Замогильні записки

5
Хто такі були мускогульзькі дівчата. – Арешт короля у Варенні. – Я припиняю свою подорож, щоб повернутися до Європи ‹…›

Коли нечистий забрав невідомо куди мускогульзьких дівчат, провідник розповів мені, що палений, кавалер однієї з двох індіанок, приревнував її до мене і разом із семінолом, братом другої дівчини, вирішив викрасти у мене Атала і Селюту. Провідники, не добираючи слів, називали їх розмальованими дівулями, зачіпаючитим моє самолюбство. Я почувався особливо приниженим тому, що суперник мій був худий, препоганий чорний москіт, що мав усі ознаки комах, яких ентомологи Далай-Лами визначають як тварин, у яких плоть усередині, а кістки зовні. З тієї журби я почав гостріше відчувати свою самоту. Мене не розважила навіть поява моєї Сильфіди, яка, подібно до Юлії, що пробачила Сен-Пре його паризьких індіанок, притьмом похопилася втішати невірного коханця. Я зараз же покинув пустелю, де згодом оселив моїх зможених сном нічних подруг. Не знаю, чи повернув я їм життя, яким вони мене обдарували: хоч би як там, та я зробив одну з них невинною дівою, а другу – доброчесною дружиною – такою була моя спокута.

Ми знову перевалили через Блакитні гори і наблизилися до розораних європейцями земель побіля Чиллікоте. Я анічогісінько не дізнався з того, що стосувалося головної мети моєї подорожі, зате поринув у світ поезії:

 
Як бджілка з квітника, важка і жовтопуза,
Тепер додому повернулась моя муза.
 

На березі струмка стояв американський будинок, заразом фільварок і млин. Я увійшов, попросився на нічліг, мене приязно пригостили.

Господиня провела мене сходами до помешкання, розташованого просто над гідравлічною машиною. Кімната була затишна, з маленьким віконцем, увитим плющем та кобеями з ліловими дзвіночками, – на неширокий струмок, який самотньо тік, оточений обабіч хащами верб, вільхи та каролінських тополь. Замшіле колесо оберталося у їхній тіні, скидаючи воду довгими стрічками. Окуні та форелі жирували в пінистому потоці, трясогузки перелітали з берега на берег, а якісь інші птахи, схожі на рибалочок, махали своїми синіми крилами при самій воді.

Добре було б опинитися тут разом із сумною індіанкою, якби вона була мені вірною; я б поринав у мрії, сидячи коло її ніг, поклавши голову їй на коліна, слухаючи, як шумує водоспад, як крутиться колесо, як обертається млинове жорно, як сиплеться крізь сито зерно, як рівномірно злітає і падає млиновий кулачок, і вдихаючи річкову прохолоду та запах свіжозмолоченого ячменю.

Настала ніч. Я спустився вниз, до господарів. Кімнату освітлювало тільки вогнище, де палало сухе листя маїсу та лушпиння кінських бобів. Рушниці млинаря, що лежали на підставці, поблискували у відсвітах полум’я. Я сів на табурет у кутку біля каміна; поряд пустувала білка, стрибаючи то на спину гладкого пса, то на прядку. На колінах у мене вмостилося кошеня, що стежило за її грою. Дружина млинаря поставила на вогонь великий казан – полум’я обхопило його чорне дно, немов короною із золотих променів. Наглядаючи, як википають батати, що варилися мені на вечерю, я знічев’я схилився до англійської газети, що валялася у мене під ногами, і при світлі вогнища помітив надрукований великими літерами заголовок: «Flight of the King» (Втеча короля). Це була оповідь про втечу Людовіка XVI та про арешт бідолашного монарха у Варенні. Газета повідомляла також про зростання еміграції та об’єднання армійських офіцерів під прапором французьких принців.

У думках моїх стався блискавичний переворот. Ринальд у садах Арміди побачив свою слабкість у дзеркалі честі; я не герой Тассо, але у тіні американського вертограду я побачив свій образ у тому ж дзеркалі. Під солом’яним дахом млина, загубленого в невідомих лісах, я раптом виразно почув брязкіт зброї та столичний гамір. Я негайно перервав подорож і сказав собі: «Повернися до Франції».

