Полліанна дорослішає

Розділ 4Місіс Керю і гра

Бостон виявився для Полліанни новим досвідом і, безперечно, Полліанна для Бостона — для тієї його частини, якій випала честь познайомитися з дівчинкою — теж виявилась цілковито новим досвідом.

Полліанна казала, що їй подобається Бостон, але вона б хотіла, щоб він не був таким великим.

— Розумієте, — дуже серйозно пояснювала вона місіс Керю наступного дня після свого приїзду, — мені б хотілось побачити геть усе, а я не можу. Точнісінько як на званих обідах тітоньки Поллі: забагато всього, чого хочеться з’їсти, а тут, — побачити, я маю на увазі, хочеться всього покуштувати, тобто побачити — а треба вирішувати, що саме.

Звісна річ, я задоволена, коли всього так багато, — підсумувала Полліанна, перевівши віддих, — бо це добре, коли багато всього: я маю на увазі, всього хорошого; я ж не кажу про ліки або похорон. Але водночас я не можу дати собі ради, бо всього хочеться. Наприклад, хотілось би, щоб звані обіди тітоньки Поллі розтяглися на будні, коли немає тістечок чи пирогів. Те саме я відчуваю у Бостоні. Мені б хотілося забрати частину його додому, до Белдінґсвіля, щоб мати щось також на літо. Але зрозуміло, це неможливо. Міста ж — не торти. Та й торт не можна зберігати дуже довго. Я вже пробувала, але вони висихають — особливо збиті вершки. Я так думаю, що треба ласувати збитими вершками, коли вони є; і те саме стосується приємних днів у гостях, у чужому місті. Отож, я б хотіла оглянути його все, доки я тут.

Полліанна, на відміну від тих людей, що вважають, буцімто знайомитися зі світом треба, починаючи з найвіддаленіших куточків, почала оглядати Бостон зі свого безпосереднього оточення на мальовничому бульварі Коммонвелт-авеню, в будинку, що став зараз її домівкою. Разом зі шкільним навчанням це заняття забирало весь її вільний час упродовж кількох днів.

Так багато всього треба було побачити, вивчити. І все було таке чарівне і гарне, починаючи з маленьких ґудзиків у стінах, що наповнювали кімнати світлом, до величезних мовчазних зал, прикрашених свічадами й картинами. Не бракувало також чудових людей, з якими треба було познайомитися; бо, крім самої місіс Керю, була також Мері, що витирала пил у кімнатах, відчиняла двері на дзвінок і щодня проводжала Полліанну до школи і забирала її звідти пополудні. Була також Бріджит, що мешкала на кухні і куховарила; Дженні, котра подавала на стіл, і Перкінс, який керував автомобілем. І всі вони були такі славні, але такі різні!

Приїзд Полліанни припав на понеділок, тож до першої неділі минув майже тиждень. Сяючи, спустилась вона того ранку сходами.

— Обожнюю неділі, — зітхнула вона щасливо.

— Справді? — перепитала місіс Керю голосом людини, що не любить жодного дня календаря.

— Так, особливо завдяки церкві та недільній школі. Ви що більше любите — церкву чи недільну школу?

— По щирості, я... — почала місіс Керю, яка дуже рідко відвідувала церкву і ніколи не ходила до недільної школи.

— Важко навіть вибрати, правда? — допомогла їй Полліанна серйозно, хоч очі її сяяли. — Але я таки люблю більше церкву, через свого батька. Знаєте, він був пастором і, звісна річ, він зараз у раю, разом з моєю мамою і рештою наших, але я дуже часто намагаюсь уявити його тут, на землі. І найпростіше уявити його в церкві, коли він читає проповідь. Я заплющую очі і уявляю собі тата, і це дуже мені допомагає. Я така щаслива, що можна собі стільки всього науявляти! А ви?

— Я, Полліанно, щодо цього не дуже впевнена.

— Але ж ви подумайте, наскільки красивіші речі ми собі уявляємо, ніж ті, що ми насправді маємо! Я, звісно, не кажу про ваші речі, бо ваші насправді дуже гарні.

Місіс Керю намірялась сказати щось сердите, але Полліанна не дала їй вклинитись.

