Оповідь Артура Гордона Піма

Чистий гумор, жартівливість без особливої глибини, без сатиричної ущипливості – головне в написаних вигадливо й грайливо оповіданнях «Чотири звірі в одному», «Чому французик носить руку на перев’язі», «Не закладайся з чортом на власну голову», «Три неділі на одному тижні», «Шахрайство як точна наука», «Окуляри», «Як було набрано одну газетну нотатку» тощо. Ці веселі й дотепні твори – ще одна грань розмаїтої новелістики По, світлі, райдужні барви його палітри. І в цих оповіданнях письменник виявляє свою щедру фантазію, схильність до перебільшень, гротеску, вигадливість та ерудицію. Деякі з гуморесок і пародій тісно пов’язані з реаліями американського життя, в них звучить гостра критика певних виявів суспільного життя Сполучених Штатів: гонитви за грошима, культу успіху за всяку ціну або таких інститутів, як преса, рекламна справа тощо. В забарвленій гумором і іронією новелістиці По знаходимо паростки багатьох тем, які згодом будуть ширше висвітлені у творчості Марка Твена та інших письменників США від О’Генрі до Вуді Аллена.

Одна з найхарактерніших особливостей творів По – таємничість. Він мов чарами створює настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього ввесь арсенал прийомів романтизму й готики. Середньовічні замки з похмурими галереями та переходами, вогкими підвалами, щербатими вузькими сходами та запліснявілими мурами, жахливі катівні, занурені в темряву вулички портового міста, де на кожному кроці чаїться небезпека, панують злочин, хвороба, гріх, – у його творах не тільки тло, а й елементи дії. Серед цих декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум – найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опиналися в лабетах своїх усемогутніх ворогів. З’являються грізні незнайомці, сіючи круг себе моторошний жах – смерть у всіляких машкарах, всюдисущу й невблаганну. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї нема ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу «чортик протиріччя», примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.

Уже згадувалося, що По полюбляє точність, розлогі описи подробиць там, де хоче створити ілюзію реальності нереальних подій та явищ. Водночас він «хитро» й «підступно» вдається до замовчувань саме тоді, коли читач прагне знайти розгадку таємниці, дошукатися істини. Прийом заманювання читача в лабіринт таємничого, звідки немає виходу, – один з найсильніших в емоційному плані. Він викликає гостре почуття невдоволення, розчарування, спонукає до роздумів, шукання розгадки на власну руку, лишає по собі неспокій та напруження. Наприклад, у наш час до нього не раз уже вдавався видатний письменник-фантаст й іронічний містифікатор Станіслав Лем (романи «Розслідування», «Нежить»).

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою скупчується незбагненний страх, розв’язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у «Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті» або жахливого привида, який мучив героя в «Похованих живцем». Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд із такими складними філософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», де матеріалістичного пояснення нема або, як здається, й не може бути. Перед нами типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з другого – логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього – це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.

Слово містифікація вже не раз з’являлось на цих сторінках. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій. Одна з них увійшла в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковано у вигляді спеціального додатка до газети «Сан», – там звичайно друкували повідомлення про сенсаційні реальні події. Можна собі уявити, який вибух почуттів викликала на світанку повітроплавства розповідь про успішний переліт через Атлантичний океан, присмачена безліччю науковоподібних посилань, прізвищ дослідників та вчених, переконливих аж до відчутності на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував редакцію, жадаючи нових звісток. Цікава й інша містифікація – оповідання «Фон Кемпелен та його відкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. Письменник сам пояснював, що цією містифікацією хотів збити хвилю масових виїздів до Каліфорнії, де були відкриті поклади золота. І це йому певною мірою вдалося.

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється в По на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведеному вище прикладі, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, яких письменник вигадав, або в назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище». Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір «геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (чи точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує (звичайно, в зниженому плані) такі оповідання самого По, як «Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або, найбільше, «Провалля та маятник».

