Філософія грошей

Тип пізнання, про який тут ідеться, може бути достатньо схарактеризований таким чином. У наведених і в багатьох інших сферах первинні, утворюючі їх елементи самі по собі не порівнювальні, оскільки вони різної якості, тобто, не можуть вимірюватися один одним або якимось третім. Однак той факт, що якийсь один елемент узагалі наявний в такій мірі, а інший – в іншій мірі, зі свого боку утворює мірило для оцінки сингулярного і часткового випадку, події, проблеми, в чому спільно діють обидва елементи. Коли елементи одиничного випадку повторюють пропорцію сукупних величин, вони мають «правильне», себто нормальне, середнє, типове співвідношення, тоді як відхилення від цього видається «перевагою» одного з елементів, «несумірністю». Звичайно, самі по собі і для себе ці елементи одиничних випадків так мало володіють якимось співвідношенням правильності чи хибності, рівності чи нерівності, як і їхні сукупності; вони радше тільки набувають його через те, що міри сукупних величин утворюють абсолютне, згідно з яким оцінюється одиничне, як відносне; проте саме абсолютне не підлягає визначенням порівнянності, які воно зі свого боку уможливлює для відносного. – Цьому ж типові [пізнання] могло б приналежати співвідношення між об’єктом продажу і його грошовою ціною. Мабуть, обидва вони змістовно геть не мають нічого спільного одне з одним, якісно настільки неоднакові, що кількісно непорівнянні. А втім, оскільки все продажне і всі гроші разом складають економічний космос, то ціна певного товару могла би бути «відповідною» ціною, якщо вона репрезентує ту частину дієвої сукупної грошової величини, яку складає товар від дієвої сукупної товарної величини. Не однакова «вартість» у товарі й у певній грошовій сумі має обґрунтовувати їхню взаємну сумірність; грошова ціна, радше, не повинна містити жодної вартості взагалі або принаймні жодної вартості в такому ж самому сенсі, а має утворювати лише той самий дріб з усіма грішми взагалі, який утворює товар з усіма товарними вартостями взагалі. – Навіть розвій індивідуального господарства показує, як залежить грошова ціна певного товару від його співвідношення із сукупністю товарів. Люди кажуть: ми жертвуємо грошима – що саме по собі це для нас нелегко, – лише коли ми одержуємо домірний еквівалент вартості. Будь-яке заощадження на тій жертві вважається за позитивний здобуток. Щоправда, воно є прибутком лише через те, що уможливлює принесення тієї ж самої жертви при якійсь іншій нагоді. Якби я не знав, що робити з грішми, я одразу віддав би все своє грошове майно за якийсь один об’єкт, за який його вимагали. Отже, домірність ціни означає лише те, що я – як пересічна істота, – сплативши її, мушу мати в залишку ще стільки, щоб купити інші так само бажані речі. Витрати на одиничний предмет мають керуватися тим, що я хочу купити ще інші предмети крім нього. Якщо хтось регулює свої приватні видатки таким чином, що його витрати на кожен сорт товарів пропорційні його сукупному доходу, то це означає, що його витрати на одиничне так співвідносяться з його витратами на ціле господарство, як значення придбаного одиничного об’єкта співвідноситься зі значенням такої сукупності бажаних ним і приступних йому об’єктів, яка підлягає придбанню. І ця схема індивідуального господарства, вочевидь, виступає не лише аналогією господарства взагалі, а з її цілковитого застосування мусить випливати встановлення середніх цін: постійні суб’єктивні зважування у результаті мусять витворювати об’єктивне співвідношення між товаром і ціною, яке, отже, так само залежить від пропорції між дієвим сукупним товарним запасом і сукупною грошовою величиною, як і – зберігаючи всі модифікації – від пропорції між сукупними потребами одиничного і наявним для них його сукупним грошовим доходом.

