ЧАСТИНА ДРУГА
Зажурився соколонько:
Бiдна моя головонько,
Що я рано з вир'я вийшов.
Нiде сiсти, гнiзда звити,
Малих дiтей розплодити,
Бо по горах снiги лежать.
Народна пiсня
I. ГАЇНКА
Гаїнка гнiвалася:
– Поганий, поганий, поганий, – казала, одвертаючись од Зiнька. – I не кажи, що гарний, – ти поганий!
– Я й не кажу, що я гарний, – усмiхаючись, одповiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.
– Чого ти смiєшся? – швидко повернулася вона до його. – Ну, скажи, чого ти смiєшся?
– Того, що ти сердишся.
– А, дак так!.. Дак так!.. – скрикнула. – Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!
I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:
– Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе… битиму!..
Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами.
– От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..
А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.
– Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона вiдбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очi, знеможена його поцiлунками, аж поки враз вихопилась iз рук, одбiгла трохи, стала i подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався.
Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть i дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.
– Ат, це менi волосся!..
– Ну, i чого ж ти на мене сердишся? – спитав Зiнько.
Вона почала докоряти:
– Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш – як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.
– Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?
– А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята, – або говоримо, або читаємо, або спiваємо… А тепер!..
– А тепер?
– А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!
– I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш?
– Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!
– Ну, от бачиш! А Карпо?
– От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: «Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!..» Ха-ха-ха!..
Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся:
– Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю – жено?
– От же казав, – я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..
– Ну, а Грицько який тобi?
– Я Ївги не люблю! – вiдрубала Гаїнка швидко.
– Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.
– А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..
– Не з-так то вже й нiколи, – засмiявся Зiнько. – Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…
– От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.
– Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…
– Задля громадської справи… – почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi:
– А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати.
В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука – громадське добро – була якась занадто невиразна – от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче – нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:
– Воно звiсно, як громадська справа, то треба… Тiльки знаєш, Зiнечку, якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива, а нам удвох – велика, як день улiтку.
Зiнько засмiявся:
– Моя ясочко! От упораємось якось iз тiєю землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!
Вона голосно засмiялась i засипала йому все обличчя й голову дощем квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.
– А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька? – спиталася.
– Нi, недовго.
– Гляди ж! Не сиди до пiвночi! У! Я через тебе тiльки квiтки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат iз сестрою побралися… Боже ж, грiх який! А тодi як розпиталися, хто вони!.. Дак брат i каже:
Ходiм, сестро, горою,
Розсiємось травою:
Ой ти будеш синiй цвiт,
А я буду жовтий цвiт…
Будуть дiвки квiти рвать,
Нас з тобою споминать…
Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
– Хiба ж квiтки чують? – спитав, смiючися, Зiнько. – Адже вони неживi.
– Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!» Дак воно злякається та й родить.
– Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.
– А, може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: «Давай мiнятися!» А дуб каже: «Не хочу – мене тiльки кора в свiтi й держить».
– Дак вони ще й розмовляють?
– А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я, – каже одно, – вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!
Вона аж iздригнулася.
– Чого ж тобi страшно?
– Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш, – воно так собi, як камiнь, аж воно – живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…
Вона заплющила очi i знову здригнулася:
– Ух!..
– Чого ти?
– Менi вже здалось, що я травинка.
– Серденько моє, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти думаєш. – I Зiнько почав їй розказувати, що вiн у книзi читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрiйнi оченята, слухала мовчки, i їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дрiб-нюня-дрiбню-усiнь-ка на цьому широкому свiтi!.. Така манюня!.. I хтось прийде та й зiрве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх i рвати грiх, цi билиночки-квiтиночки?.. Цi билиночки, цi квiтиночки, що ростуть-цвiтуть серед долиночки.
– Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiваєш, а iнодi саме складається?
– Що складається?
– Пiсня… От, кажуть, на морi є такi морськi панни – спiвають так гарно… повипливають на хвилi – самi гарнi-прегарнi – та як заспiвають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пiсень, та й собi переймають… З того й пiснi, кажуть, на свiтi… А от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються…
– Та як же то?
– Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… i спiвається…
Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квiтоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвiтати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
– От ба: це про тебе та про мене пiсня!..
– Дак ти ще й пiснi складаєш?
– Хiба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тодi щось i вийде…
Зiньковi сподобалось це. Вiн почав прохати Гаїнку, щоб iще щось заспiвала. Але вона схопилася з мiсця i замахала руками:
– Нi, нi! Не хочу!.. То так, як саме набiжить…
– Гаїнко! Гаїнко! – почувся голос у садку. – Де ти?
– Мати кличуть, промовила Гаїнка й побiгла до хати.
Зiнько зостався сам. Була недiля, i вiн одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горi, i звiдси видко було йому за малим не все село. Бiленькi хатки з темними й жовтими солом'яними покрiвлями визирали, весело всмiхаючись, з невеличких садочкiв, що зеленiли мало не в кожному дворi, – мов дiвчата позаквiтчувались та й повиходили на вулицю всiм гуртом. Бiля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сидiли пiд хатою, розмовляючи. За все вищi були великi верби гiллястi; вони широко розкидалися вгорi i над хатками, i над тими садочками, зеленiючи ясно на блакитному небi. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, i все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було отi маленькi людськi осельки.
Було надвечiр. Сонце не пекло вже, тiльки грiло ласкаво, вiтрець нiде не прокидався, нi один лист не ворушився.
Тихi дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. I все село обiймав упокiй, тихий святковий упокiй-одпочинок, такий любий робочому селяниновi.
– Як любо! Як тихо… – думав собi Зiнько. – Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться – що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собi радiють, що люди вiдпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселiше стає, як воно над тобою схиляється! I добре жити пiд тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак i вiдпочивши!
– Зiньку! Хочеш полуднувати? – гукнула Гаїнка десь iз-за дерев.
– Не хочу, зараз пiду.
Пiдвiвся, став i глянув у другий бiк.
Внизу, пiд садком, широко простилалась велика зелена лука, по нiй вузенькою стежкою звивалася рiчечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись пiд похилими вербами… он завернула колiном, уже й зникла з-перед очей, тiльки очерети значать її шлях – геть-геть потяглися сiро-зеленою стiнкою, аж туди, вдалину, де аж на крайнебi хмарою темнiє великий лiс. Широко, й гарно, й любо глянути!..
Та треба ж i йти!
Вiн пiдняв iз землi й накинув на плечi чинарку, взяв бриля й пiшов. Не заходячи в хату, перейшов у двiр i вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свiй двiр.
Добрий двiр, великий! Ще батько побудувався на ньому, а Зiнько тiльки додав дечого. Праворуч тiк iз стодолою великою, лiворуч бiля його комора добра, а коло неї хлiви й повiтки; ще лiвiше, трохи вiддалiк, хата, а зараз од неї починався i йшов аж униз сад. I скрiзь по двору попiд плотом зеленiло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зiнько понасаджував ще за живоття батькового i тепер дивився, радiючи, на свою працю. А квiтник бiля хати – це вже Гаїнчине дiло. Стiльки квiток, що й ступнути скоро нiде буде. Не дає й близько возом пiд'їхати: ставай оддалiк! Цвiт королевий, нагiдки жовтi, барвiнок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькi паничi крученi круг неї в'ються… он зiрочки червонiють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квiткам, Зiнько вже загородив Гаїнцi перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже сам посадив хмiль бiля пiддашшя, що над дверима; розрiсся хмiль так буйно, що й пiддашок укрив, i на хату поп'явся… Гiлки вiд здорового клена та отой хмiль так покрiвлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашiв хата i гiлляста, i листата, ще й оката, – бо величенькi вiкна.
Причинивши ворота, пiшов улицею…
Не сидiла дома й Гаїнка. Скоро Зiнько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побiгла на Завалiївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина – то була собi така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловiка що пропало, чи якiй дiвчинi вiд любощiв, чи до любощiв треба, – всi до неї, до тiєї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! I все як пiдеш до неї, то й не думай нiчого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш, – тодi вже й пособляти не схоче. «Iди, iди! – скаже. – Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правдi, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! I сама нiколи не кажу, та й менi ж нехай нiхто не каже».
