– Вiн мертвий…
– Мовчи, дурню! – вiдказав Панас, а тодi знов удався до Грицька: – Ну, ти, кажу тобi, – не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!
I вiн з усiєї сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..
– Уставай, кажу тобi! – крикнув Панас несамовито. – Уставай! Уставай! Уставай!..
I за кожним «уставай» вiн бив його з усiєї сили в бiк чоботом, аж посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла лютiсть, страшна лютiсть на це бездушне тiло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вiн не хотiв цьому йняти вiри, вiн мукою хотiв примусити Грицька виявити життя, розвiяти його, Панасiв, страх, і вiн бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:
– Уставай! Уставай! Уставай!
Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.
– Уставай! Уставай! Уставай!
Але вiн не встав.
Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…
Груди не дихали.
Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.
Панас пiдвiвся й повернувся до Івана:
– Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!
Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Івана:
– Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.
Iван не йшов, а стояв, трусячись.
– Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!
Iван вийшов. Поки вiн там порався, Панас розв'язав Грицька. Тодi витяг труп у сiни, винiс туди й лампочку. Перекинутi через трамок вiжки вже телiпалися серед сiней. Панас зав'язав на одному кiнцi петлю, взяв пiд пахви Грицькове тiло, пiдтяг пiд вiрьовку i надiв труповi на шию петлю.
– Тягни!
Iван узявся за другий кiнець вiжок. Вiрьовка шморгнула через трамок, труп пiдвiвся головою. Панас пiддав його. Труп заколихався над землею, витягшися ввесь, руки повисли, голова нахилилась наперед.
– Я подержу його так, а ти по драбинi злiзь на трамок, зав'яжи там вiжки.
Панас держав труп, а Іван приставив драбину, полiз на трамок i зав'язав вiжки. Тодi Панас одiйшов.
Труп заколихався серед сiней.
Панас узяв за руку Івана i, як дитину, вивiв iз сiней.
Лампочка, покинута в куточку на водянцi, блимала помалу тьмяним свiтлом, освiчувала сiни, а серед їх трупа зо звислими руками.
Вiн ще колихався рiвно й тихо: р-а-а-з… р-а-а-з…
VI. ХТО ВИНЕН
У недiлю рано-вранцi Зiнько лаштувався їхати на ярмарок у Чорноус. Оглядiвся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижнi та й досi не вернув. Було ще рано, i Зiнько пiшов по лантух до Грицька.
Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк, спустивши руки й нахиливши наперед голову.
– Що воно? – подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.
Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на шиї.
«Грицько повiсивсь!» – промайнуло йому в головi.
Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.
Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.
– Грицько повiсивсь! – крикнув йому Зiнько. Той чи не дочув, чи не мiг iще зрозумiти такої надзвичайної речi i спитався:
– Що ти кажеш?
– Грицько повiсивсь, – кажу. Юхим спинився вражений:
– Як то повiсивсь? Чого?
– Не знаю… Висить мертвий у сiнях…
– Та ну?
– Iди глянь!
Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.
– Оце, не дай боже! – промовив, перехрестившись. – Ходiм швидше до волостi та скажемо!
Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.
Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.
Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.
Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.
«Що воно за знак?» – подумав Рябченко i припинив коня.
– А слухай, Йосипе! – гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору. – Чого це тут такий тиск народу?
– А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!.. – вiдказав той та й пiшов собi вулицею.
– Що це? – подумав собi Рябченко. – Чи не здурiв цей Йосип?
Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.
«Ну, це штука! – думав вiн, iдучи назад до свого воза. – Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi».
Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу – чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти додому, хоч на ярмарок уже не думав їхати, бо лiкар та слiдчий могли прибiгти й швидко.
– А що, Григорiю Павловичу, бачили? – спитався Рябченко, поздоровкавшись.
– Та бачив, бачив, бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай! – одказав сердито Копаниця.
– А хiба не сам Грицько завiсився? – попитав Рябченко.
