IV. НОВI НАДIЇ
В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Гаїнкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох.
– Глянь: Зiнько!.. – почувся шепiт.
– Де?
– Та он же!
Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi:
– Зiнько вернувся!.. Зiнько!..
Очi поверталися в той бiк, де стояла щаслива пара. Зiнько, хоч блiдий i худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокiйний та поважний. Вiд Гаїнчиного обличчя так i било сяєвом безмiрних радощiв, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора – острожникова жiнка, сьогоднi – дружина чесного, невинно покривдженого чоловiка. I вiн, цей без мiри коханий, дорогий стоїть поруч iз нею, i нiколи, нiколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радiти, коли в неї вся душа всмiхалася i до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, i до цiєї церковцi старенької, здавна їй рiдної, i до того соняшного промiня, що з узенького загратованого вiкна пасмом простягався по церквi, виблискуючи на позлотистому iконостасi, на потемнiлому малюваннi… Її уста не шепотiли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радiсно-молитовним почуванням безмiрної вдячностi…
Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо – аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви, – зараз на рундуцi обступили Зiнька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за їми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися…
– Пустiть! пустiть!.. – ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.
– Зiньку!.. братiку!.. – i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:
– Тю! i шапку загубив, бiгши!
– Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.
Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.
– Та пiди вдягнись! – гукали на його люди. – Мороз же здоровий!
Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.
З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.
Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:
– Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.
– Ат, дiдусю! – казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…
Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера – Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.
Пiсля всiх прийшов Савка.
– Де це ти був? – напався на нього Васюта. – Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.
– Та таки й стояв, – одказав Савка – та дивився, як Панаса забирано.
– Як то забирано? Куди? Нащо?
– Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька – з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…
Дак он воно що!.. Брат – брата!..
Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?
Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:
– Нечестивi на праведних вiйну воздвигають, – а що ж праведним чинити?
Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її – адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.
Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!
Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема, – хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв, – це справдi добре було б.
Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:
– Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. Їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?
– Та як же! Вже ж i старих! – загомонiли навкруги. – Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.
– Поради!.. всмiхнувся дiд, – Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!
– Та невже, дiду? I ви пристаєте? – зрадiв Зiнько. – Оце так добре!
Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:
– Восьмеро нас тепер, восьмеро!
– Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! – промовив Дмитро.
– Так! – сказав Зiнько. – Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.
– Будемо! Будемо! – вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра – добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.
Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей – може, це пособить.
– Тепер, – казав Савка, – багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.
Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.
Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.
Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.
– Ходiм уже, Карпе, додому абощо, – казав Васюта, – бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.
Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.
– Я не спати хочу, вiдказав, – а невесело менi, що так воно робиться…
– От такої! – погукнув Васюта. – Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.
– Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.
– А я думаю так, – одказав Зiнько, – що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.
– Поки сонце зiйде, роса очi виїсть, – так саме похмуро не згоджувався Карпо.
– Ну, а що ж по-твоєму треба робити? – питав Васюта.
– Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром – не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.
– От такої! Як же ти його розвiєш? – спитав Васюта.
Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.
– Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших, – промовив згодом.
– Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? – засмiявся Зiнько. – Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.
– До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.
– Ну, гаразд, гаразд, – кажи вже!
– Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.
– Карпе, що це ти? Схаменись! – скрикнув Зiнько.
Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно:
– Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба, – прийшов уже той час… I не занедбайте його, бо, коли занедбаєте, горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськiї на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з їми по правдi чинив – вони вбили його; Зiнько за правду став – вони в неволю його завдали.
– Завдали, та не вдержали: i вийшов же! – вiдказав Зiнько.
– Хвали бога, що Іван признався, а затявся б вiн – може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього.
– Ото! – скрикнув Васюта. – Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.
Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах.
– А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо, – сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.
– Хiба ж палити, чи вбивати – то по-божому? – спитав Зiнько.
– Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? – допитувався Васюта.
– Скажу! – вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу. – Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх – i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж – аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя амалицького помилував i не знищив добро найкраще… Тодi прийшов Самуїл i розсiк мечем сам царя того, а бог одвернув за цей грiх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих i добро їх iзнищувати!
– А хiба й тобi, Карпе, – хитренько спитав Васюта, – бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?
Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.
– Нi, – загомонiв Зiнько, – так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках, – згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш, – яке ж то добро?
– Ну, а що ж його чинити? – питався Карпо.
– Оте, що робимо. Свого права домагатися.
– Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.
Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта.
Зiнько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як її розумiв, i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз – аби з оцiєю морою, з оцiєю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже.
I Зiнько з усiєї сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянської волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати її поки в Дениса.
Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися такої халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що «дав по мордi свинi», – тобто Зiньковi з товариством, – а тепер он якої пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над їми настановила Зiнька.