Таким чином, те, що я вважав своїм обов’язком, зруйнувало мої первинні наміри і зумовило перший з несподіваних поворотів мого життєвого шляху. Бурбони теж мало потребували послуг дрібного бретонського дворянина, коли той з’явився із-за моря віддати їм данину своєї безвісної відданості, як і пізніше, коли він вийшов з невідомості. Якби я скористався газетою, яка круто змінила мою долю, на те, щоб розкурити люльку, а далі продовжив свій шлях, ніхто у Франції не помітив би моєї відсутності; життя моє на той час не привертало нічиїх поглядів і важило не більше, ніж дим моєї індіанської люльки. На театр світу мене кинуло не що інше, як незлагода між мною і моєю совістю. Я міг чинити, як бажав, адже в цій суперечці не було інших свідків, крім мене; та саме в очах цього свідка я найбільше боявся власного приниження.

Чому нині моя пам’ять наділяє безлюдні береги Ері та Онтаріо чарівністю, якої геть позбавлений для мене спогад про пишновеличний Босфор? Тому, що під час моєї подорожі до Сполучених Штатів я був сповнений ілюзій; смута у Франції настала саме тоді, коли почалося моє життя; і в мене, і у моєї вітчизни все ще було попереду. Ці дні дорогі мені, бо нагадують про чистоту тієї втіхи, якої випало щастя зажити в лоні родини, та радощі юності.

За п’ятнадцять років по тому, коли я повернувся з подорожі на Схід, республіка, переповнена уламками і слізьми, вийшла з берегів і виформувалася в деспотизм. Я вже не заколисував себе нездійсненними мріями; мої спогади, що надихаються відтепер суспільством і пристрастями, втратили простодушність. Обидва мої паломництва – на Захід і на Схід – не принесли мені успіху; я не відкрив шляху до полюса, не зажив бажаної слави на берегах Ніагари: так само не знайшов я її й серед афінських руїн.

Поїхавши до Америки мандрівцем, повернувшись до Європи солдатом, я не довів до кінця ні одну, ні другу справу: злий геній відібрав у мене і патерицю і шпагу, вклавши мені до рук перо. Через п’ятнадцять років, опинившись у Спарті, я вдивлявся у нічне небо, згадуючи країни, де мені вже доводилося спати мирним і тривожним сном: цим зорям, що сяють над вітчизною Єлени та Менелая, я вже посилав свій привіт з лісів Німеччини, з вересових заростів Англії, з полів Італії, з корабля, що пливе у відкритому морі, з канадських пущ. Тож який сенс виливати свою душу світилам, нерухомим свідкам моєї мандрівної долі? Настане день, коли їм більше не доведеться стомлювати себе, спостерігаючи за мною: збайдужілий до власної долі, я вже не проситиму світила про поблажливість, не благатиму їх повернути мені ті частинки життя, які залишає мандрівець на своєму шляху.

Якби я знов опинився сьогодні в Сполучених Штатах, я б не впізнав їх: там, де раніше були ліси, я побачив би оброблені поля; там, де я пробирався стежиною крізь гущавину, переді мною пролягла б проїзна дорога; там, де мешкали начези і стояла хатина Селюти, виросло місто, у якому нині близько п’яти тисяч містян; Шактас сьогодні міг би стати депутатом конгресу. Нещодавно я одержав брошуру, яку видали індіанці черокі: захисники дикунів надіслали її мені – захисникові свободи друку.

Мускогульги, семіноли, чикасаси мають свої Афіни, свій Марафон, свій Карфаген, свій Мемфіс, свою Спарту, свою Флоренцію; так само вони мають графство Колумбію і графство Маренго: кожна з країн дала хоча б по одному славному імені цим пустелям, де я зустрів отця Обрі і нікому не відому на той час Атала. Кентуккі пишається своїм Версалем; округ під назвою Бурбон іменує свою столицю Парижем.

Усі вигнанці, всі пригноблені, що вирушили до Америки, принесли з собою пам’ять про батьківщину.

