До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Беручись до обговорення автобіографічних творів Франческо Петрарки, до портрета автора маємо додати не надто помітну, але надзвичайно важливу рису – іронічну усмішку, що, можливо, ховається в кутиках вуст або грає іскорками в очах. Це особлива іронія, якої тривалий час не траплялось у літературі до Петрарки і яка на тривалий час зникла після нього. Натомість вона чимало може пояснити в особистості Франческо Петрарки. Здебільшого прихована, але невідступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистість. Це завжди, більшою чи меншою мірою, самоіронія. Тому, коли Петрарка зізнається у посланні «До нащадків», що брався до виконання розмаїтих місій здебільшого заради самих подорожей і з бажання побачити нові краї, його слова не слід сприймати буквально, хоча любов до подорожей справді невід’ємна риса його вдачі. Але за удавано наївним зізнанням ховається гірка іронія. Адже численні місії, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закінчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його політична ідея – сприяти поверненню папи в Рим, на здійснення якої поклав стільки зусиль і якій навіть у коротенькому посланні присвячує окремий пасаж. Розчарувавшись у папі, він згодом звернеться до імператора Священної Римської імперії Карла IV, і той прийде в Італію на заклик поета, вінчається в Мілані і в Римі і піде геть у своїх імператорських справах, квапливо залишивши італійську глушину, а Петрарка відсилатиме йому наздогін гнівні інвективи. Щоправда, похід Карла в Італію в посланні «До нащадків» не згадується, як і чимало фактів з більш раннього періоду 1343—1348 років. Але наприкінці побіжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так звані «Старечі» послання (Seniles) окремою і останньою, XVIII книгою, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на звернення «До нащадків» як на своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Але не виключено, що сучасне покоління упізнає в цьому творі славетного мужа деякі риси отих CV⁹, які ми складаємо у розрахунку на потенційного роботодавця і в яких, змальовуючи факти своєї біографії і свої особисті риси й особистий досвід, робимо це так, щоб читач зрозумів, до якого ідеалу ми завжди прагнули і на що чекаємо з його боку. Мармуровий Петрарка спускається з п’єдесталу й опиняється серед нас, таким собі Франческо, обдарованим європейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, але найперше – на себе самого.

Можливо, нас іноді віддаляє від нього ілюзія, нібито він жив у світі, геть відмінному від нашого, і перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторіч, були вирішені людством (можливо, навіть завдяки поширенню гуманізму?). Натомість і прихід до влади авантюриста і демагога на хвилі народного гніву і стихійного бажання суспільних перемін, і криваве протистояння двох братніх народів за панування на Кримському узбережжі – хіба не нагальні загрози нашого часу? Тільки конкретизація обставин переносить їх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нікколо (Кола) ді Рієнцо, який сам надихався ідеями Петрарки, і якого Петрарка гаряче підтримав, і в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.

Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336‐го, під час сходження на Мон-Ванту.

Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе¹⁰.

Згодом, знову перечитавши «Сповідь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складає уявний діалог свій з Августином, у присутності мовчазної Істини, на тему байдужості до мирського (De contemptu mundi). Він називає цей твір своєю таємною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовної кризи. Але з повного, відомого нині тексту ми можемо зробити висновок, що він редагувався наприкінці 1340-х (смерть Лаури) і, ймовірно, у 1350-ті роки. Про свою обізнаність з текстом згадували за життя Петрарки Джованні Боккаччо, Франческо Неллі і Барбато да Сульмона, але опублікований діалог був лише посмертно, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на «Таємницю» як на духовний заповіт Петрарки. В деяких перекладах твір видавався як «Сповідь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мірою неочікувано) відкрив для себе найвищого ґатунку психологізм і винятковий зразок психоаналізу на матеріалі пізнього Середньовіччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частіше перекладалась дослівно, як «Про потаємне протиборство моїх турбот», але саме байдужість до мирського, «contemptu mundi» (з основної назви діалогу), є способом зцілення, який пропонує Франческо Блаженний Августин.