Уся дотеперішня дедукція жодним чином не торкалася питання, чи є гроші в дійсності якоюсь вартістю, чи ні; потрібно було довести лише, що їхня функція вимірювати вартості не нав’язує їм характеру якоїсь власної вартості [Eigenwert]. Однак ця проста можливість все ж звільняє шлях для пізнання не лише їхнього дійсного ходу розвитку, а передусім їхньої внутрішньої сутності. – На примітивних ступенях господарства споживчі вартості всюди постають у вигляді грошей: худоба, сіль, раби, тютюн, хутра тощо. Хоч би в який спосіб розвинулися гроші, в кожному разі на початку вони мусили бути певною вартістю, яку безпосередньо відчували як таку вартість. Те, що найбільш вартісні речі віддають за надрукований аркушик, можливо тільки при дуже великому поширенні та надійності цільових рядів [Zweckreihen], які гарантують, що безпосередньо безвартісне надалі допомагає нам здобути вартості. Так, логічні ряди висновувань, що ведуть до цілком переконливих висновків, можна проводити через самі по собі неможливі або суперечливі члени – проте лише в тому разі, якщо мислення цілком певне в своєму напрямі та своїй правильності; примітивне мислення ще коливається, в одній із таких точок воно одразу втрачало б своє спрямування і свою ціль, а тому мусить виконувати свої функції в таких положеннях, кожне з яких для себе якомога конкретне і явно правильне – звісно, ціною рухливості мислення і віддалі його цілей. Відповідно і реалізація рядів вартостей за допомогою безвартісного надзвичайно підвищує їхнє поширення і доцільність, але може здійснюватися тільки при розвиненій інтелектуальності одиничних і постійній організації груп. Ніхто не буде таким дурним, щоб віддавати певну вартість за щось, чого він безпосередньо взагалі не може використовувати, якщо він не певен у тому, що це щось опосередковано знову може бути перетворено у вартості. Отже, можливо лише так, що обмін початково був натуральним обміном, тобто таким, що відбувається між безпосередніми вартостями. Допускають, що об’єкти, які особливо часто вимінювалися і перебували в обігу внаслідок їхньої загальної бажаності, отож особливо часто порівнювалися з іншими предметами за вартістю, швидше всього психологічно могли перерости в загальні міри вартості. Мабуть, у вирішальній протилежності до щойно здобутого результату, згідно з яким гроші самі по собі і для себе не повинні бути жодною вартістю, тут ми помічаємо, що спочатку якраз найнеобхідніше і найвартісніше схильне до того, щоб ставати грошима. Найнеобхідніше я в жодному разі не розумію тут у фізіологічному сенсі; радше, наприклад, потреба у прикрасах може відігравати панівну роль у відчутих «необхідностях»; на кшталт того, як ми і справді чуємо про природні народи, що прикраси їхніх тіл, або використані для цього предмети, більш вартісні для них, ніж усі ті речі, які ми уявляємо як більш нагально необхідними. Оскільки необхідність речей для нас завжди є лише певним наголосом, що його наше почуття надає їхнім самим по собі цілком рівноправним – точніше: самим по собі взагалі не «виправданим» – змістам, і який залежить винятково від цілей, які ми собі ставимо, то з самого початку жодним чином не можна вирішити, що ж то властиво є ті безпосередньо нагальні вартості, що придатні набирати характер грошей; неодмінним допущенням видається мені лише те, що цей характер початково пов’язаний із такими вартостями, які через свою відчуту необхідність виявили особливу частість вимінювання на багатоманітність інших речей. Вони не могли б постати ані як засіб обміну, ані як мірило вартості, якби вони не були відчуті за своїм матеріалом як безпосередньо вартісні.