— І правду кажучи, мої теперішні справжні речі набагато кращі, ніж були свого часу. Але увесь той час, коли у мене були проблеми з ногами, і я не могла ходити, я знай уявляла і уявляла, скільки сили було. Та й тепер, ясна річ, я частенько це роблю, як ось про батька, і таке інше. Ось також сьогодні я уявляла собі батька за кафедрою в церкві. То коли ми підемо?

— «Підемо»?

— Я маю на увазі, до церкви.

— Ні, Полліанно, я не піду... Тобто, я б радше не пішла... Місіс Керю прокашлялась і спробувала пояснити, що вона взагалі ніколи не ходить до церкви. Тобто майже ніколи. Але, дивлячись у щасливі очі Полліанни на довірливому щирому личку, вона не спромоглась закінчити фразу.

— Я так думаю, десь чверть на одинадцяту... якщо підемо, — проказала вона майже роздратовано. — Це тут, дуже близько...

Отак сталося, що місіс Керю того сонячного вересневого ранку зайняла родинне місце Керю в елегантній ошатній церкві, до якої вона ходила ще дівчинкою і яку досі періодично підтримувала фінансово.

Полліанну недільна відправа сповнила радістю і захватом. Чарівний спів церковного хору, опалесцентне світло з вітражних вікон, піднесений голос проповідника і побожне шепотіння молитов у натовпі справили на дівчинку таке враження, що вона якийсь час не могла вимовити ні слова. Вже повертаючись додому, вона нарешті захоплено відітхнула:

— Ох, місіс Керю, я саме думаю, яка я щаслива, що ми можемо жити день по дню, а не всі дні одразу!

Місіс Керю насупилась і різко глянула на дівчинку. Місіс Керю не схильна була слухати проповіді. Їй достатньо було вже того, що вона змушена була вислухати від проповідника з кафедри, і вона сердито сказала собі, що не бажає чути те саме вдруге від дитини. Більше того, оця теорія «жити день по дню» становила особисту доктрину Делли. Чи ж не Делла повторювала вічно: «Рут, треба жити хвилина по хвилині, а упродовж хвилини людина може витримати все, що завгодно!»

— Он як? — сухо відгукнулась місіс Керю.

— Так. Ви тільки подумайте: якби я мала прожити одночасно вчора, сьогодні і завтра... — зітхнула Полліанна. — Це ж стільки надзвичайно чудових речей! А так у мене було вчора, зараз я живу сьогоднішнім днем, а ще у мене є завтра, на яке я тільки чекаю, і ще наступна неділя. По щирості, місіс Керю, якби це не була неділя, і не оця тиха вуличка, я б кинулась кружляти і кричати, і верещати. Просто не витерпіла б! Але оскільки сьогодні таки неділя, я мушу потерпіти, доки дійду додому, і там уже заспіваю гімн. Найрадісніший гімн, який я знаю. А знаєте, який гімн найрадісніший? Знаєте, місіс Керю?

— Ні, я б так не сказала, — стиха відповіла місіс Керю з таким виглядом, наче вона намагається знайти щось давно загублене.

Коли все настільки погано, і гадаєш, як тобі скажуть, що можна все витримати завдяки тому, що переживаєш страждання поступово, день по дню, дивно почути, як гарно, що можна переживати щастя поступово, день по дню, і немає необхідності зазнати всього щастя одразу в один день!

Наступного ранку, в понеділок, Полліанна вперше вирушила до школи сама. Вона вже добре вивчила шлях, до того ж, доволі короткий. Полліанна з радістю відвідувала школу. То була невеличка приватна школа для дівчат, але однаково, то був новий досвід, а Полліанна любила будь-який новий досвід.

Місіс Керю, натомість, не любила жодного нового досвіду, а того дня їй випало чимало всього нового. У людини, яка від усього втомилась, компанія іншої людини, якій дає радість усе нове і несподіване, викликає роздратування, коли не щось гірше. Місіс Керю була більше ніж роздратована. Вона впала у відчай. Але по щирості, вона змушена була зізнатись собі, що якби хтось запитав її про причини такого відчаю, вона змогла б навести лише одну: «Тому що Полліанна така щаслива». Але місіс Керю навряд чи хотіла б дати таку відповідь.