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів начебто підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи з інших оповідань письменника, яким науковим, суворо логічним був його розум, важко позбутися підозри в іронічній містифікації. Схильність творця «Короля Чуми» або «Людини, яку порубали на шматки» до найжорстокішої сатири, до всеосяжної іронії, до відвертого глузування над тим, що він вважає потрібним піддавати критиці, ще дужче підсилює цю підозру. Подвійне дно оповідань, подібних до «Метценгерштайна», «Побачення», «Береніки», «Правди про історію з містером Вальдемаром» тощо, викликало суперечності в їх оцінці серед дослідників творчості По. Вони по-різному тлумачили їхню жанрову природу, прихований зміст. Наприклад, таке ультраромантичне оповідання, як «Побачення» з його дивовижно прекрасними героями-коханцями, що трагічно гинуть через свою гріховну любов, загадковим і розкішним венеціанським антуражем, дехто був схильний вважати «жартівливою пародією на Байрона, графиню Терезу Гвіччіолі і її старого чоловіка», а в образі оповідача бачити друга Байрона, англійського поета Томаса Мура, що відвідав Байрона у Венеції.

Романтичні персонажі серйозних оповідань По наділені нечуваною красою або небаченою огидністю, вони страждають від дивних хвороб, перебувають у рідкісних фізичних та психічних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тільки їх, а й об’єкт їхньої любові чи ненависті. Це найчастіше самотники, заглиблені у світ власної уяви, дуже далекі від реальності, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на одній ідеї чи одному почутті. Часто їхня відмінність від інших людей межує з патологією, з божевіллям або переходить межу між психічним здоров’ям і хворобою, руйнує особистість. Вони можуть бути або доброчесними і світлими душею, як ангели, або гріховними і лихими, як дияволи.

У портретах сатиричне змальованих персонажів переважають прийоми карикатури з настирливим підкреслюванням якоїсь риси обличчя чи частини тіла, котра, як ніс гоголівського майора Ковальова, набуває особливої життєвості і зухвалої самостійності, заступаючи свого власника («Король Чума»).

Іноді в характеристиках серйозних героїв По проступають свідомо чи підсвідомо надані цим персонажам певні риси власної вдачі письменника. Наприклад, у «Щоденнику Джуліуса Родмена» є такі рядки: «Фактів він ніколи не перебільшує, і його враження від цих фактів можуть здатися перебільшеними. Та в цих перебільшеннях нема ніякої фальші. Вся справа в почутті, яке викликають у нього побачені предмети. Колорит, який може здаватися строкатим, для нього був єдино вірним».

А в оповіданні «Елеонора» герой так говорить про себе: «Я з тих, кому звісні буйні фантазії і шалені пристрасті. Мене називали божевільним, але хто його зна, може, божевілля – це вищий розум і майже всі славетні діяння і кожна глибока думка породжені хворобливим станом – певним настроєм духу, що піднісся коштом божевілля. Ті, хто марить удень, знають набагато більше, ніж ті, хто лише вночі бачить сни». Прикладів таких рис власної вдачі письменника, відданих його персонажам, можна навести більше. А деяким він дарує моменти своєї біографії, подробиці особистого життя.

Психологізм – одна з найхарактерніших властивостей прози Едгара По. Його романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому з таким захватом ми читаємо тонко нюансовані описи їхніх переживань, стежимо за часто парадоксальними переходами з одного психологічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими звивами думки та емоцій. В оповіданні «Провалля і маятник» він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В «Барильці амонтильядо» або «Чорному коті» висвітлює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж таки «Чорному коті», «Вільямі Вілсоні», «Серце виказало» і деяких інших оповіданнях дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства. Є в нього й аналіз всепереможного почуття любові, яке розчиняє волю і особистість закоханого у волі коханої, є оповідь, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину («Вільям Вілсон», «Людина натовпу»), – ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він – один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні художники від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевільного», «Носа», «Портрета» тощо. Е. По приваблювали психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку «Чортик протиріччя» про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. В нашому сторіччі психологічна проза досягла надзвичайного розвою, і можна стверджувати, що письменники різних напрямів – від реалістів до екзистенціалістів – могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.