– Де ж там сам, коли голову пробито! – вiдказав старшина. – Убив хтось, а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.
– Хм… Воно i менi так iздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?
– Так треба, що аж кричить! – лютував Копаниця.
Але Рябченко не зважав на те:
– Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке дiло, таке дiло, що…
– Що – що? – спитав роздратований Копаниця.
– Що, може, за його й два ярмарки самохiть оддасте, не то один! – одказав Рябченко.
– Чого ж то так?
– А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григорiє Павловичу, чиє б це могло бути дiло?
– Хм, хм…закрутився той на стiльцi. – Кат його знає!.. Усе в хатi цiле, нiчого не пограбовано… Це не чужий чоловiк, не злодiяка який, а так… з своїх чоловiк… Хтось iз Грицькових ворогiв.
– I я так думаю, потакнув Рябченко, – що хтось iз Грицькових ворогiв. Та хто ж?
– А мара його знає! Хiба вгадаєш? I туди думка i сюди думка… А втiм… Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз їм усе заводилися…
– Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловiка шукати.
– Ну, а якi ж iще в Грицька вороги? – згадував Копаниця. – Здається, що й не було.
– А хто його знає… Хiба ми всi його справи вiдаємо? Може ж, i були… А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?
– Та Зiнько ж Сивашенко.
– Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…
– Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн, – каже, – в двiр, а Зiнько з сiней!
– Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу, – мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?
– Тобто – щоб Зiнько? – здивувався Копаниця.
– А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?
– Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?
– Нащо? Хе! – засмiявся Рябченко. – Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi, – це ж ви чули?
– Та чув… Про це по всьому селу плещуть…
– Отож, ходить до Грицькової молодицi. Ну, а шила в мiшку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.
– Ну?
– Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жiнка в гречку скаче?
– Та нi… Дак що ж?
– Як то – дак що ж? Хiба вам цього мало?
– Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?
– От такої! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. «Ти чого?» – «Я – не я, я – так собi…» – «А, дак ти до моєї жiнки, на ж тобi!..» I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та ще, може, вiн удвох iз Ївгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.
Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарештi озвався:
– Глядiть, що й приходиться… Ну, а як же не вiн?
– Ну, дак що? А як не вiн, то й не осудять його. Посидить трохи на царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi свої справи так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж i воно.
Копаниця аж iз мiсця зiрвався.
– Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й мiсяць у головi длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справдi, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око влiпив! Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!
– Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйте-бо вiдразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про це слiдствуватель скаже?
– Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрiнiє накрутю, – побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з їми й приходьте до волостi, як слiдствуватель прийде.
– Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не вискочив у свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме… Щоб нiхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слiдствуватель про це довiдається, то щоб iще в той бiк не повернув… Дак треба таких назад, назад!..
– Зiб'ємо й назад! – одказав Копаниця. – Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.
Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги «обстановку злочинства». Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите, – видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.
– Старшина!
– Iздесь, ваше високоблагородiє!
– Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?
– Хто його знає, ваше високоблагородiє, – здається, не чуть було… якимсь непевним голосом одказав старшина.
«Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу», – подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому – тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:
– Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв, – без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.
– Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…
Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: «Брешеш! Не викрутишся!..»
– Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?
– Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…
– А через що ж вiн ворогував?
– Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…
– Не мни ото язиком, а кажи просто! – крикнув слiдчий. – Менi треба все по правдi казати, – як батюшцi на сповiдi!
– Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою, – ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…
«Таки виказав! От так їх треба ловить!» – подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:
– Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!
– Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати, – вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.
– Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?
– Спершу – нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…
– Ну?..
– Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…
– Ах, дак це той самий! – сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: «Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…»
Вiн почав розпитувати Копаницю далi i "таки примусив" його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.
«Так їх ловити! Так!» – думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому «нехотя»моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi – допитувати свiдкiв.
Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.