У листі до Делли, однак, місіс Керю написала, що слово «щастя» діє їй на нерви, і що насправді вона б не хотіла зазнати його знову. Вона визнала, що Полліанна досі утримується від проповідей та повчань і досі не намагалась «схилити її до гри». Щоправда, дівчинка безперервно розмовляла з місіс Керю про «радість», а зрозуміло, що у людини, якій радість незнайома, такі розмови викликають неприязнь.

На другому тижні перебування Полліанни у місіс Керю роздратування господині, досі сяк-так стримуване, вилилось у відкрите невдоволення. Безпосереднім приводом до того став оптимістичний висновок Полліанни на завершення чергової історії про одну даму з «Жіночої допомоги».

— Вона брала участь у грі, місіс Керю. Ви, мабуть, не знаєте, що за гра? Я вам розповім! Це чудова гра...

Але місіс Керю заперечним жестом зупинила дівчинку.

— Не варто, Полліанно, — запротестувала вона. — Я знаю про гру. Моя сестра мені все розповіла, і... мушу сказати, така гра не для мене.

— Звісно, не для вас, місіс Керю! — вигукнула Полліанна, квапливо перепрошуючи. — Я не мала на увазі пропонувати вам гру. Ви однаково не змогли б у неї грати...

— Я б не змогла?! — вирвалось у враженої місіс Керю, не готової визнати, буцімто вона б не змогла, попри те, що вона, насправді, не бажала!

— Хіба не очевидно? — реготнула Полліанна. — Гра полягає в тому, щоб знаходити підстави для радощів у всьому, що трапляється. А вам не випадає навіть почати, бо у вас немає підстав ні для чого іншого, крім радощів. У вашому випадку, — просто немає гри! Правильно?

Обличчя місіс Керю спалахнуло жаром. З досади вона сказала більше, ніж мала намір сказати.

— Ні, Полліанно, я не можу з цим погодитись, — заперечила вона крижаним тоном. — Я б сказала, радше, я не знаходжу найменших підстав, щоб радіти.

Якусь мить Полліанна сторопіло дивилась на співрозмовницю. Тоді аж відсахнулася вражено.

— Місіс Керю, чому? — видихнула вона.

— А що хорошого у мене є? — з викликом запитала жінка, геть забувши про своє рішення не дозволяти Полліанні «проповідувати».

— Та ж... геть усе... — промимрила Полліанна, яка ще не отямилась від здивування. — Ось у вас такий гарний будинок.

— Це тільки місце для прийому їжі та сну. А я не хочу ні їсти, ні спати.

— Але у вас так багато прегарних чудових речей... — нерішуче зазначила Полліанна.

— Вони втомлюють мене.

— А ще автомобіль, на якому ви будь-куди можете поїхати.

— Я нікуди не хочу їхати.

Полліанна голосно охнула.

— Місіс Керю, подумайте, скільки цікавих людей і речей можна побачити...

— Полліанно, вони мені не цікаві.

Полліанна замовкла ошелешено. На її обличчі відбилось глибоке занепокоєння.

— Але ж, місіс Керю... — не вгавала вона, — мені траплялось так, що до гри приставали люди, яким випало чимало лиха. І що гірше їм було, то більше приводів для радощів вони мали знаходити у своєму становищі. Та коли немає жодного лиха, я й сама не знаю, як грати в цю гру.

Якийсь час місіс Керю мовчала. Вона сиділа непорушно, дивлячись у вікно. Поступово вираз сердитого заперечення на її обличчі змінився на безнадійний сум. Вона дуже повільно обернулась до дівчинки і сказала:

— Полліанно, я не думала, що розповідатиму тобі про це; але вирішила розповісти. Я поясню тобі, чому я не здатна радіти ні з чого, що маю...

І вона стала розповідати історію Джеммі, чотирирічного хлопчика, який довгих вісім років тому неначе вийшов в інший світ, міцно зачинивши за собою двері.

— І ви ніколи відтоді його не бачили? — несміливо перепитала Полліанна з вологими від сліз очима.

— Ніколи.

— Але ми його знайдемо, місіс Керю! Я впевнена, ми його знайдемо!

Місіс Керю сумно похитала головою.

— Я не зуміла. Я всюди шукала його, навіть за кордоном.

— Але ж десь він має бути!

— Полліанно, він міг померти.

