Остарбайтер

IV

Майстерня з виготовлення погрудь розташовувалась в підвалі на вулиці Воровського^[29]19 навпроти Сінного ринку в колишньому прибутковому будинку купця 2-ої гільдії Августа Яковича Септера. По задуму останнього, в шикарному будинку персикового кольору в стилі європейського модерну на першому поверсі мали розташовуватися магазини, решта три поверхи займали п’ятикімнатні квартири (по дві на кожному поверсі). Врешті, радянська влада цей будинок використовувала за призначенням. Хіба що, як і в Максиминій квартирі будинку подібного штибу, у квартирах мешкало по п’ять родин, а не по одній, як колись задумав Септер. По родині на кімнату. Аскетично, красиво, патріотично. Ущільнення… Головною задачею котрого було максимально завантажити мізки радянського громадянина побутовими проблемами й розвинути щуряче стукацтво і доноси. Все, аби якось позбутися сусідів, щось там по крупицях зібрати, немов картковий будиночок та ще й на піску…

Врешті Максим, якому тільки-но виповнилося шістнадцять, однак ані щасливої мами, ані свічок на торті, ані самого торта вже, звісно, в нього бути не могло, плентався до майстерні від бульвару Шевченка через Володимирський собор, котрий ще до війни радянська влада перетворила на Музей антирелігійної пропаганди. (Власне, також майже за призначенням, тільки прямо протилежним). Максиму навіть здалося, що він бачить світло через тьмяні вікна собору, однак подумалось тоді, що це неможливо, бо пізно ввечері в Радянському Союзі навіть музеї не працювали.

Однак потім, коли минав сквери з обох сторін на вулиці Коцюбинського, його осінило і він вдарив себе по лобі: «Точно! Водохресний Святвечір адже надворі! І вже не радянський Київ… Все можливо… І якби мама була живою, вона приготувала б нам з батьком куті й мене примусила її їсти, хоча ще торт з Дня народження недоїдений…».

На юнака нахлинули спогади. Він безрезультатно боровся з вечірньою завірюхою, котра стіною загороджувала йому шлях, йшов, обмотаний старою маминою вовняною хусткою і плакав ридма. Від цього на його щоках враз замерзали колючі крижинки й він незграбно мружився і здирав їх обледенілими пучками пальців. Йти було ще далеко і Максим як міг боровся з почуттями й непогодою. Врешті, якось таки дійшов…

* * *

Старий, підсліпуватий дідуган з покорченими від ревматизму пальцями зиркнув недобре на Максима і лише хмикнув: «Робота – не бий лежачого. Ти що? Син якогось цабе? Ану признавайся?!». Однак, Максим не встиг ні в чому зізнатися, бо останні сили витратив на те, аби спуститися до того підвалу. Він обперся об вхідний отвір майстерні й враз за тим втратив свідомість від недоїдання.

Отямився на холодній підлозі. Дід прискав на нього льодяною водою: «Ти чого, парінь? Думав дуба дати? Та я ж тебе з підвалу мертвого не винесу! Ану ставай до роботи! Що, зовсім голодний?» – зиркнув на нього дід і Максим побачив в його погляді погано приховану жалість. Після мацюпусінького кусника ерзац-хлібу і склянки льодяної води, Максим таки став до роботи.

Якийсь нещасний каганчик, котрий димив і бухикав так, немов ось-ось має згаснути, освітлював підвал, в котрій розташовувалась та майстерня. Окрім діда Остапа і Максима більше там нікого не було. Дід бухикав так само як і його нещодавно згасла мама і Максим підозрював, що в того також сухоти. Однак, часу на припущення і зайві думки не було.

Дід Остап замішував гіпс, Максим виливав його в форми, в котрих той застигав і ставав погруддями Шевченка.

– Діду, а навіщо їм стільки погрудь Шевченка?

– Не став зайвих запитань! Хіба ж тобі не відомо, що то Кобзар? Світоч українського народу?

– А причому тут німці, діду?..