Едгар По відзначався інтелектуальною витонченістю, небуденністю мислення, разючою силою інтуїції, що дозволяла йому уявою зазирати в майбутнє. Згадаймо міркування слідчого Дюпена про логіку математичного розуму і логіку мислення взагалі або в конкретних галузях науки чи творчості. Дюпен говорив про обмеженість суто математичного розуму і про його безмежність, якщо він окрилений поезією. У вдачі самого письменника відбувся цей рідкісний синтез холодного, гострого, скептичного розуму, який все піддає аналізу й безжальній критиці, і найтоншої поетичної чутливості, що виходила за межі звичайних людських почуттів. Емоційна насиченість поезії По, як і багатьох прозових творів, здається підсиленою тією обставиною, що в душі автора «Міста серед моря», «Анні», «Аннабел Лі» постійно звучать слова memento mori, нагадуючи про минущість людського існування, про близькість могили.

До тем, які в загалом розмаїтій творчості По трапляються надто часто, а подекуди набувають причепливості, об’єднуючи низку творів, належить передусім тема смерті. Смерть, природна й насильницька, виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично (надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок). Це жахлива смерть у муках від руки вбивці або месника з садистськими нахилами, таємнича загибель від втручання неземних сил серед гуркоту грому і спалахів блискавиць, грізної люті розбурханих стихій. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить саме мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем, коли люди прокидаються в могилі і марно намагаються вийти з труни. Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про «тваринний магнетизм», гіпноз, який навіть може зупинити трупний розклад. Усе це не просто змальоване в кількох оповіданнях, а майже науково проаналізоване. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами – і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними. За своє досить коротке життя По втратив майже всіх найближчих людей – рідних і прибраних батьків, свою першу кохану, улюблену дружину, багатьох знайомих. Страждання від розлуки, мрія про возз’єднання в іншому світі спонукали цікавитись темою метемпсихозу – переселення душ, їхнім новим утіленням. Був тоді у Сполучених Штатах і особливий потяг до всього сенсаційного, як-от злочини, вбивства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм. І це теж диктувало письменникові його сюжети. Крім того, й притаманні романтизму потяг до меланхолії та інтерес до душевних розладів також схиляли до трагічного і смерті.

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика По, думки про загибель мучать По – нервову, вразливу людину, до уявлення про смерть як «всього лиш болісне перетворення» не раз звертається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що «наше теперішнє втілення минуще, попереднє, тимчасове. А майбутнє – досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося» («Месмеричне одкровення»). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про «жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять» («Тінь»), або про те, що «нематеріальності не існує. Це просто слово. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями». Це думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії: «Є ступені перетворення матерії, про які людині нічого невідомо; більш прості й примітивні пробуджують тонші й витонченіші… Ці ступені здіймаються все вище, втрачаючи водночас густину і щільність, поки врешті ми досягаємо матерії, вже абсолютно позбавленої предметності, неподільної та єдиної…» («Месмеричне одкровення»).

Деякі філософсько-містичні роздуми персонажів По радянська критика або замовчувала, або розглядала як плід некритично сприйнятих псевдонаукових ідей тодішньої доби, відкинутих матеріалістичною наукою. В наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що дуже близьке пошукам багатьох наших сучасних учених. Вони говорять про душу як реальність, про життя після смерті, використовуючи для доведення своїх гіпотез досягнення квантової фізики, уявлення про лептони або лептонні гази як носії наших думок і почуттів у часі й просторі тощо. В цих гіпотезах ідеться й про шостий орган чуттів – душу, який не має свого конкретного матеріального втілення і який особливо розвинений в емоційних людей – поетів, художників. Відомі спеціальні дослідження про те, що відчували й бачили люди, які пережили стан клінічної смерті. До речі, деякі з них у цьому стані бачили, як з їхнього тіла відлітає душа.