I вже тодi, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, нiяк не хоче! Хiба вже, хiба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тодi, може, зласкавиться…
Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повiдав – як на сповiдi. I як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вiрили, що поповi й з половини так не йняли вiри, як їй.
I Гаїнка дуже їй вiри доймала. Звiсно, Зiнько казав, що баба Мокрина нiчогiсiнько не тямить, тiльки людей дурить…
Гаїнка знала, що Зiнько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навiть i на всьому селi розумнiшого не було, бо вона сама бачила, що Зiнько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… i з паном… i з кожним… А розумно говорить, так аж страх! I нiхто так гарно книжок не читає, як Зiнько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про вiдьом, що вiн не вiрить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!..
Де ж таки! Це ж усьому свiтовi звiсно, що вiдьми корiв доять, i з сохи молоко доять, i в комин лiтають, – пе ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хiба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж i дядько Охрiм бачили, i Петренко… А в Чорновусi йшов один парубок, а вона, така здорова бiла собака, та лапи йому на плечi… А вiн її за лапи, та в хату притяг, та й повiдрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!.. Тодi пустив… Аж уранцi глянуть, а у вдови-сусiди пальцi понадрубувано… Та що тут i казати!.. Це ж усяке знає!.. I про ворожок звiсно, що правду кажуть i пособляють… Нi, це вже Зiнько помиляється!..
Та хоч i помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бiгає. Та вiн би її засмiяв, та вiн би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй i самiй сором iздумати!..
Сором… нi, воно не сором… а так… якось… Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звiсно, як побачить вона Карпову Катрю, – це ж її й приятелька, – як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось i Гаїнцi схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… i цiлувати його… такого маленького… Цiлувати його в щiчки, в носик, в оченята, в нiжки, в ручки… i тулити його до себе – так дуже-дуже!.. А воно пручається – нiжками й ручками…
Пручається рученьками,
Всмiхається оченьками,
А озветься губоньками…
Таке гарне!..
Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити, – ну, ото вже й не гарно!..
А Зiнько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче – «хоч поганенького», каже смiючись. Поганенького! Нi, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому вiзьме, коли нема?
А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Пiди,каже, – до баби Мокрини – пособляє». – «А ти хiба ходила?» – «Нi, менi не треба було… люди кажуть…»
Ну, вже ж, щоб Зiньковi догодити, то треба пiти… хоч вiн би й смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..
Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зiлля пити i звелiла: як вип'є – прийти, то ще дасть. Оце ж вона i йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тодi вже не Зiнько з неї посмiється, а вона з Зiнька. «А що, – скаже, – не вiриш ворожкам, а от тобi син!..»
Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло, i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.
– Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.
– Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…
Он завдав би у темниченьку
Свою дочку-єдиниченьку.
Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi – як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» – та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же, – каже, – ти, проклята, навiки зозулею!» Дак вона – пурх! – та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це – нi? От якби й про це пiсню спiвати!..
Не всi тiї сади цвiтуть,
Що весною розвиваються,
Не всi тiї замiж iдуть,
Що любляться та кохаються!
Одна така та князiвночка
Та в козака закохалася,
У гайочку та в зеленому
Цiлувалась-милувалася…
«Ой боже мiй! Що ж це я? – припинила сама себе Гаїнка. – Чи не дурна? Серед чужої левади стою й пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!..»
Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:
– Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.
Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течiйку, що бiгла попiд вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.
– Хi, як видивляються в воду на свою вроду – мов дiвчата… Гарнi, гарнi!.. Годi вже видивлятися! – озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далi.
Незабаром була вже знову на вулицi. Он уже й хату бабину Мокринину видко.
Ой! Що то вона Гаїнцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А неминуче, неминуче треба Зiньковi сина! Бо як же вiн, бiдний, буде без помочi? Неминуче!..
II. СПОКУСА Й ПРАЦЯ
Зiнько йшов до Грицька Момота.
Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване лихо: Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван Момоти все нахвалялися забрати жито з тiєї десятини землi, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi дало помiч товариство: Зiнько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас тiльки тодi оглядiвся, як уже сусiдин хлопець убiг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг, як останнi вози вже до ворiт пiд'їздили. Став на воротях, пiдняв ломаку:
– Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Моє жито… Голову розвалю!
Махає ломакою, що й справдi страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а вiн одно:
– Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб i на свiтi не смердiв!..
Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бiгають круг возiв, – той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й упав. Панас пiдбiг, замахнувся ломакою… Всi так i похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта пiдбiг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого вiдвели геть. Вiн пручався й репетував:
– Пустiть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!
Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.
Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.
Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього болiла – все не мiг ходити.
Тим Зiнько йшов до його.
Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля громадської ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить iз десятником по хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi, та й примушує їх пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую постанову i всi пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що люди тi не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кiлькох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив, що це вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено – спершу не зрозумiв. Не розумiв i того, нащо замiсто однiєї постанови написано аж три i землю Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками, i мов не в один день. Зiнько поїхав у город i купив там собi книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж двi третини всiєї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вiльно продавати. Ото ж i поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб бiльше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних – таких, що не хотiли розписуватися, – за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тiльки тому, хто не знав, кого там попiдписувано. А що на три частини волость подiлила землю, так i це була мудра штука: як на великi грошi продати громадської землi, то треба дозволу аж до мiнiстра з Петербурга, а як подiлити на три частки, дак виходила кожна на малi грошi, то й не треба було посилати справи далi губернi. Певне, що Копаниця з товариством не сподiвалися тут нiякої зачiпки, бо зверху все було гаразд, по закону.
Додлубавшися до того всього, Зiнько розказав про його й товаришам. Погомонiвши, врадили подати жалобу до начальника i про все, як треба, в тiй жалобi списати. Як умiли, так i списали. Зiнько сам одвiз у город, сам i подав її начальниковi. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, i звелiв Зiньковi з товаришами сидiти тихо й дожидатися. Пiсля того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам вiн їздив. Як i що там робилося, Зiнько того нiчого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копiю з паперу, що волость послала начальниковi про його, про Зiнька. У паперi було написано, що Зiнько баламутний чоловiк, що вiн чинить у громадi всякий нелад, пiдбурює молодiж повстати проти статечних людей i раз у раз бунтує народ; начальства не поважає i нiбито часто каже: «Наплювать менi на ваше начальство!» «А оное неуважение к начальству, сказано було в паперi, – не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла».
Порадившись з товариством, Зiнько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:
– Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!
Кричав таки довгенько i багато говорив, а Зiнько все слухав. Як утомився вже начальник, тодi Зiнько й собi озвався:
– Чи пiд суд, ваше високоблагородiе, то й пiд суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородiе, пiд суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?
– Як брехню? Як брехню? Вiн присяжний чоловiк, вiн не може збрехать!
– От же й чорновусiвський старшина був присяжний чоловiк, а пiшов на Сибiр за покраденi громадськi грошi, – вiдказав спокiйно Зiнько.
– Що? Як? – скрикнув був начальник, а тодi зараз iстих, одвернувся й пробубонiв: – Ну, то друге дiло!..
– Та найлучче, казав далi Зiнько, – прошу, ваше високородiє, – зробiть слiдство. Нехай усi старi люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тодi й видно буде, чим я завиноватiв.
Начальник подивився на Зiнька, подумав…
– Ну, гаразд, каже, – от скоро у вас буду – все зроблю.
I справдi, незабаром приїхав. Зiбрав громаду i розпитував про Зiнька: чи вiн бунтує народ i чим, i як вiн живе, i що вiн за чоловiк. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зiнька, але iншi зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисовi землю, що Зiнько був правий, i їй було сором ще й вигадувати на чоловiка щось негарне. Всi озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч i лаяли його, та нiяких поганих дiл Зiнькових не могли показати, – то так це й зосталося. Поїхав начальник, нiчого Зiньковi не сказавши.
Нашi товаришi думали, що оце вже й справа з землею пiде тепер куди треба, аж нi. Не чуть iз города нiчого. Денис та старшина ще кiлька разiв їздили туди, – уже ж не без того, що коїли все лихе та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зiнько з товариством не мiг довiдатися. Видимо тiльки, що поступатися й гадки не мали.