– Не німці! Він потрібен нашим патріотам! Нашим воїнам ОУН! Однак, просвітницька сила Кобзаря поза всілякими сумнівами. О! – проказав дід Остап, піднявши вказівного пальця догори, радіючи своєму винахідливому поясненню і пошкандибав з брудним відром за черговою порцією гіпсу.

Максим більше не допитувався.

Так іноді трапляється, коли ідеї генія використовують не щирі послідовники, а задля якихось інших, корисливих цілей. Немов крадуть його єство, аби залучити ще більше прихильників. Адже Шевченко понад усе хотів, щоб його почули. А значить – розповсюдження своїх ідей. Хотів, аби ті належали всім українцям і надихали їх, освітлювали їх непростий шлях і надавали просвіту неписьменним. Хотів, аби українці научалися свого і чужого не цуралися.

Майже 81 рік тому цей безперечний геній написав: «Посилаю вам на показ 10 экземпляров мого ''Букваря'', а из Конторы транспортов вы получите 1000 экземпляров. Добре було б, якби можна розпустить його по уездных та по сельских школах, а вже що хочете, те и робіть з ним, а як Бог поможе, зберете за його гроші, то положіть їх в касу ваших воскресных школ…

Думка єсть за ''Букварем'' напечатать лічбу (арифметику) – і ціни, і величини такої ж, як і ''Букварь''. За лічбою – етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося» (Тарас Шевченко, лист до М. Чалого, 4 січня 1861 р.)

На жаль, ті свої, котрі й справді шанували Кобзаря, тоді занадто вже пристали до чужого. Потім ця ситуація дасть змогу на багато десятиліть затаврувати чисте, по суті своїй, а не за методами, які застосовували, прагнення українських націоналістів побудувати вільну, незалежну державу…

І, на жаль, так часто трапляється, коли популярні ідеї й вчення пророків інші використовують у своїх цілях. Їх трохи переінакшують, гіляччя з концепту обтесується для легкості сприйняття і робиться з потужного дерева якийсь «буратіно». Антропоморфність природи вчення набуває інших рис. Видозмінюється. Міняє структуру.

Такий недолік популярності і як зберегти унікальність вчення, скажіть мені?

Хоча, заради справедливості треба зазначити, що Максима в умовах окупації значно більше хвилювали зовсім інші, приземленні й побутові речі, а не ідеї.

* * *

Як він біг… Так навіть ошаленілий поет Іван Бездомний не гнався за консультантом^[30]. Однак, в Антіна, так само як і у поета, теліпався на шиї образок і очиська дико бігали. Антін саме пробігав Патріарші, перед цим рекордно швидко подолавши десять зупинок метро, і похапцем вискочив на Маяковській, зрізаючи на поворотах по жовтій, спаленій серпневій траві. Йому по дорозі не трапився жоден письменник, аби закарбувати його біг в якомусь романі. Тож можна лише сухо констатувати, що біг він очманіло швидко. І добре, що «мєнти» також не трапились йому на шляху, бо однозначно б поцікавились, від кого втікає «іностранєц» і, чого доброго, затримали б Антіна. Однак це не покращило ситуації й він запізнився на годину.

«Бл*ть, с*ка, бл*ть! – почав Борз свій розгніваний монолог до захеканого Антіна, що перебував на межі серцевого нападу, – Ти, йо* твою мать, думаєш ти кто, Пєсков?!». Далі в тій же манері виконроб зауважив, що Антін і не Кадиров, і не Чубайс, і не Медведєв, і звісно, що не Путін. Потім Борзові пізнання прізвищ російської олігархічної верхівки закінчились і він досить коротко послав робітника під три чорти. Антін хотів було попроситися залишитись, вже приготувавши напохваті жалісливий вираз очей, однак, обвівши поглядом фронт робіт невеличкої квартирки метрів шістьдесяти схибив, вирішивши, що заробити багато на цьому ремонті не вдасться і, поклавши на ваги заробіток і те приниження, яке йому доведеться витерпіти від Борза, бо, позаяк, той був напрочуд злопам’ятним, аби дозволити залишитись, а з іншого боку – можливість просто розвернутись і піти, обрав другу чашу, значно вагомішу. Як йому здавалося на той момент. Як же він помилився у своїх недолугих розрахунках…