«Дiло просте! – думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл. – Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману, – тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску». I почав допитувати Юхима.
Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше – Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.
Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.
– Зiновiй Сиваш!
Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.
– Ти Зiновiй Сиваш? – спитався слiдчий.
– Я.
– Пiдiйди ближче.
Зiнько пiдiйшов.
– Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зiнько пiдiйшов iще ближче.
– Да, ти – Зiновiй Сиваш… – сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька. – Дак от який ти, Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?
– Я.
– I ти знаєш, хто його вбив?
Зiнько пiдняв угору брови з дива.
– Нi, не знаю, – вiдповiв.
– Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!
Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав i дивився, не одводячи од нього очей i мов трохи всмiхаючися глузливо. Зiньковi ставало якось нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.
«А, бач! – думав собi, радiючи, слiдчий. – Уже йму нiяково стає вiд мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!»
– Так! – промовив вiн уголос, як Зiнько доказав своє. – А тепер ось що скажи: чи до цiєї ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?
Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився i вiдказав iзгорда:
– Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до неї не ходив.
– Справдi? – глузливо запитав слiдчий. – А ось зараз її приведуть, то ми i в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобi щось вичитаю.
I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того, що казали свiдки:
– Терентiй Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловiк iз жiнкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорiй Копаниця – те саме… Захарiй Забiгайко бачив не раз, як ти вночi йшов од її хати… Єфрем Рябченко – що бачив вас i пiймав на вчинку на луцi в вербах… Уляна Петренкова – що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?
– Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!
– Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!
Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:
– Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!
Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що той нiяк не доймає йому вiри i не знати, нащо питається не про дiло, а про Ївгу, але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн тiльки широко глянув i промовив:
– Як?
– Хiба ти не чуєш? – удаючи гострого голоса, щоб уразити тим «злочинця», казав молоденький слiдчий. – Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорiя Момота? Сам чи вдвох iз його жiнкою?
Тiльки тепер Зiнько цiлком зрозумiв, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та вiн одмовив поважно:
– Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.
– А хто ж це зробив?
– Не знаю.
– Так я ж знаю! – скрикнув слiдчий, устаючи. – Знаю i кажу тобi: ти!
I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й показав на його пальцем:
– Ти вбив його, i я тобi розкажу – як. Ти прийшов уночi до його жiнки, думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох iз Ївгою Момотовою? Ну, кажи – як? Сам чи з нею? Ну!
Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:
– Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте винного деiнде.
– Добре! Ми знаємо, де шукати, – промовив глузливо слiдчий. – Урядник! Арештувати його i вiдiслати в город!
Урядник пiдiйшов до Зiнька.
– Ваше високоблагородiе! – промовив Зiнько. – За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що це я зробив таке страшне дiло? Нiхто не може, а ви мене до арешту берете. Це ж грiх вам од бога буде, що ви невинного занапащаєте!..
– О, язикатий, язикатий! – сказав слiдчий. – Дарма: посидиш трошки в острозi – там язик тобi прикоротшають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказiв шукатимем, дак ти, братику, посидь! Урядник! Виведи його!
– Люди добрi! – озвався Зiнько, – свiдчусь богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так iзганьблено й знехтувано!..
– Ну, ну, йди, не розпатякуй! – потяг його врядник iз свiтлицi за рукав.
Слiдчий сiв писати постанову про те, щоб арештувати Зiнька.
Поки це робилось у волостi, Гаїнка вешталась собi по хазяйству i нiчого того не знала. Виглядала Зiнька й дивувалася, що так довго не вертається. Треба було їй води принести, вхопила вiдра й побiгла до колодязя. Пiдходячи до його, бачила купку жiнок; вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зiнька, зараз i попитала:
– Чи ви не були бiля волостi, не бачили там мого чоловiка? Як пiшов туди, та й нема.
Жiнки глянули на неї якось чудно, потiм iззирнулися промiж себе. Гаїнка здивувалася:
– Що це ви на мене так дивитеся?