Полліанна розпачливо зойкнула:

— Ох, ні, місіс Керю! Благаю, не кажіть так! Уявляймо його живим. Ми це можемо, і це допоможе. А коли ми уявлятимемо його живим, то ми так само зможемо уявляти, що знайдемо його. І це допоможе набагато більше!

— Але боюсь, Полліанно, він мертвий... — схлипнула місіс Керю.

— Ви ж не знаєте цього напевно? — занепокоєно спитала дівчинка.

— Ні...

— У такому разі, ви це тільки уявляєте! — переможно ствердила Полліанна. — А якщо ви можете уявити його мертвим, то можете так само уявити його живим! А це буде набагато приємніше. Хіба ж ні? А одного чудового дня ви його знайдете, я впевнена! Місіс Керю, ви ж тепер можете приєднатись до гри! Ви можете грати заради Джемі. Ви можете радіти кожному дню, бо кожен день наближає вас до миті, коли ви нарешті відшукаєте його. От бачите!

Але місіс Керю не «бачила». Вона звелась на ноги і проказала пригнічено:

— Ні-ні, дитино! Ти не розумієш, не розумієш... Біжи собі, прошу тебе. Почитай чи знайди собі якусь справу. Мені голова болить. Мені треба лягти...

Полліанна, з виразом зосередженої тривоги на обличчі, повільно вийшла з кімнати.

Розділ 5Полліанна вирушає на прогулянку

Пополуднева прогулянка Полліанни у другу неділю її перебування стала справжньою подією.

До того часу дівчинка виходила на вулицю сама, тільки щоб іти до школи. Можливість ознайомлення Полліанни з вулицями Бостона ніколи не спадала на думку місіс Керю. Тож вона, природно, й не забороняла цього своїй гості. У Белдінґсвілі, як на те, Полліанна розмаїтила своє життя, перш за все, прогулюючись плутаними старими вуличками у пошуках нових друзів і нових пригод.

Тієї неділі, по обіді, місіс Керю, за своєю звичкою, сказала: «Дитино, ти біжи собі та побався, прошу тебе. Знайди собі розвагу, яку хочеш, тільки не діймай мене сьогодні більше своїми запитаннями!»

Досі Полліанна завжди знаходила достатньо цікавих справ у межах будинку. Якщо її не вдовольняли заняття з неживими предметами, завжди можна було поспілкуватися з Мері, Дженні, Бріджет і Перкінсом. Однак, сьогодні у Мері боліла голова, Дженні підшивала капелюшок стрічкою, а Перкінса чогось ніде не знайти було. На додачу, стояв чудовий вересневий день, і в домі ніщо не могло привабити так, як вабило яскраве сонечко і духмяне повітря знадвору. Отож Полліанна вийшла з дому і вмостилась на ґанку.

Якийсь час вона мовчки споглядала, як ошатно вбрані чоловіки, жінки і діти кудись швидко йшли повз будинок або ж неквапливо чимчикували алеєю, що тяглася посередині авеню, по всій її довжині. Нарешті, дівчинка звелась на ноги, підстрибом збігла сходами на тротуар і зупинилась, роззираючись праворуч і ліворуч.

Полліанна вирішила, що їй теж не завадило б трохи прогулятись. День був для прогулянок ідеальним, а вона ж іще за весь час ні разу по-справжньому не прогулялася вулицями міста. Походи в школу і назад до уваги не беруться. Отже, вирішено: сьогодні на прогулянку! Вона піде... у той бік!..

Полліанна крутнулась на закаблуках і підстрибом рушила вулицею.

Вона радісно усміхалась перехожим, зустрічаючись з ними поглядом. Її нітрохи не дивувало, але дещо розчарувало те, що ніхто не відповідав на її усмішку. Вона вже встигла звикнути до цього у Бостоні, але не припиняла усміхатись у надії, що хто-небудь коли-небудь таки всміхнеться у відповідь.

Будинок місіс Керю стояв майже на початку Комонвелт-авеню, тому Полліанна невдовзі вийшла на перехрестя. По інший бік вулиці, яка під прямим кутом перетинала авеню, розкинувся «сад», який видався дівчинці найкрасивішим з усіх, які вона бачила у своєму житті. То був Бостонський міський парк. На мить Полліанна нерішуче завмерла, спрямувавши погляд невтомного дослідника на розкішний витвір природи і людської фантазії. Вона не сумнівалася, що перед нею приватний сад якогось дуже заможного власника. Ще коли Полліанна лікувалась у санаторії, доктор Еймс запросив її з собою в гості до однієї заможної пані — та мешкала у гарному особняку, в оточенні таких саме, як тут, алей і квітників.