Невдовзі Антін усвідомив, що то його Лисий поплутав і гірко пошкодував. Від інших будівельників, своїх земляків-західняків українських, Антіну скоро стало відомо, чому його не беруть нікуди на роботу…

Діяло сарафанне радіо і Борз особисто всіх інших виконробів Москви та Підмосков’я попередив, аби небораці на жодному будівництві не давали роботи. І це був не один шістдесятиметровий об’єкт, така собі халтурка, а цілий квартал, до якого входило шість хмарочосів адміністративного і житлового призначення^[31] в одному з яких і була ота квартира, яку встиг побачити Антін. І його гордий, чеченський прораб пообіцяв вголос, аби всі почули й запам’ятали, що Антін жебракуватиме в Москві й роботи ніякої не знайде, поки на колінах до нього, всіма шанованого Борза, не приповзе… І тоді Антін подумав, що і на коліна став би, аби залишитись.

Однак зараз… Ніби щось затьмарило його мозок і він просто розвернувся і пішов. Якомога далі від Борзової лайки, якою той щедро обдаровував спину Антіна, від вапняного диму, що лоскотав у горлі, від того всього будівельного антуражу, з якого складалося його життя (крім спілкування з Дінь-Дінь і щолківського бруду, якщо бути відвертим).

* * *

З плюсів (а батько завше вчив його віднаходити хороше в будь-якій ситуації) було те, що коли несподівано почалася окупація, одного вересневого вечора сорок першого, в комуналці залишилися лише він з мамою й одна зубожіла єврейська родина з двома дочками, що, так само як і Максим з хворою мамою, не мали на від’їзд жодних матеріальних ресурсів. Та ще спорадично з’являвся чорний кіт. Спорадично, бо той навідувався вряди-годи й сідав поважно на облуплене підвіконня. Дві інші кімнати їхнього капітального старого будинку, що колись був прибутковим в доісторичні, себто дореволюційні часи, виїхали відразу ж: одну родину евакуювали з заводом в Семипалатинськ, інші втекли до родичів кудись там…

Загалом, евакуація важливих для держави громадян – начальства та НКВС – почалася з початку липня. Їхні родини дременули на схід першими. До вокзалу безперервно підкочували «емки» і лімузини чинів повище і до вантажних вагонів загружалося їхнє нескінченне майно. Потім настала черга державних об’єктів і обслуговуючого їх персоналу з родинами. Евакуація останніх почалася через два тижні, в середині липня сорок першого.

В столиці ніхто про те, що бої вже йдуть під самим носом, не казав. Взагалі говорити треба було менше і не робити ніяких припущень, аби не затаврували шпигуном. Ніхто з киян не знав про героїчну відвагу воїнів Дніпровської військової флотилії, льотчиків-винищувачів і зенітників. Адже зенітні установки було нагально поставлено на всіх схилах Дніпра та на дахах найвищих будинків. Їхні батареї розташовувались навіть в Піонерському саді^[32], де так полюбляв гуляти малий Максим.

Про війну кияни дізнавалися з авіанальотів, котрі почастішали. Однак влада в пресі й по радіо демонструвала свою незворушність і непереможність. В столицю постійно привозили трупи німецької техніки, немов показуючи: «Бачте? Ми їх переможемо».

Зокрема 30 червня на Хрещатик, на площу перед обкомом партії, притягли блискотілий трофей – збитого на підступах до Києва бомбардувальника – «фашистського стерв’ятника», юнкерса. З балкона в ту ж мить перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов штовхнув експромтом полум’яне звернення до містян про силу радянської армії. Як то полюбляли тоді повторювати слова пісні «от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней».

Ніби нехтуючи промовою першого секретаря, на сонці, на тому самому місці, де колись стояв пам’ятник Столипіну, а згодом – Марксу, там, де дуже скоро стоятимуть перші німецькі машини з окупантами, а потім декого з них там же повісять після суду, на кузовах вантажівок лежало воно. Ніби живе, воно дихало в такт словам Хрущова і не зважало на партійника, не зважало на стихійний мітинг, що виник навколо нього, не зважало на будь-що, що б не відбувалося довкола… Ніби морське чудище, хіба що з моря небес, а не води.