Якщо ми порівняємо з цим теперішній стан, то безсумнівним є той факт, що гроші для нас більше не вартісні через те, що їхній матеріал здавався б нам безпосередньо необхідним, якоюсь неодмінною вартістю. Жодна людина європейської культури не вважає сьогодні монету вартісною на тій підставі, що з неї можна виготовити якийсь предмет прикраси. І вже тому сучасна вартість грошей не може зводитися до їх вартості металу, бо шляхетний метал тепер наявний у набагато більших кількостях, аби знаходити ще вигідніше використання, ніж суто для цілей прикрашання і технічних цілей. Якщо уявити такий перехід – як це міститься у висновках теорії металевої вартості грошей – як здійснений, то це створило б таку плетору предметів із шляхетного металу, що їхня вартість мала б знизитися до мінімуму. Те, що гроші так оцінюють з огляду на їхнє можливе перетворення [Umsetzung] в інші металеві об’єкти, можливо лише за тієї умови, що це перетворення не відбувається або відбувається тільки в зовсім малій мірі. Отже, хоч би як на початку розвитку, тобто при дуже мізерній наявності шляхетних металів, використання їх як прикрас визначило їх грошову вартість, цей зв’язок усе-таки зникає в міру їх збільшеного виробництва. Цей розвиток спирався ще й на те, що примітивна людина, як я наголошував, хоча й уважає за вітальну необхідність певним чином прикрашати себе, але пізніше формування шкал вартості залучає цей інтерес фактично в категорію «зайвого» чи «надлишкового». У сучасному житті культури прикраса абсолютно вже не відіграє тієї соціальної ролі, яку ми з подивом знаходимо в етнологічних, а то ще навіть у середньовічних повідомленнях. І ця обставина має слугувати для применшення значення грошей, яким вони завдячують своєму матеріалові. Можна сказати, що вартість грошей дедалі більше переходить від їх terminus a quo до їх terminus ad quem^[17], і таким чином металеві гроші, стосовно психологічної порівняльної чинності їхньої матеріальної вартості, перебувають на однаковому рівні з паперовими грішми. Матеріальну безвартісність цих останніх не можна вважати незначною через те, мовляв, вони були лише вказівкою на метал. Проти цього говорить уже той факт, що навіть цілком непокриті паперові гроші все ж цінуються як гроші. Адже навіть якби вказали на політичний примус, який самостійно надав таким паперовим грошам їхнього курсу, то це якраз і означає, що, крім підстав безпосереднього і матеріального використання, інші підстави можуть надавати і тепер фактично надають певному матеріалові грошової вартості. Зростаюча заміна готівкових металевих грошей паперовими грішми і різноманітні форми кредиту неодмінно справляють зворотний вплив на характер металевих грошей – приблизно так, як у сфері особистого [im Persönlichen] хто-небудь, хто постійно дозволяє представляти себе іншим, зрештою, не спізнає жодного іншого поцінування, крім заслуженого його представникам. До чим більших і різноманітніших служінь призначені гроші і чим швидше циркулює одинична величина, тим більше їхня функціональна вартість мусить переростати субстанційну вартість. Сучасний розвинений грошовий обіг [Verkehr], вочевидь, прагне до дедалі більшого вилучення грошей як субстанційного носія вартості, і він мусить прагнути до цього, позаяк і найбільш інтенсивного виробництва шляхетного металу не вистачало б для готівкового забезпечення всіх оборотів. Безготівковий платіжний обіг, з одного боку, і міжнародне відправлення векселів – з іншого, постають лише помітними пунктами цієї загальної тенденції, про чиї ранні й характерні явища трактуватиме останній розділ цієї глави.

У цілому справа виглядає так: чим примітивніші господарські уявлення, тим більше вимірювання і припускатиме чуттєво-безпосереднього співвідношення між порівняними вартостями. Щойно зображений погляд – що рівняння вартості між певним товаром і певною грошовою сумою означає рівність дробу, який існує між обома ними як чисельниками й економічно розглядуваними сукупними величинами всіх товарів і всіх грошей як знаменниками – вочевидь, скрізь дієвий за фактом, бо тільки він дійсно перетворює якийсь один із видів об’єктів на гроші; а оскільки гроші як такі виникають лишень поступово, то й цей модус розвиватиметься з примітивнішого модусу безпосереднього порівняння