– А що, Карпе, – казав Васюта, iдучи з громади, – отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли їм такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.
– Не хвались так, Васюто, – вiдповiв своїм поважним голосом Карпо, короткi-бо очi людськiї, не видко їм кiнця дiловi.
– Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпаємось. Отже й тепер: зовсiм уже «сiдай на дно» були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерiїв!
I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерiїв i не поглузував, дак, пiшовши того вечора на вулицю, причепився знову до Микити Тонконоженка. Цьому недавнечко притичина трапилася. Останнiми часами серед парубоцтва завелися карти, не то великi парубки, а й хлопцi-пiдпарубочi такими картниками поробилися, що як де зiйшлися, так зараз i гулять, звичайно, на грошi. Микита, звiсно, був у цiй справi поперед усiх, i одного разу трапилось, що за вечiр тридцять карбованцiв програв. Двадцять оддав, а десятки не стало. До батька не посмiв iти, дак добрав ключа до батькової скринi, де грошi були, а батько саме тодi сусiль у хату. Хоч i як потурав синовi, але за це попобив дуже. Васюта зараз i вчепився за те. Побачивши на вулицi серед парубкiв та дiвчат Микиту, гукнув:
– Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати.
– Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що?
– Дарма, що не святки, а ви слухайте!
Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати, – вiн був мистець на такi прикладки:
– Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: «Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба їсти лежа!..»
– Ха-ха-ха! – зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiляє. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однiєю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу.
– Дак не можна, каже, хлiба їсти лежа… Якби менi хоч драна ганчiрина, да з панського колiна, бо я сам уже здорово на пана закривився, як серед панiв нажився: от будь я мужицький син, коли не чистив панський гнiй три годи й один!
– Ха-ха-ха! – знову розкотився регiт, а Васюта, мов то й не вiн чинив усе лихо, поважно проказував далi:
– Де б менi такої взяти ганчiрини, щоб сiрожицької не вдягати свитини? Чи менi батька-матiр продати, чи в їх вiд скринi замки повiдбивати, чи в карти навигравати?
Всi хлопцi й дiвчата глянули в той бiк, де Микита, але Микити вже не було: бачачи, куди воно йдеться, покрився нишком та й утiк.
– Микита втiк, нема Микити! – загомонiли.
– Утiк? Хто втiк? – питав Васюта, пiдводячи голову.
– Микита втiк од твоєї вiршi!
– Од моєї вiршi? Хiба ж то про Микиту? То про Трандиту! А ви й не розiбрали? Бодай же вас, який у вас курячий мозок! Дак коли ви не вмiєте до ладу розбирати, то я не хочу далi й казати!..
Хоч i не казав далi, але як вертався сам додому, то почув, як йому бiля вуха зашумiла каменюка: хтось iз-за тину добре швиргонув, та не добре вцiлив. А за тином щось затупотiло, втiкаючи. Зрозумiв, чия це ласка, i гукнув навздогiнцi, зупинившись:
– Та й дурний ти! Хiба ж так цiляють? Вернись, я тебе навчу, дак i зуби визбираєш, – от щоб я здох! – визбираєш, як намистечко!..
Але Микита не вернувся.
Зiнько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дiтьми. Пiшов до Грицькової сестри, – та була рада збутися небожат, бо й своїх дiтей копиця. Та й сиротам у неї не було добре, бо справдi таки нiколи було їх доглянути. Вона порадила Зiньковi замiсто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зiнько знав цю Килину. Дiти й чоловiк у неї померли, а брати – i свої, й чоловiковi – позабирали в удови i землю, й хату, i всю худобу. Убога жiнка ходила по наймах: жила то за няньку в панiв, то ставала просто робiтницею. Саме тепер їй виходив рiк. Зiнько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковiй хатi, доглядатиме дiти, до роботи їх привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за те й сама тим харчитиметься, i до зросту тих дiтей буде в хатi за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зiнько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна i до дiтей прихильна, то й не боявся дати їй до рук сирiт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, i силкувалася все робити так, щоб добре було. Зiнько з Гаїнкою раз у раз навiдувалися до Грицькової хати. Старшого хлопця Зiнько лишив, щоб вiн уже добув строку в хазяїна, а потiм мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зiнько до хлопцевого зросту наняв i з тих грошей мав одягати дiти й платити Килинi.
Хоч Рябченко з своїми полигачами й репетував, що Зiнько нетямущий опiкунства, тiльки лиха накоїть, але тепер вони якось притихли, бо всiм було громадянам видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши, що Зiнько так до ладу впорядкував цю справу, громадяни почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом i хвалив. Не гудили вже й за те, що горiлки не радить пити, хоч самi, звiсно, пили.