Максим дивився на нього, затамувавши подих. Здавалось, ніби були тільки воно і він, і нікого більше навколо. Стихла промова Хрущова і приглушений, нервовий галас киян. Чудище зиркнуло на Макса (як його називали однокласники):

– Чому не втік?

– Не мали можливості. Мама хвора, та й… Коротше, не мали можливості, – чесно подумки відрізав хлопець.

– Поважаю, – усміхнувся металевий агрегат своїми яскраво-жовтими кінчиками крил і пропелерів.

Максиму при цьому здалось, що він ось-ось почне ними крутити й полетить геть, немов бабка. Однак, той залишився лежати на дощатих кузовах вантажівок і зівнув:

– Мама помре. То таке. Всі рано чи пізно… Ти, головне, не сумуй. Я тобі допоможу. Можливо. А можливо й не я. А, можливо, і не допоможе тобі ніхто… – знічев’я промовило чудище. А потім таки додало: – Однак, гер^[33], ти зі мною ось зараз розмовляєш і я дещо таки відчуваю і можу.

У юнака закрутилось в голові від тих слів юнкерса і він ледь не впав. «Ти чого? А?» – зиркнув на нього і буркнув невдоволено дядько в кашкеті-«сталінці» – В тебе що, сонячний удар?». Максим мотнув головою, ще раз поглянув на юнкерса і подався додому з тієї площі. «Проща, а не площа» – враз подумалось юнаку. Дорогою до своєї Круглоуніверситетської все думав про той літак. Перед очима стояли його «балкенкройци»^[34]. Всі чорно-білі хрести на крилах і фюзеляжі були гострими й загрозливими. Навскіс поставлена свастика ніби погрожувала і не зважала. Уся ця нахабність геометричних фігур при сутичці наживо хлопця не так обурила, як злякала. Адже в пресі на карикатурах зовсім не так зловісно зображали німецьку техніку, якою вона виявилась насправді…

* * *

А потім, поступово і невідворотно, до кінця літа, місто спорожніло. Одну третину киян (десь триста п’ятдесят тисяч мешканців) евакуювали, ще двісті тисяч призвали до лав Червоної армії. Залишились лише ті, кому не було куди податися, або невиїзні: хворі й старі, породіллі з немовлятами, інваліди… Непотрібний біологічний вантаж. Дилема, яку радянська влада вирішила просто – не зважати, зневажати й просто цих людей не помічати. Війна… Жорстока.

Як сказала тоді ще жива мама: «тікають до чорта на кулічки». Всі виїздили з Києва куди тільки могли. «Тікають, як криси з «Титаніка» – презирливо казала бухикаюча мама, але Максим все бачив і вже тоді розумів. Що мамі просто дуже лячно і вона здогадується, що скоро помре. Що їм двом, на відміну від всіх тих удачливих «крис», тікати просто нікуди, а так вони б теж залюбки… Мама хоробрилася як могла і Максим усвідомлював, що це її гіпертрофоване презирство до евакуйованих сусідів – лишень завіса, загородка, заслінка від страху. Аби бодай хоч таким чином не здатися і триматися до останнього… Бодай на нетерпимості до інших, а насправді – прихованій злості до долі…

* * *

Сонечко світило яскраво і його відблиски на Патріарших затьмарювали усі життєві негаразди й примарно присипляли турботи та занепокоєння. Стояла неймовірна спека, саме така, коли можна погодитись і на теплу абрикосову^[35].