Форма діалогу, взагалі освячена античною традицією, – до неї вдавались Платон і Арістотель, – викликає законні асоціації з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днів розмови і Августин і Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порівняння «Таємниці» з діалогом «Про старість» і «Тускуланськими бесідами» розкриває всю оригінальність задуму «Таємниці» і новизну здійсненого. У Цицерона діалог спрямований на читача і, по суті, є формою монологу чи промови, рушіями якої стають репліки, потрібні як привід для висування нових аргументів, переходу до чергового аспекту. У Петрарки діалог – часто сократівський за способом – не передбачає іншого слухача, крім Істини, іншого читача, крім Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею»). У Цицерона ролі учасників діалогу сталі, раз назавжди розподілені (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель і учень/учні або п’ятеро друзів, як у «Тускуланських бесідах». Що маємо у «Таємниці»? Блаженний Августин, поява якого змушує Франческо зашарітись від збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, більш досвідченого товариша. У перший день, коли Августин переконує Франческо в необхідності медитації і зосереджених роздумів про неминучість смерті, той підігрує Блаженному, слухняно подаючи наївні учнівські репліки, посилаючись на брак кмітливості. Однак скоро ми усвідомлюємо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що він геть не відповідає нашим уявленням про Августина історичного, але його прихильність до стоїцизму нагадує радше Августина раннього періоду, яким знаємо його з творів «Про порядок» чи «Про блаженне життя», ніж Августина «Сповіді». І першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим»¹¹. Але суперечка між стоїцизмом і середньовічним християнством, між Арістотелевим дуалізмом і тринітаризмом Августина, яку бачать між рядками «Таємниці» теологи, не заступає нам універсальнішого діалогу.

Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті¹² наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».

Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший – надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи¹³, ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.

Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей – своєї єдиної, але тяжкої недуги, – який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

Володимир Чайковський

До нащадків моє послання

[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці – ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.

[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав¹⁴ – з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.

[3] Юність мене баламутила, молодість знаджувала, старість, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивість істини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молоді роки і любострастя – то суцільна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Віку й Віковічності, який часом дозволяє смертним у нікчемній їхній гордині збитися з путі істинної, щоб, принаймні згодом, усвідомивши скоєні гріхи, вони пізнали себе.

[4] Замолоду тіло я мав не стільки кремезне, скільки вправне. А зовнішність моя не стільки відзначалася винятковою вродою, скільки приваблювала юнацькою свіжістю: чиста, ледь смаглява шкіра, живі очі, що до старості зберігали відмінну гостроту зору – аж, доволі несподівано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярів¹⁵. Завше цілком здорове, тіло моє на старості взяли в облогу звичайні для літнього віку недуги.

[5] Багатством я завжди нехтував: не стільки з відрази до самого багатства, скільки з відрази до клопотів, його неодмінних супутників. Ані не мав я потреби в ньому, щоб тішити себе розкішними стравами, бо, харчуючись скромно і простою їжею, жив ліпше за всіх послідовників Апіція¹⁶, з їхніми вишуканими трапезами.

[6] Бенкети, як їх заведено називати і які насправді є ворожими скромності і добрим звичаям пиятиками, мене ніколи не приваблювали. Обтяжливою і марною справою видавалось мені скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такі запрошення. Інша річ – застілля зі щирими друзями, несподіваний прихід яких завжди спричиняв мені невимовне задоволення, оскільки без співтрапезника я не дуже охоче навіть сідав до столу. Так само не любив я надмірної пишності, не тільки за її вадливість і несумісність зі смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива і ворожа спокою.

[7] Замолоду знемагав я від пристрасного, але єдиного і шляхетного кохання, і страждав би від нього й донині, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотів би я сказати, буцімто чужий мені був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомість скажу впевнено: хоча пал юних бажань і чуттєвість мене схиляли до хоті, в душі я завжди проклинав її¹⁷.

[8] Зрештою, наближаючись до сорокалітнього віку, ще маючи в собі доволі чоловічої снаги, я не тільки цілковито відпав від соромітної цієї справи, але і від усякого спогаду про неї, так, наче я зроду й не дивився на жінок. Маючи цю обставину за одну з найщасливіших для себе, дякую Богові, що визволив мене, іще при доброму здоров’ї та при силі, від завжди ненависного мені рабського служіння. Відтак, переходжу до інших речей.

[9] Зверхність відзначав я в інших, та аж ніяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав іще скромніше. Мій гнів, траплялося, шкодив мені самому, але ніколи іншим. Впевнено стверджую, – бо знаю, що кажу правду, – попри надзвичайну чутливість до всякої кривди, я забував особисті образи так само міцно, як пам’ятав благодіяння. Найпожадливіше прагнув я шляхетної дружби і плекав її найвірніше. Але мука старості полягає в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких¹⁸.