Полліанні страшенно кортіло перейти на інший бік вулиці і увійти в «сад». Але вона не впевнена була, що має на це право. Щоправда, по той бік огорожі прогулювалось чимало людей — вона ясно це бачила та, можливо, всі вони були запрошені господарями. Нарешті, побачивши, як двоє жінок, чоловік і маленька дівчинка рішуче, нітрохи не вагаючись, увійшли через ворота і попрямували кудись алеєю, Полліанна розважила, що, либонь, вона теж може увійти. Вибравши зручну мить, вона прожогом перетнула вулицю і увійшла в «сад». Всередині він виявився іще привабливішим, ніж іззовні. Просто над головою виспівували пташки, а стежку попереду двома-трьома стрибками перетнула руда, як вогонь, білка. Тут і там на лавочках сиділи чоловіки, жінки, діти. Крізь мереживо зеленого листя видно було, як спалахують на воді мінливі відблиски сонця. Звідкілясь долинали радісні дитячі вигуки і приємна музика. Полліанна, знітившись, дещо невпевнено звернулась до ошатно вбраної молодої жінки, що йшла їй назустріч:

— Перепрошую, а сьогодні сюди... гостей пускають?

Молода жінка глянула на неї здивовано.

— Гостей? — перепитала вона спантеличено.

— Так, мем. Я маю на увазі, це нічого, що я... увійшла сюди?

— Що з того, що зайшла? Сюди хто завгодно може заходити! Хто тільки забажає, — відповіла жінка.

— Ой, тоді все гаразд! Я дуже рада, що зайшла! — сяючи зізналась Полліанна.

Нічого на те не відповівши, жінка попрямувала до виходу. Дорогою вона все ж таки обернулась, щоб знову глянути на Полліанну.

Не надто дивуючись гостинності щедрих власників чудового «саду», ладних приймати у себе всіх, хто забажає, Полліанна рушила далі. На повороті вона мало не наштовхнулась на маленьку дівчинку, що штовхала перед собою іграшковий візочок з лялькою. Полліанна радісно зойкнула і намірилась заговорити з дівчинкою, аж звідкись вискочила молода жінка і, вхопивши маленьку дівчинку за руку, потягла її в інший бік, невдоволено вичитуючи їй:

— Ґледіс, ходімо! Хіба мама не казала тобі, що не можна розмовляти з чужими?

— Я не чужа... — з гідністю виправдовувалась Полліанна. — Я зараз теж мешкаю у Бостоні, тож...

Та молода жінка і дівчинка з візочком були вже далеко, і Полліанна замовкла, не закінчивши речення. Якусь мить вона стояла, геть ошелешена. Тоді рішуче підвівши голову, рушила вперед.

«Нехай собі! Я можу з цього тільки радіти, — казала вона собі, — бо тепер, можливо, знайду яких-небудь інших друзів. Наприклад, Сюзі Сміт або навіть Джеммі, племінника місіс Керю. В будь-якому разі, я можу уявляти собі, що неодмінно їх знайду. А якщо навіть їх не знайду, то кого-небудь я таки знайду, це вже точно!»

Зробивши такий висновок, вона пішла далі, занурена у такі свої думки, а на перехожих тепер дивилася з сумом.

Безперечно, Полліанна почувалась самотньо. Вихована батьком і дамами з «Жіночої допомоги» в містечку на американському Заході, вона вважала там кожен будинок рідною домівкою, а кожного мешканця — чоловіка, жінку, дитину — своїми друзями. В одинадцять років, перебравшись до тітки у штат Вермонт, вона відразу переконала себе, що зміна у житті неістотна: тепер просто будуть інші будинки, інші друзі, і вони імовірно будуть іще цікавішими, ніж раніше. Адже вони будуть «особливими»! А Полліанна найбільше любила «особливих» людей і «особливі» місця. Тому у Белдінґсвілі найпершою і, безперечно, найприємнішою розвагою зробились прогулянки містом з відвідуванням численних нових друзів. Природно, велетенський Бостон на перший погляд видався Полліанні містом, дуже перспективним щодо нових знайомств.