Антін розшнурував шнурки на кедах і заліз з ногами на лавку. Навкруги води росли дерева, даруючи відвідувачам Патріарших ілюзію прохолоди. Він сів у затінку, трохи далі від ставка, дивлячись на хіпстерську молодь навколо Патріків (як заведено називати Патріарші), що пила пиво і смалила цигарки, безтурботно насолоджуючись жарким полуднем. Потроху наближалася та година, о котрій колись двоє радянських людей і певна сутність, можливо, одна з проявів диявола, розпочали саме тут напрочуд цікаву полеміку про три-чотири докази існування вищого, і то – некомуністичного, творця всього живого і неживого. Антін ще раз подивився навколо в надії почути відголос хоча б трохи цікавого діалогу поміж молоді, що обліпила ставок, як ті мухи порепаного кавуна, заради поживної прохолоди. Однак, як не прислухався, нічого путнього не почув. Єдиний хлопчик, у якого з усіх відпочивальників на Патріках не було пляшки в руках, читав якусь книгу. Антіну стало цікаво, що той читає і він знічев’я пройшов повз нього, аби розгледіти назву. То був збірник задач з математики Сканаві. Антін вирішив пройти повз ботана іще раз. Навпроти по воді пропливла мати-качка зі своїм сірим, пухнастим виводком, що від неї не відставав ані на міліметр, побоюючись білого, великого лебедя, який не хотів з качками ділити ставок і шугав їх вряди-годи. Заглиблений в навчання хлопець навіть не підвів голови, аби подивитися на піке лебедя на бідних каченят, що голосно пищали й тріпали крильцями по воді.

Антін усівся назад на свою лавку. Його розморила полуденна спека і він знову почав згадувати, як його вигнали з інституту. Прикрість і туга засмоктали під ложечкою, немов голод. Він також любив цей підручник і лузгав з нього задачі, як насіння соняшника. Він міг би також зараз читати його. Або якусь розумну книжку, як той юнак в нью-йоркському сабвеї зі старого чорно-білого «муві», що ніяк не йшло з його голови. Він би також сидів біля води, тільки не тут, а в Івано-Франківську, на березі Бистриці й готувався б до навчального року. Так, саме так: не їздив би на заробітки, не купляв би мамі й сестрам їхні забаганки, намагаючись замінити годувальника-батька, не шукав би підробітку в Польщі, аби його жінкам легше жилося, а вчився б… Навчався б що є міці, якби б знати заздалегідь, яке воно, «остарбайтерське» життя в Москві… Антін відчув, як нестримно і несподівано гаряча сльоза скочується по його щоці.

Однак минулого не повернеш і наразі Антін – «остарбайтер». Нікчемний, розгублений «іностранєц» в старезних кедах з брудними сірими шнурками, що сидить біля московського ставка. Так само розгублений, як тоді, коли не склав іспит і тинявся околицею міста, мов прокажений і не знав, що йому робити далі.

Саме тоді на обрії замайоріла Мачуха «городов русских». До свого лона, як остання шмара, вона впускала всіх без розбору. І молодих «западенських» спеціалістів-інженерів, вилетівших з інституту на останньому курсі через неспроможність поєднувати навчання і підробіток за близьким кордоном, як ось Антін. І красивих, здебільшого з причини юного віку, свіженьких панянок з Підмосков’я, що шукали кращої долі, якою була його Ліза. І загадкових незнайомок, чи то в ній, Мачусі, на світ приведених, чи то також «понаєхавших», Антін ще не розібрався, якою є та постать з лівого і правого вікон сусіднього будинку. Ніби в очах Антіна: і лівому, і правому.

V

Прогримів Бабин Яр. Містяни стали тихими-тихими й кожен старався бути для окупантів невидимим. Однак, в тому жовтневому Києві сорок першого ще для Максима не відбулися найкарколомніші зміни. Буревій ще чекав на нього…

Єврейських дівчат-сусідок, котрі також змушені були залишитись в рідному місті, звали по-канонічному: Іда і Сара. Однак, задля конспірації, тепер їх величали Іриною і Надією. Євреїв після підпалу Хрещатика розшукували й розстрілювали. Тому імена Іра і Надя були значно коректнішими в побутовому вжитку. А після Бабиного Яру, куди вони дивом не потрапили завдяки старій матері й сподіванню ще розшукати в окупованому місті батька, Максим зі здивуванням констатував, що вони називалися відтоді тільки так. Не було і натяку на їхні старі імена. Ніби від народження їх не чули. Друзі зниклого батька зробили їм підробні документи в паспортному столі й все на тому. Ні слова більше.