Дома в Зiнька було все гаразд. Дiд Дорош так i лишився в його жити. З дiдом було добре, тiльки з тестем нiяк: одколи Зiнько вернувся з тюрми, вiн до його i в хату не зазирнув. Зiнько й собi дуже вразився, довiдавшися про Остаповi замiри розрiзнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його нiколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловiком, а Зiнько помiркував собi, що таки вiн батько Гаїнцi, i наважився не сваритися з їм зовсiм, тiльки не хотiв до його йти, думаючи, що Остап зрозумiє таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, i якось тую провину направить. Одначе Остаповi й на думку не спадало становити себе винним перед дiтьми, а що йому нiяково було стрiватися з Зiньком, то обминав його де мiг. Коли часом i зустрiнуться на вулицi, то до шапок торкнуться: «Здоровi!» – «Здоров!» – та й годi, вже й поспiшаються швидше розiйтися.
Так минав уже другий мiсяць, одколи Зiнько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспiв i кiнець справi про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсiм забрано вiд Дениса. I Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нiчого не могли зробити. Одним тiльки й повеселили їх: сказано, що касується тiльки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисовi землю та постанову до ладу написано, то тодi вже не скасують.
Довiдавшися про це, Денисове товариство зараз зiйшлося на пораду в Рябченка.
Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, i не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото – це ж i припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усi замiри Рябченкового товариства гинули, i диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зiнька слухають бiльше, нiж їх. Еге, кажуть, i вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо, – iнших настановимо: Зiнька та Карпа. А курс i старшинi, й старостi кiнчається цього року восени. Коли б їм пощастило справдi своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тодi що хотiли б, те з їми тi горлопанi й робили б. Звiсно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю, – багато в його сили i тут, i в городi, – ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.
От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зiбрати хоч i завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зiнькової спiлки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнiшими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далi їх ще побiльшає.
I визволила ж нечиста цього Зiнька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замiсто Панаса запроторено, – в селi б тихо стало. I що вже почав вигадувати: щоб горiлки не пили, щоб могоричiв не було. Так i поступитися цим! Хiба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тодi вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричiв!
– Iстинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько! – казав Сучок. – «Я, плеще, – подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю, – що ви зо мною зробите?» I верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
– Iменно, iменно правда! – потакував Копаниця. – Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить – покажи йому, де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
– Законники пойшли, промовив Тонконоженко, – та праведники такi, що бiда!
– А як на моє розсужденiє, – казав Сучок, – дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
– Та як же їх провчиш? – питав Копаниця.
– От, штука!.. Хiба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: «Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валяється?» – «Нi, не валяється». – «Как ти, мерзавець, смєїш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiдаєть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!..» Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово, – тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи.
– Невозможно! – крутнув головою Копаниця. – Одно, що не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: «Господин старшина, ви не лайтеся, бо я на вас жалобу проiкнесу», – а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, що хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!
– А менi здається, озвався Рябченко, – що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.
– Ну, а як же?
– Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже – чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так – добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
– А що ви думаєте? Воно й правда! – доводив Тонконоженко. – Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо – тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.
– I не висьма важна штука, – розказував Рябченко. – Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.
– Хто його зна, казав Копаниця, – це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла, – засмiявся вiн, – можна й манюсiнькоє буйство соченить.
– I чудесно! – задовольнився Рябченко. – За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.
– Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.
– Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…
Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi, – там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
«От i добре, подумав собi Рябченко, – хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є».
I вiн загомонiв до Микити:
– А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити, – повернувся таки Зiнько.
– А штоб вон луснул! – сердито гарикнув Микита.
– Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово – як лялечка!
Микита тiльки плюнув зо злостi.
– I все цей Зiнько тобi на завадi стає, – правив своє Рябченко. – От тодi в тебе Ївгу одбив.
– Падлець, одно слово! – вилаяв Микита.
– Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.
– Нигодяй! – I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.
– Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.
– Та ну? – здивувався Микита. Нивжлi такое плохое дело?
– А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли, – вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки – он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.
– Вот так штука! – аж злякався Микита. – Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?
– А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так – нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо – вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..
– Ну, а що б ви iздєлали? – спитав, почервонiвши, Микита.
– Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки – от що!
– А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й iздєлаю!
– Поки хвалько нахвалиться!
– Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться – не вичухається, – такого вгощенiя дам!..
– Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…
– Будь я первой падлець, если не iздєлаю! – скрикнув Микита.
– Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити, – припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.
На церквi бевкнув дзвiн.
– О, вже й до служби, – сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися. – Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…
– Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.
– Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..
– Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…
– Ходiм же до церкви!..