Оповідання По, в яких люди виявляють свої підсвідомі думки і почування під впливом месмеричного гіпнозу, підіймають завісу над таємницею стану, проміжного між життям і смертю, довгий час здавалися лише витворами багатої фантазії автора. В наші дні сеанси гіпнозу широко використовуються для різних практичних цілей, і люди з нечуваною точністю розповідають про те, чого в стані притомності вони не пам’ятають або не знають.

Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування Едгара По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла і душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями – теж неправильно.

Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося вже не раз. Цікаві міркування з цього приводу Олександра Блока: «Той факт, що По жив у першій половині XIX сторіччя, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час».

Фантазія По на відміну від творчості попереднього покоління романтиків часто має опору, серйозне підґрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, в сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітництва XVIII століття, а з другого – до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає і своєрідність американського художника серед інших романтиків.

Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того, добре грав у шахи (писав про цю гру), займався теорією ігор, знав принципи дешифровки. Ставши одним з найвпливовіших засновників новітньої наукової фантастики, По, на відміну від фантастів-попередників, наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне прозирання майбутнього, як, наприклад, в оповіданні «Розмова Іра і Харміони». В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення Землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху: «Якусь мить несамовито палахкотіло світло, проймаючи кожен закутень… Тоді почувся грім, що розкотився по всіх усюдах… і вся маса ефіру, в якій ми існували, вмить зайнялася таким полум’ям, що для його сліпучої яскравості і палючого жару нема слів навіть у ангелів, що живуть у високому небі чистих знань. Отак усе й скінчилося!»

По не раз із пластичними подробицями описував літальні апарати, легші повітря, які не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космічні простори. «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Історія з повітряною кулею», Mellonta taut» випереджали в цьому романи Жуля Верна (наприклад, «З гармати на Місяць») або наукову фантастику Герберта Веллса.

У гумористичному описі польоту Ганса Пфааля на Місяць є серйозні міркування про самопочуття астронавта і взагалі живих істот у космосі, і ми знову дивуємося прозірливості письменника, так само як і в оповіданні Mellonta taut», де він пише про залізницю майбутнього, і поїзд долає простір зі швидкістю триста миль на годину. Як доведено дослідниками, По зробив лише дві подорожі через океан, коли разом з Алланами плив до Англії і назад. Він багато їздив по Америці, та, крім Англії, за кордоном не бував. Тим більше захоплюють його мальовничі й точні описи чужих земель, його докладне знання морської справи. Цікаво, що для оповідання «У полоні Мальстрему» письменник скористався з відомостей Британської енциклопедії, а пізніше це видання у нових випусках цитувало опис Мальстрему… за текстом По, так ефектно він зобразив це природне явище (коли читаєш цей текст, на думку спадають сучасні матеріали про Бермудський трикутник. Знову По начебто зазирнув у майбутні проблеми). Можна продовжувати перелік фахових питань з різних наук, з якими По був обізнаний і які оригінально втілилися в його художній творчості. Пригадаймо, що він був спів-автором спеціального твору про мушлі. Ця науково-популярна праця мала успіх і перевидавалася кілька разів.

Едгар По – один з небагатьох тогочасних і великих письменників, хто з таким інтересом і захватом стежив за досягненнями наукової думки, за технічними винаходами, хто так тягнувся до всього незвичного, нового, щойно відкритого у світі природи. І в цьому виявилась його «американськість» – характерна риса громадянина країни, де технічний і науковий прогрес був найбільшою рушійною силою розвитку. Про цю захопленість свідчать і публіцистика, і художня проза автора «Тисяча другої казки Шехерезади». Це гумористичне оповідання є розгорнутою оповіддю дружини султана про дива нашої землі. Своєю реальною неймовірністю вони перевершують будь-яку фантастику і викликають сумніви та скепсис у султана, що для казкарки закінчується надто сумно. По успішно використовує прийом, котрий у наш час з легкої руки Віктора Шкловського називають «ефектом очуднення». Тобто показує відоме під новим кутом зору, розкриває його дивні, незвичні сторони. Змальовуючи технічні відкриття, – пароплав, паровоз, телеграф, повітряну кулю тощо, – Шехерезада описує їх з погляду людини середньовіччя. Це викликає не лише «ефект очуднення», а й веселий сміх. Отже, і в цьому Марк Твен наслідує По у своєму романі «Янкі при дворі короля Артура».