Як на те, вона мусила визнати, що принаймні в одному розумінні Бостон її розчарував: вона тут мешкала вже майже два тижні, але досі не познайомилася ні з сусідами по інший бік вулиці, ні навіть з тими, чиї будинки стояли впритул до їхнього. І геть не увібгати у голову було той факт, що сама місіс Керю не тільки не дружила ні з ким зі своїх сусідів, але здебільшого навіть не була з ними знайома. Схоже, вони справді були їй нецікаві. Хоча з точки зору Полліанни це неможливо було пояснити. Та хоч які аргументи наводила Полліанна, вона не спромоглася змінити ставлення місіс Керю до цього питання.

— Ні, Полліанно, мене ніхто з них не цікавить, — так вона зазвичай відповідала.

І хоч якою формальною видавалась дівчинці така відповідь, вона мусила нею вдовольнятись. Утім, сьогодні Полліанна вирушила на прогулянку з надзвичайно оптимістичними сподіваннями. І що ж? Здається, їй знову випало зазнати самих лише розчарувань. Навколо була сила-силенна людей. Поза сумнівом, людей винятково цікавих! Якби тільки вона була з ними знайома... Та на жаль, вона нікого не знала. А найгірше те, що, здається, немає жодної надії заприязнитися з ними. На згадку про різкі слова роздратованої гувернантки про «чужих дітей», Полліанна відчула гірку образу.

— Що ж, можливо я маю спершу довести їм, що я не чужа! — сказала вона собі і знову рішуче рушила вперед.

Ухваливши таке рішення, Полліанна лагідно усміхнулась, дивлячись просто у вічі першої стрічної особи, і весело промовила:

— Гарний сьогодні день, правда?

— Га? Що? Так-так, безперечно, — промимрила пані, до якої зверталась дівчинка, і прискорила ходу.

Полліанна іще двічі робила такі спроби, однак результат щоразу виявлявся незадовільним. Невдовзі вона вийшла до невеличкого ставка — відблиски сонця на його поверхні вона бачила крізь листя дерев, увійшовши в парк. Мальовничим ставком плавали кілька човнів з дітьми. Дивлячись на них і чуючи їхній сміх, Полліанна відчувала, що вже не здатна опиратись гнітючій самотності. Саме тоді, побачивши на лавці так само самотнього чоловіка, вона нерішуче підійшла до нього і обережно сіла на протилежний кінець лавки. Ще не так давно вона підбігла б до цього чоловіка і з радісною відвертістю запропонувала знайомство, не сумніваючись у тому, що її товариство буде охоче прийнято. Проте низка невдалих спроб викликала у неї незвичне для Полліанни відчуття невпевненості. Вона тайкома оглянула чоловіка.

Вигляд у нього був не надто привабливий. Хоч і не надто зношений, одяг на ньому видавався запилюженим і погано сидів на ньому. Полліанна могла цього не знати, але одяг такого крою держава зазвичай пропонує колишнім в’язням, коли вони звільняються і виходять на волю. Бліде набрякле обличчя чоловіка було щонайменше тиждень неголене.

Капелюх він насунув на очі, руки тримав у кишенях. Сидів непорушно, байдуже втупившись у землю перед собою. Минула нескінченна хвилина, доки Полліанна з надією в голосі зважилась вимовити:

— Гарний сьогодні день, правда?

Здригнувшись від несподіванки, чоловік обернувся до неї.

— Га? Ти... ти щось сказала? — перепитав він, злякано озираючись, наче намагаючись переконатись, що слова ці призначались йому.

— Я кажу, день сьогодні гарний, — стала квапливо пояснювати Полліанна, — але не в цьому суть справи. Тобто я, звісно, задоволена, що день такий гарний, але я сказала про це тільки для того, щоб зав’язати розмову. Бо я б охоче поговорила з вами про щось інше — будь про що. Я тільки хотіла, щоб ми про щось побалакали... Ви мене розумієте?

Чоловік стиха засміявся. Навіть Полліанні видався дивним цей сміх, хоча вона не могла знати (на відміну від самого чолов’яги), що усмішка вже багато місяців не торкалась його вуст.