об’єктів, що можуть вимінюватися. Найнижчий ступінь характеризує, мабуть, такий випадок, про який повідомляють із островів Нової Британії^[18]. Тубільці використовують там у вигляді грошей нанизані на шнур мушлі каурі, що їх вони називають деварра. Ці гроші використовуються для купівлі за мірами довжини: довжиною у лікоть тощо; як правило, за рибу дають стільки деварра, якою є її довжина. Крім того, про сферу вжитку грошей каурі принагідно повідомляється, мовляв, тип купівлі такий, що рівна міра двох товарів вважається за рівновартісну: наприклад, міра зерна важить за однакову міру мушель каурі. Тут безпосередність у еквівалентності товару і ціни, вочевидь, досягає свого найповнішого і найпростішого вираження, порівняно з якою зіставлення вартості, що не зводиться до кількісної конгруенції, вже являє собою вищий духовний процес. Рудимент тієї наївної оцінки рівності рівних величин міститься в тому явищі, про яке сповіщав Мунґо Парк^[19] у XVIII ст. щодо деяких західно-африканських племен. Там в обігу були залізні гроші у формі прута [Stangenform] і вони слугували для позначення величин товарів, так що певну міру тютюну або рому називали прутом тютюну, прутом рому. Тут потреба розглядати вартісну рівність як кількісну – вочевидь, потужна, чуттєво вражаюча підпора примітивного утворення вартості – заховується в мовний вислів. Деякі інші явища при дуже відмінному вигляді все ж належать до того самого принципового відчуття. З міста Ольвія на Дніпрі, однієї з мілетських колоній, до нас дійшли стародавні бронзові монети, що мають форму риб, із написами, які ймовірно означають тунця і вершу. Відтак припускають, що той рибальський народ первісно використовував тунця як одиницю обміну і – мабуть, в силу відносин із сусідськими племенами, що перебували на нижчому щаблі розвитку – при запровадженні монет вважав за необхідне зобразити вартість одного тунця на монеті, яка однаковістю своєї форми безпосередньо унаочнювала цю рівновартісність і замінність; тим часом в інших місцях, менш переконливо і все ж не відмовляючись від зовнішньої відповідності, на монеті карбували лиш образ предмета (віл, риба, сокира), який [предмет] утворював основну одиницю в добу обміну і вартість якого саме і представляла монета. Таке саме основне відчуття панує в приписі Зенд-Авести^[20], мовляв, лікар у вигляді гонорару за зцілення домовласника повинен вимагати вартість одного поганого вола, за зцілення сільського голови – вартість вола середньої добротності, за зцілення міського пана – вартість вола високоякісного, а за зцілення намісника провінції – вартість четвірки [волів]; натомість за зцілення дружини домовласника йому належить вартість ослиці, за зцілення дружини сільського голови – корова, за зцілення дружини міського пана – кобила, а за зцілення дружини намісника – верблюдиця. Однаковість статей в об’єкті послуг і в оплаті послуг тут також засвідчує схильність засновувати рівноцінність вартості й еквівалента на безпосередньо зовнішній однаковості. Так само стоять справи з тим фактом, що на початку свого розвитку гроші зазвичай складалися з частин, які мали велику кількість і були важкими: хутра, худоба, мідь, бронза, або з безлічі частин, як-от гроші каурі; сюди належить той факт, що перші відомі нам банкноти, що збереглися, походять із Китаю кінця XIV ст. і мають 18 англійських дюймів завдовжки та 9 дюймів завширшки. Тут іще продовжує діяти тенденція селянської прикмети: «багато помагає багатому», на користь якої говорить природне почуття, яке можна спростувати тільки добірною й проаналізованою емпірією. І найбільші монети зі шляхетного металу ми знаходимо майже винятково у народів із нерозвинутою або натурально-господарською культурою: найбільшими золотими монетами вважають лоол аннамітів^[21], що вартував 880 марок, японський обанг (220 марок), бента Ашанті^[22]; також срібна монета Аннаму мала вартість 60 марок^[23]. На підставі того самого почуття значення величини право карбування найбільших монет часто залишається за найвищими можновладцями, тоді як менші (навіть із того самого металу!) монети викарбовуються нижчими інстанціями: так, великий цар Персії карбував великі гроші, а сатрапи – малі золоті монети, на чверть менші. Характер досить значної величини інколи властивий навіть не