Нескінченний процес пізнання світу видавався письменникові, як це випливає з філософського діалогу «Сила слів», щастям: «Ох, щастя не в самому знанні, а в здобутті тих знань. Вічно пізнаючи, ми вічно блаженні… єдина мета безкінечної матерії – створити безліч джерел, з яких душа може тамувати завжди невситиму в межах матерії жагу пізнання: бо затамувати цю жагу означає знищити буття душі». Коло читання Едгара По, про що свідчать і його твори, було й дуже широке, і напрочуд різноманітне. Він стежив за відкриттями в царинах різних наук, рецензував спеціальні праці з філософії, біології, географії, історії, широко використовував набуті знання у своїх художніх творах. Його захоплював процес творення нових реальностей з допомогою наукових відкриттів, утілення в життя величних планів, що примножують гаразди світу, прикрашають його. З суто американським практицизмом він пропонував негайно запроваджувати в життя наукові теорії, випереджаючи художнім словом повільний, як йому здавалося, прогрес. Його повітряні кулі перетинали Атлантичний океан або навіть злітали в космос набагато раніше, ніж могли це зробити справжні літальні апарати, а дослідники повертали життя померлим, зупиняючи з допомогою месмеричних пасів смерть і розклад.

Фантазія По дає іноді дивні й водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні «Муза Арнгейм» він викладає теорію паркової архітектури «як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика». Захоплення творенням поетично прекрасних садів набуло особливого розмаху в XVIII столітті в усіх європейських країнах. У США По першим оспівав цей вид мистецтва, доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного і небаченого, перевершуючи міфічні сади Семіраміди. Національні парки країни і навіть така комерційна інституція, як уславлений Діснейленд, мабуть, є далекими спадкоємцями поетичних фантазій По.

Деякі поезії та оповідання По тьмяно нагадують уже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Кольріджа, Гофмана чи Вашінгтона Ірвінга, ясно, що тут виразний відгомін знайомства По з творами цих художників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перейнятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів («Герцог де л’Омлет», «Трагічне становище», «Чорт на дзвіниці»).

Та значно більше моментів упізнавання виникає при читанні книжок літераторів, що писали після По, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоромантики, багато письменників-декадентів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить численний загін реалістів.

Символісти різних країн, зокрема й вітчизняні, називали По своїм попередником і вчителем. Загалом це так, хоча певну рацію мав і Олександр Блок, коли писав: «Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму». Талант По такий щедрий, що він безтурботно розкидав зерна нових ідей і художніх форм, начебто не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі.

Своєю долею і творчістю По був близький до «проклятих поетів», багато в чому передував цим французьким художникам. Не випадково на батьківщині Рембо, Верлена його найпалкішим і найталановитішим популяризатором став Шарль Бодлер, у Франції По зрозуміли глибше і тонше, ніж на батьківщині. Відома стаття Бодлера, присвячена американському письменникові, зберегла своє значення й до наших днів як одна з найбільш вдумливо і добре написаних робіт про По. Тут, звичайно, виявилась, якщо вдатися до вислову Гете, Wahlverwandschaft, спорідненість обраних.

І в образотворчому мистецтві Франції відчутний вплив пластичної поезії і прози По, зокрема в картинах символістів Гюстава Моро або Оділона Редона, найхимерніших художників минулого сторіччя. Однак це окрема тема, яка потребує серйозного вивчення.

До останнього часу в працях російських дослідників підкреслювалося, що символісти і декаденти міфологізували постать і творчість По, бачили в ньому лише те, що хотіли бачити. І якщо американські сучасники негативно ставилися до письменника за його «демонізм», той самий демонізм автора «Крука» захоплював Бодлера, Брюсова та Бальмонта. Це так. Творчості По й справді притаманний певний демонізм, хоча символісти й перебільшували значення цього своєрідного байронізму американського письменника. Вони були досить однобічні, залишали поза увагою інші важливі прикмети літературної діяльності поета, зокрема його іронічний критицизм і гумор, забували про його новаторство у створенні літературних жанрів тощо.