– Та вона нiчого не знає, – промовила стара баба, а потiм загомонiла до Гаїнки: – Так ти нiчого й не знаєш, дочко?
– А що ж менi знати? – спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи злякавшись.
– Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! Нещаслива твоя доля! – захитала головою i мало не заголосила баба. – Та вже ж везуть твого Зiнька, везуть його в город до тюрми!..
– Зiнька?.. В город?.. До тюрми?.. Що це ви кажете, бабо?
– Правду, серденько, правду! Уже й конi запрягають, везуть його… бо виявив слiдчий, що Зiнько Грицька вбив.
– Брехня! Це брехня! – скрикнула Гаїнка.
Вiдра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.
Бiгла до волостi. «Уже конi запрягають, везуть-везуть…» – це тiльки було в неї в головi i било в голову, як молотом. «Перейняти!.. Перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспiти!..»
Бiгла так, що люди лякались, побачивши її, та вона того не помiчала.
Ось видко волость… он рундук… он пiдвода перед рундуком… люди… Зiнька нема…
Вже добiгла до рундука, як його побачила: виводили з волостi з iзв'язаними назад руками.
Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:
– Що це? Нащо це? Зiнечку, за що це?
– Кажуть, що я Грицька вбив… Везуть… в острог…
– Неправда, неправда!.. Ти не вбив Грицька… Нi, я знаю, що не вбив!.. За що ж тебе?.. Так не можна!.. Зв'язали… Нi, не можна. Я розв'яжу!..
I вона почала розв'язувати йому руки.
– Геть, молодице, не чiпай! – сердито вiдштовхнув її десятник.
Зiнько стояв блiдий як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась в руках у десятника i казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:
– Не можна ж!.. Не можна ж так!.. Треба розв'язати!.. Пустiть мене!.. Я розв'яжу… Йому треба додому… Швидше пустiть мене!..
– Одведiть її геть! – почула Гаїнка чийсь голос i побачила на рундуку якогось пана. Зрозумiла, що це його тут сила й воля. Вихопилась з десятникових рук i пiдбiгла до пана. Зупинилась перед рундуком i, дивлячись до пана вгору, говорила:
– Паночку, лебедику мiй!.. Ви ж бачите, Зiнько ж не винен… Ви ж знаєте, – вiн же не такий, щоб це зробив!.. Його треба пустити, – нащо вони його зв'язали?
Благала тихим голосом, говорила, як дитина до великих, просячи не карати, змилуватись.
– Твiй Зiнько чоловiка вбив, за те його i зв'язано! – вiдказав пан.
– А неправда ж!.. Так грiх казати!.. Це ви не знаєте Зiнька… Вiн добрий… Вiн такий добрий!.. Вiн милостивий!.. Пустiть його!
– Не можна!.. Одiйди! – звелiв пан, додавши крiзь зуби: – Iдiотська сцена!
Але вона не вiдiйшла. Упала навколiшки, досягла руками йому до колiн, дивилась на нього поглядом, повним безмiрного благання й слiз:
– Ой, пустiть же!.. Пустiть, паночку!.. Я за вас бога молитиму! Щоб вiн вам щастя послав, де ви поглядом глянете, де словом обернетесь. Пустiть!.. Пустiть!.. Пустiть!
Вона задихалась, а руки, тремтячи, стискали тi невблаганнi колiна. I враз почула, що вiз рушає. Зiрвалася на ноги, озирнулась – Зiнько сидiв уже на возi.
– Прощавай, Гаїнко!.. Молись боговi!
Вiз рушив… Вона кинулась до його, та чиїсь дужi руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услiд тому возовi, як вiн поторохтiв вулицею… докотився до поворотки… завернув… востаннє обличчя Зiнькове бачить… зник…
– Ох!.. – промовила тихо i впала додолу.
Вже нiчого не чула й не бачила…