Все тоді відбувалось неначе уві сні. В мареві найстрашнішого кошмару, коли силкуєшся прокинутись, але все ніяк. Хлопець чудово розумів, що ось-ось, в будь-яку хвилину, увірвуться німецькі солдати і його сусідок розстріляють… Іді й Сарі, себто Ірі й Наді було ще страшніше – вони просто чекали, коли ж за ними прийдуть. За «брудними жидівками», на яких вони враз перетворилися в рідному місті. За корінними киянками, котрі за щасливим збігом обставин не з’явилися за наказом на кут вулиць Мельника і Доктерівської двадцять дев’ятого вересня… Однак, дні збігали, а за ними так ніхто і не приходив.

Іда молодша за Сару на п’ять років. Обидві чорняві, носаті й балакучі (в мирний час) і залякані, заплакані, тихі й пригнічені (в час окупації). Їхній батько невідомо куди зник ще наприкінці вересня, і хоча вони жили в одній комуналці, не годилось якось юнакові цікавитись, мовляв, де ваш батько, дівчатка? Адже, коли йшов за водою до Дніпра в перші дні окупації Києва (водогін був зруйнований) бачив на власні очі розстріляних євреїв на схилах Дніпра. Про що тут питати, коли й так все зрозуміло?

Мати їхня плакала і щось увесь час шепотіла на їдиш, коли гадала, що її ніхто не чує. Максим напевно того не знав, яка саме то була мова, однак знання німецької, української, російської й англійської давало певні уявлення, що це точно не європейська говірка. Дочки на неї шикали й майже не випускали з кімнати. Рівень страху був максимальним.

Загалом, все якось було. Здебільшого, як в кошмарі. І ніхто ніяк не міг прокинутись. Всі гадали, що гірше вже немає куди. Однак, ситуація значно погіршилась в кінці місяця.

* * *

До їхньої комуналки, в пусті кімнати, підселили постояльців – двох німецьких офіцерів. Молоді єврейки тоді сховалися у своїй кімнаті й два дні з неї не виходили, а матір їхню Максим взагалі після цього жодного разу не бачив. Максим все розумів і лишень тихцем підглядав за фріцами. Страшні часи ще тоді для нього не настали: були з запасів борошно і гречка і, головне – ще ледь жевріла мама…

Обидва офіцери Третього рейху були вишколені, дисципліновані, як всі німці, котрих він до того зустрічав на блокпостах і просто на вулиці. Однак, якісь молоді й….зелені, чи що? Не буянили та поводилися загалом аж занадто пристойно, як для окупантів. Побоювання щодо того, що вони нап’ються і почнуть стріляти в стелю квартири зі своїх «вальтерів», котрі завжди висіли у них на паску в кобурі, не справдилися. Так само вони не приводили розпутних жінок, котрих в окупованому Києві стільки завелося, немов всі киянки стали такими… Тож минуло кілька день після їхньої появи й молоді єврейки потроху, з острахом, але таки почали з’являтися на спільній кухні та у вбиральні комуналки. Жити ж якось треба?

Від молодшого фріца завжди пахло шоколадом і коньяком, та так потужно, що Максим ледь не втрачав свідомості від того запаху. Якось він зустрів того без побратима на кухні й намагався завести розмову на своїй німецькій, котру в його школі дуже гарно викладали до війни. Однак німець, хоча все усміхався, було видно, як напружено стискає ручку примусу і з осторогою озирається на юнака. Максим тоді знічев’я відступив. Та й пістолет в кобурі фріца не дуже спонукав до душевної бесіди. «Не вийшло, – подумав тоді хлопець. – Ну і грець з ним! Якщо стрільне і мене поранить – нічого йому за це не буде. Жодним чином…».

Другий фріц, вайлуватий і старший за того, що пахнув шоколадом і коньяком, був не таким обережним.

Він відразу ж оточив пильною увагою старшу сестру, Сару, коли дівчата потроху почали виходити з кімнати, й чомусь запитував у шістнадцятирічного Максима дозволу на «айн шпаціре». Максим здогадувався, що, мабуть, той сприймає його за старшого брата дівчини. Адже існування комуналок, в котрих разом жили абсолютно чужі люди, йшло в розріз з європейськими уявленнями про побут містян, і киян в тому числі. Максим усвідомлював, що фріцам може й пояснили, як то воно в них, радянських людей, відбувається, однак, зустрівши його і двох юних дівчат в одній квартирі, ті цілком могли припустити, що вони між собою родичі. Приміром, юнак – їхній старший брат.