 
…falsi Simoentis ad undam
Libabat cineri Andromache ^[29].
 

У своєму лоні, під заступництвом свободи Сполучені Штати зберігають пам’ять про багато історичних місць стародавньої та сучасної Європи: Адріан наказав збудувати в саду свого заміського маєтку споруди, що повторюють визначні пам’ятки його імперії.

Тридцять три широкі шляхи розходяться з Вашингтона в різні боки, як колись ішли від Капітолія римські дороги; вони тягнуться, розгалужуючись, аж до кордону Сполучених Штатів і утворюють мережу завдовжки 25 747 миль. На багатьох з них є поштові станції. Тепер, щоб дістатися штату Огайо або Ніагари, винаймають диліжанс, як винаймали у ті часи, коли я там бував, провідника або тлумача з індіанців. Є й інші транспортні засоби: всі озера та річки сполучені каналами; уздовж сухопутних доріг можна плисти на веслових і вітрильних кораблях, або на вантажопасажирських суднах, або на пароплавах. Там, де всюди ростуть гігантські ліси, а під ними майже врівні з поверхнею землі є багатющі поклади вугілля, пального достатньо.

З 1790 по 1820 рік населення Сполучених Штатів за кожні десять років збільшувалося на 35 відсотків. Очікується, що до 1830 року воно становитиме 12 875 тисяч душ. Продовжуючи подвоюватися кожні 25 років, воно до 1855 року виросте до 25 750 тисяч душ, а ще через 25 років, у 1880 році, перевищить 50 мільйонів.

Це могутнє плем’я перетворює пустища на квітучі сади. Канадські озера, які ще недавно не знали, що таке вітрило, схожі сьогодні на доки, де фрегати, корвети, катери, човни зустрічаються з індіанськими пірогами і каное, подібно до того, як великі кораблі та галери сусідять із пінками, баркасами і каїками на константинопольському рейді.

Міссісіпі, Міссурі, Огайо забули, що таке спокій: ними плавають трищоглові судна; понад двісті пароплавів снують уздовж їхніх берегів.

Цієї гігантської навігації всередині країни з лишком вистачило б для її процвітання, але Сполучені Штати не відмовляються і від далеких експедицій. Їхні кораблі борознять усі моря, беруть участь у найрізноманітніших справах, і зоряний західний прапор досягає східних берегів, де віддавна знали тільки рабство.

Щоб довершити цю захопливу картину, слід уявити собі такі міста, як Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Балтимор, Чарльстон, Савана, Новий Орлеан, що світять вогнями в ночі, переповнені кіньми та екіпажами, багаті розкішними кафе, музеями, бібліотеками, танцювальними й театральними залами, щедрими на всі насолоди розкоші.

Проте не слід шукати в Сполучених Штатах того, що відрізняє людину від інших тварин, того, що дарує їй безсмертя і прикрашає її життя: всупереч старанням безлічі викладачів, які самовіддано трудяться в численних навчальних закладах, словесність новій республіці невідома. Американці замінили розумову діяльність практичною; не ставте їм за провину їхню байдужість до мистецтв: не до того їм було. Закинуті з різних причин на пустинний ґрунт, вони взялися до сільського господарства та торгівлі; перш ніж почати роздумувати, слід навчитися жити; перш ніж саджати дерева, треба їх зрубати, щоб зорати землю. Щоправда, перші поселенці, розкраювані релігійними розбратами, несли в лісові нетрі пристрасть до суперечок; але перше, що їм доводилося, це впокорювати пустелю з сокирою за плечима, а в перервах між роботою партою для них міг бути тільки в’яз, який вони обрубували. Американці не пройшли усіх тих щаблів розвитку, які пройшли інші народи; їхнє дитинство та юність залишилися в Європі; вони не пам’ятають нехитрих колискових пісень; родинні радощі їм вічно затьмарювала туга за невідомою батьківщиною, розлуку з якою вони завжди оплакували, пам’ятаючи про її чарівність, відому їм з оповідок.