лише примітивним формам металевих грошей, а й тим різновидам грошей, що передували їм: слов’яни, котрі в I ст. нашої ери перебували між Зале й Ельбою та були надзвичайно диким природним народом, у формі грошей послуговувалися льоновими хустинками; купівельна спроможність такої хустинки складала 100 курей, або пшениці для 10 чоловік на один місяць! І навіть у розвиненій грошовій системі помітно, як поняття грошей сповнюються дедалі мізернішими вартостями металу. Середньовічний гульден був золотою монетою вартістю в один дукат – сьогоднішній гульден нараховує 100 мідних крейцерів; колишній грош був чималою (grossus)^[24] срібною монетою; колишня марка складала один фунт срібла, фунт стерлінг мав вартість 70 марок. У примітивних, натурально-господарських відносинах грошовий обіг стосувався взагалі не дрібних щоденних потреб, а лише відносно більших і вартісніших об’єктів, і схильність до симетрії, властива всім нерозвиненим культурам, також щодо них опановує грошовий обмін, та для зовні великого теж вимагає зовні великого знака оплати: те, що виняткова кількісна неоднаковість явищ все ж допускає однаковість сили, значення, вартості, зазвичай осягається тільки вищим рівнем освіти. Там, де практика налаштована на виконання рівнянь, спершу потрібна якомога наочна безпосередність рівності, як це показує кількісна могутність примітивних грошей порівняно з її еквівалентами. Абстракція, яка згодом визнає дрібні шматочки металу як відповідник якого-небудь найбільш обсягового об’єкта, підіймається в тому самому напрямі, з огляду на ту мету, що одна зі сторін рівняння вартості функціонує вже геть не як вартість сама по собі і для себе, а лише як абстрактне вираження для вартості інших. Тому і мірча функція грошей, яка з самого початку найменше прив’язана до матеріальності їхнього субстрату, найменше змінилася внаслідок перемін сучасного господарства.

Пропорційне співвідношення між двома величинами вже не встановлюється через безпосереднє прикладання їх одна до одної [Aneinanderhalten], а в зв’язку з тим, що кожна з них має певне відношення до іншої величини й обидва ці відношення є однаковими або неоднаковими одне одному – це являє собою один із найбільших зроблених людством поступів, відкриття нового світу з матеріалу старого. Два звершення цілком різного рівня трапляються нам – вони стають порівнянними, бо відносно тієї міри зусилля, яку кожен із виконавців мав докласти, вони виявляють однакове напруження волі й однакову відданість; дві долі віддалені одна від одної на шкалі щастя – проте вони одразу набувають якогось вимірного співвідношення, якщо кожну розглядати за мірою тієї заслуги, завдяки якій її носій гідний або негідний її. Два рухи, що мають повністю відмінні швидкості, набувають якоїсь сполучності й однаковості, щойно ми спостерігаємо, що прискорення, якого зазнає кожен із них порівняно зі своєю початковою стадією, однакове в обох них. Не лише для нашого почуття вимальовується певний різновид сполучності між двома елементами, які хоча й чужі один одному в їхній субстанційній безпосередності, але їхні відношення до третього і четвертого елемента однакові; а саме завдяки цьому один із них перетворюється на фактор для вираховності іншого. А тепер поглянемо далі: хоч би якими непорівнянними були дві особи в своїх визначуваних властивостях, все ж відношення до якоїсь третьої людини започатковують певну рівність між ними; щойно перша виявляє таку саму любов або ненависть, панування або покору стосовно третьої, як друга стосовно якоїсь четвертої, то ці відношення тут підпирають чужість для-себе-буття тих осіб якоюсь глибшою і суттєвішою рівністю. Нарешті, останній приклад. Досконалість найрізноманітніших мистецьких творів ми не могли б порівнювати один з одним, їхні вартості не впорядковувалися б у зв’язок якоїсь ієрархії, якби кожен не мав певного відношення до специфічного ідеалу свого різновиду. Із проблеми, матеріалу, манери стилю будь-якого мистецького твору для нас виростає певна норма, і його дійсність має до неї відчутне відношення близькості або віддаленості, яке, вочевидь, може бути однаковим або порівнянним при найбільшій багатоманітності творів. Завдяки цій можливій однаковості такого відношення з одиничних, самих по собі цілком чужих один одному творів