— То ти хочеш, щоб ми з тобою про щось побалакали? — сумно перепитав чоловік. — Що ж, у такому разі, побалакаймо. Хоча я думаю, що така славна маленька леді могла б знайти собі чимало приємніших співрозмовників, ніж отакий старий волоцюга, як я.

— А мені подобаються старі воло... — поспішила заперечити Полліанна, — я хочу сказати, старші люди. Бо хто такий волоцюга, — я не знаю, тому не можу сказати, що вони мені подобаються. Втім, якщо ви волоцюга, то я думаю, волоцюги мені теж подобаються. У будь-якому разі, ви мені подобаєтесь, — закінчила вона, зручніше вмощуючись на лавочці, що надало її словам більшої переконливості.

— Гм! Дуже приємно, — іронічно посміхнувся чолов’яга. На його обличчі і в його тоні відчувався сумнів, проте він вирівняв спину і впевненіше влаштувався на лавочці. — То про що поговоримо?

— Та це, власне... неістотно. «Неістотно» означає, що мені байдуже, правильно? — сяючи усмішкою, однаково почала розмову Полліанна. — Тьотя Поллі твердить, що хоч би з чого я почала розмову, неодмінно переведу її на розповідь про дам із «Жіночої бопомоги». Я думаю, це тому, що вони були моїми першими виховательками. Як ви гадаєте?.. Ми могли б іще обговорити прийом, що влаштували тутешні господарі. Тепер, коли я нарешті познайомилася з одним з гостей, цей прийом видається мені успішним!

— Прийом?!

— Атож. Прийом... Усі ці люди, яких сьогодні тут приймають. Усі ці гості... Одна пані сказала, що пускають усіх охочих... отож я й залишилась. Я ще досі не бачила господаря... Тобто, не бачила, хто приймає гостей.

Вуста чоловіка розтяглись у посмішці.

— Що ж, моя маленька чарівна леді, якоюсь мірою це справді прийом. Але господарем, що його влаштував, є місто Бостон. Це громадський парк, розумієте? Він відкритий для всіх.

— Це навіть ліпше, ніж я собі уявляла! Розумієте, я боялася, що ніколи більше сюди не потраплю, жодного іншого дня. А тепер я навіть задоволена з того, що не знала про це раніше. Адже тепер мені удвічі приємніше. Усе приємне завжди вдвічі приємніше, коли ми боїмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?

— Можливо... якщо справді йдеться про щось приємне, — неохоче і дещо похмуро погодився чоловік.

— От і я так гадаю, — кивнула Полліанна, не зауваживши тон співрозмовника. — Хіба не розкішний цей парк? Цікаво, чи знає про це місіс Керю... Тобто, чи знає вона, що парк відкритий для всіх? Я думаю, кожен хотів би приходити сюди щодня і просто отак сидіти і дивитись.

Обличчя чоловіка враз посуворішало.

— Залишились іще на світі люди, що мають свою роботу... Мають якісь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидіти і дивитись. Однак, мені не пощастило потрапити до їхнього числа.

— Он як? То ви можете з цього радіти! — відгукнулась Полліанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалік.

Чоловік уже підбирав слова для сердитої відповіді, однак Полліанна випередила його:

— От би мені так! Натомість, мушу ходити в школу. Щоправда, школа мені теж подобається, але є чимало інших справ, набагато цікавіших за навчання... А попри те, я рада, що можу ходити в школу, надто коли пригадаю, як тієї зими всі думали, що я вже ніколи більше не зможу. Розумієте, я на певний час залишилася без ніг. Я маю на увазі, що вони у мене не рухались. Чомусь саме тоді, коли ми щось втрачаємо, ми усвідомлюємо, наскільки воно нам необхідне. Так само з очима. Ви ніколи не замислювались, наскільки нам потрібні очі? Я ніколи не замислювалась, аж доки не приїхала на лікування в санаторій. Там була одна пані, що за рік до того втратила зір. Я хотіла, щоб вона теж приєдналась до гри — тобто, щоб стала шукати, з чого можна радіти. Та вона відповіла, що не може, а якщо я хочу зрозуміти,чому, то можу спробувати на годинку зав’язати собі очі хусткою. Я зав’язала. Це було жахливо! А ви коли-небудь робили такий експеримент?