На новому континенті немає ані класичної, ані романтичної літератури, немає також літератури індіанської: для класичної літератури американцям бракує зразків, для романтичної – середньовіччя, що ж до літератури індіанської, то американці зневажають дикунів і ненавидять ліси, як в’язницю, якої їм дивом вдалося уникнути.

Отже, в Америці немає літератури як такої, літератури у її властивому розумінні; там є література прикладна, створена для різних потреб суспільства: це література для робітників, торговців, моряків, землеробів. Американці легко засвоюють тільки механіку і точні науки, бо точні науки мають матеріальний бік: Франклін та Фултон змусили блискавку і пару служити людям. Честь відкриття, без якого у майбутньому не зможе обійтися під час своїх морських експедицій жоден континент, належить Америці.

Схильність до поезії та багата уява, даровані долею жменьці нероб, розглядаються в Сполучених Штатах як хлоп’ячі пустощі, блазенство, простиме лише в юності та на схилі літ: у американців не було дитинства; до старості їм ще далеко.

Звідси випливає, що люди, зайняті серйозними розвідками, не могли не належати до ділових кіл, бажаючи розумітися на справах, і не могли не взяти діяльної участі в революції. Але впадає в око одна сумна річ – швидке виродження таланту від епохи першої американської смути до наших недавніх подій; адже люди тодішні і нинішні – майже сучасники. Президенти американської республіки за складом характеру релігійні, прості, піднесені, спокійні – нічого подібного не знайдемо ми в кривавих обвалах нашої республіки та імперії. Ізольованість, у якій опинилися американці, вплинула на їхню вдачу; вони здобули свою свободу мовчки.

Прощальна промова Вашингтона до народу Сполучених Штатів гідна найсуворіших героїв античності.

«Політика нашої держави, – говорить генерал, – доводить, наскільки принципи, які я щойно перелічив, керували мною, коли я виконував покладені на мене обов’язки. В усякому разі, совість говорить мені, що я виконав свій обов’язок. Знову повертаючись до часу мого правління, я бачу, що наміри мої завжди були чистими, проте я надто глибоко усвідомлюю свої недоліки, щоб не підозрювати, що я також припустився багатьох помилок. Які б вони не були, я невпинно благаю Всевишнього відвернути або ж послабити зло, яке вони можуть собою спричинити. Тому я йду, тішачи себе надією, що країна моя завжди буде до мене зичливою і що, пам’ятаючи про сорок п’ять років, які я ревно і чесно служив їй, співгромадяни пустять у непам’ять мою незначну провину, як опустять вони невдовзі в землю, де я знайду вічний спочинок, домовину з моїм тілом».

У своєму Монтічеллському маєтку Джефферсон, батько двох дітей, писав після смерті одного з них:

«Я пережив втрату достоту невимірну. Інші втрачають те, що мали удосталь; я ж оплакую половину того, що було для мене насущним. Решта днів моїх тримається тепер на тонкій нитці людського життя. Можливо, мені судилося побачити, як обірветься і ця остання батьківська любов!»

Філософія рідко буває зворушлива, але тут вона є такою найвищою мірою. І це не безпредметна туга людини, яка звікувала свій час бездіяльно: Джефферсон помер на вісімдесят четвертому році свого життя і на п’ятдесят четвертому році вільного життя своєї країни. Останки його спочивають під каменем, на якому висічено коротку епітафію: «Томас Джефферсон, автор “Декларації незалежності”».

Перикл і Демосфен виголошували похоронні промови над молодими греками, які полягли за народ, що невдовзі по тому зник з лиця землі: Брекенрідж у 1817 році уславив молодих американців, котрі пролили кров за народ, якому судилося довге життя.

У Сполучених Штатах є також ціла галерея портретів видатних американців – чотири томи ін-октаво, і, що дивує найбільше, – книга, яка містить біографії понад сотні індіанських вождів. Логан, вождь племені з Віргінії, сказав лордові Данмору такі слова: «Минулої весни полковник Красп без будь-якого приводу повбивав усіх родичів Логана: на землі не залишилося жодної живої істоти, в чиїх жилах текла хоча б краплина моєї крові. Я бажав помсти. Я почав мститися. Я вбив багато людей. Хто тепер плакатиме по Логанові? Ніхто».