Тому Максим на правах того самого уявного брата звісно відповідав, що ні, жодного променаду. Німець делікатно зітхав і лише зауважував, що він не дипломат, і кілька тижнів це все повторювалось і проходило так бездоганно, що Максим навіть втратив пильність і розслабився. Він настільки був зайнятий зароблянням окупаційних карбованців на вокзалі, що не міг повною мірою усвідомити всю небезпечність цієї ситуації…

Тож товстий фріц театрально запитував дозволу на прогулянку з сусідкою – Максим м’яко заперечував цій ініціативі й той картинно, впевнено, вдягав темно-синю каску з заяложеною емблемою на свою маківку та захисні окуляри, а потім сідав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовірно копіюючи Фюрера і з ентузіазмом командував: «Аберфор!».

Однак одного ранку він вийшов на спільну кухню вже напідпитку і, замість театрального розшаркування, схопив Сару за попу і з криком «Гойте фарен – морген капут!»^[36]поволік дівчину у свою кімнату. Настала німа фінальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився відбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише її тихі схлипування за дверима кімнати фріців. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на заваді – то мене і вбити можуть», – резонно і з певним полегшенням констатував тоді хлопець і пішов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусідку і заспокоював себе подумки тим, що нічого б не зміг вдіяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, і його, і Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.

Однак, з того часу все змінилося.

Максим це усвідомлював, але переконував себе, що йому зовсім не до того, аби якось аналізувати другорядні ознаки, котрі напряму його не стосувалися.

Тоді вже мама відхаркувала кров’ю, а крупи майже скінчилися. Що йому до сусідок? Врешті-решт, ну справді, не рідний же він їм брат? Хоча хлопець і зауважив, що обидві юні сусідки-єврейки стали взагалі якісь тихі, хіба що почали дуже фарбуватися. Мама їхня майже не виходила з кімнати й стала немов сновида: бліда і непомітна. Сусідка, та сама, що сказала, мовляв, батько його зник безвісти, здається, померла. Однак Максим точно цього не знав і не цікавився особливо. Закрився для навколишнього світу. Були в нього, як йому тоді здавалось, більш нагальні проблеми.

А потім, раптом, він усвідомив, що сестри з кімнати навпроти взагалі зникли. І матір їхня разом з ними – немов канули в Лету. Двох фріців ще раніше розквартирували кудись в краще місце, ще коли випав перший сніг, і вони з вигуками «шайзе!» ходили, вкутані в армійські шарфи, з червоними замерзлими носами, бо, позаяк квартира центрова, але ж опалення не функціонувало…

І ось настав той момент, коли Максим повернувся в комуналку й усвідомив, що там залишилась лише його хвора матір. Більше нікого не було. Жодної живої душі. А отже, і переживати за чужих, непотрібних йому людей більше не потрібно. Виходить, так..?

* * *

«За моїм вікном ширяють ластівки. Низько-низько. Вони розрізають синє небо, без жодної хмаринки, однак, передрікають грозу. І та почнеться незабаром, жодним чином не змінивши мої плани, бо їх в мене взагалі нема», – подумав Антін і відразу ж виклав свої роздуми в інстаграмі, закріпивши світлиною, миттєво зробленою з вікна. Він вже другий тиждень тинявся квартирою, думав, як би знайти новий підробіток в динамічному просторі ремонтів, новобудов і просто «пєрєдєлок» Москви, бо, мабуть, прийдеться з’їжджати навіть з цього щолківського хліву, якщо хоч якусь роботу невдовзі не знайде. Додому вертатись не хотілося. Відразу зникло бажання прорефлексувати щодо купання в Бистриці й поплакатися на гірку долю. Бо, окрім ріки й чудово зробленого, схожого на кінодекорації, центру його рідного міста, що вкотре продемонстрували нещодавні відвідини, в Івано-Франківську його ніщо не чекало. В активних пошуках заробітку кудись на задній план посунулась навіть Ліза. «Та й по тому…» – подумав він, і знову легко щось кольнуло в грудях.