[10] Князі й королі обдаровували мене прихильністю, а вельможі – дружбою, гідною заздрощів. Однак від багатьох з їх числа, щиро мною шанованих, я віддалився: настільки сильною була моя природжена волелюбність, що я всіма силами уникав тих, чиє бодай саме ім’я видавалося мені супротивним свободі. Найславетніші владарі моєї доби виявляли до мене приязнь і турботу, а чому – не відаю; про це їм судити. А що деякі з них ставились до мене більш невимушено, ніж я до них, то високе становище їхнє не завдавало мені жодної докуки, а самі тільки вигоди¹⁹.

[11] Обдарований розумом радше розсудливим, ніж проникливим, я охочіше засвоював дисципліни спасенного і благого спрямування, а переважно схильний був до моральної філософії, а також до поезії, до якої з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, раніше нехтуване мною, а поезія відтак залишилася для мене тільки засобом красномовства. Та з найбільшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в які випало мені жити, не до вподоби мені були, і якби не відданість моя тим, кого любив, то волів би я радше бути народженим у будь-яку іншу добу; отож, щоб забути свої часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами істориків, хоча мене й бентежили розбіжності в них, що спричиняють сумніви, які я долав, керуючись більшою ймовірністю викладеного або ж більшою авторитетністю викладу як такого.

[12] Мова моя була, як стверджували, ясна і переконлива; хоч мені вона видавалася слабкою і туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і, по щирості, мені дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разі, коли я відчував, що суть справи, або конкретне місце, або співрозмовники потребують іншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразності; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гідно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною є слава, зажита самою пишномовністю.

[13] Я походив з родини чесних флорентійців, скромного достатку, чи – як сказати вже по правді – майже нужденних, вигнаних з вітчизни, через що й народився в Ареццо, на світанку в понеділок першого серпня в рік 1304-й від народження Христа.

[14] Відтак, почасти за велінням долі, почасти за моєю власною волею, моє життя дотеперішнє розподілилось у такий спосіб: перший рік свого життя, не до кінця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на світ, наступні шість років в Інчізі, у батьковому маєтку, заледве у чотирнадцяти милях від Флоренції²⁰. По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я згаяв у Пізі, а дев’ятий і подальші – у Заальпійській Галлії, на лівому березі Рони, в місті, що зветься Авіньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримає – і тривалий уже час тримає – у ганебному вигнанні, хоч трохи років тому Урбан V начебто намірявся повернути її на законне місце²¹.

[15] Задум цей його, як відомо, звівся на ніщо, та мені особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цій добрій справі. Проживи він трішечки довше²², він, неодмінно дізнався б, якої я думки про його від’їзд. Я вже тримав у руці перо, коли він раптово полишив свій славний намір, а разом з ним також і життя. Нещасний! Наскільки щасливішою була б його смерть перед вівтарем Петра і у власному домі! Оскільки якби його наступники залишилися в Римі, то йому належав би почин благої справи, а якби вони пішли відти, його заслуга представлялась би тим блискучішою, що наочніше бачилась би їхня провина. Втім, дальші мої нарікання тут недоречні.

[16] Отже, там, на вітряних берегах річки, минало моє дитинство під наглядом батьків, а згодом і вся юність під владою моєї суєтності. Не без тривалих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому містечку, найближчому зі сходу до Авіньйона; і в тих двох містах я засвоїв підвалини граматики, діалектики і риторики, наскільки дозволяв мій вік або, точніше, наскільки заведено викладати у школах: тобі судити, любий читачу, чи ґрунтовними є такі знання.

[17] Звідти перебрався я у Монпельє, де чотири роки вивчав закони, а потому поїхав до Болоньї, де, зокрема, упродовж трьох років прослухав повний курс цивільного права: попри юний вік, мені передрікали великі успіхи в разі, якби я далі простував цією стежкою. Натомість я, щойно звільнився від батькової опіки, ці заняття геть покинув. Не тому, що мені не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римської давнини, так мені милої, а тому, що ницість людська спотворює його в застосуванні. Прикро було мені заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не міг би, а якби й спромігся, чистота моя сприймалась би як надмірна простодушність.

[18] Отож, двадцятидволітнім я повернувся додому. Домівкою тут називаю наше авіньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирає силу притаманного. Там я зробився знаною особою, і можновладці почали шукати моєї дружби: сьогодні я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тоді, з юнацькою самовпевненістю, вважав себе цілковито гідним такої шани.