— Гм-м... не траплялося... — водночас роздратовано і збентежено відказав чоловік.

— Неодмінно спробуйте. Це жахливо! Нічого неможливо робити — нічого такого, що хочеться зробити! Але я витримала цілу годину. І від того часу мені так радісно... іноді, коли я бачу щось надзвичайно гарне, як оцей парк, мені особливо радісно. Я так зраділа, коли його побачила, що мало не заплакала від того, що здатна його бачити. Ви розумієте?... Втім, вона таки приєдналась до гри, ота сліпа пані. Мені сказала про це міс Ветербі.

— Приєдналася до гри?

— Так, у «знай, радій». Я вам ще не розповідала? Річ у тім, що завжди можна знайти таке, з чого радіти. Отож вона знайшла у своєму становищі сліпої щось таке... розумієте? Її чоловік — він один з тих, хто пише закони. Вона попросила його вигадати закон, що допомагав би сліпим. Зокрема, маленьким дітям. Та жінка навіть сама пішла до людей, які пишуть закони, і розповіла їм, як воно, бути сліпим. Уявіть собі, вони його написали, той закон! Кажуть, вона заради створення цього закону зробила більше, ніж хто. Навіть більше, ніж її чоловік. Якби не вона — можливо, взагалі не було б такого закону! І ось тепер вона каже, що навіть рада, що втратила зір, бо завдяки цьому вона мала нагоду допомогти багатьом людям, зокрема маленьким дітям. Вони тепер не виростуть безпорадними сліпими, такими, як вона сама. Ось так, бачите, вона приєдналась до гри... Але боюсь, ви ще не до кінця зрозуміли суть цієї гри. Зараз я вам розповім. Починалось усе так...

І Полліанна почала розповідати про пару дитячих милиць, які вона колись отримала у подарунок замість ляльки.

Коли вона скінчила розповідь, запала мовчанка. Тоді раптом чоловік звівся на ноги.

— Ой, ви вже йдете? — розчаровано вигукнула дівчинка.

— Так, іду... — якось дивно усміхнувся він.

— Але ж ви повернетесь?

Він заперечно похитав головою і знову всміхнувся.

— Сподіваюсь, ні. Навіть упевнений, що ні. Сьогодні я зробив велике відкриття. До цього я вважав, що все вже втратив у своєму житті. Гадав, що мені не лишилося місця у цьому світі після всього, що я зазнав. Але щойно я усвідомив, що маю очі, руки й ноги. Тепер я маю намір з них скористатись... і змушу кого-небудь зрозуміти, що я здатен правильно їх застосовувати!

Наступної миті його вже й сліду не було.

«Який дивний чоловік! — подумала Полліанна. — Однак, він дуже славний і до того ж особливий».

Вона теж підвелась і рушила далі парком. Тепер вона знову була сама собою, веселою і бадьорою. Вона знову ішла вперед із відчуттям людини, якій невідомі сумніви. Зрештою, той чоловік сказав, що це громадський парк. Отже, вона має право разом з усіма прогулюватись у ньому. Дівчинка наблизилась до ставка і через місточок перейшла на протилежний берег до того місця, звідки відпливали човники. Якийсь час вона спостерігала, як у човниках катаються діти, сподіваючись побачити серед них чорні кучері Сюзі Сміт. Ясна річ, Полліанна сама охоче покаталась би по ставку в одному з гарних човнів. Але оголошення на причалі визначало ціну за одне коло ставком: «п’ять центів». А вона з собою грошей не прихопила.

Полліанна рушила далі і, не полишаючи надії, усміхнулася кільком жінкам, двічі навіть намагалась заговорити. Але першим із нею ніхто не заговорив, а ті, до яких вона зверталася, тільки холодно глянули на неї і заледве відповіли. Невдовзі Полліанна вийшла до іншої алеї. Там, у кріслі на колесах, сидів якийсь блідий хлопчик і читав книжку. Полліанні страх як кортіло заговорити з ним, але він був настільки захоплений своєю книжкою, що вона не наважилась його потурбувати. Зробивши ще кілька кроків, вона несподівано побачила вродливу, але дуже сумну дівчину, що сиділа на лавочці геть самотньо, втупивши очі кудись у простір, з таким самим виразом, як недавній співбесідник Полліанни.