Не люблячи природу, американці, проте, зацікавилися природознавством. Таунсенд, розпочавши свій шлях у Філадельфії, обходив пішки землі від Атлантичного до Тихого океану, занотовуючи до щоденника численні спостереження. Томас Сей, подорожуючи Флоридою та Скелястими горами, написав працю з американської ентомології. Непогані описи можна відшукати у Вільсона, ткача, який став письменником.

Якщо говорити про літературу як таку, то вона, попри всю свою посередність, представлена кількома романістами та поетами, які заслуговують на згадку. Син квакера Браун – автор роману «Віланд», цей «Віланд» – джерело і зразок романів нової школи. На противагу своїм співвітчизникам Браун, за його власними словами, «більше полюбляв блукати по лісах, ніж молотити зерно». Герой роману – пуританин, якому Всевишній наказав убити дружину: «Я привів тебе сюди, – говорить він їй, – щоб виконати наказ Господа: ти мусиш померти». І він схопив її за руки. Вона кілька разів пронизливо верескнула і спробувала вирватися: «Віланде, хіба я не дружина тобі? Невже ти хочеш мене вбити? О, ні! Пощади! Пощади!» – Поки голос не зрадив її, вона кричала, благала про пощаду і кликала на допомогу». Віланд душить дружину і, незрозуміло чому, відчуває насолоду, побачивши мертве тіло. Це ще жахливіше, ніж наші новітні вигадки. Браун зазнав впливу «Калеба Вільямса», а в «Віланді» наслідував ще й відому сцену з «Отелло».

Нині американські романісти: Купер, Вашинґтон Ірвінґ – змушені шукати критиків і читачів у Європі. Мова великих англійських письменників в Америці креолізувалася, провінціалізувалася, варваризувалася, але не набула серед непорочної природи нової потужності; довелося складати словники американських виразів.

Що ж до американських поетів, то їхня мова не без приємності, проте творіння їх більш-менш посередні. Втім, «Ода вечірньому вітерцю», «Схід сонця над горою», «Потік» та ще кілька віршів заслуговують на увагу. Халлек оспівав помираючого Боцаріса, а Джордж Хілл вештався руїнами Греції. «Ось і ти, – звертається він до Афін, – самотня цариця, повалена з трону!.. Парфенон, цар храмів, на твоїх очах час викрадав зі стародавніх святилищ і жерців і богів!»

Мені, мандрівцю, який побував на берегах Еллади і Атлантиди, утішно чути, як голос незалежної землі, що не знала античності, сумує за свободою, втраченою Старим Світом.

6
Небезпеки, що загрожують Сполученим Штатам

Але чи збереже Америка свій державний устрій? Чи не станеться серед штатів розколу? Чи не зайде депутат з Вірґінії, що відстоює античну свободу, яка допускає рабство, – спадщину язичества, у суперечку з депутатом з Массачусетсу, поборником свободи сучасної, такої, що виключає рабство, – тієї свободи, якою ми завдячуємо християнству?

Чи не різняться північні та південні штати духом та інтересами? Чи не захочуть західні штати, розташовані дуже далеко від Атлантичного океану, встановити у себе інший державний лад, ніж східні? Чи достатньо міцні узи федерації, щоб згуртувати всі штати й утримати їх разом? З іншого боку, якщо посилити президентську владу, чи не призведе це до деспотизму, що підкріплюється військовою силою і наділяє диктатора особливими повноваженнями?

Сполучені Штати виникли і розвивалися завдяки своїй відірваності від інших країн: сумнівно, щоб вони могли жити і процвітати в Європі. Серед нас існує федеральна Швейцарія – чому? тому, що вона мала, бідна, загублена в горах, тому, що вона постачає гвардійців королям і пейзажі мандрівцям.

Далеко від Старого Світу населення Сполучених Штатів поки що не попрощалося з ізольованістю: свою свободу воно здобуло в пустелях; проте поволі життя його починає змінюватися.

