені також усі грошові субститути, що уможливлені кредитом або безготівковим платіжним обігом [Giroverkehr]. Щоправда, товари, які в дану мить перебувають у спокої, в жодному разі не є господарсько недієвими, і господарське життя безмежно змінилося б, якби товарний запас раптом почав рухатися будь-якого моменту настільки вповні, як це робить грошовий запас. Утім при докладнішому розгляді товарний запас, що перебуває в спокої, як на мене, тільки в трьох аспектах впливає на дійсні купівлі за гроші: на темп грошового обігу, на залучення [Beschaffung] грошових матеріалів або грошових еквівалентів, на співвідношення грошових видатків із резервами. Але ці моменти вже справили свою дію на дійсні обороти, під їхнім впливом утворилося емпіричне співвідношення між товаром і ціною, і вони, отже, зовсім не перешкоджають розумінню сукупної величини товарів у вищевказаній фундаментальній пропорції як такого, що складається із купівель, які дійсно відбуваються в будь-який момент. По-друге, це можна визнати також як наслідок того факту, що та ж сама грошова величина – оскільки вона не споживається на кшталт товарів – виступає посередником у необмеженому числі оборотів і внаслідок стрімкості своєї циркуляції зрівноважує незначний характер своєї сукупної суми порівняно з сукупною сумою товарів, яка існує в будь-який ізольований момент. У деяких кульмінаційних пунктах грошової системи [Geldwesen] цілком безпосередньо унаочнюється те, яку дедалі незначну роль відіграє грошова субстанція в опосередкованих нею зрівнюваннях вартості: у 1890 році французький банк переказав на контокорентний рахунок 135-кратне від фактично сплачених на нього грошей (54 мільярди на 400 мільйонів франків), а Німецький Райхсбанк навіть 190-кратне. В рамцях сум грошей, що функціонують і з огляду на які відбувається визначення грошової ціни товарів, дедалі меншою величиною стає грошова сума порівняно з тим, що виникає з неї внаслідок її функціонування. Тому хоча й не про окремий момент, а, либонь, про певний тривалий період можна сказати, що загальна величина грошей, що перебувають в обігу в цей період, відповідає загальній сумі проданих у цей період об’єктів. Одинець усе ж здійснює свої видатки, особливо він зголошується на ціни для більших придбань не на підставі їх співвідношення з його готівкою [Geldbestand] в даний момент, а порівняно з його сукупними надходженнями протягом тривалішого періоду. Так, у нашій пропорції грошовий дріб може дорівнювати товарному дробові через те, що його знаменник містить не субстанційно наявну грошову величину, а її кратне, що має визначатися числом оборотів за певний період. З таких позицій дається розв’язати антиномію між узагалі наявними й актуальними товарами як еквівалентами грошей і зберегти чинність твердження, що між сукупною сумою товарів і сукупною сумою грошей у замкненій господарській сфері не може бути жодної принципової диспропорції – хоч би як сперечалися про правильне співвідношення між одиничним товаром і одиничною ціною, хоч би скільки виникало коливань і диспропорцій у тому разі, якщо психологічно закріпилася певна величина розглядуваних дробів і внаслідок об’єктивних зрушень поряд із нею стала підходящою інша [величина], головно хоч би як стрімке зростання обігу робило відчутними тимчасовий брак оборотних засобів. Імпорт і експорт металу, що походять із браку або надлишку грошей у певній країні порівняно з їх товарними вартостями, являють собою лише збалансування в якійсь господарській сфері, ділянки якої утворюють країни-учасниці, й означають, що загальне, у цій господарській сфері зараз дійсне співвідношення між ними знову встановлюється через те зрушення, якого воно зазнало в якійсь окремій частині. За таких припущень на питання про те, чи є ціна домірною, чи ні, була б дана безпосередня відповідь на підставі двох попередніх питань: по-перше, яка сума грошей і яка сума об’єктів для продажу дієві в даний момент і, по-друге, яка частина останньої величини складає об’єкт, про який зараз ідеться. Останнє питання є справді вирішальним, і рівняння між об’єктним дробом і грошовим дробом може бути об’єктивно й обчислювально істинним або хибним, тоді як при рівнянні між об’єктами взагалі та грішми взагалі може йтися лише про доцільність або недоцільність, але не про істину в сенсі логічної доказовості. Це співвідношення сукупностей між собою певною мірою має значення аксіоми, яка зовсім не істинна в тому самому сенсі, як одиничні положення, що ґрунтуються на ній; тільки останні доказові, тимчасом як вона не може вказувати ні на що, з чого її логічно можна було б вивести. Тут проявляться методична норма неабиякої значливості, для якої я волію навести приклад із зовсім іншої категорії вартостей. Головне твердження песимізму полягає в тому, що сукупність буття виявляє перевагу страждання над радощами; світ живих істот, розглянутий як єдність, або і його середнє, багато хто відчуває більше як біль, аніж втіху. Однак таке твердження з самого початку не можливе. Справді-бо, воно припускає, ніби втіха і біль, як якісно однакові величини з протилежними знаками, можна зважити і компенсувати безпосередньо одне одним. Проте насправді цього зробити не можливо, позаяк для них немає жодного спільного мірила. Із жодної величини страждання самої по собі і для себе не можна запозичити, наскільки велика величина радості потрібна для того, аби його врівноважити. Як стається, що такі вимірювання все ж безперервно відбуваються, що і в буденних справах, і при обставинах долі, і в усій сукупності окремого життя ми виказуємо судження, мовляв, міра радості виявилася нижчою міри болю або перевищила її? Це можливо не інакше, ніж на підставі того, що досвід життя навчає (точно або неточно) нас про те, як фактично розподілені щастя і нещастя, скільки в середньому потрібно змирятися зі стражданням, аби цим здобути певну величину втіхи, і скільки страждання й втіхи виявляє типовий людський жереб. Тільки якщо про це існує яке-небудь уявлення, бодай яке несвідоме і невизначене, є змога сказати, що в окремому випадку було заплачено дорого – себто, завеликою величиною страждання – за задоволення, або що окрема людська доля виявляє перевагу болю над її радістю. Саме те середнє [der Durchschnitt] не є, однак, «несумірним», оскільки радше постає тим, по чому в одиничному випадку тільки й визначається співвідношення відчуттів як домірних або недомірних – так само мало, як можна сказати, що середнє людей було б великим або малим, позаяк це середнє щойно дає те мірило, по якому вимірюється одинична людина, а лишень вона може бути великою або малою; так само, як тільки дуже двозначно можна сказати, ніби «час» проминає швидко або повільно – радше проминання часу, себто, у вигляді середнього досвідчений і відчутий темп подій взагалі, є вимірювальною величиною, в якій виявляється стрімкість або повільність перебігу одиничних переживань, без того щоб саме те середнє було б стрімким або повільним. Таким чином, твердження песимізму, ніби середнє людського життя виявляє більше страждання, ніж втіхи, так само методично неможливе, як і твердження оптимізму, мовляв, воно включає більше втіхи, ніж страждання; відчування сукупних величин втіхи і страждання (або, висловившись інакше, їхнього посереднього, що припадає на індивідуума чи на період часу) є тим першофеноменом [Urphänomen], сторони якого не можуть порівнюватися одна з одною, бо для цього потрібно було б якогось мірила, що перебуває поза обома ними і в однаковій мірі їх охоплює.