Мартіні, жодного іншого «шмурдяка»… хорошого, поганого, хоч якого, не стало також. А на тверезу голову Антінові не приходили сумні думки, а самоїдство, як вечірній ритуал, зникло. Антін думав, як бути далі. Він вже й на фейсбуку розмістив інфу, що, мовляв, нудиться без роботи, може в кого що є, га? І от, маючи інстаграм-акаунт, робив на ньому те саме з безвиході.

Фотка, щойно зроблена з вікна його барлогу й покликана проілюструвати всьому московському бомонду, який пречудовий «остарбайтер» чекає, засукавши рукава, аби йому тільки дали можливість зробити якийсь люксовий надскладний ремонт, вийшла з будинком навпроти, в якому жила загадкова незнайомка з очима «кольору Тіффані». Він почав її обробляти, аби зробити кращою, і вибрав такий фільтр, що несподівано прочинив завісу на її помешкання. В глибині відчиненого вікна, де так часто з’являлась дівчина, він зумів розгледіти стіл і жовту вазу на ньому. А коли збільшив чіткість, погравшись ще трохи в налаштуваннях інстаграму, то побачив оксамитове старе крісло за столом. На стіні висіло дзеркало, «здається, воно» – подумав Антін, бо в ньому чітко відбивалось щось, схоже на громіздкий дитячий велосипед, що стояло в коридорі з іншого боку стіни. Антін все намагався роздивитись помешкання дівчини з очима «кольору Тіффані», з усією пильністю придивляючись до світлини. Ніби звичайнісіньке помешкання. Нічого незвичного на фото не було. Однак, щось непокоїло хлопця, ніби якась асиметричність відчувалась вглибині картинки. Він напружив очі й прискіпливо почав вивчати інтер’єр квартири на фото, намагаючись побачити невідповідність або непропорційність, що муляло його око горе-архітектора, котрим він так і не став. «О так! – майже вголос вигукнув Антін. – Є!». Дзеркало на стіні висіло надто низько, майже врівень зі столом у вітальні й відзеркалювало незрозумілу штуку з великими колесами, напівзаховану за стіною. «Може, то якийсь новомодний дитячий велосипед з такими серйозними колесами внєдорожніка?», – подумав Антін і відразу ж знову згадав Лізу, яка постійно торочила йому про дитину. Від прикрості міцно стис вуста, нахмурився і поспішив закінчити з постом в інстаграмі. Вказав своє місцеперебування. Розмістив. Ніби все.

Прокинувся посеред ночі від пронизавшої його свідомість думки, що забув вказати свій мобільний в пості, аби його могли знайти всі бажаючи нувориші для своїх дорогих ремонтів. Матюкнувся.

* * *

Максим розрізав першим ліпшим ножем, котрий знайшов в безладі покинутої комунальної кухні, велику білу редьку. Вона не дуже приємно пахла, коли була ще цілою і неушкодженою, і хлопець підозрював, що вона давно зіпсована. Просто бабця з «обжорних рядів» на Сінному витерла всю плісняву хустиною, аби хоча б за безцінь її продати.

Чого тільки не було тієї окупаційної зими на Сінному! Якщо раніше на «товкучці» все ж існувала якась ієрархія і порядок, то «під німцями», коли кожен намагався якось вижити, взаємовідносини на ринку взагалі перетворилися на «Содом і Гоморру».

Максим, роззявивши рота, спостерігав за тим, як якийсь абсолютно здурівший від голоду безпритульний намагається витягти гаманця з кишені німецького авіатора в високій пілотці й сіро-голубій формі. Все відбувалося, немов в повільній зйомці кіно. І злодюжці майже вдалося пограбувати фріца, однак інший німецький офіцер в чорних оксамитових навушниках від морозу і з общипаною гускою під пахвою став на заваді. Він схопив невдаху за руку і вигукнув, сміючись: «русіше вундер!». Обидва німці обмінялися зверхніми поглядами й пілот щосили пхнув безхатченка в спину, не приховуючи своє презирство.