тільки й постає естетичний світ, якийсь точно припасований порядок, якесь ідеальне сполучення за вартістю. І це поширюється не лише на космос мистецтва; те, що з матеріалу наших ізольованих поцінувань узагалі виникає сукупність однакових або ступеневих значливостей, що навіть дисгармонійне як таке відчувається лишень через вимогу одноманітного порядку і внутрішнього співвідношення вартостей між собою – цією суттєвою рисою наша картина світу всюди завдячує нашій здатності взаємно зважувати не лише дві речі, а й відношення двох речей до двох інших та узагальнювати їх в єдності судження рівності або подібності. Гроші, як продукт цієї фундаментальної сили або форми нашого нутра [Inneren], являють собою не лише її подальший приклад, а є так би мовити нічим іншим, як її чистим утіленням. Адже вартісне співвідношення речей, яке має реалізовуватися в обміні, гроші можуть виражати тільки так, що співвідношення одиничної суми з якимось добутим знаменником є таким самим, яке існує між відповідним сумі товаром і сукупністю товарів, що враховуються для обміну. За своєю сутністю гроші – це не вартісний предмет, частини якого випадково мали б таку саму пропорцію між собою або з цілим, як інші вартості між собою; їхній же сенс вичерпується в тому, щоб виражати вартісне співвідношення саме цих інших об’єктів, що їм вдається за допомогою тієї здатності розвинутого духу: прирівнювати відношення речей навіть там, де самі речі не володіють жодною однаковістю або подібністю. А оскільки ця здатність поступово розвивається з примітивнішої здатності безпосередньо оцінювати або виражати однаковість або подібність двох об’єктів, то й виникають вище згадані явища, в яких також гроші намагалися привести у таке безпосереднє відношення до їх еквівалентів.

У сучасному господарстві розпочинається розглядуваний перехід, наприклад, у меркантилізмі. Прагнення урядів діставати в країну якомога більше готівкових грошей, правда, ще керувалося принципом «багато помагає багатому», але завершальну мету, якій вони мали допомагати, становило функціональне пожвавлення промисловості й ринку. Крім того, поступ полягав у тому осягненні, що вартості, які мали служити цій меті, не потребували субстанційної форми грошей, а радше безпосередній продукт праці як такий уже репрезентував вирішальну вартість. Справи стояли приблизно так, як із цілями попередньої політики: роздобути лише якомога більше землі й «залюднити» її якомога більшою кількістю людей – аж до XVIII ст. якомусь державникові навряд чи спадало на думку, що справжній національній величі можна посприяти інакше, ніж здобуттям землі. Втім за певних історичних обставин виправданню таких цілей не перешкоджало те осягнення, що вся ця субстанційна повнота значлива тільки як підвалина динамічного розвитку, а цей останній, зрештою, вимагає лише дуже обмеженого підґрунтя різновиду тієї повноти. Виявилося, що для підвищення виробництва і багатства дедалі непотрібнішою стає фізична присутність грошового еквіваленту і навіть тоді, коли «багато» грошей жадають уже не заради них самих, а задля певних функціональних цілей, ці останні можуть досягатися ніби у вільно ширяючих процесах, виключаючи ті гроші – як це особливо доводить сучасний міжнародний товарообмін. Значення грошей виражати відносні вартості товарів, згідно з нашими вище викладеними міркуваннями, цілком незалежне від якоїсь власної вартості, що наявна в них самих; так само, як байдуже для шкали для вимірювання просторових величин, чи її склад із заліза, дерева або скла, оскільки враховується лише відношення її частин одна до одної, відповідно, до якоїсь третьої величини, так само та шкала, яка пропонує гроші для визначення вартостей, не має нічого спільного з характером їхньої субстанції. У цьому своєму ідеальному значенні як масштабі й виразі для вартості товарів вони залишилися зовсім незмінними, тимчасом як у вигляді проміжних товарів, засобів для зберігання і транспортування вартості вони почасти змінили свій характер, почасти збираються змінювати його ще далі: із форми безпосередності й субстанціальності, в якій вони спершу виконували ці зобов’язання, гроші переходять в ідеальну форму, тобто, вони виконують свої дії як сама лише ідея, що пов’язується із яким-небудь представницьким символом.