Існування демократичних режимів у Мексиці, Колумбії, Перу, Чилі, Буенос-Айресі, попри всю їхню хиткість, становить небезпеку для Сполучених Штатів. Поки їх оточували одні лише колонії заатлантичного королівства, серйозне військове зіткнення було неможливе; нині ж інша річ; чи не виникне найближчим часом суперництво між сусідніми державами? Якщо обидві сторони візьмуться за зброю, якщо раптом дітей Вашинґтона охопить войовничий запал, той, хто проявить себе великим полководцем, зможе сісти на престол: славі до вподоби царський вінець.

Я вже говорив, що інтереси північних, південних і західних штатів розходяться; це загальновідомо; союз їх може розпастися – що тоді? Їх примусять до покори за допомогою зброї? Яка іскра розбрату, укинута в лоно суспільства! Штати, що відкололися, відстоять свою незалежність? Який ґрунт для розбратів між цими самостійними штатами! Здобувши незалежність, ці заморські республіки насправді перетворилися б на беззахисні клаптики землі, що не мають аніякої ваги у світі, або поступово підпали б під владу однієї з них. (Я залишаю осторонь серйозне питання щодо союзів з іншими державами та іноземних вторгнень.) Кентуккі, населений людьми більш грубими, сміливими та войовничими, ймовірно, став би штатом-переможцем. Якби цей штат поглинув решту, влада одного правителя зараз же вивищилася б над зруйнованою загальною владою.

Я говорив про небезпеку війни, я мушу нагадати і про небезпеки тривалого миру. Після завоювання незалежності Сполучені Штати весь час, за винятком кількох місяців, насолоджувалися цілковитим спокоєм: у той час, як сотні битв стрясали Європою, американці мирно обробляли свої поля. Звідси численність населення і багатств з усіма незручностями, що є наслідком такого надлишку багатств і населення.

Якщо війну нав’язують народу невойовничому, чи здатний він вистояти? Чи здатний пожертвувати добробутом і звичками? Як відмовитися від милих серцю звичаїв, від затишку, від млості, яку породжує достаток? Китай та Індія, дрімаючи під своєю серпанковою запоною, постійно тягнули чужоземне ярмо. Звичаям вільного суспільства личить мир, що стримується війною, і війна, здобрена миром. Рано чи пізно американці розлучаться з маслиновим вінком: маслина не росте на їхніх берегах.

Над ними починає набирати влади користолюбство; прагнення до наживи стає національним ґанджем. Банки різних штатів стають на шлях суперництва, і загальний добробут опиняється під загрозою через окремих банкрутів. Допоки вільна країна видобуває золото, республіка творить дива в промисловості, але, коли запаси золота виснажуються, вона втрачає любов до незалежності, бо любов ця не ґрунтується на моральному почутті, а виникає з жадоби наживи та пристрасті до підприємництва.

До того ж важко перетворити на вітчизну сукупність штатів, які не мають ані спільної релігії, ані спільних інтересів і, утворившись в різний час з різних джерел, живуть на несхожій землі і під несхожим сонцем. Що спільного між французом з Луїзіани, іспанцем з Флориди, німцем з Нью-Йорка, англійцем з Нової Англії, Вірґінії, Кароліни, Джорджії, хоча усі вони і вважаються американцями? Один – легковажний дуелянт; другий – пихатий ледар і католик; третій – лютеранин, землероб, який не має рабів; четвертий – плантатор англіканського віросповідання, власник безлічі негрів; п’ятий – пуританин і торговець; скільки знадобиться сторіч, щоб привести їх усіх до одностайності?