Зiнько йшов тепер помалу вулицею i все морочив собi голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо вiн пiшов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж i той нiчого, не вiдає. Тепер вертався аж iз другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.
Зненацька почув здалека якийсь галас, спiв, музики. Прислухавсь.
«Це ж, мабуть, весiлля Хоменкове», – подумав собi.
Пройшов ще трохи i побачив, що справдi весiлля. В дворi й пiд двором була сила народу. Якi дивилися, товплячись, якi сидiли на призьбi пiд хатою. На призьбi ж сидiли й троїстi музики та й тяли з усiєї сили до танцю. Двi пари швидко рушалися серед натовпу – то вони танцювали. За людьми Зiнько бачив тiльки їх голови й плечi, але ось люди розступилися чогось, i йому стало видко танцюрiв. Серез їх вiн зараз побачив високу чепурну постать – то Ївга була, Грицькова жiнка. I вона, повертаючись, углядiла його i мов на мить спинилася.
Чимало п'яних вийшло з двору i, точачись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зiнько звернув до знайомого чоловiка в двiр: звiдти можна було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч i просто на край села, до Грицькової. В дворi зустрiв хазяїна i затримався з ним трохи, розмовляючи, – ще той провiв його й через свiй сад. Попрощавшися, перескочив Зiнько через плiт, стрибнув на луку та й пiшов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.
Iшов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:
– Зiньку!
Глянув, зупинившися, i побачив перед себе Ївгу.
Кiлька верб, вирiсши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському оковi з луки. Через цей захисточок пробiгала стежка, i на їй тепер стояла перед Зiньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачiв, мигтiла ясними кольорами на сiро-зеленому вербовому листi. Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкi нiздрi роздималися i високо зводилися з-пiд розхристаної керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще смiлiше, нiж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.
– Зiньку! – промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд пекучий.
– Чого? – спитався.
– Ой не передихну!.. Бiгла… побачила, що ти сюди пiшов… хотiла перестрiти…
– Хiба яке дiло є? – спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно…
– Дiло!.. Ой, є, ще й велике! – i вона приступила до його ще ближче. Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?.. – Вона спинилася на мить, – їй увiрвався голос. – Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… i день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Твої очi, твої брови бачу!..
Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу, i вiд усього її молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.
I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його грудьми, вся тремтючи, i впилася в його уста своїми устами. Вiн почув, що в його туманiє голова… На мить… а тодi, вхопивши її обома руками за плечi, вiдштовхнув од себе, скрикнувши:
– Ївго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..
– Що менi чоловiк?! Я його ненавидю, я тебе люблю! – i вона знов простягла до його руки.
Але вiн дужим рухом одхилив її набiк i обминув, промовивши:
– Грiх тобi, Ївго, таке казати! Не буде цього нiколи!
I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А вона дивилась йому вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.
– Зiньку! – скрикнула. – Вернись!
Вiн i не озирнувся.
Вона постояла мить, мов сподiваючись iще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:
– Ну, стривай же ти!.. Я ж…
Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, i вона як стояла, так i впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…
Стиснувши зуби, не подавала голосу, тiльки хлипала, усiм тiлом здригаючись…
Врештi почала затихати, притихла…
Не одного вона любила вже, та нi за одним не пропадала так, як за Зiньком.
От i недавно – Микита Тонконоженко, яким гарним вiн їй здавався, поки цього Зiнька не побачила… А тепер їй Микита просвiтку не дає, переймає та нагадує старе цiлування, а її аж верне вiд його…
Звикла до того, що на кого оком гляне, той i її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився нiколи до неї, i, може, через те й покохала його так, як ще нiкого не кохала.
Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а вiн мов не бачить, мов не чує, мов не розумiє!..
А сьогоднi… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевiльне почування, жадоба кинутись до його i цiлувати… цiлувати!.. скоро побачила його там, на вулицi… I ось тепер!..
Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, i вiн не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурнiша за неї? Чи вiн боїться жiнки? Нi, вiн не з боязких… То це любить її так!..