Тим самим розвиток грошей, мабуть, упорядковується в глибоку тенденцію культури. Різні культурні шари можна характеризувати відповідно до того, якою мірою і в яких пунктах вони мають безпосереднє відношення до предметів своїх інтересів, і, з іншого боку, де вони послуговуються опосередкуванням символами. Наприклад, чи сповнюються релігійні потреби символічними службами і формулами або ж безпосереднім звертанням індивідуума до свого Бога; чи виявляється повага людей одне до одного в твердо встановленому схематизмі, що позначає взаємні позиції за допомогою певних церемоній, або ж у неформальній чемності, відданості й респекті; чи здійснюються купівлі, згоди, угоди через просте оголошення їхніх змістів, або ж вони тільки легалізуються і завіряються зовнішнім символом церемоніальних дій; чи звертається теоретичне пізнання безпосередньо до чуттєвої дійсності, або ж воно має до діла з її представництвом через загальні поняття і метафізичні чи мітологічні символи – все це належить до найбільш докорінних відмінностей спрямувань життя. Звісно, ці відмінності не стійкі; внутрішня історія людства радше показує безперестанне піднесення і зниження між ними [Auf- und Absteigen]; з одного боку, символізація виростає із реальностей, але водночас, як зустрічний рух, символи постійно розчиняються і редукуються до їхнього початкового субстрату. Я наведу лише один-єдиний приклад. Уже тривалий час сексуальні справи перебували під покровом унаслідок вихованості й сорому, тимчасом як слова, що їх позначали, вживалися ще повністю безцеремонно; лишень в останні століття слово було поставлено під ті самі обмеження – символ увійшов у почуттєве значення реальності. Втім у найновітніший час знову намічається роз’єднання цього зв’язку. Натуралістичний напрямок мистецтва вказав на недиференційованість і несвободу відчування, яке пов’язує зі словом, отже, з простим, використаним для мистецьких цілей символом, ті самі відчуття, що і з самою річчю; зображення непристойного ще не є непристойним зображенням, і потрібно відокремлювати відчуття реальності від символічного світу, в якому рухається будь-яке мистецтво, також натуралістичне. Мабуть, у зв’язку з цим постає загальна більша свобода освічених верств у обговоренні делікатних об’єктів; там, де припускається об’єктивний і чистий спосіб думання [Gesinnung], дозволено висловлювати всіляке раніше заборонене – відчуття сорому знову звернено винятково до речі та знову свобідніше допускає слово, як сам лише її символ. У найвужчих і найширших сферах співвідношення між реальністю і символом настільки коливається, і можна було б, либонь, уважати – наскільки мало такі загальності можуть брати на себе свій тягар доказу, – що або кожен рівень культури (і, зрештою, кожна нація, кожен осередок, кожен індивідуум) виявляє особливу пропорцію між символічним і безпосередньо реалістичним розглядом своїх інтересів; або саме ця пропорція в цілому постійна й зміні підлягають лише предмети, в яких вона представляє. Проте є змога навіть визначити дещо специфічніше, себто особливо показове проступання символіки так само властиве дуже примітивним і наївним станам культури, як і дуже високорозвиненим і складним; і, з погляду на об’єкти, верхобіжний [aufwärtsschreitende] розвиток дедалі більше звільняє нас від символів у сфері пізнання, але в практичних сферах він усе більше приневолює нас. Порівняно з тьмяною символікою мітологічних світоглядів сучасна виявляє геть не порівнянну безпосередність у схопленні об’єктів; натомість екстенсивне й інтенсивне накопичення життєвих обставин тягне за собою те, що ми набагато більше мусимо оперувати з їх узагальненнями, стисненнями і представництвами в символічній формі, ніж це було потрібно в простіших і тісніших стосунках: символіка, що на нижчих рівнях життя так часто становить кружний шлях і марнотрату сил, на вищих рівнях якраз слугує доцільності й заощадженні сил при опануванні речами. Тут, скажімо, можна згадати про техніку дипломатії, і то як у міжнародному, так і в партійно-політичному сенсі. Певним є відношення реальних владних величин, яке вирішує про результат протилежності інтересів. Але ці величини міряються одна з одною якраз уже не безпосередньо, тобто, у фізичній боротьбі, а стають представленими