Щодо неоромантиків, то і їхні зв’язки з По очевидні й численні. Крім тих, що лежать на поверхні, – схильність до екзотики далеких країн, драматичних подорожей (надто морських), описів загадкових природних явищ і катаклізмів, створення трагічно загостреного конфлікту між героєм і суспільством, важливим є сам вибір героя – самотнього, загадкового, психологічно складного, часто таки справді демонічного. І боріння в душі цього героя добра і зла, великої духовності, таланту і мерзенних гріхів та збочень – теж близькі до подібних конфліктів у свідомості героя багатьох оповідань По. Неоромантична завороженість смертю, злочином, таємничість – тісно пов’язані з романтизмом американського письменника. Звичайно, герої і неоромантиків, і По мають спільних предків – героїв Байрона. Всі вони начебто одна родина, представлена кількома поколіннями. Та кожне покоління вносить свої риси і передає їх наступним. «Гени» По виявилися дуже сильними й передалися багатьом з тих, хто творив після нього.

Серед реалістів, які вчилися у По, першим треба назвати Марка Твена. Його гумористичні й сатиричні оповідання за стилем і прийомами часто близькі до прози По цього ж забарвлення. Твенові гротескні перебільшення, нагромадження гіпербол, надмірність подробиць, певна грубуватість тону, особливо у ранніх творах, як і схильність розгортати дію пізніх повістей на тлі умовно-європейських декорацій з «німецьким» колоритом – усе це нагадує прикметні риси оповідної манери автора «Без дихання» або «Чорта на дзвіниці». Перегукуються і певні характерні образи обох письменників. Наприклад, на диявола По схожий Твенів спокусник обивателів міста Гедліберг, або містично-жахливий «Таємничий незнайомий». І це лише деякі риси спорідненості Марка Твена з його талановитим попередником.

Спорідненість існує між Едгаром По і таким самобутнім художником-реалістом наступної генерації, як Анатоль Франс. Крім замилування історичними та географічними реаліями, барвистими, екзотичними, мальовничими, рідкісними речами, подробицями побуту, архітектурними деталями тощо, їх зближує величезна ерудиція, глибоке знання світової культури. Блискуча філологічна освіта, володіння класичними і сучасними мовами, широка обізнаність із працями істориків, філософів, географів, чудова пам’ять на імена і факти, посилання на рядки поетичних і прозаїчних творів авторів з різних епох і країн – усе це робить тексти обох письменників до краю насиченими складною культурною інформацією. Далеко не кожен сучасний читач, навіть учений-фахівець, може повністю зрозуміти думку чи образ По або Франса, не звертаючись до коментарів чи приміток. Десятиліття неуваги до класичної філологічної освіти зробили нас безпорадними без милиць наукового апарату. Треба, однак, визнати, що обом письменникам властиве певне хизування власною ерудицією, легкий науковий снобізм, який становить своєрідну прикмету їхнього письма, особливість стилю. І в наш час у цьому в них є продовжувачі, – згадаймо хоча б Карпентьєра чи автора роману «Ім’я троянди» Умберто Еко, не кажучи вже про Джеймса Джойса.

Скористаймося, крім наведених вище, ще одним сюжетно-образним прикладом. Одна з найхарактерніших для романтиків тем – тема двійників – від Гофмана перейде до По, оригінально втілившись у «Лігейї», «Вільямі Вілсоні» та інших творах, а згодом відгукнеться у Стівенсона («Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда»). Або в Оскара Уайльда в його «Портреті Доріана Грея», де так багато перегуків хоча б з тим же «Вільямом Вілсоном» (аж до загибелі героя і його двійника – втілення кращого «я» героя – в один і той же день і за надто близьких обставин).