В Америці от-от з’явиться хризогенна ^[30] аристократія з її любов’ю до відзнак та пристрастю до титулів. Звичайно вважається, що в Сполучених Штатах усі рівні: це зовсім не так. Існують гуртки, члени яких зневажають один одного і один з одним не знаються; господарі інших салонів перевершують чванством пихатих німецьких князів у шістнадцятому коліні. Ці знатні плебеї прагнуть кастовості, обравши за напрям рух навспак по шляху просвітництва, що зробило їх рівними і вільними. Знаходяться серед них такі, які говорять тільки про своїх предків, гордих баронів, що напевно були незаконнонародженими соратниками Вільгельма Завойовника, позашлюбного сина герцога Нормандського. Предмет гордості цих людей – герби лицарів Старого Світу, прикрашені зміями, ящірками та папугами Світу Нового. Варто молодшому синові гасконського дворянина, прямуючи до республіканських берегів, назватися маркізом, і пошана супутників, що пливуть з ним на одному пароплаві, йому забезпечена, навіть якщо все його майно складається з плаща та парасольки.

Величезна різниця у статках – ще більш серйозна загроза духові рівності. Серед американців є такі, що мають один чи два мільйони доходу; отже, янкі з вищого світу вже не можуть жити, як Франклін: справжній джентльмен, знудившись своєю молодою вітчизною, приїжджає до Європи за старовиною; подібно до англійців – диваків і меланхоліків – він подорожує Італією, зупиняючись на нічліг у заїжджих дворах. Ці гультяї-нероби з Кароліни або Вірґінії купують руїни абатства у Франції і розплановують у Мелені англійські парки з американськими деревами. Неаполь постачає Нью-Йорку співаків і парфумерів, Париж – моди та комедіантів, Лондон – грумів і боксерів: екзотичні радощі, від яких життя у Сполучених Штатах не стає веселішим. Задля розваги там стрибають у Ніагарський водоспад під оплески п’ятдесяти тисяч плантаторів, напівдикунів, яких може розсмішити хіба що смерть.

Але найдивовижніше полягає в тому, що одночасно з нерівністю у доходах, що випліскується назовні, та появою аристократії зовнішнє прагнення до рівності примушує промисловців і землевласників приховувати розкіш, приховувати багатства зі страху бути вбитим сусідами. Американці не визнають виконавчої влади; вони запросто виганяють тих, кого самі обрали, і замінюють їх новими виборними. Це анітрохи не порушує порядку; зневажаючи демократичні теорії та закони, американці визнають демократію на практиці. Духу сімейщини майже не існує: батьки вимагають, щоб усяка дитина, здатна працювати, літала, подібно до пташеняти, що оперилося, на власних крилах. З цих поколінь, які раннє сирітство навчає самостійності, та емігрантів, що приїжджають з Європи, утворюються кочові співтовариства, які відкривають землі, риють канали і, ніде не осідаючи, усюди насаджують дух підприємництва; вони закладають будинки в пустелі для тимчасового власника, який пробуде там усього кілька днів.

У містах панує холодний, жорстокий егоїзм; піастри і долари, банківські квитки та срібло, підвищення і зниження курсу акцій – от і всі теми для розмов; здається, ніби ти потрапив на біржу або до прилавка великого магазину. Надзвичайної грубизни газети заповнені діловими повідомленнями або брутальними плітками. Чи не підпали мимоволі американці під владу клімату, де рослинна природа, здається, пограбувала решту природи, увібравши в себе всі живі соки, – влада, існування якої багато видатних умів хоча й оспорюють, але все-таки остаточно не скидають з рахунку? Слід було б з’ясувати, чи не виснажила цивілізована свобода дочасно сили американців, як виснажив сили росіян цивілізований деспотизм?

Загалом і в цілому Сполучені Штати справляють враження не метрополії, а колонії; у них зовсім немає минулого, звичаї ж їх народжені законами. Ці громадяни Нового Світу зайняли своє місце серед народів світу тоді, коли політичні ідеї переживали піднесення: зрозуміло, чому вони перероджуються надзвичайно швидко. Міцне суспільство їм, здається, не судилося, бо, з одного боку, окремим особам тут усе надзвичайно легко набридає, з другого ж боку, ніхто не схильний до осілості, і всіма володіє пристрасть до зміни місць, адже в країні, де всі мешканці безперестанку мандрують, ні в кого не буває надійної домівки. Американці борознять океани і дотримуються передових поглядів, так само нових, як і їхня країна: схоже, Колумб заповів їм не так створювати нові світи, як відкривати їх.