[19] Найбільше горнули мене до себе славні й шляхетні Колонна – послідовні члени й, сказати б, окраса Римської курії. Вони дбали про мене і виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навіть тепер заслуговую, а тоді й поготів. Зокрема, славетний і незрівнянний Джакомо Колонна, на той час єпископ Ломбезький, рівного якому я не зустрічав і навряд чи коли знов зустріну, запросив мене в Гасконь, де у передгір’ї Піренеїв, у чарівному товаристві господаря і його наближених, згаяв я літо в такому неземному блаженстві, що донині солодко зітхаю, згадуючи ті місяці²³.

[20] По поверненні звідти я мешкав багато років у його брата, кардинала Джованні Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навіть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рідному домі.

[21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.

[22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.

[23] По поверненні, не здатний надалі витримувати притаманну душі моїй відразу до такого міста, як Авіньйон, настільки ж мерзенного, наскільки бундючного, став я шукати тихої пристані і знайшов невеличку, але чарівну і затишну долину, що зветься Замкненою²⁴, в п’ятнадцяти милях від Авіньйона, де виноситься джерело Сорґа, король усіх джерел. Приваблений красою цього місця, я перебрався туди з милими моєму серцю книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.

[24] Моя розповідь затягнулась би надміру, якби став я послідовно змальовувати, що я робив там рік по року. Тож ось підсумок: там були написані, або розпочаті, або замислені майже всі мої твори; а їх так багато, що деякі з них ще й досі не дають мені спокою. Бо й дух мій, так само як тіло, відзначався радше удатністю, ніж могуттям; тому чимало творів, які у задумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялись важкими, я полишив.

[25] Самий вигляд тутешніх місць схиляв до складання пастуших еколог «Буколічні пісні», а також до написання «Самітницького життя» у двох книгах, що я присвятив Філіпові²⁵, чоловікові завжди великому, хоч і був він на той час малим єпископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-єпископом Сабинським. Він єдиний з усіх моїх давніх друзів ще живий, і який любив і любить мене не як єпископ, подібно до Августинового Амвросія²⁶, а як брат.

[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, мені спало на думку написати велику героїчну поему про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я було мені миле від самого дитинства. Поема ця, яку, відповідно до її теми, я назвав «Африка», багатьом, на моє щастя, полюбилася ще до того, як стала широковідомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численні інші клопоти.

[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовірна річ! – отримав я одного й того самого дня два листи: від Римського міського сенату й від наукового справникаря Паризького університету, які запрошували мене, один у Рим, інший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скоріше на сторонні, аніж на власні судження про свої здобутки, в юнацькому марнославстві, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене шановані мужі, тож вагався тільки певний час, кому віддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованні Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечір, я міг отримати відповідь уже назавтра до третьої пополудні.

[28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рішуче схилився на користь Рима; збереглися також два мої листи до кардинала, в яких питаю, а тоді – пристаю на його напучення. Відтак я вирушив у путь, та хоча моя молодість навіювала мені поблажливість до себе, соромно було б надміру покладатись тільки на власну самооцінку або на оцінки шанувальників, які запрошували мене і які, поза сумнівом, не робили б цього, якби не вважали мене гідним пропонованих почестей.

[29] Тому я вирішив спершу відвідати Неаполь і поїхав до великого короля і філософа Роберта, славного не стільки своїм царюванням, скільки вченістю, щоб він, єдиний між суверенами нашої доби друг наук і чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцінування і прийом, що я у нього знайшов, донині дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.

[30] Почувши про мету мого приїзду, він був потішений надзвичайно, почасти довірою молодої людини, почасти, можливо, шанобою, якої додав я до слави цього чоловіка, з усіх смертних його єдиного обравши собі гідним суддею. Що тут можна додати?

[31] Після численних наших бесід на різні теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що він, як високої нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чім я, звісна річ, не міг та й не хотів йому відмовити. По чому він, нарешті, призначив на певний день те, заради чого я приїхав, і протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскільки предмет обговорення дедалі розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування моє протривало іще два дні. Отак три дні він досліджував моє невігластво, а на третій день визнав мене гідним лаврового вінка.

[32] Він настійливо пропонував мені церемонію увінчання в Неаполі і всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможні наполягання. Відтак, зауваживши мою непохитну рішучість, король дав мені листа і надіслав звістку до Римського сенату, в якій висловив схвальну думку про мене. Тоді ця королівська оцінка збігалася як з моєю власною, так само з оцінкою багатьох інших осіб; натомість нині я не підтримую ні його судження, ні свого тодішнього, ні решти всіх, хто такої думки тримався, бо особиста приязнь і поблажливість до юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.

[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.

[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.

[35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.