Олеся
Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв. Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в улоговинi. Круг його були лiси. В селi жили простi люди-хлiбороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з України тисячi безщасних людей.
I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один раз. Село заховалося в лiсах, i знайти його було не легко.
Край села стояла невеличка хатка. Бiля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасiка.
У хатцi жив старий дiд Данило. Колись вiн козакував, був у неволi турецькiй, але визволився вiдтiля. Тепер жив дома, пасiчникував. Жiнка його давно вмерла. Вiн прийняв до себе двоє сирiт: дiвчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дiвчина, рокiв шiстнадцяти.
Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ним. Дiти так любили, як дiд розмовляв з ними. Вiн розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що.
Михайлик-стрибунець i собi щось тут майструє, i дiвчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:
— Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку.
А дiдусь:
— Та я вже розказував, — ти ж чув. Ще й не раз, — хiба тобi мало?
А Михайлик та Олеся:
— Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати!
I дiд починає оповiдати, а дiти слухають i очей не зведуть з його.
Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiда, як був вiн на турецькiй каторзi:
— Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидiти можна, i встати можна, i лягти, а пiти — нi. А каторга — це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те нашi голi спини раз у раз доглядачi списували нагаями та колючою червоною таволгою…
— А нащо їх списували? — питає Михайлик.
— А щоб ми швидше гребли… Як здасться турковi, що помалу робимо, дак ото й покропить нам голi спини.
— I кров текла? — скрикує Михайлик.
— Текла, — каже дiд.
— Я б їх усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! — погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя їй зблiдне. А дiд далi:
— Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани: цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки — не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки Михайлик був ще тодi дуже малий — рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю, вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набiгла татарва… Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать… Як розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав i плакав бiля мертвої матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.
— Проклятi! Ой, проклятi! — скрикує Михайлик.
— I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi… А тебе вже я згодом знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди… От i все…
Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В неї обличчя блiде, в очах пала якийсь огонь. Дiд гляне на неї та й похита головою:
— Гай-гай! — каже. — Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, — вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.
— Еге, не жалiючи свого життя!.. — промовить дiвчина тихо та й замислиться ще дужче i довго замислена ходить.
Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по ягоди, а дiд казав:
— Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.
У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся каже:
— Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не знаємо?
А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:
— Авжеж, знаємо!
Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь їм услiд.
Iдуть, а Михайлик i каже:
— Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити далеко — верстов шiсть. Олеся каже:
— Але ж це далеко.
— Дарма, — каже Михайлик, — так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!
— То й добре! — каже Олеся.
I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.
Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли це Михайлик скрикнув:
— Глянь, Олесю, що то таке?
Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усi були верхи. То були не нашi люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей — це були татари. Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать їх i заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.
— Що то? Що то? — питавсь Михайлик.
— Цить! Татари!
Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова не мiг вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари їхали просто на лiс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще трохи пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?
Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже мiй!.. Треба бiгти, треба сказати!..
Але ж татари їдуть кiньми: вони доїдуть швидше, нiж вона добiжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити?
Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'їздили все ближче та ближче. Уже видко їхнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала… Вона вхопила Михайлика за плече:
— Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що їдуть татари. Чуєш?..
I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув на дiвчину.
— Бiжи, а то дiдуся вб'ють.
— А ти ж? — спитався хлопець.
Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:
— Я знаю сама, що зроблю, — не бiйсь! Нiколи говорити — бiжи! Та все понад краєм, щоб од багновицi далi!..
Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усiєї сили.
Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом зовсiм не в той бiк, де було її село.