через самі лише уявлення. За репрезентантом будь-якої колективної влади у сконцентрованій потенційній формі стоїть реальна сила його партії, і точно мірою цієї останньої його голос дієвий і його інтерес може досягти здійснення. Він сам є немов символ цієї влади; інтелектуальні рухи між репрезентантами різних владних груп символізують той перебіг, якого набрала б реальна боротьба, і то так, що переможений настільки точно покоряється їх результату, немовби він переміг у ній. Я пригадую, наприклад, перемовини між працівниками і працедавцями задля уникнення загрози страйку. Тут кожна партія зазвичай іде на поступки лишень до того пункту, до якого, згідно з її оцінкою сил, її змушував би страйк, що дійсно вибухає. Ultima ratio^[25] уникають через те, що наперед схоплюють його результати в підсумовуючих уявленнях. Якби це представництво і вимір реальних сил завжди було напевно можливе завдяки самим лише уявленням, то взагалі можна було б позбавитися будь-якої боротьби. Та утопічна пропозиція – вирішувати майбутні війни за допомогою шахової партії між полководцями – настільки абсурдна через те, що кінець партії в шахи не дає жодної підстави для того, яким же був би кінець збройної війни, і, отже, не може справді успішно унаочнювати й представляти цього останнього; натомість, скажімо, військові навчання, в яких знайшли б повного символічного вираження все військо, всі шанси, увесь розум командування, за неможливого припущення їх відновлення, звісно, могли б робити зайвою фізичну боротьбу.

Багатство моментів – сил, субстанцій і подій, – з якими має працювати розвинуте життя, підштовхує до концентрації його у всеохопних символах, з якими відтепер рахуються люди; певно, що випливає той самий результат, що мав би місце, якби оперували з усім спектром одиничностей, тож цей результат одразу мав би чинність для цих одиничностей, до яких він застосовний. Це має ставати більш можливим у тій мірі, в якій кількісні відношення речей немов усамостійнюються. Поступальна диференціація нашого уявлення спричинює до того, що питання «скільки» зазнає певного психологічного відмежування від питання «що», хоч би як дивно це виглядало з логічного погляду. Насамперед і найуспішніше це відбувається в утворенні чисел, коли зі стількох-то багатьох речей видобувається «так багато» і «стільки» й усамостійнюється у властиві поняття. Що сталішими стають поняття за своїм якісним змістом, то більший інтерес спрямовується на їхні кількісні відношення, і, зрештою, ідеалом пізнавання вважають розчинення всіх якісних визначеностей дійсності у чисто кількісні. Це виокремлення і наголошення на кількості полегшує символічне поводження з речами: справді, позаяк змістовно найбільш відмінні речі все ж можуть узгоджуватися саме в кількісних аспектах, то такого роду відношення, визначеності, рухи однієї з речей спроможні передавати чинний саме для них образ іншій речі; найпростішими прикладами є, скажімо, фішки [Rechenmarken], що переконливо унаочнюють нам числові визначення довільних об’єктів, або ж віконний термометр, який у числах градусів показує нам певний ступінь очікуваних відчуттів тепла. Це уможливлення символів завдяки психологічному виокремленню кількісного з речей, що сьогодні видається нам, звісно, дуже самозрозумілим, являє собою духовне діяння з надзвичайними наслідками. Можливість грошей також зводиться до нього, позаяк вони, незважаючи на усіляку якість вартості, в числовій формі репрезентують її чисту величину. Вельми показовий перехід від якісно визначуваного до кількісно символічного вираження подає одне повідомлення з Давньої Росії. Там хутро куниці попервах важило засобом обміну. Але впродовж розвою відносин величина і краса окремих хутряних шкурок втратила будь-який вплив на їхню обмінну спроможність, кожна шкурка важила за цілковито лише одну й однакову будь-якій іншій. Виняткове значення їх числа, яке випливає звідси, спричинило до того, що при збільшенні обороту за гроші використали просто окрайок шкурки, аж поки, врешті, у вигляді засобу обміну не почали ходити вичинені шматочки шкіри, що, ймовірно, штампувалися урядом. Тут доволі помітно, як редукція до чисто кількісної точки зору підтримує символізацію вартості, на якій тільки й базується цілком чисте здійснення грошей.